Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
YuR_DENON_Obschak.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
270.25 Кб
Скачать

22. Поняття “професійна культура юриста”

Поняття професійної культури тісно пов´язане з поняттям культура праці. Однак вони не ідентичні. Коли йдеться про будь-яку працю, у тому числі некваліфіковану, повсякденну, де не потрібні спеціальні знання, то тут доцільно вживати термін “культура праці”. Але це поняття може означати і кваліфіковану працю, пов´язану зі спеціалізацією, професіоналізмом, виробничою діяльністю. Це означає, що культура праці вміщує і професійну культуру, тобто перше поняття ширше, ніж друге.    Професійна культура невіддільна від культури особи, яку характеризує насамперед праця, діяльність, виконання службових обов´язків. Тільки працею, її якістю людина перетворює світ і матеріалізує свої сили та здібності. Крім цього, культура особи - це філософська категорія, що відображає рівень соціалізації людини, її придатність до того чи іншого виду професійної діяльності.    Стосовно юридичної праці зазначимо, що вона грунтується на теоретичних юридичних знаннях, практичних навичках, духовно-моральних засадах, котрі становлять основу професійної діяльності.    Професійну діяльність юриста характеризують такі категорії: професійна орієнтація, професійне самоутвердження, професійна майстерність, талант, соціальні почуття, професіоналізм, продуктивна діяльність та ін.    Так, професійне самоутвердження юриста невіддільне від культурного й морального стану суспільства.    Професійна майстерність юриста визначається передусім високим рівнем теоретичної підготовленості, продуктивною діяльністю, талантом, високими моральними якостями, розвиненими соціальними почуттями. Провідну роль відіграють талант та соціальні почуття. Під талантом розуміють високий рівень здібностей юриста, нахил до юридичної діяльності, вміння відчувати нове, що виявляється у результатах службової діяльності. Талант, як відомо, вроджена якість. Зрозуміло, талановитим юристом може бути не кожен. Проте творчі інтелектуальні здібності повинні розвивати всі.    Соціальні почуття юриста знаходять вияв у професійних емоційних переживаннях, що мають чітко виражений правовий і моральний характер. Це стійкість, врівноваженість, стриманість у виявленні емоцій.    Одним із критеріїв професіоналізму юриста є вироблення власного почерку юридичної діяльності, постійна потреба продуктивно працювати, виховання необхідних навичок та звичок.    Виходячи з цього, під професіоналізмом юриста розуміємо ступінь знання права, юридичної практики, навички застосування правових норм, мистецтво спілкування, що Знаходять вияв у повсякденній діяльності.    Продуктивність праці у професійній діяльності юриста виявляється у прагненні встановити істину і прийняти правильне рішення, застосовуючи нові, прогресивні засоби, уникаючи приниження честі та гідності людини. Звичайно,- продуктивна діяльність, яку можна назвати ще творчою діяльністю, пов´язана з виробленням нової мети і відповідних їй прийомів. Така діяльність має грунтуватися на глибоких та міцних теоретичних спеціальних правових знаннях, на практичних навичках, які становлять основу професійної юридичної діяльності [75, с.7].    Предметом професійної моралі правника є загальнолюдська мораль, на якій позначається характер юридичної діяльності. Професійна мораль юриста видозмінюється у зв´язку з наповненням соціальної культури новим змістом, утвердженням загальнолюдських цінностей, прийняттям нового законодавства. Формування професійної моралі здійснюється відповідно до рівнів різних видів культури, якими володіє юрист.    Професійна культура юриста формується поетапно. Насамперед на етапі усвідомлення юристом свого призначення, коли відбувається певна адаптація, ознайомлення зі службовими й функціональними обов´язками та специфікою роботи юридичної установи. Це фактично перші службові дії під контролем наставника.    Етап формування юриста як професіонала характеризується повною самостійністю у службовій діяльності, набуттям окремих навичок, виробленням власного стилю і культури праці та ін.    Етап досягнення вершин майстерності, становлення юриста як професіонала настає після багатьох років (для кожного індивідуально) праці або взагалі не настає.    Зазначені етапи формування професійної культури впливають на професійну мораль юриста, основу якої становлять регулювання службових взаємин, допомога у здійсненні правильного вибору при виконанні службових обов´язків, оптимальній реалізації прийнятого рішення у практичній діяльності.    Професійна мораль певним чином регулюється. Особливості цього регулювання диктують правила дій - певну поведінку, виконання функціональних обов´язків, реалізацію права. Тому професійна мораль не є чимось незмінним. Вона динамічна, варіантна, враховує соціальні умови, напрями розвитку суспільства чи певної професії.    Отже, професійна мораль — це система моральних та морально-правових норм, які регулюють дії та поведінку особи у професійній діяльності.     У філософсько-юридичній науці існує проблема щодо визначення професійної культури юриста. Адже професійну культуру часто змішують з культурою професійних дій, юридичною деонтологією чи правничою (професійною) етикою.    Розв´язання цієї проблеми можна вбачати в розмежуванні поняття “професійна культура юриста” як науки і як професійної властивості юриста.    Професійна культура юриста як комплексна юридична наука є практично-ужитковою.    Як наука вона включає в себе, по-перше, систему знань про певні види культур, які властиві і необхідні особі юриста у здійсненні ним професійної діяльності (зокрема, вчення про правову, політичну, педагогічну, естетичну культуру тощо); по-друге: юридичну деонтологію як систему знань про формування почуття службового, юридичного обов´язку; по-третє, правничу етику як вчення про професійну поведінку юриста з точки зору морально-етичних вимог.    З іншого боку, професійну культуру юриста слід розглядати як його професійну властивість, яка характеризується:    - його знаннями правових та інших соціальних норм (моральних, естетичних, корпоративних тощо);    - повагою правника до права (як позитивного, так і природного), моральних норм, почуттям службового обов´язку;    - вмінням і навичками правоохоронця реалізовувати правові, психологічні та інші норми та знання;    - його готовністю настановчо виконувати свій службовий обов´язок, діяти правомірно у будь-якій ситуації;    - власною правомірною поведінкою юриста при здійсненні його професійної діяльності.    Методологічними основами формування професійної культури юриста — як його властивості — виступають: філософія права, культурологія права, юридична деонтологія та правнича етика.    Слід зазначити, що професійна культура як властивість юриста визначається його певним правовим статусом. Наявність юридичних спеціалізацій породжує специфіку професійних властивостей.    Правовий статус юриста визначається Конституцією України, кодексами України, законами України (“Про статус суддів”, “Про адвокатуру”, “Про міліцію”, “Про прокуратуру”, “Про нотаріат” та ін.), а також відомчими нормативними документами.    Суть правового статусу юриста становлять його права та обов´язки, визначені переліченими вище документами. Вони розкривають значення особи юриста в суспільстві, дають змогу зміцнити правові позиції, забезпечити відстоювання інтересів народу. Правовий статус - динамічний. Він постійно модифікується, вдосконалюється залежно від розвитку суспільства. Для професійної культури правовий статус є основою, він впливає на професійну дисципліну, поведінку юриста, правове почуття, службові відносини, організацію праці та ін.    Зовнішній вияв професійна культура юриста знаходить в його професійній правомірній діяльності, яка характеризується насамперед: професійною орієнтацією, професіоналізмом, продуктивністю (ефективністю) його діяльності та ін.    Професійна культура юриста формується поетапно. Якщо її основи закладаються під час навчання, отримання юридичної освіти, то інші складові професійної культури набуваються в процесі діяльності, коли відбувається подальше усвідомлення свого призначення, поглиблення пізнання специфіки юридичної діяльності.    Оскільки професійна культура юриста об´єднує всі види культури особи правника (є комплексом різних видів культур), то всі принципи і функції цих видів визначають професійну культуру. Але при цьому існують певні особливості, оскільки стрижнем є саме правова культура. Так, власні принципи професійної культури юриста мають загальний та спеціальний характер. До загальних принципів треба віднести: захист прав юриста; рівність всіх юристів перед Законом, підпорядкування всіх відомчих актів Законові; єдність прав та обов´язків юриста; презумпція невинуватості юриста.     Принцип захисту прав юриста передбачений згаданими вище законами. Однак для його реалізації необхідні як мінімум дві умови: високі моральні якості юриста та довіра громадян до його службових дій. Нині реалізація наданих юристам прав часто викликає сумнів з боку держави та й громадян щодо їх правомірності (і це інколи виправдано). Дія цього принципу пов´язана як з добором кадрів, так і з соціально-побутовими умовами, фінансовим забезпеченням, виконанням державою своїх зобов´язань перед юристами.    Рівність усіх юристів перед законом забезпечується статтею 24 Конституції України. Незалежно від посади юрист зобов´язаний дотримуватися правових норм і нести відповідальність за їх порушення.    Такий принцип професійної культури, як підпорядкованість усіх відомчих актів Законові, полягає у недопущенні будь-якої регламентації службової діяльності. “Деталізація” відомчих актів негативно позначається на професійній культурі.    Принцип єдності прав та обов´язків гарантує дієвість правових норм, забезпечує виконавську дисципліну юристів. Акцент лише на права чи обов´язки погано впливає на юридичну діяльність. Звичайно, за наявності прав обов´язкове, а за наявності обов´язків - неухильне їх виконання. Отже, використання та виконання є основними засадами необхідної і достатньої умови професійної культури юриста.    У праві кожного демократичного суспільства принцип презумпції невинуватості особи посідає чільне місце.    На юристів як на окрему частину суспільства також поширюється цей загальноправовий принцип. Йдеться про недопущення поспішності у звільненні юристів з роботи у випадку порушення проти них кримінальної справи. Адже винуватість визначається тільки судом.    До спеціальних принципів професійної культури юриста належать: дозволяється те, що дозволяє закон; уміння користуватися владними повноваженнями; самосвідомість юриста; оптимальність й ефективність юридичної діяльності: диференційований підхід у правоохоронній роботі.    Принцип “дозволяється те, що дозволяє закон” може використовуватися лише службовими особами, в тому числі юристами. Тут немає місця альтернативі, плюралізму. Принцип розрахований на можливі прогалини в законі, появу нових прецедентів та ін. Він має на меті забезпечити правомірну поведінку юриста, застерегти його від порушення законності. Професійна мораль у цьому випадку допомагає юристові правильно реалізувати цей принцип. Однак юрист повинен бути впевнений, що при виконанні службових обов´язків його дії навіть після негативної реакції населення будуть оцінені адекватно, не ставитимуться під сумнів, не підлягатимуть ревізії з боку інших чинів та інстанцій і йому не загрожуватиме покарання.    Такий загальноправовий принцип, як “все, що не забороняється законом, дозволяється” не притаманний професійній культурі юриста.    Уміння користуватися владними повноваженнями властиве юристам, оскільки вони наділені значною владою. Реалізація цього принципу на практиці грунтується на високих моральних якостях представника державної влади. Багато-профільність юридичної діяльності вимагає оптимального вибору професійно-правових відносин з громадянами, які зумовлені нормами поведінки юристів, їхнім службовим етикетом, простими нормами моралі і відрізняють їх від діяльності членів інших професійних груп. Суть даного принципу професійної культури полягає у зіставленні законних прав юриста з його інтелектом, здібностями, внутрішньою культурою, фізіологічними можливостями особистості тощо. При такому порівнянні простежуються специфічні негативні якості: так зване захмеління від влади, зверхність, грубість.    Вони можуть виявлятися у застосуванні (правомірному чи ні) юридичних норм, при обмеженні прав та свобод, дієздатності громадян з метою демонстрування юристом свого правового становища у суспільстві. Здебільшого це викликає зворотну реакцію у населення - неповагу до представників влади, підсвідому готовність підкоритися тощо.    Розглядаючи наступний принцип - самосвідомість юриста, зазначимо, що не існує видів самосвідомості, а є лише відповідні почуття. Для юриста, його професійної культури надзвичайно важливі національні, моральні та правові почуття. Їх треба розглядати в цілому, оскільки власне вони формують самосвідомість, яка є якісною характеристикою свідомості, вона виступає і критерієм професійної культури.    Суть принципу оптимальності й ефективності юридичної діяльності полягає в тому, щоб забезпечити успішне виконання зовнішнього і внутрішнього імперативів службового обов´язку, виконати професійні дії якісно і з найменшою втратою засобів та сил. Основною вимогою реалізації цього принципу є глибоко продуманий вибір того комплексу шляхів, форм, методів та засобів юридичної роботи, який найбільше відповідає ситуації, що склалася.    Диференційований підхід у юридичній діяльності враховує як загальну мету, так і конкретні обставини кожного правопорушення. Цей принцип професійної культури полягає у роботі з кожним окремим суб´єктом правопорушення, в індивідуальних правовідносинах з ним. Організовуючи необхідні юридичні заходи, кожен юрист, який володіє високим рівнем професійної культури, проводить їх з урахуванням особливостей різних категорій людей, їхнього морально-психологічного стану, специфіки, характеру, способу життя. Так виробляється власний стиль юридичної діяльності.    Для професійної культури юриста характерний принцип гласності. Він передбачає такі напрями:    - участь широкого кола громадськості, органів влади у виробленні заходів по зміцненню правопорядку;    - реалізацію митної діяльності з участю громадян;    - інформування органів влади й управління, трудових колективів, громадських організацій, населення і засобів масової інформації про свою діяльність, як цього вимагають відповідні закони України.    Гласність у діяльності юристів визначає рівень їхньої професійної культури, застерігає від проявів професійної деформації. При цьому юристові важливо вміти зберігати державну і службову таємницю, а також конфіденційність службових відомостей.    Гуманізація юридичної роботи як принцип професійної культури полягає у переконанні громадян, які схильні до вчинення правопорушень, у невичерпних можливостях людини та її здатності свідомо підкорятися законові, у необхідності дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки, сформованих на основі загальнолюдських цінностей. Тут головне - переконання розумом, а не силою.    Для професійної культури юриста надзвичайно важливий принцип режиму законності, успадкований від соціалістичного права. Законність в юридичній діяльності визначається рівнем професійної культури кожного юриста, що характеризується ступенем використання і застосування норм закону, інших правових актів. Існує залежність між професійною культурою і службовою дисципліною, які слугують засобом зміцнення законності в діяльності юристів. Зневага до професійної культури призводить до морального зубожіння, що своєю чергою сприяє зниженню рівня правового почуття.    Специфічна суть юридичної професійної культури конкретизується у таких ознаках (функціях):    - формування почуття моральної та юридичної відповідальності;    - дотримання сформованого позитивного стереотипу поведінки;    - вироблення моральної обґрунтованості службових взаємовідносин;    - готовність бездоганно виконувати службовий обов´язок;    - вироблення культури професійних дій;    - погодження суспільних (надаючи їм перевагу) і особистих інтересів юриста;    - недопущення професійної деформації;    - застереження від виявів бюрократизму тощо.    Функції моральної та юридичної відповідальності багатогранні.    Передусім, моральна відповідальність — це вкорінений у загальнолюдських цінностях і забезпечуваний громадською думкою моральний обов´язок юриста, визнаний у випадку його неправомірної поведінки як такий, що позбавлений певних цінностей, які належали іншій особі.    Моральна відповідальність настає у випадку порушення юристом загальних і професійних моральних норм або у випадку його бездіяльності. Вона не має усталених меж, але є домінуючою у професійній культурі юриста. Закріплена законодавством юридична відповідальність юриста, який припустився професійної помилки, тягне за собою примусове позбавлення його певних цінностей. У цьому випадку професійна культура спричинена стати тим запобіжним заходом, який би не допустив покарання юриста за скоєний вчинок. Це дає змогу замість юридичне забороненої поведінки юриста сформувати його юридичне дозволену, правомірну поведінку.    Сформований позитивний стереотип поведінки юриста має соціальну цінність. Він полягає у свідомому дотриманні юристом моральних та правових вимог, що в підсумку формує у нього певний зразок поведінки, професійну звичку. Високий рівень засвоєння юристом загальнолюдських цінностей спонукає його до правомірних дій під час виконання службових обов´язків.    Культура службових правовідносин у сфері юридичної діяльності немислима без моральної обґрунтованості. Основу службових відносин становлять не лише право, а й мораль, традиції, звичаї, що склалися в юридичних органах. Дієвість цих категорій забезпечується відображенням їхніх вимог у різноманітних статутах, інструкціях, відомчих нормативних актах, які регулюють службові відносини. Морально продумані статутні вимоги слугують основою формування юридичної культури.    Уміння бездоганно виконувати свій службовий обов´язок дається юристові не відразу, воно виховується, формується шляхом розвитку професійної культури. Адже бездоганність у виконанні ґрунтується на свідомому засвоєнні правових норм, умінні застосовувати їх у конкретних ситуаціях, що можливо за умови високої культури професійних дій. Звичайно, кожен юрист намагається гідно виконати свій службовий обов´язок, але робить це по-різному, на власний розсуд. Якщо, наприклад, виконання обов´язку підпорядковане страхові перед покаранням, то, як правило, принижується роль культури дій. Тому критерієм професійної культури є виховання свідомого почуття відповідальності за доручену справу, бажання працювати сумлінно, без права на помилку.    Важливою ознакою професійної культури є вироблення такого стереотипу мислення, за якого суспільні інтереси ставляться вище, ніж особисті. Маємо на увазі внутрішні мотиви такого мислення, яке стає закономірністю або правилом. Формування цих мотивів, на інше переконання, розпочинається ще до обрання юридичної професії. На перешкоді такому мисленню стають егоїзм, корисливість та інші негативні моральні якості, які спонукають юриста у майбутньому дбати насамперед про власні інтереси. Звичайно, для запобігання таких тенденцій необхідні певні соціальні умови життя та праці юристів. Роль професійної культури при цьому полягає у виробленні відповідної позиції юриста, в умілому поєднанні особистих і суспільних інтересів у профілактиці зловживань службовим становищем чи порушенні закону, норм моралі тощо.    Чи не найважливішою рисою професійної культури є недопущення професійної деформації юриста, оскільки саме вона завдає великої шкоди юридичній діяльності, по суті, паралізує, виводить з ладу працівників правоохоронних та судових органів. Професійна деформація працівників правоохоронних та судових органів спричиняється їхнім тривалим контактуванням з правопорушниками і необхідністю реагувати на домагання настирливих громадян, а інколи і надмірним захопленням власними владними повноваженнями.    Щодо першого чинника, то він характеризуються звинувачувальним підходом до кожної людини з боку юриста, черствістю, байдужістю, жорстокістю, навіть брутальністю. Юристи з низькою загальною культурою виявляють недозволений тон, нетактовні розмови з правопорушниками, недовіру, підозру щодо громадянина, піддають сумніву кожне висловлювання тощо. Дії професіонала, який прагне отримати відповідну інформацію, повинні мати інший характер, визначалися обставинами, ситуацією. Професійна культура покликана нейтралізувати випадки деформації, сприяти виробленню шляхів подолання негативних явищ.    На жаль, і сьогодні в діяльності юридичних органів наявні значні елементи бюрократизму. Що стосується професійної культури (у сфері ведення документації), то треба розрізняти допустимі і необмежені вияви бюрократизму.    Так, культура професійних дій деколи вимагає певної формальності, елементів бюрократизму, що регламентується Законом і тільки ним. Наприклад, обов´язковими є протоколи; пояснення осіб, причетних до вчинення злочинів, висновки експертів, довідки, ухвали тощо. Однак відомчі нормативні документи (різноманітні вказівки інстанцій, телеграми, службові перевірки тощо) іноді занадто деталізовані, насичені уточненнями, доповненнями, містять зайву регламентацію юридичної діяльності. До цього призводить низький рівень нормотворчої та управлінської культури. Це значною мірою ускладнює роботу юриста. Шлях до виправлення становища полягає у підвищенні рівня професійної культури.    Отже, професійна культура юриста покликана визначати межі поширення моральних норм на службову діяльність; утверджувати загальнолюдські цінності, українські національні традиції та звичаї, теоретично обґрунтувати їхню необхідність, сутність та специфіку вияву на практиці, відображати норми службової поведінки працівників, піддавати її критично-ціннісному аналізові, сприяти доцільному вибору тих чи інших правил взаємовідносин та принципів професійної моралі.    Професійна культура юриста як різновид культури особи вбирає в себе внутрішні і зовнішні професійні аспекти практично усіх видів культур. Професійна майстерність юриста визначає його вміння застосовувати у процесі реалізації правових норм результати існуючих видів культур (субкультур), здійснювати правове виховання громадян.    Крім цього, юрист як професіонал повинен максимально використовувати у своїй діяльності духовні та моральні надбання людства.    Характерною особливістю професійної культури є ієрархія. Адже для кожної професії створюється власна ієрархія не культур (це неможливо), а видів культур (субкультур), де на першому місці перебуває духовна, в тому числі й відносна духовна субкультура. Така необхідність зумовлюється конкретною спеціалізацією, зокрема юриста професійною діяльністю, а також конкретними завданнями, що їх розв´язує юрист у конкретній життєвій ситуації. Тому на високий ступінь може бути поставлена навіть технічна, космічна, екологічна чи інші субкультури залежно від місця праці юриста та його функціональних обов´язків.    Думається, що любов є основою формування уявлень про право, де пріоритетним виступає природне право. Але якщо замість любові буде чинник протилежного змісту, то матимемо сформованого юриста з іншою власною поведінкою, іншими професійними діями, які відповідатимуть його душі. Це означає, що юрист повинен уміти відкрити лабораторію віри і любові. А у професійній культурі потрібно відвести достойне місце для впливу на дух юриста. Адже робити це можна словами, думками, особистим прикладом, мистецтвом, збуджуючи професійну свідомість і формуючи відповідне почуття.    Отже, професійна культура, хоча й об´єднує інші види культури (субкультури) особи юриста, проте вона сама є субкультурою стосовно професійної культури взагалі. Тобто професійна культура юриста - це лише один вид культури всіх можливих професій.

23. Система соціального контролю

   Соціальні відносини між індивідами і суспільством формуються в умовах соціального контролю.    Соціальний контроль — засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі й правового) регулювання.    Соціальний контроль охоплює контрольовану діяльність індивідів і контролюючу діяльність соціальних інститутів. Взаємодія індивіда і суспільства виявляє внутрішню суперечність соціального контролю, оскільки людина не може набути своєї індивідуальності, соціальних якостей поза суспільством. Водночас особистість не зможе набути, розвинути свою індивідуальність, сліпо, автоматично пристосовуючись до зразків культури.    Динамічна модель соціального контролю включає такі основні елементи: індивід, соціальна спільнота (група, клас, соціальна організація, суспільство), індивідуальна дія, соціальна (групова) дія. Відомо, що індивідуальна і соціальна дії співвідносяться як контрольоване і контролююче. Йдеться саме про взаємодію, а не про односпрямований контроль. Акт соціальної (групової) дії, виступаючи в системі соціального контролю у формі реакції на індивідуальну поведінку, виконує функцію соціального стимулу (позитивного або негативного), який визначає особливості подальших індивідуальних актів. Індивід (індивідуальна дія) і соціальна група (соціальна дія) є вхідними елементами системи соціального контролю. До неї також належать соціально-психологічні чинники, які, перебуваючи у структурі суб´єктів дії (індивіда і соціальної групи), безпосередньо впливають на характер і спрямування відповідно індивідуальної і соціальної дій. Це самооцінка суб´єкта (індивіда, соціальної групи); сприймання і оцінка суб´єктом соціальної ситуації (соціальна концепція), у межах якої діють відповідно як індивід, так і соціальна група.    Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції, які виникають та існують внаслідок дії соціальних інститутів.    Культура кожного суспільства та спільноти має свої цінності. Поряд з ними існують загальнолюдські, котрі забезпечують цілісність соціальних систем, здатність їх до виживання у перехідні періоди.    Соціальна норма — загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп.    Загалом соціальні цінності й норми є інструментами соціального регулювання в суспільстві, проміжною ланкою, що пов´язує поведінку індивіда і найважливіші соціальні інститути. Тому соціальна норма визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи або організації, що історично склалася у конкретному суспільстві. Як немає суспільства без вільної та доцільної поведінки людини, так немає і суспільства без загальних правил, які забезпечують координацію цих вільних дій. Найважливішою характеристикою будь-якої норми є її корисність, обов´язковість і фактична реалізація в поведінці людей.    Соціальні норми класифікують за різними критеріями:    — за походженням — аутогенні й гетерогенні, спонтанні та декретивні;    — за характером зміни структури — інтенсивні та екстенсивні, прогресивні та регресивні;    — залежно від періоду існування — ті, що народжуються, розвиваються, сформувалися;    — за схильністю — елементарні й складні, динамічні й статичні;    — за функціональною та інформаційною природою;    — за механізмом детермінації — збуджуючі, стимулюючі, захоплюючі тощо;    — з точки зору організації та управління системними процесами — інституційні й неінституційні;    — за умовами функціонування — норми інтеграції та дезінтеграції;    — за масовістю — масові, групові, індивідуальні.    Соціальні норми також класифікують за кореспондентом — державні, адміністративні тощо; ступенем спільності на соціологічному рівні за часовою координатою — загальноісторичні, формаційні, міжформаційні, перехідні та ін.; за просторовою координатою — регіональні, глобальні тощо.    Найчастіше соціальні норми поділяють на соціальні приписи і технічні правила (регулюють взаємодію людини і природи).    Соціальні приписи — норми, що визначають соціальне становище індивіда.    Вони служать реалізації загальної мети, яка відповідає інтересам широкої спільноти, навіть усупереч інтересам окремих її членів. Поважне ставлення до них у суспільстві забезпечують різні чинники — від виховання до санкцій. Соціальний припис має дві частини: диспозицію і санкцію. Важливим є й опосередкований вплив санкції на поведінку людей. Адже, знаючи про певні санкції, люди, як правило, утримуються від порушення приписів.    Серед соціальних приписів фігурують: право, звичай, правила пристойності, мода, мораль.    Для правових норм характерні: текстуальне закріплення, офіційне опублікування або відміна органом держави, чіткий і однозначний опис варіанту поведінки або її меж, наявність чітко сформульованої санкції, забезпечення їх дотримання силою держави.    Норми моралі діють передусім через внутрішні психологічні механізми. Їх характеризують: відсутність текстуального закріплення; вагоме значення при оцінюванні вчинку внутрішніх мотивів, забезпечення їх дотримання авторитетом громадськості; санкція за порушення у формі громадського осуду. Норми моралі формуються з розвитком суспільства, висувають до особистості вищі вимоги, ніж правові. Сфера моралі ширша, ніж сфера права, а тривалість моральних санкцій довша, ніж правових. Мораль відіграє визначну роль у забезпеченні соціальної солідарності.    Іншим великим класом соціальних норм є технічні правила.    Технічні правила — норми, що регулюють відношення людини і природи.    До них належать технічні інструкції, правила безпеки життєдіяльності тощо.    Важливу роль у механізмі соціального контролю виконують звички.    Звичка — встановлений спосіб поведінки у певних ситуаціях, який не викликає негативної реакції соціальної групи.    Вони виникають на основі навичок, закріплюються традиціями, в одних випадках визнаються як терпимі, в інших — як шановані.    У кожної людини є свої визначені звички, позитивні з них приймаються, схвалюються всією соціальною групою. На основі звичок формуються певні звичаї.    Звичай — встановлений спосіб поведінки, з яким пов´язані певні моральні цінності, порушення яких викликає негативні санкції групи чи суспільства.    Термін «звичай» пов´язаний з поняттями «традиція» та «обряд» («ритуал»). Однак традиція — це ширше поняття, ніж «звичай», охоплює різноманітні об´єкти соціальної спадщини (матеріальні й моральні цінності). Обряд є різновидом звичаю, символом певних соціальних відносин, а звичай може бути і засобом практичного перетворення.    Одним з важливих елементів соціальних норм є санкція, за допомогою якої забезпечується реалізація правил поведінки.    Санкція (лат. sanctio — непорушна постанова) — стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної для забезпечення внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя.    Хоча зазвичай санкція сприймається негативно, існують негативні і позитивні санкції. Відповідно до норм, покладених в основу санкцій, та соціальних інститутів, що їх виробляють, санкції можуть бути неформальними, що реалізуються безпосередньо соціальною групою через певні форми її поведінки, і формальними (юридичними, політичними, економічними та ін.), що реалізуються через діяльність соціальних інститутів. За змістом тиску санкції поділяються на правові (покарання та заохочення за певні дії, передбачені законом); етичні (покарання та заохочення згідно з моральними принципами), сатиричні (насмішки, глузування, презирство), релігійні (анафема). Якщо санкції взаємодоповнюють одна одну, їх дія ефективніша, ніж коли між ними виникають суперечності.    Соціальні санкції встановлюються і застосовуються суспільством або окремою соціальною групою як засіб захисту соціальної організації, забезпечення дотримання норм поведінки.    Система санкцій, відображаючи розвиток соціальної реальності, не є законсервованою схемою жорстко фіксованих заходів і засобів соціальної регуляції. Навпаки, санкції забезпечують конкретизацію поведінки на певному етапі історичного розвитку суспільства. Від них залежить соціальний порядок. Якщо за порушення соціальних норм санкції не застосовуються, виникають правовий нігілізм, різноманітні види девіантної поведінки.    Девіація як соціальне явище буває різноманітною, присутня в суспільстві будь-якого типу і притаманна кожній соціальній спільноті. Особливо вона виявляється на етапі трансформації соціальної системи, під час зміни ціннісних орієнтацій. Оскільки функціонування кожної соціальної системи пов´язане з людською життєдіяльністю, соціальні девіації реалізуються через девіантну поведінку.    Девіантна (лат. deviatio — ухилення) поведінка — вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).    Соціальні відхилення мають для суспільства різне значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних, реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість — наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні відхилення дезорганізують систему, підриваючи іноді її основи. До них належать соціальна патологія — злочинність, наркоманія, проституція, алкоголізм. Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухомі в часі й просторі. Водночас співіснують різноманітні «нормативні субкультури».    Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства):    — конформізм — пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами. Чим стабільніше суспільство, тим поширеніша аномія;    — інновація — допускає згоду з певною культурною метою, але заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально;    — ритуалізм — заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально;    — ретретизм (втеча від дійсності) — спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення. Особи, які вдаються до цього засобу, перебувають у суспільстві, але не належать йому;    — заколот — виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.    Деформація соціальних норм є основним чинником формування різноманітних форм девіантної поведінки і відповідних їм поведінкових настанов. Ця деформація може виявлятися у:    — відриві соціальної норми від конкретних умов життєдіяльності;    — застарілості або незбігу їх з реаліями суспільного життя;    — викривленому або неповному відображенні у свідомості людей об´єктивних закономірностей функціонування суспільства;    — нестабільності, нестійкості й невизначеності норми, яка внаслідок цього не може виконувати функцію соціального регулятора;    — руйнуванні взаємозв´язку її структурних компонентів;    — послабленні або незастосуванні санкцій, функціональній неефективності соціальних норм.    Соціальні норми деформуються під тиском трансформаційних процесів у суспільстві, у зв´язку з викривленням ціннісних орієнтацій у різноманітних верств населення.

23-24. Поняття конфлікту та його види

Характерною рисою суспільного буття сучасного суспільства є наявність численних і різноманітних конфліктів. Суперечності, протиборство, а нерідко і воєнні сутички між індивідами, релігійними та іншими об´єднаннями, со­ціальними спільнотами, державами стали суворими реаліями повсякденно­го життя. Тому вивчення природи, причин, механізмів конфліктів у суспільстві, а також розробка шляхів запобігання їм і розв´язання станов­лять проблему великого теоретичного і практичного значення. її досліджен­ням покликана займатися наука конфліктологія. Конфліктологія як специ­фічна галузь наукового знання органічно пов´язана із суміжними науками, насамперед, із соціологією і соціальною психологією, з якими вона має бага­то спільного, оскільки, подібно до названих наук досліджує відносини між людьми. Чимало інформації для конфліктології дають політологія, еконо­міка, етнологія та інші суспільні науки, що конкретизують характер, меха­нізми розвитку і наслідки різноманітних конфліктів. Важливим аспектом взаємозв´язків з іншими науками є інтеграція конфліктології з правознав­ством і державознавством, які вивчають юридичні форми взаємодії людей, а саме: мирне співробітництво, співіснування, протидія або боротьба.

У науковій літературі є різні підходи до розуміння терміна "конфлікт". Найбільш поширене його розуміння крізь призму суперечності як більш за­гального поняття, і насамперед через соціальну суперечність.

Конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів; крайнє заго­стрення суперечностей, яке призводить до ускладнень або гострої боротьби. В історії соціології природа та сутність конфлікту визначалися по-різному:

• Г. Спенсер розглядав конфлікт як необхідне явище в історії розвитку людства, стимул соціального розвитку;

• М. Вебер позначав його як боротьбу;

• Гумплович, Т. Веблен, К. Левін, Г. Зіммель та ін. визначали його як спір та форму соціалізації індивіда;

• Парк включав конфлікт до числа чотирьох основних видів соціальної взаємодії, поряд зі змаганням, пристосуванням та асиміляцією;

• американський соціолог Л. Козер розглядав конфлікт як ідеологічне явище, яке відбиває спрямованість та почуття соціальних груп або індивидів у боротьбі за об´єктивні цілі — владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, пе­реоцінку цінностей тощо. Він вважав конфлікт важливим елементом соціальної взаємодії, який сприяє припиненню або укріпленню соціальних зв´язків;

• Р. Дарендорф власну соціологічну концепцію назвав "теорією кон­фліктів".

Більшість соціологів розглядають конфлікт як неантагоністичну супе­речність, яку можна врегулювати. Парними категоріями конфлікту є згода, стабільність, порядок, спокій. При цьому спокій є постійним станом су­спільства або взаємодії, а конфлікт — тимчасовим.

Таким чином, конфлікт — це випадок загострення соціальних суперечно­стей, який виражається у зіткненні соціальних спільнот — класів, націй, дер­жав, соціальних груп, соціальних інститутів та ін., що зумовлено протилеж­ністю або суттєвими відмінностями їх інтересів, мети, тенденцій розвитку.

Виходячи з того, що найбільш поширеним підходом є визначення конф­лікту через соціальні суперечності, в науковій літературі склалося також по­няття соціального конфлікту. Соціальний конфлікт — це така суперечність, в якій два або більше суб´єктів активно шукають можливість завадити один одному в досягненні певної мети, намагаються запобігти задоволенню інте­ресів суперника, змінити його погляди або соціальні позиції. Під соціальним конфліктом звичайно мають на увазі той вид протистояння, в якому сторони намагаються захопити територію або ресурси, погрожують іншім суб´єктам посягати на їхні інтереси таким чином, що боротьба набуває форми нападу або оборони. Поняття соціального конфлікту включає активність протилеж­них сторін, суперечки, дебати, торги, суперництво, воєнні сутички, пряме і непряме насилля. Конфліктам, як правило, властиве сильне напруження, взаємне виключення інтересів. Слід розрізняти конфлікти і явища, що за зовнішніми ознаками наближаються до конфліктів, — змагання, конкурен­цію, випробування. У подібних випадках також можна спостерігати проти­борство сторін, але воно за своїм характером має зовсім іншу природу і не­обов´язково переходить у ворожнечу.

Щодо класифікації конфліктів за різними підставами, виходячи з наяв­них поглядів, слід визначити такі види.

1. Системний. Такий конфлікт відбувається в результаті загострення внутрішніх суперечностей, характерних для будь-якої соціальної системи. Серед них слід назвати: компонент і систему, частину і ціле, тривале та ко­роткострокове, внутрішнє і зовнішнє, різноманітність і одноманітність, організацію і дезорганізацію та ін. Головним є те, що починають руйнувати­ся внутрішньосистемні або функціональні зв´язки між компонентами систе­ми, в результаті чого ці компоненти вступають у суперечність із системою або один з одним.

2. За сферами прояву. Цей підхід базується на виділенні суб´єктів кон­фліктів і сфер життєдіяльності суспільства, де можуть виявлятися конфлік­ти. За цими ознаками конфлікти поділяють на економічні, політичні, міжна­ціональні, культурні, соціальні тощо.

3. За ступенем гостроти. На цій підставі виділяють агоністичні (примиримі) та антагоністичні (непримиримі) конфлікти. Упущені можливості розв´язання агоністичних конфліктів часом зумовлюють їх перехід у хронічну форму і навіть переростання в антагоністичні.

4. За іншими ознаками виділяють юридичні, побутові, матеріальні, ду­ховні та ін., коли в основі класифікації можуть лежати кількість учасників, мотивація вчинків, ступінь урегульованості відносин, ресурси тощо. Слід окремо назвати конфлікти "некерованих емоцій" — бунти, погроми, масове безладдя та ін. Окрему групу також утворюють конфлікти інтересів, конфл­ікти поглядів (когнітивні).

Крім іншого, слід зазначити, що конфлікти розрізняють також за спосо­бом свого зовнішнього виявлення. На підставі цього критерію вони можуть бути явними (коли конфліктуючі сторони відверто виявляють одна до одної неприязнь, ворожі почуття) або прихованими, коли за зовні стриманими стосунка­ми криється наполеглива боротьба інтересів. Наприклад, трапляється, коли в трудовому колективі розгортається широка дискусія навколо проблеми при­бутковості виробництва, можливості забезпечення належного рівня управлін­ня виробничим процесом, а насправді відбувається боротьба за зайняття керів­ної посади. Може статися, що причини конфлікту фактично немає. Вона існує лише в уяві конфліктуючої сторони, яка помилково вважає, що інша сторона має намір вчинити агресивні, неправомірні чи інші небажані дії. Помилка в оцінці ситуації, однак, не усуває автоматично мотивів конфлікту і не зменшує його гостроти. Такий помилковий конфлікт найбільш доцільно гасити за спри­яння спеціалістів, юристів, які можуть дати кваліфіковані поради і тим са­мим усунути підставу для конфлікту, надати йому характер непорозуміння.

 Соціальні конфлікти та їх прояв у сфері юридичної діяльності

1. Характеристика конфлікту, причини виникнення, стадії розвитку та припинення.

Конфлікт - це зіткнення протилежних інтересів, поглядів; крайнє загострення протиріч, яке призводить до ускладнень або гострої боротьби. В історії соціології природа та сутність конфлікту визначалася по-різному:

¨ Спенсер розглядав конфлікт як необхідне явище в історії розвитку людства, стимул соціального розвитку;

¨ М.Вебер позначав його як боротьбу;

¨ Гумпловіч, Веблен, Левін, Зіммель та інші визначали його як спір та форму соціалізації індивіда;

¨ Парк включав конфлікт до числа чотирьох основних видів соціальної взаємодії, поряд зі змаганням, пристосуванням та асиміляцією;

¨ Американський соціолог Козер розглядав конфлікт як ідеологічне явище, яке відбиває спрямованість та почуття соціальних груп або індивідів у боротьбі за об'єктивні цілі - владу, зміну статусу, перерозподіл прибутків, переоцінку цінностей тощо. Він вважав конфлікт важливим елементом соціальної взаємодії, що сприяє припиненню або укріпленню соціальних зв'язків;

¨ Дарендорф власну соціологічну концепцію назвав "теорією конфліктів".

Більшість соціологів розглядає конфлікт як неантагоністичне протиріччя, яке можливо врегулювати. Парними категоріями конфлікту є згода, стабільність, порядок, спокій. При цьому спокій є постійним станом суспільства або взаємодії, а конфлікт — тимчасовим.

Таким чином конфлікт - це випадок загострення соціальних протиріч, який відбивається у зіткненні соціальних спільнот -класів, націй, держав, соціальних груп, соціальних інститутів тощо, що обумовлено протилежністю або суттєвими відмінами їх інтересів, мети, тенденцій розвитку. Конфлікти можуть мати різну форму, але кожному з них притаманні такі показники: причини, гострота, тривалість і наслідки.

Причини конфлікту:

¨ Наявність протилежних орієнтацій у суб'єктів конфлікту.

¨ Ідеологічні причини (релігійні, політичні та інші розбіжності).

¨ Причини конфліктів, які витікають з різних форм економічної і соціальної нерівності.

¨ Причини конфліктів, які лежать у відносинах між елементами соціальної структури (центр та периферія, зміна статусу).-

Гострота конфлікту - пов'язана з інтенсивністю соціальних зіткнень, наявністю відкритих форм суперечок, негативними наслідками, короткочасністю, емоційною напругою, насильством, агресією.

Тривалість конфлікту - визначається часом його виникнення, розвитку та припинення. Як правило, тривалі конфлікти небажані, тому що призводять до виникнення нових конфліктів, на довгий час дестабілізують соціальну систему тощо.

Наслідки конфліктів можуть бути як дезінтегративні, що ведуть до руйнування соціальних зв'язків, збільшення соціальної напруги тощо, так й інтегративні, які надають можливість знайти вихід із складних ситуацій, визначити шляхи вирішення проблем, зміцнюють соціальні зв'язки.

Види конфліктів:

¨ Особистісні (особи самої з собою).

¨ Міжособові конфлікти.

¨ Міжгрупові конфлікти.

¨ Конфлікти належності, які виникають у випадках належності особи або групи до різних конкуруючих угрупувань або між більшою групою та групами, які входять до її складу.

¨ Конфлікт з зовнішнім середовищем (асоціальним та природнім).

¨ Конфлікти також можуть поділятися на раціональні та емоційні.

Стадії протікання конфлікту:

1. Передконфліктна стадія включає ідентифікацію, тобто визначення суб'єктів, які перешкоджають досягненню мети, вважаються винними тощо, яка може бути дійсною або невірною, а також формування стратегії та тактики розвитку конфлікту.

2. Інцидент, тобто здійснення дій, направлених на зміну поведінки суперників, їх блокування (їх затримання, переривання). Продовження дій, тобто відступ (стримання - відмова від продовження дій або придушення — припинення дій під тиском зовнішніх обставин) або агресивна поведінка, яка спрямована на інших суб'єктів та їх відповідна агресивна реакція. Ці дії підрозділяються на ті, які мають відкритий характер, тобто безпосередньо спостерігаються, усвідомлюються, оцінюються як ворожі, агресивні, шкідливі тощо, а також приховані (латентні, таємні), які включають маскування власних дій, провокування необхідних дій супротивників, їх дезинформация тощо.

3. Досягнення у розвитку конфлікту критичної точки, тобто його максимальної гостроти, сили та напруги.

4. Розв'язання конфлікту внаслідок зміни умов конфліктної ситуації, установок суперників, односторонніх або двохсторон-ніх поступок, усунення суперника, втручання третьої сили120.

Предмет конфлікту - це об'єктивно існуюча або уявна (придумана) проблема, яка є причиною зіткнення суб'єктів конфлікту між собою; основне протиріччя, для вирішення якого суб'єкти вступають у протиборство, тобто проблема влади, володіння певними цінностями, проблема лідерства тощо. Пошук і визначення предмету конфлікту має важливе значення для розв'язання конфлікту, але, як правило, він має розмитий, неявний, різноманітний характер.

2. Юридичний конфлікт, його правова природа та типи.

На відміну від інших соціальних регуляторів право регулює лише ті конфліктні ситуації, які мають правову природу, тобто пов'язані з правовими інститутами, інструментами, засобами, структурами.

Такий зв'язок можуть мати різні елементи конфлікту:

¨ учасники конфлікту - фізичні та юридичні особи, які є суб'єктами правовідносин;

¨ мотивація конфлікту (наприклад, спір ш.од,о спадщини, права власності);

¨ поведінка суб'єктів в процесі розвитку конфлікту (насильство, суспільно небезпечна)

¨ негативні наслідки конфлікту та інші.

За соціальними характеристиками юридичні конфлікти поділяються на глобальні і регіональні, групові і міжособові, короткочасні та довгосторокові, казуальні та відновлені, внутрішні та міжнародні тощо.

За юридичними критеріями конфлікти поділяються в залежності від галузей права, за допомогою норм яких розв'язуються конфлікти (екологічні, господарські, адміністративні, трудові і т.д.), за класифікацією державних правозастосовчих і правоохоронних органів (конфлікти сфери компетенції та діяльності міліції, прокуратури, суду, арбітражу, внутрішніх військ тощо), за територією розповсюдження - локальні, регіональні, національні, міждержавні.

Юридичний конфлікт за правовими наслідками розглядається як юридичний факт, що тягне за собою виникнення, припинення або зміну правовідносин між учасниками конфлікту, а також між ними та правоохоронними, виконавчими органами держави.

Важливим видом власне юридичних конфліктів є недійсні конфлікти, які виникають внаслідок помилки однієї із сторін, яка вважає що інша сторона здійснює або бажає здійснити агресивні, неправомірні або інші небезпечні дії. Зокрема:

¨ сторона вважає що знаходиться з іншою стороною у правовідносинах, але ці правовідносини фактично не існують;

¨ навпаки, сторона не усвідомлює що знаходиться у правовідносинах з іншою стороною:

¨ сторона вважає, що інші діють неправомірно, але фактично дії їх правомірні і навпаки, вважає дій інших правомірними, а вони неправомірні.

Недійсні конфлікти відносяться до юридичної форми суспільних відносин.

Стадії розвитку юридичного конфлікту:

1. Виникнення у однієї або у двох сторін мотиву юридичного характеру, тобто вступити, змінити або припинити правовідносини.

2. Виникнення, зміна або припинення правовідносин.

3. Видання правового правозастосовчого акту, який завершує конфлікт.

Це найпростіша схема виникнення і розв'язання юридичного конфлікту.

3. Юридичні способи розв'язання конфліктів.

Розв'язання юридичних конфліктів здійснюється в різних формах: шляхом парламентських або інших конституційних процедур, вирішення кримінальних, цивільних та інших справ у судах та арбітражі, прийняття правозастосовчих рішень міліцією, митною службою, податковою адміністрацією тощо.

Основними ознаками юридичного способу розв'язання конфлікту є:

¨ конфлікт розглядається і розв'язується уповноваженим на це державним органом, який діє на підставі і на виконання норма права;

¨ суб'єкти конфлікту наділяються на період розгляду конфлікту певними правами і обов'язками (як учасники судового процесу);

¨ рішення, яке прийняте за результатами розгляду конфліктної ситуації є обов'язковим для сторін конфлікту, його виконання забезпечується примусовою силою держави.

Юридичні засоби розв'язання конфліктів поділяються на три основні групи:

¨ конституційні процедури, які застосовуються для розв'язання конфліктів, в основному, у політичній сфері (рішення конституційного суду, парламентські дебати, комітет з парламентської етики, регламент Верховної Ради України, узгодження нормативно-правових актів, право вето Президента, імпічмент, дострокові вибори до BP тощо);

¨ судовий та арбітражний розгляд справ (цивільне провадження для вирішення майнових спорів, трудових конфліктів, земельних відносин тощо; арбітражний процес - розгляд справ, які виникають між юридичними особами при здійсненні підприємницької діяльності, зокрема'між підприємствами або між ними та органами державної влади, в економічній сфері можливі і інші способи вирішення конфліктів - прямі переговори, звернення до консультантів, посередників, третейських суддів тощо; судове провадження у кримінальних справах - у зв'язку з кримінальними конфліктами - злочинами);

¨ адміністративні процедури.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]