20 . Cуперпрезидентська та монокритична республіки

Суперпрезидентська "РЕСПУБЛІКА - в науці конституційного права термін, використовуваний для позначення особливого різновиду республіканської форми правління, що характеризується юридичним і фактичним зосередженням усіх важелів державної влади в руках президента, який в цьому випадку зазвичай є главою не тільки держави, але й уряду, а також лідером правлячої партії. Нерідко конституції закріплюють за таким президентом необмежене право розпуску парламенту, право введення (на свій розсуд) надзвичайного та воєнного стану, право видавати декрети з силою закону, одноосібно призначати і звільняти глав місцевих адміністрацій, суддів і т.д. Практично відсутні конституційні механізми зміщення президента зі своєї посади. Немає характерної для "класичної" президентської республіки системи "стримувань і противаг" в особі "сильного" парламенту і незалежного суду. В даний час у зв'язку з процесами глобальної демократизації в світі таких форм президентської республіки майже немає (Сирії, Індонезії, Іраку, Казахстані, а також республіки Латинської Америки), але не можна виключати появу їх в подальшому. Особливою формою суперпрезидентської республіки є така форма правління, яка встановлюється у багатьох державах в результаті військових переворотів. Це досить часте явище в країнах, що розвиваються: з часу утворення незалежних держав i Латинській Америці (приблизно півтора століття тому) в країнах цього регіону, а також в Азії та Африці сталося більше тисячі військових переворотів, більше половини з них були успішними і привели до створення нової системи управління. У цьому випадку парламент, як правило, розпускається (виняток становила, наприклад, Бразилія, де i 1964 р. була проведена лише його чищення), уряд і президент зміщуються зі своїх постів. Створюється новий вищий орган - військова рада (революційний рада, рада національного порятунку і т.д.), його голова - лідер перевороту проголошується президентом республіки. На місця призначаються військові губернатори, коменданти та ін З колишніх органів зберігаються зазвичай цивільні суди, але паралельно з ними створюються військові трибунали, які судять і цивільних осіб. Хоча в умовах військового управління можуть проводитися вибори низових представницьких органів на місцях (як тричі було i Алжирі і двічі - в Нігерії), вони ставляться під нагляд військових властей. Створюється, таким чином, фактично республіка без республіканських установ, можна сказати, що це президентсько-мілітарна республіка. Втім, і в інших країнах, що розвиваються використовується концепція подвійної ролі армії (військової та політичної) та збройні сили служать остовом багатьох «цивільних» президентських республік (Індонезія, Туреччина та ін.) Особливості: * Висока ступінь централізації державного апарату; * Гіпертрофований розвиток інституту надзвичайного або стану облоги; * Важлива роль армії в політичному житті; * Переважання насильницьких методів досягнення влади (насамперед поста президента); * Майже повсюдне відсутність розвинених партійних систем. Однією з основних характерних особливостей цієї форми правління в порівнянні з США з'явилася і значно більша концентрація влади в руках президента, а також абсолютизація ролі виконавчої влади.

На сьогоднi в країнах, що розвиваються, iснують як монархiчнi, так i республiканськi форми правлiння, хоча домiнують останнi. Найбiльш поширеною в молодих незалежних країнах є форма так званої монократичної республіки (Демократична Республіка Конго, Малаві та ін). Президентська посада тут замiщується (за нечисленними винятками) шляхом загальних виборiв. При цьому президент звичайно сам призначає вiце-президента. Як правило, президент концентрує в своїх руках усю виконавчу владу, а уряд вважається допомiжним органом. У рядi країн запроваджено посаду адмiнiстративного прем'єр-мiнiстра, який виступає в ролi не глави уряду, а помiчника президента. Адмiнiстративний прем'єр-мiнiстр здiйснює функцiї з координацiї дiяльностi мiнiстерств i дiє лише в межах повноважень, делегованих йому президентом. У бiльшостi країн, що розвиваються, уряд формується прези-дентом i несе перед ним вiдповiдальнiсть. У переважнiй бiльшостi країн президент має право розпуску представницького органу. Монократична республiка практично повнiстю вiдкидає принцип подiлу влад. Тут вiдсутнi функцiональний розподiл мiж вищими органами держави та бiльш-менш збалансована система стримувань i противаг. Вод-ночас для монократичної республiки характерною є також вiдмова вiд багатьох засад парламентаризму, зокрема вiд участi парламенту у формуваннi уряду та вiд iнституту вiдповiдальностi уряду перед представницьким органом. Президент концентрує в своїх руках усi основнi владнi повноваження. Його конституцiйний статус посилюється тим, що вiн, як правило, очолює правлячу партiю, яка є єдиною в країнi. В умовах юридичне або фактично встановленого однопартiйного режиму вiдбувається зрощення партiйного апарату з державним механiзмом. Це також вiдбивається на позицiях президента i може сприйматись як характерна ознака значної частини монократичних республiк.