1. Система фонем сучасної української літературної мови

Систему (від грец. systema – утворення) слід розуміти як цілісну впорядковану сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених мовних фактів і явищ, як єдине ціле, де кожний елемент виявляє себе лише у взаємозв’язках з іншими елементами і явищами.

І. Бодуен де Куртене перший у світовій лінгвістиці теоретично обґрунтував уявлення про мову як про систему, елементи якої пов’язані між собою різними відношеннями. Основний його внесок у цьому напрямі – побудова теорії фонеми і фонетичних чергувань.

Кожна мова є складною системою, до якої входять різні підсистеми: фонологічна, морфологічна, лексична, синтаксична. Ці підсистеми тісно пов’язані між собою і взаємозумовлені: з фонем складаються морфеми, з морфем – слова, зі слів – речення.

У завдання фонології входить установлення принципів і методів визначення фонемного складу (фонемного інвентаря) мови, а також опозицій (протиставлень), у яких перебувають фонеми, та зв’язків, що існують між окремими фонемами чи їх групами, на основі чого й складається єдина система фонем.

В основі фонологічної системи лежить вимога максимальної диференціації її одиниць, чіткості її побудови, що знаходить свій вияв насамперед у прагненні до простоти й чіткості протиставлень фонеми.

Розрізняючи слова і форми слів, фонема у мовному потоці протиставляється іншій (чи іншим) фонемам певними (артикуляційно-акустичними) ознаками. Такими ознаками є тільки постійні ознаки фонем, тобто ті ознаки, що не залежать ні від позиції в слові, ні від сусідства з іншими фонемами. Постійні (конститутивні) ознаки, якими фонема відрізняється від іншої фонеми з властивими їй постійними ознаками, називаються диференційними ознаками. Поняття диференційної ознаки увів у фонологію, розбудовуючи її, М. Трубецькой.

Інші ознаки фонем, які не використовуються в мові для протиставлення фонем, називаються інтегральними, або змінними, непостійними ознаками. Змінними ознаками відрізняється кожний алофон фонеми від іншого алофона цієї самої фонеми. Наприклад, у парі різних слів лак [лак] і ляк [л'·ак] твердість / м’якість фонем /л/ і /л'/ є диференційною ознакою, а палаталізованість фонеми /а/ ([·а]) є інтегральною ознакою, якої набуває комбінаторний алофон [·а] фонеми /а/ внаслідок її сусідства з палатальною фонемою /л'/.

Протиставленість звукових одиниць у тотожних фонетичних умовах за конститутивними диференційними ознаками дає можливість визначити склад (систему) фонем конкретної мови.

Кожна фонема має свій набір диференційних ознак. Однією з цих ознак конкретна фонема протиставляється одним фонемам, іншою іншим і т. д.

Визначення складу фонем – це встановлення не тільки функціонально значущих одиниць (фонем), але й тих алофонів, у яких вони реально існують у мові. Крім того, необхідно також виявити їх сполучуваність (синтагматику) та їх протиставленість (парадигматику) у тісному зв’язку з лексико-граматичною системою мови.

2. Система голосних фонем сучасної української мови. Дискусійні питання щодо складу голосних фонем. Класифікація

Найбільш протиставленими у фонологічній системі української мови є група голосних і група приголосних фонем. Усередині кожної з груп є свої протиставлення, сила яких залежить від позиції, в якій перебуває фонема: у сильній позиції фонеми максимально розрізняються; у слабкій – вживання фонем обмежене.

Для голосних фонем в українській мові сильною вважається позиція під наголосом, на початку слова та між твердими приголосними. Ще більш незалежним є ізольоване вживання голосних (у ролі самостійного слова: сполучника, прийменника).

Найпоширенішим прийомом фонемних протиставлень, використовуваним у фонології, є метод добору мінімальних пар (квазіомонімів). На випадок відсутності квазіомонімів щодо якоїсь опозиції використовується протиставлення фонем у складі різних значущих одиниць (слів) з дотриманням тотожності чи подібності фонетичних умов.

Диференційними ознаками українських голосних є чотири ступені підняття (високий, високо-середній, середній та низький), два ряди (передній і задній) і лабіалізація.

З використанням зазначеного механізму протиставлень в українській мові чітко доведеною є фонематичність 4 голосних: /а/, /е/, /о/ та /у/. Що ж до фонематичності [і] та [и] існують різні погляди, зокрема висловлюються думки про те, що звук [и] є алофоном фонеми /і/.

На наш погляд, переконливими у цій дискусії є докази фонематичності /и/, висунуті Н.Тоцькою в її монографії “Голосні фонеми української літературної мови”.

З метою встановлення фонематичності /и/ Н.Тоцька скористалася, за її словами, методикою, запропонованою Л.Щербою та Л.Зіндером. Те, що звуки [и] та [і] перебувають у відношенні додаткової дистрибуції, тобто не протиставляються самостійно, а тільки одночасно з м’якістю (перед [і]) чи твердістю (перед [и]) попереднього приголосного, ще не може служити запереченням їхньої фонематичності. Остаточним критерієм, вважає Н.Тоцька, повинен бути тільки функціональний критерій. Саме за цим критерієм /и/ та /і/ є двома самостійними фонемами. Одним із аргументів на користь фонематичності /и/ є наявність в українській мові так званих морфологізованих чергувань /и/ з /і/ у дієслівних видових формах типу сидіти – сісти та розрізнення перехідних / неперехідних дієслів за суфіксами -і-/-и-: біліти – білити, чорніти – чорнити тощо.

Отже, в українській мові функціонує б голосних фонем: /а/, /о/, /у/, /е/, /и/, /і/.

Як доводить Н.Тоцька, “у положенні найбільшого розрізнення перебувають фонеми /у/ – /е/; /у/ – /и/; /и/ – /о/; /і/ – /о/, що зовсім не мають спільних диференційних ознак. Найбільш спорідненими виступають фонеми /о/ – /у/; /е/ – /и/; /е/ – /і/; /і/ – /и/, що мають по дві спільні диференційні ознаки. Фонема /а/ не перебуває у відношенні максимального розрізнення з жодною голосною фонемою.

Таблиця 1. Голосні фонеми сучасної української літературної мови

Ознаки Фонеми	Передній ряд	Непередній ряд	Верхнє підняття	Верхнє обнижене підняття	Середнє підняття	Нижнє підняття	Лабіалізованість	Нелабіалізованість
а		+				+		+
о		+			+		+
у		+	+				+
е	+				+			+
и	+			+				+
і	+		+					+