Дмитро бузько

Бузько Дмитро Іванович народився 1890 р. в м. Новомиргороді в сім’ї священика, який, як це не парадоксально, в бога не вірив. Ця душевна драма призвела його до самогубства. Рано осиротілий юнак навчався в духовній школі та Одеській духовній семінарії. За революційну діяльність у жовтні 1907 р. був заарештований поліцією як лівий есер і за вироком Одеського окружного суду відбув чотири з половиною роки на каторжних роботах. В липні 1911 р. Д. Бузько, потрапивши на заслання до Іркутської губернії, втік за кордон, де поневірявся як політичний емігрант: з Німеччини дістався до Швейцарії, де став членом організації лівих есерів, з початком світової війни жив у Лондоні, затим переїхав до Данії, став студентом Копенгагенського агрономічного інституту і членом організації датської соціалістичної молоді. Тут удосконалив знання англійської, вивчив німецьку, французьку, датську мови. В лютому 1917 р. Д. Бузько повернувся в Петроград і, як лівий есер, брав активну участь у політичній боротьбі. Після повалення гетьманщини Д. Бузька призначено на посаду аташе в Данії. Влітку 1919 р. під час приїзду на Україну його затримав особливий відділ XIV армії і спонукав до співробітництва в ЧК. Як наслідок — він взяв участь у знешкодженні отамана Заболотного на Одещині. Д. Бузькові належить кілька оповідань, повістей, кіносценаріїв, романів. Найпомітніші з них — історико-революційний роман «Чайка» (1929), «Голянція» (1930) та науково-фантастичний роман «Кришталевий край» (1935). Всі вони впродовж шести десятиліть пролежали під арештом у спецфондах і лише 1990 р. побачили світ у видавництві «Дніпро». В кривавій віхолі 30-х років талант письменника не міг нормально розвиватися. Життя його передчасно і трагічно обірвалося на сорок сьомому році. Архівні документи стверджують, що Д. Бузько заарештований в Одесі 20 жовтня 1937 р. Підставою для арешту став його виступ на загальних зборах Одеської письменницької організації 16 липня 1937 р., де обговорювалися «Завдання одеських письменників по боротьбі з контрреволюційним авербахівським охвістям». Тоді Д. Бузько, зокрема, сказав: «Мені прикро, що наших українських радянських письменників не читають партійці і найвідповідальніші партійці... Помилятися можуть усі, і критикувати необхідно всіх. Ми ще не вміємо критикувати, незважаючи на особи, у нас панує чиношанування. Коли Косіор помилиться, ми скажемо: ти помилився. Коли великий, мудрий Сталін помилиться, ми, демократія, скажемо: ти помилився...» Треба було мати неабияку мужність, щоб говорити так у той час! Не дивно, що виступ Д. Бузька був витлумачений як «спроба посіяти недовіру до геніального вчення Сталіна» і на тих зборах «за контрреволюційний виступ» його було виключено із Спілки письменників. А за три місяці по тому — звинувачено в контрреволюції. На слідстві письменник вів себе мужньо, категорично заперечуючи свою причетність до контрреволюційної націоналістичної організації. Та, незважаючи на це, ухвалою «трійки» НКВС по Одеській області від 1 листопада 1937 р. Д. Бузько був засуджений до вищої міри покарання — розстрілу. Упродовж трьох десятиліть на підставі лукавого «Свідоцтва про смерть» від 13 грудня 1957 р. вважалося, нібито Бузько «помер 18 квітня 1943 р. від крупозного запалення легень». Тепер точно встановлено, що Д. І. Бузько розстріляний в 00 годин 14 листопада 1937 р. 29 липня 1957 р. справу по звинуваченню письменника у «злочинній діяльності» переглянуто президією Одеського облсуду, ухвалу «трійки» скасовано «за недоведеністю складу злочину». Дмитро Бузько реабілітований посмертно.