1. Особливості джерел конституційного права в державах, що належать до англосаксонської системи права. Особливості: провідним джерелом права є судовий прецедент; як правило немає чіткої їєрархії джерел права; може існувати неписана конституція (Нова Зеландія, Великобританія);

закони дуже деталізовані; суди безпосередньо творять право; поширеним є конституційний звичай і правова доктрина.До країн з такою системою джерел права відносять: Англія, США,Нова Зеландія, Канада, Австралія.

-судовий прецедент(допускає можливість існування неписаної конституції(Великобританія,Нова зеландія)закони є надзвичайно деталізовані,вони розраховані на застосування судами.,кожна судова інстанція зобов’язана слідувати прецедентам, виробленим вищестоящим судом, а також створеним нею самою.)

-закон(статут)(Статут має певний пріоритет перед прецедентом, може скасувати його. Однак це не означає, що прецедент похідний від закону.Закон реалізується не самостійно, а через прецеденти, за їх допомогою.

-конституційний звичай. Присяжні засідателі для точної юридичної кваліфікації вчинків використовували звичаї, норми поведінки, що склалися в Англії й окремих графствах.

-правова доктрина(юридична;наука). Стародавні посібники із загального права, написані найавторитетнішими англійськими юристами, найчастіше суддями.

2. Особливості джерел конституційного права в державах, що належать до романо-германської системи права. Романо-германська правова сім’я охоплює національні правові системи більшої частини країн Африки, Латинської Америки, а також країни континентальної Європи. Особливості: основним джерелом права є закон; всі джерела конституційного права складають чітку ієрархію; формальне невизнання судового прецеденту як джерела права;-закон (закони приймаються парламентами країн цієї системи і володіють вищою юридичною силою, поширюються на всю територію держави, на всіх громадян. В усіх країнах романо-германської системи є писані конституції, за нормами яких визнається вища юридична чинність.Закон може заборонити чи легалізувати звичай, окремі положення судової практики, нормативні договори.)

- кодифіковані акти (кодекси) -звичай(як самостійне джерело права звичай сьогодні відіграє другорядну ролі, у правовій системі, виступаючи як доповнення до закону). Це такі країни як США, Нова зеландія, ВБ, Канада тощо.

3. Особливості джерел конституційного права в державах із мусульманською системою права.

Особливості: головним джерелом права є релігійні писання: Суна, Коран; роль основоного закону відіграє Коран; закони глави держави, постанови уряду, інші нормативно-правові акти повинні відповідати принципам шаріату; тісно пов’язана з типом політичного режиму.До країн з такою системою права можна віднести держави Арабського сходу, Південної і Південно-Східної Азії.

1. -збірники релігійних норм(тісно повязані з типом політичного режиму)( Коран; Сунна ( "священний переказ");Іджма). Релігійні джерела в таких країнах вважається актом, що стоять вище конституції. Це такі країни Індія, ОАЕ, Судан, Іран тощо. Значними особливостями державно-правового розвитку характеризуються так звані мусульманські країни, в житті яких істотну роль відіграє іслам. У широкому плані іслам — це релігія, система релігійних і водночас суспільно-політичних поглядів. Він поєднує власне релігійний культ і засоби регулювання суспільних відносин. Приписи ісламу розглядаються як юридичні норми. Зокрема, іслам виробив у самій загальній формі окремі принципи здійснення державного владарювання.Теорія мусульманського права не визнає верховенства конституції як основного закону. Але на сьогодні конституції прийняті майже в усіх мусульманських країнах, за винятком Оману та Саудівської Аравії. Згідно з ісламською традицією, юридичною основою суспільного життя є насамперед священні книги — Коран і Суна. Положення цих книг становлять головний зміст мусульманського права — шаріату. Коран — -правила поведінки, яких повинні дотримуватись правовірні, Другим джерелом мусульманського права є суна — книга, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Магоме­та, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Третім джерелом мусульманського права є Іджма — це збірка одностайних рішень докторів ісламу щодо вирішення питань, які не врегульовані Кораном та суною, які запроваджували нові загальнообов'язкові правила поведінки.Норми шаріату регулюють не тільки релігійні обряди, вони мають загальноетичне значення. Норми шаріату визначають зміст прав і обов'язків громадян. Мусульманському праву надається роль і значення своєрідного основного закону суспільства і держави.За концепцією ісламської державності, будь-яке суспільне волевиявлення не має абсолютного характеру.

4. Види законів, що регулюють конституційно-правові відносини в зарубіжних країнах.

-конституційні(нормативно-правовий акт, який вносить зміни і доповнення в конституцію, приймається в особливому, ускладненому порядку, має таку ж юридичну силу, що й конституція.)

-органічні(- це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів.)

-звичайні(нормативні акти, які приймаються на основі Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері)

-надзвичайні(нормативні акти тимчасового характеру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів).

Це такі країни як США,ФРН, ВБ, РФ, Франція тощо.

За юридичною силою:конституційні;органічні;звичайні;надзвичайні.

За часом дії:постійні; тимчасові.

За суб’єктами законотворення: прийняті народом на референдумі;законодавчого органу;глави держави (н-д у абсолютних монархіях).

За способом систематизації норм: кодифіковані;не кодифіковані.

5. Конституції зарубіжних держав: поняття, класифікація, структура.

Під конституцією, зазвичай, розуміють єдиний кодифікований нормативно-правовий акт, який ухвалюється або шляхом референдуму, або законодавчим органом, або установчими зборами та має вищу юридичну силу в країні. Усі інші норми, що містяться у законах та інших джерелах права, повинні виходити з конституції, відповідати та не суперечити їй.Сам термін „конституція” – латинського походження (лат. „constitutio” – норма, припис, постанова). Проте конституції в Стародавньому Римі мали зовсім інше значення. Це були імператорські конституції, які надавали римського громадянства певним особам, що споруджували в Римі житлові будинки або займалися щонайменше три роки пекарською справою. Отже, це були навіть не нормативно-правові акти, а вияви індивідуального застосування права.Конституції у вигляді єдиного, кодифікованого законодавчого акту, який регулює найважливіші громадські відносини в галузі прав та свобод людини, системи та організації публічної влади, часто називають конституціями у формальному розумінні. У тих країнах, що мають конституції, саме вони виступають основним джерелом як конституційного, так і всієї системи національного права. Утім, існують також конституції й у матеріальному розумінні. У таких випадках конституції у формальному розумінні відсутні.Конституції у матеріальному розумінні бувають трьох видів:

1. це – сукупність законів, що мають більш вищу юридичну силу порівняно зі звичайними законами. У багатьох країнах їх називають конституційними. За відсутності конституції у формальному розумінні вони очолюють ієрархію законодавчих актів у країні. Ці закони також можуть називатися основними.

2. це є звід звичайних законів. Таких конституцій небагато. Прикладом може бути Канада, де до конституції внесені: Прокламація про конституційний акт 1882 р.; сам Конституційний акт 1882 р.; Акт про союз Канади, Нової Шотландії та Нью-Брансунка, про їх управління та пов’язані з цим справи від 1867 р.

3. це – звід звичайних законів, конституційних звичаїв та судових прецедентів. Такий стан справ характерний для Великобританії та Нової Зеландії. Особливість правової системи цих країн, що називається англосаксонською, полягає у тому, що джерелом права в них виступає не лише нормативно-правовий акт, а здебільшого – судові прецеденти та звичаї. Судовий прецедент, як джерело права, являє собою рішення суду стосовно конкретної розглянутої юридичної справи, яке поширюється на всі наступні аналогічні справи. Звичай, як ще одне джерело права, становить собою правило поведінки, що склалось у суспільстві та внаслідок багаторазового повторення його людьми перетворилось на постійну норму, визнану всіма.Деякі конституції можна назвати формально-матеріальними. Це ситуації, коли країна має єдиний законодавчий акт під назвою „конституція” (тобто, існує конституція у формальному розумінні), й окрім цього, до її складу входять інші правові акти, зазвичай, різноманітні угоди, декларації.

Конституції розрізняються й за іншими ознаками.

1. За формою. Залежно від того, як із зовні виглядають конституційно-правові норми, конституції поділяються на писані (повністю писані) та неписані (частково писані). Писані конституції поділяються на кодифіковані та некодифіковані.Кодифікована писана конституція має місце за наявності в країні єдиного законодавчого акту, який регулює всі основні конституційно-правові питання та має вищу юридичну силу. Такий акт найчастіше і називають „конституцією” з посиланням на офіційну назву держави. У деяких країнах він може мати іншу назву (наприклад, Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини) або він має назву „Конституція”, але з певним одночасним уточненням (Конституція (Основний Закон) Естонської Республіки, Конституція Аргентинської нації, Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів). Кодифікованих конституцій у сучасному світі – більшість. Вони повністю співпадають з поняттям „конституція” у формальному розумінні.Некодифіковані писані конституції – це частина конституцій у матеріальному розумінні, коли конституція складається з кількох конституційних (Австрія, Швеція) або звичайних (Канада) законів. Неписані конституції - це конституції в матеріальному розумінні, які складаються з конституційно-правових звичаїв, судових прецедентів та звичайних законів (писаних), тому ці конституції мають назву частково писаних, оскільки повністю неписаних конституцій немає.

2. За порядком прийняття. конституції бувають октроровані, прийняті парламентами, установчими зборами, референдумами.

3. За порядком внесення змін і доповнень конституції поділяються на жорсткі, особливо жорсткі та гнучкі.

Жорсткі конституції змінюються та доповнюються в особливому порядку, більш складному, порівняно зі звичайною законодавчою процедурою. Якщо парламентські закони ухвалюються простою більшістю голосів (50% кворуму + 1 голос), то для прийняття поправок та доповнень до конституції встановлюється особлива процедура. Подекуди для зміни чи відміни конституції вимагається не тільки кваліфікована або особливо кваліфікована більшість голосів, але ще й більш ускладнений порядок. Такі конституції називаються особливо жорсткими. Так, в Іспанії повний перегляд або зміна найважливіших положень конституції можливі за умови схвалення їх 213 голосами від загальної кількості депутатів обох палат парламенту, після чого вони розпускаються. Новобраний парламент розглядає проект змін або перегляду конституції, і, якщо він схвалить їх кваліфікованою більшістю голосів у кожній палаті, то ці зміни (або перегляд) виносяться на референдум.Гнучкі конституції змінюються та доповнюються в тому ж порядку, що й звичайні закони: ніяких особливих процедур у цьому випадку не передбачено, оскільки відсутній сам писаний текст основного закону (зокрема, це стосується конституцій Великобританії та Нової Зеландії).

6. Інституту конституційного контролю в зарубіжних державах: поняття, види, моделі організації.

У зарубіжній літературі конституційне правосуддя визначається як діяльність судових органів, яка полягає у розгляді справ, предметом яких є конституційно-правові питання, по­в’язані з забезпеченням конституції державними органами, і в прийнятті по них ухвал, що тягнуть за собою правові наслідки. Оскільки немає конституційної юстиції без такого центрального стрижневого повноваження, яким є контроль за конституційністю законів, можна говорити про рівнозначність поняття конституційне правосуддя і судовий конституційний контроль

1. за змістом: Формальний – предмет оцінки процедура прийняття НПА, а не зміст, Матеріальний – перевірка змісту НПА на предмет відповідності Конституції

2. за формою: Абстрактний – перевірка конституційного акта чи його частини поза зв'язком з будь-якою конкретною справою – Франція, Конкретний – здійс. лише за заявою зацікавленої особи, стосовно конкретної справи – США, Великобританія

3. за часом здійснення: Попередній щодо проектів НПА – Франція, Швеція, Наступний – здіцснюється до тих, що вже діють

4. за характером правових наслідків

Консультативний – несе рекомендаційний характер

• Ухвальний – загальнообов'язковий характер

5. за обов'язковістю проведення: Обов'язковий – здійснюється у передбачених законом випадках

• Факультативний – за ініціативи уповноваженого суб'єкта

6. за об'ємом: Повний – на всі суспільні відносини, які врегульовуються Конституцією

• Частковий – на певні види суспільних відносин

Англо-саксонська – конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції. У США – Верховний Суд, у Великобританії – всі суди. Ідея конституційного контролю вперше зародилася на початку XVII ст. у Великобританії та була реалізована в діяльності Таємної ради, яка визнавала закони легіслатур (законодавчих зборів) колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійського парламенту та загальному праву. Проте у сучасному вигляді доктрина конституційного контролю вперше була сформульована й застосована Верховним Судом США. Відправною точкою запровадження судового конституційного контролю вважається справа «Мербері проти Медісона» (1803 р.), за якою Верховний суд США встановив, що закон Конгресу, який суперечить федеральній Конституції, може бути визнаний судом неконституційним. Тим самим суд наділив себе повноваженнями у сфері конституційної юстиції, а саме – здійснення конституційного контролю. Континентальна ( Австрійська, Кельзенська) – конституційний контроль здійснює спеціалізований орган ( Наприклад, Франція – Конституційна Рада, РФ- Федеральний Конституційний Суд).Контроль з боку конституційних судів після Першої світової війни був поширений у Європі. Конституційне судочинство здійснювалося з винятковими повноваженнями щодо перевірки конституційності законодавчих актів.

7. Сучасні концепції прав людини і їх конституційно-правове оформлення. Інтерпретація змісту прав людини у суч.л-рі досить різноманітна. Під п-вами людини розуміють певні її можливості; деякі осн.її потреби та інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані сус-ву, д-ві, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб вияву матеріалів)

Конст. права і свободи поділяються на 1) особисті 2) політичні 3) соц-економічні..Особисті права – це ті, які віднос. до сфери особис. життя, які пов’яз. з ос. л-ни, задоволенням її особис. інтересів. Ці права пошир. на всіх людей, а не лише громадян.

Осн. призначення особис. прав: а) гарантувати ж-тя та забезпеч. від різ. форм насилля, жорстокого і принижуючого людс.гідність поводження; б) індивідуалізувати гр-на, створити йому умови особис.недоторканості і невтручання в приватне та сім. ж-тя; в) забезпечити свободу, можл-сть безперешкодного вибору різ.варіантів повед. Політичні права і свободи: свобода слова, думки, друку; право на об’єднання в політ.партії і рухи, профес.орг-ції, соц/ек., культ.і ін.тов-ва. Соціально-економічні права і свободи: право прив. власності та її спадкування; право на підпр. д-сть та свобода господарської ініціативи; право на працю і свобода праці; право на відпочинок; право на страйк; право на ох. здор. і мед.допомогу; право на осв.і свобода освіти; право на соц.забезпечення або на пенсію. До соціально-культ.прав відносять: свобода літер., худ., наук. та ін. видів творчості, право на охорону інтелектуал. власності; право на участь в культ. ж-ті, на корист-ня досяг-нями к-ри та мис-ва.Природничо-правовий підхід до регулювання прав людини. Відповідно до концепції природничого права правава людини є природними та невідчужуваними, що належать їй в силу народження, люди є носіями цих прав незалежно від волі держави. До таких невідчутних прав належать право на життя, свободу, безпеку, власність, особисту та сімейну таємницю та ін. Значна частина прав пов’язані із належністю особи до громадянства тієї чи ін. держави, напр. виборчі права , права на участь у політичних партіях, на безоплатну освіту. Багато прав і обов’язків виникли з досягненням особи певного віку, наприклад право на працю, військовий обов’язок, а деякі права виникли ще до народження, наприклад право на спадщину. В суч.умовах деякі основи прав.статусу ос. та навіть громадянина визначаються міжнарод. документами, такими як Заг.Деклар. прав людини і громадянина, 1948, Міжнар.пакти про права людини, 1966. Ці міжнародні акт, ратифіковані державою можуть діяти безпосередньо, та застосовуватись судами як нац. Законодавство.

Позитивістський підхід до регулювання прав людини.Позитивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими,соціальними цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів, їх охорони і захисту. Належність людині прав від народження передбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує законодавчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави правами людини не применшує її роль.Права людини, не закріплені в позитивному праві (законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту.

Вихідні засади мусульманської концепції прав людини.На основі класичного мусульманського права. СА, Іран, Оман 1.Принцип переваги мусульманина над не мусульманином, 2.Пріоритет у правах чоловіків над жінками, 3.Перевага обов’язків над правами у структурі правового статусу особи

Соціалістична концепція правового статусу людини.Соціалістична концепція прав людини була заснована на колективістських принципах, суть яких полягає в пріоритеті суспільства, держави, колективу щодо особистості. Відповідно до даної концепції людина, живучи в суспільстві, не може бути вільна від суспільства. А тому забезпечити права людини і тим більше права громадянина здатна тільки держава.

8. Громадянство у зарубіжних державах: поняття і зміст, співвідношення із категоріями «підданство» та «національність». У сучасному розумінні громадянство є основним об'єктивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави. Головна ознака громадянства - стабільний зв'язок, який не може уриватися ні через тимчасове, ні навіть через постійне проживання на території іншої держави. Права і обов'язки гро­мадянина закріплюють, як правило, конституція і закон про гро­мадянство країни. Громадянство встановлює стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, який зумовлює їх взаємні пра­ва та обов'язки згідно з національним правом країни і міжнарод­ним правом. Громадянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси й випливає обов'язок держави забезпечувати й охороняти права кожного громадянина як на на­ціональній території, так і за її межами. У свою чергу, громадя­нин зобов'язаний додержуватися законів держави і виконувати обов'язки, встановлені державою.

9. Способи набуття громадянства у зарубіжних державах.

Філіація, натуралізація (укорінення), оптація, трансферт. На відміну від натуралізації, дарування громадянства здійснюється за особливі заслуги перед державою на основі постанови компетентних органів (президента, Сенату тощо), незалежно від терміну постійного проживання, знання мови і т. ін.

Філіація: поняття, зміст.Філіація - набуття громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або «права крові», або «права ґрунту». Згідно з принципом «права крові» дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом «права ґрунту» дитині надається громадянство держави, на території якої вона народилася незалежно від громадянства батьків. Набуття громадянства за «правом крові» у правовій доктрині і законодавстві України та деяких інших держав називають набуттям громадянства «за походженням», а за «правом ґрунту» - «за народженням». Принцип «права крові», як правило, застосовується у поєднанні з принципом «права ґрунту»: діє змішана система. Наприклад, у Законі «Про громадянство України» послідовно провадиться принцип «права крові», але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за «правом ґрунту».

Натуралізація: поняття, зміст.Натуралізація (укорінення) - індивідуальне надання до громадянства на прохання заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповноваженим державним органом лише через певний строк проживання у країні (США, Австралія, Україна, Франція - 5, Великобританія - 7, Іспанія - 10 років). Вимога додержання строків натуралізації від 5 до 10 років закріплена 1961 р. у Конвенції ООН щодо скорочення безгромадянства.

Оптація та трансфер: поняття, зміст.Оптацією називають право вибору одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з огляду на конвенції про скасування подвійного громадянства. У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, автоматично. Трансферт означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини процедура трансферту здійснюється після плебісциту про державну належність території, внаслідок якої населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави і тим самим - на зміну громадянства. Крім того, окремим категоріям населення, окремим особам надається право оптації - вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства через трансферт або зберегти громадянство держави - колишнього суверена. Поновлення громадянства: поняття, зміст.Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.

Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з громадянства.(така процедура передбачена законодавством більшості країн,зокрема Франції,Ірландії,Швейцарії)

Реінтеграція звичайно носить індивідуальний характер, на відміну від репатріації, що характеризується груповою, колективною ознакою. Таким чином, репатріація — це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, т.зв. переміщених осіб. Особливістю репатріації є і те, що вона є переселенням із правом добровільного вибору громадянства. Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передбачена Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій державі або державах. Проблема повернення на батьківщину була актуальною після закінчення Другої світової війни, коли з Німеччини і країн деяких її союзників поверталися на батьківщину сотні тисяч військовополонених, примусово викрадених на роботи цивільних осіб і т.п. При цьому, як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селилася в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії. В даний час актуалізація проблеми репатріації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення економічного добробуту в нових державах — республіках колишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.)