Ханан вайнерман

Вайнерман Ханан Абрамович народився 2 грудня 1902 р. у м. Лугин на Житомирщині в сім’ї шевця. Після закінчення містечкової школи пішов у підручні маляра і через кілька років сам став маляром-декоратором у районному театрі. З Лугина Вайнерман переїхав до Одеси в 1930 р. і поступив на робітфак, після закінчення якого був зарахований студентом Одеського педінституту. В цю пору почав співробітничати в місцевих газетах, в кінці тридцятих років він був спецкором центральних єврейських газет. Ще навчаючись у педінституті, Вайнерман почав писати єврейською мовою вірші, нариси, оповідання. У 1930 р. вийшла друком його перша збірка поезій «Відродження». Затим були опубліковані книжки казок для дітей «Фішка», збірки віршів «За хліб», «До праці» (1932), «Бригада малят» (1933), «Золоті вітри» (1936), «В життя закоханий» (1940). Вайнерман — член Спілки письменників СРСР із дня її створення (1934). Під час Великої Вітчизняної війни працював на радіо, оскільки був знятий з військового обліку. Після перемоги працював у редакціях деяких єврейських газет у Москві та Біробіджані. 28 березня 1950 р. X. Вайнерман був заарештований в Одесі. Його звинуватили в модних для того часу «гріхах» єврейської інтелігенції: «націоналістична діяльність, антирадянська агітація, шпигунство на користь однієї з капіталістичних держав» і т. п. Слідство тривало майже сім місяців. Розправу над невинним письменником завершила Особлива нарада при МДБ СРСР, яка винесла вирок: 15 років ув’язнення в виправно-трудових таборах особливого режиму. Покарання Вайнерман відбував у спецтаборі № 2 неподалік Норильська. Лише через два роки після смерті Сталіна (квітень 1955 р.) його судово-слідча справа була переглянута. За недоведеністю злочину Вайнермана разом із письменниками Лур’є, Друкером, Губерманом було реабілітовано й звільнено з-під варти. Опинившись на волі, Вайнерман створив кілька книжок, які були перекладені українською і російською мовами. Це збірки поезій «Від щирого серця» (1958), «Весенний говор» (1962), «Люблю і вірю» (1962), «Свет и тень» (1966), «Щедра осінь» (1970). Помер 26 лютого 1979 р.

Петро ванченко

Ванченко-Івашенко Петро Захарович народився 1898 р. в с. Жуки на Полтавщині в сім’ї селянина-бідняка. Освіта середня. Належав до літературної організації «Гарт». Автор збірок оповідань та повістей «Жива реклама», «Мужність» (1928), «Обов’язок», «Три пальці» (1929), «Клопіт цирульника Еміля Термана», «Повість без назви» (1930), «Онопрій Кудь» (1933). Арештований 6 грудня 1934 р. Полтавським міським відділом НКВС УРСР. Слідство велося Харківським обласним управлінням НКВС. Ванченкові інкримінувалося членство в «терористичній організації, яка намічала вчинити ряд терористичних акцій над вождями партії та уряду». Під час допитів визнав свою вину, але в заяві на ім’я оперуповноваженого Харківського обласного управління НКВС Бордона написав, що «не був здатний на практичне здійснення теракту». А на пізніших допитах стверджував: «Переконань терористичних у мене не було. Я не вірив у можливість здійснення акту». 4 січня 1935 року Бордон виніс постанову щодо твору П. Ванченка «Оповідання про гніду кобилу». Цей твір, опублікований ще 1929 р. у журналі «Червоний шлях», номер якого був вилучений з продажу, ліг до справи як речовий доказ. Того ж дня Бордон допитав Ванченка у зв’язку з цим твором, у якому вбачав «злісний пасквіль на Радянську владу». Ось характерний фрагмент цього допиту: «— Ви визнаєте, що під виглядом «гнідої кобили» хотіли показати широкому читачеві Україну, яку «експлуатують», з якої «знущаються» і яку, врешті-решт, «замучили»; кучер Самсон, в особі якого ви подаєте представника пролетаріату, знущається з України до смерті? — Ні, не визнаю». За вироком закритого судового засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР, яке відбулося 27—28 березня 1935 року в Києві, П. Ванченко за «участь у контрреволюційній підпільній боротьбистській організації, що мала за мету повалення Радянської влади на Україні, відрив ЇЇ від Радянського Союзу і створення незалежної української буржуазної держави» разом із іншими 15 особами (зокрема, письменниками М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, Є. Плужником, А. Панівим, В. Поліщуком, Г. Майфетом, О. Ковінькою, В. Штангеєм, В. Вражливим) засуджений на 10 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна. Даних про його подальшу долю немає. Петро Ванченко реабілітований посмертно.