25. Поняття та конституційно-правові ознаки федерацій (навести 5 прикладів). Види федерацій.

Федерація (пізньолат. foederatio — союз, об'єднання) — це складна держава, що являє собою союз ряду державних утворень, які мають певну політичну самостійність.

Федеративний устрій низки держав обумовлений багатонаціональним складом населення, яке проживає на їх території. Складові федеративної держави є суб`єктами федерації і мають свій власний адміністративно-територіальний поділ. Суб`єкти федерації можуть називатися по-різному: штати (США, Індія), землі (Австрія, Нім.), провінції (Канада, Пакистан), кантони (Швейцарія), емірати (ОАЕ)...

Поряд із суб`єктами федерації в їх склад можуть входити територіальні утворення, які не мають статус суб`єктів федерації (Напр.. федеральний округ – столиця з прилягаючими територіями, округ Колумбія зі столицею Вашингтон в США), федеральні території, федеральні володіння.

Для федерації притаманні такі ознаки:

• наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій - суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

• наявність загальної конституції федерації і конституцій "і суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою;

• наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;

• наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;

• наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

• можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);

• наявність загально федеральної податкової і грошової системи;

• суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.

За окремими критеріями федерації можна поділити на декілька видів:

1. Відповідно до правової підстави та способу створення :

— договірні — створені на основі союзу, шляхом об'єднання раніше самостійних держав у федерацію з одночасним переданням їй частини суверенних повноважень (наприклад, створення СРСР у 1922 p.);

— конституційні — створені шляхом закріплення у конституції принципу розподілу країни на суб'єкти федерації з відповідним розподілом повноважень (наприклад, створення федерації у США в 1787 p.);

2. Згідно з принципом побудови:

— національні — федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб'єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (Бельгія);

— територіальні — федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб'єкти однонаціональні за національністю або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, політичних, культурних інтересів (Малайзія, Нігерія);

— національно-територіальні — федерації, що поєднують національні і територіальні ознаки. Наприклад, Канада є національно-територіальною, оскільки складається з десяти провінцій, з яких дев'ять заселені англомовним населенням, а одна (Квебек) — франкомовним.

3. Відповідно до характеру та обсягів повноважень суб'єктів федерації:

— симетричні — федерації, де всі суб'єкти мають рівний правовий статус;

— асиметричні — федерації, де правовий статус суб'єктів федерації неоднаковий. Наприклад, у Індії територія поділяється на штати і союзні території; штати управляються парламентом, а території — федеральною владою.

4.Залежно від ролі національного фактора у визначенні структури федерації розрізняються на ті, які організовані: 1) на територіальній основі (Австралія, Австрія, США, Венесуела, Аргентина, Мексика); 2) на національній основі (Бельгія, Пакистан); 3) на змішаній національно-територіальній основі (Канада, Швейцарія).

В основі розподілу компетенції між центром і суб`єктами федерації лежить співвідношення 4-ьох елементів: 1) виключної компетенції федерації; 2) виключної компетенції суб`єктів; 3) спільної компетенції федерації і її суб’єктів; 4) повноваження, не охоплені жодним з перелічених елементів.

26. Форми прямої демократії в зарубіжних державах. Референдум як форма народовладдя: поняття, сутність, види. Пряма демократія (Безпосередня демократія) - форма політичної організації та устрою суспільства, при якій основні рішення ініціюються, приймаються і виконуються безпосередньо громадянами; пряме здійснення прийняття рішень самим населенням загального і місцевого характеру; безпосереднє правотворчість народу. Характерною рисою прямої демократії є використання цивільного населення (громадян держави), яке несе пряму відповідальність за прийняття і виконання прийнятих рішень. Варіанти і напрямки для ініціювання питань можуть виходити як від окремих громадян і цілих груп (партії, громадські або господарські об'єднання, органи місцевого і державного управління). Перевагою прямої демократії є швидка постановка і прийняття конкретних рішень на рівні окремих невеликих груп суспільства (питання місцевого та приватного характеру). Недоліком прямої демократії є складність її застосування на великих територіях (складність формування питань, збільшення термінів на узгодження питань і проведення голосування) без використання комп'ютерної техніки і засобів мобільного зв'язку. Безпосередню демократію відрізняють від представницької демократії, де здійснення законодавчих і контрольних функцій здійснюється через обрані народом представницькі органи і спеціальні інститути. Найбільш поширеними методами прямої демократії є:   вибори - обрання депутатів чи суддів громадянами. У більшості держав (у тому числі і в Російській Федерації) усі депутати виборні, в ряді країн призначаються тільки кілька членів верхньої палати парламенту. Судді можуть можуть як обиратися народом, так і призначатися президентом або монархом (в Російській Федерації судді призначаються президентом). Також в різний час в різних державах виборними могли бути виборними командувачі збройних формувань (наприклад командири Національної гвардії у Франції в 1790-ті роки) і різні поліцейські посади. Також в виборність входить право громадян висувати кандидатів на виборні посади і право вносити відведення кандидатів. В даний момент у більшості держав обговорення кандидатів проводиться на зборах висунули їх груп виборців (з'їздів партій, з'їздів громадських організацій, зборів ініціативних груп), виборчі збори на яких відбувається обговорення кандидатів в більшості держав не скликаються, скликалися вони у Французькій Республіці у 1791 - 1799 рр.. і в Лігурійській Республіці 1797 - 1799 рр..     народне обговорення - право групи виборців вносити пропозиції про зміни і доповнення окремих пунктів або розділів постанов парламенту. У даний момент більшості держав (у тому числі і в Російській Федерації) народне обговорення не прописано в конституції і законах.     народна ініціатива - право групи виборців вносити проекти постанов із зобов'язанням парламенту його ухвалити, змінити, доповнити або відхилити [2] .. Окремий випадок народної ініціативи - зустрічна пропозиція - право певної кількості громадян висувати альтернативну пропозицію в контексті процедури законодавчої ініціативи або референдуму, при цьому в деяких державах прийняття такої пропозиції народом може спричиняти розпуск парламенту. Часто висловлюється думка, що процедура загальнонародного голосування, яка може бути ініційована не громадянами, а виключно владними інститутами, не має відношення до прямої демократії. [3]     імперативний мандат - право народу приймати накази обов'язкові для окремих депутатів чи суддів, право народу відкликати окремих депутатів чи суддів, обов'язок окремих депутатів чи суддів регулярно вичитувати перед народом і право народу вимагати позачергової звіт від них. В даний момент у більшості держав народ не може відкликати окремих депутатів, приймати обов'язкові накази для окремих депутатів, а окремі депутати не повинні давати звіти народу (в Російській Федерації імперативний мандат не заборонений, але і не прописаний) Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем за­гальнонаціонального і місцевого значення (прийняття консти­туції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдуми за предметом проведення: • конституційний — на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки; • законодавчий — на всенародне голосування виносяться про­ект закону або чинний закон; • консультативний — проводиться з метою виявлення гро­мадської думки щодо принципового питанню державного життя.

Референдуми за ступенем обов'язковості проведення: - обов'язковий — предметом референдуму є питання, відне­сені Конституцією до виключного вирішення в результаті все­народного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Консти­туції України виключно всеукраїнським референдумом вирішу­ються питання про зміну території України); -факультативний — проводиться з метою виявлення громад­ської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну ча­стину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).

Юридичні наслідки зазначених референдумів — різні:

1. Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяль­ності.

2. Результати консультативного референдуму не є обов'язкови­ми для винесення адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.

За територією проведення референдум може бути:

(1) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються рефе­рендумом. (2) Місцевим — проводиться в межах окремих суб'єктів фе­дерації (у федеративній державі) або адміністративно-територі­альних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із ме­тою вирішення найважливіших питань місцевого значення.

Можуть проводитися також реф-ми з питань зовн.п-ки. Так, в 1995 р.виборці Австрії, Швеції і Фінляндії виразили згоду на вступ цих д-в в Євросоюз, в Швейцарії в 2001 році б-сть гром-н виступили проти такого вступу.

З-во про реф-думи встановл.заборону на проведення всенар.реф-мів в умовах війс.чи надзвич.стану. За заг.пр-лом не проводиться реф-дум по одному і тому ж пит.двічі, або може проводитися ч-з певний строк (Іспанія, Болгарія – 3 роки, Венгрія – 2 роки, Канада – 10 років).

Як пр-ло реф-дум вваж.таким, що відбувся, якщо в ньому взяли участь більше половини за реєстр.виборців, а ріш.приймається більшістю голосів від тих, хто взяв участь у голосуванні.

Батьківщиною реф-думів вваж.Швейцарія, де вони провод.найчастіше.

Ініціатиів проведення реф-думу може бути: 1. парламентська (50 депутатів Парл-нту Венгрії), 2. урядова, 3. президентська (Франція) і 4. народна (500 тис.підписів виборців в Італії).