10.Способи припинення громадянства у зарубіжних країнах.

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства(експатріація) здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв'язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість виходу з громадянства не заперечується.У США, Великобританії та в деяких інших країнах визнаний принцип вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державних службовців та інших. Практично завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства(репудіація), тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.

Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства — денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії поширена концепція, за якою юридичний зв'язок між державою і натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав і обов'язків і менш стійкий, ніж зв'язок між державою та її природженим громадянином. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі "перебування за кордоном понад два роки" або за "нанесення шкоди уряду Аргентини". Громадянство України втрачається внаслідок виявлення факту подання неправдивих відомостей або фальшивих документів під час натуралізації.

Що ж стосується денацiоналiзацiї, то її можливість пов'язується з державним суверенітетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про громадянство Францiї, особа може бути позбавлена французького громадянства у разi засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення вiд обов'язкiв, встановлених законом про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iншої держави, що завдають шкоди iнтересам Францiї, та в деяких iнших випадках. Тим самим має мiсце сполучення кримiнально-правової i конституцiйно-правової вiдповiдальностi. Проте законодавство переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невiдчужуваних, природних прав людини.

Вiдмiннiсть у регламентацiї питань громадянства в рiзних країнах iнодi призводить до виникнення такого явища, як вiдсутнiсть громадянства (апатризм). Як i подвiйне громадянство, апатризм з позицiй нацiонального i мiжнародного права сприймається негативно.

Сукупність прав і обов'язків іноземців, встановлених національним і міжнародним правом, створюєїхнійстатус — правовий режим іноземних громадян. Існує кілька його видів. Національний режим означає надання іноземцям державою проживання прав, пільг і привілеїв, в основному рівних обсягу прав своїх власних громадян і юридичних осіб. Режим найбільшого сприяння означає надання громадянам держави, договір з якою передбачає цей режим, прав, не менших тих, що мають громадяни будь-якої третьої держави. Спеціальний режим означає поширення на громадян певних держав особливих пільг чи обмежень. Право притулку — надання державою можливості виїзду на її територію І перебування там особам, які на батьківщині або в державі постійного місця проживання переслідуються за політичну, наукову чи релігійну діяльність.

Екстрадиція (видача особи від однієї держави іншій для слідства і суду) можлива відповідно до міжнародного договору або без нього, але не допускається видача осіб, звинувачених у політичних злочинах. Зазвичай не видаються власні громадяни за злочини проти іншої держави або її громадян: таких осіб судить свій суд.

Складність, суперечливість і заплутаність сучасного законодавства про громадянство породили такі аномалії, як безгромадянство (апатриди) і подвійне громадянство (біпатриди).

11.Соціалістична держава:поняття,сутність, приклади сучасних соціалістичних держав. Теоретичні основи СД і права були закладені в працях основоположників наукового комунізму Маркса і Ф. Енгельса і розвинуті в творах В. І. Леніна, а також в документах комуністичних партій і наукових дослідженнях вчених, що стоять на марксистсько-ленінських позиціях. Марксистське вчення про соціалістичну державу і право на відміну від інших вчень і доктрин практично не було повністю реалізоване ні в одній з раніше існуючих або нині існуючих держав. В СРСР і в багатьох інших країнах, що називають себе соціалістичними, робилися спроби реалізації ідеї соціалістичної держави і права. Проте через багато об'єктивних і суб'єктивних причин вони виявилися безуспішними. Замість СД і права, якими вони представлялися в марксистській доктрині, були створені їх псевдомарксистські інститути держави і права.1. СД і право, згідно теорії марксизму, виникають не еволюційним шляхом, шляхом поступового переростання буржуазної держави в соціалістичне, а шляхом здійснення соціалістичної революції. 2.Важливою закономірністю і одночасно передумовою становлення і розвитку соціалістичної держави і права, згідно доктрини марксизму, є злам старої державної машини, знищення буржуазного державного апарату.3. Сутністю нової держави, що функціонує в перехідний від капіталізму до соціалізму період, є диктатура пролетаріату. Це означає за Леніном, що "тільки певний клас, саме міські і фабрично-заводські, промислові робочі, можуть керувати всією масою трудящих і експлуатованих в боротьбі за скидання ярма капіталу, в ході самого скидання, в боротьбі за утримання і зміцнення перемоги, в справі творення нового, соціалістичного суспільного устрою, у всій боротьбі за повне знищення класів". Характерними особливостями загальнонародної держави є: вираз інтересів не тільки робочих, селян і інтелігенції, але і "трудящих всіх націй і народностей країни"; збереження ним класової сутності; розвиток "справжньої" демократії в умовах нового суспільства і держави; посилення ролі Комуністичної партії і ін. Формою правління соціалістичної держави, згідно світогляду марксиста, є республіка. Що ж до форми державного устрою, то, згідно політичної концепції марксизму, перевага віддавалася унітарній державі, побудованій на основі принципу демократичного централізму. При цьому, як затверджував, зокрема, В. І. Ленін, демократичний централізм "не тільки не виключає місцевого самоврядування з автономією областей, відмінних особливими господарськими і побутовими умовами, особливим національним складом населення і ін., а навпаки, вимагає і того і іншого". Згідно концепції марксизму суть права полягає в тому, що воно виражає волю і інтереси пануючого класу. На перших етапах становлення і розвитку соціалістичного суспільства держава і право, відповідно до доктрини марксизму, виражає інтереси робочих, селян і трудової інтелігенції. На етапі розвинутого соціалістичного суспільства — інтереси всього народу. СД- якісно новий історичний тип держави, організація політичної влади трудящих на чолі з робочим класом, основне знаряддя захисту революційних завоювань, творчі перетворення економічного і духовного життя суспільства з метою поступового перерозподілу соціалістичної державності в суспільне комуністичне самоврядування. Соціалістична держава виникає як держава диктатури пролетаріату. Другим етапом СД є етап загальнонародної держави. єдиним джерелом соціалістичного права була спочатку революційна творчість виконавців, а пізніше — нормативно-правові акти, відносно яких декларувалося, що вони виражають волю трудящих, переважної більшості населення, а потім — всього народу, керованого комуністичною партією. Нормативно-правові акти, що приймалися, велику частину яких складали підзаконні (секретні і напівсекретні накази, інструкції і ін.), фактично виражали перш за все і головним чином волю і інтереси партійно-державного апарату. Панувало вузьконормативне розуміння права. Приватне право поступалося пануючим місцем праву публічному. Право носило імперативний характер, було найтіснішим чином пов'язано з державною політикою, було її аспектом, забезпечувалося партійною владою і примусовій силою правоохоронних (каральних) органів. Не дивлячись на конституційний принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, суд залишався інструментом в руках пануючого класу (групи), забезпечував його панування і охороняв перш за все його інтереси. На соціалістичні правові системи Європи, Азії і Латинської Америки, що становлять «соціалістичний табір», істотний вплив зробила перша правова система, що вважається соціалістичною — радянська. Національні правові системи зарубіжних соціалістичних країн були і є (Китай, Північна Корея) різновидами соціалістичного права. Особливості цього типу держави вбачалися в тому, що СД повинна слугувати народові, базуватися на суспільній власності на засоби виробництва, будуватися на принципах гуманізму, демократії колективізму і справедливості. При цьому слід урахувати, що існують декілька моделей соціалістичної держави. СД є держава, яка не тільки прагне до соціальної безпеки, але й до соціальної справедливості, суспільної інтеграції та можливості розкриття особистості. Від виваженого підходу до цих цілей залежить законність соціальної держави. Ці цілі є інтегральною складовою частиною суспільного блага. Завдання держави полягає не у тому, щоб повністю брати на себе здійснення цих цілей. Вона повинна тільки гарантувати, що на основі рамкових умов, за які вона несе відповідальність, суспільству буде дано можливість досягати ці цілей. Наразі до СД як у політичному, так і в економічному відношенні відносять КНДР і Кубу. У КНР і В'єтнамі при владі продовжують перебувати комуністичні партії, проте в економіці присутній значний сектор приватної власності на засоби виробництва. Схожа ситуація спостерігається і в Лаосі. На початку XXI століття соціалізм став підсилювати свої позиції в країнах Латинської Америки. На 2010, уряди Нікарагуа, Венесуели і Болівії проводять у життя соціалістичну політику.

12. Монархія як форма правління: сутнісні ознаки, різновиди. Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

Термін грецького походження (monos – один, arche –власть) і означає єдиновладність. Мона́рхія — форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові. Характеризується тим, що влада глави держави (монарха) не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх править за власним правом спорідненості чи спадщини, юридично безстроково і не несе відповідальності. Він передає у спадок не тільки свій пост, а й особливий титул (короля, імператора, царя, султана і т. ін.) і формально вважається осередком усієї державної влади країни. Прерогатива монарха пронизує всю державно-правову систему. Усе державне управління країни здійснюється від імені монарха. Порядок престолонаслідування визначається звичайно конституціями або конституційними чи органічними законами, які доповнюються звичаями. У кримінальному законодавстві монархічних країн передбачені особливі склади злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності. Монархів офіційно називають по різному: царями і царицями, імператорами й імператрицями, великими князями й великими княгинями, принцами і принцесами тощо. Історично монархії виникали за різних обставин. Монархія могла вирости з племінного союзу, і тоді монархом стає вождь племені чи союзу племен, монархом міг стати полководець або верховний священик якогось із релігійних культів. З часом посада монарха може стати спадковою, і тоді утворюються монархічні династії. Влада в монархії може передаватися й не за спадковим принципом, як це, наприклад, часто траплялося в Римській імперії. Монархічна влада може бути узурпована шляхом насильства внаслідок державного перевороту, як це сталося наприклад при переході від Римської республіки до Римської імперії.

Монархії є пережитками феодальної системи, але, незважаючи на це, вони зберігаються в багатьох державах. В сучасному розумінні монархія — не просто влада одного, але влада успадкована. Ця влада нерідко боготворяється. В Російській імперії вважалося, що джерелом влади є Бог (самодержав'я), а основою влади служать її моральний авторитет у суспільстві і традиція, в силу чого влада спадкова та невід'ємна. В Японії Імператор до 1945 року вважався сином богині Сонця — Аматерасу. Нині божественне походження влади монарха мало кого хвилює: з історії відомо, що феодали ставали монархами і здобували трон для себе і своїх нащадків іноді в результаті виборів (зрозуміло, не всенародних), частіше шляхом насильства, зрідка через запрошення, тобто цілком земних процедур. З цього виходить і більшість чинних конституцій монархічних держав. Так, згідно зі ст. 1 Конституції Японії 1946 року, «Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада». Символом єдності і постійності держави називає короля ст. 56 Конституції Іспанії 1978 року. Головне, проте, не в тому, як в конституції характеризується монарх. Бельгійська конституція 1831 року, наприклад, взагалі такої характеристики не містить. Головне — в повноваженнях монарха. Залежно від того, які вони, розрізняються різні форми правління.

В даний час в світі існує 44 держави з монархічною формою правління. Переважають парламентські монархії (Великобританія, Японія, Швеція, Іспанія, Австралія, Нідерланди, Люксембург, Нова Зеландія і ін.). Якщо на початку XX ст в Європі всі країни були монархічними (за винятком Франції і Швейцарії – республіки), то нині з 34 країн лише 11 монархій, а останні – республіки.

Заг риси :А) безстроковість влади монарха;б) посідання влади за правом крові (спорідненості) й отримання її у спадок;

в) монарх є головою держави і здійснює від її імені представництво;г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі монархії поділяються на необмежені і обмежені.

У президентських республіках, дуалістичних і абсолютних монархіях глава держави фактично особисто формує уряд. Тому призначені ним міністри виступають у сфері управління країною в ролі його радників і помічників, а прийняття політичних рішень залишається прерогативою виключно глави держави. Глава держави за цих форм правління виступає практично як одноособовий носій виконавчої влади.