11. Третє покоління Школи “Анналів”: квантифікація і ментальність.

12. Четверте покоління Школи “Анналів”: антропологічна історія.

Культурна антропологія стала найбільш популярним захопленням представників "третього покоління" Школи "Анналів". Гучного розголосу і наслідування набули праці Філіпа Aрріca, який у 70-ті роки опублікував декілька книжок про ставлення до смерті в різні часи та його відображення в поведінці людей ("Людина перед обличчям смерті", 1972; "Нарис смерті на Заході", 1975). Після того чимало істориків почали вивчати народження, шлюб, почуття, кохання, секс, одяг та інші прояви людського життя у минулі часи. Зокрема, Жорж. Дюбі написав роботу "Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції"" (1981), Мішень Фуко - "Історію сексуальності в класичну добу" (1984, 2 томи) тощо.

У цьому ж напрямі працював і Жак лс Ґофф, якого цікавили системи колективних уявлень та ідей людей середньовіччя, "учена" та "народна" культура. Героєм його творів стали прості люди та їхні повсякденні проблеми, звичаї, вірування, забобони ("мовчазна більшість"). Культурно-антропологічний підхід усунув з історії події й постулював "неподієву історію" - ментальність, змусив запровадити у дослідження нові типи джерел (фольклор, казки, ритуали, артефакти). Усе це дало змогу значно глибше проникнути у внутрішній світ людей певної епохи.

Культурно-антропологічна історія стала вершиною вивчення свідомісних проявів поведінки людей.

13. Дослідження історії Французької революції у сучасній Франції.

Як і в більшості національних історіографій, у Франції однією з ключових проблем, що були і залишаються під прискіпливим оком істориків, є Фран¬цузька революція кінця XVIII ст.

Після Другої світової війни одним з перших зробив спробу змінити ситуацію у вивченні історії Французької революції Жорж Лефевр. Він залучив до групи дос¬лідників революції вчених різної політичної орієнтації, об'єднавши їх зусилля в рамках "Товариства Робесп'єра" та часопису "Історич¬ні аннали Французької революції". Водночас Ж. Лєфевр закликав фахівців вивчати революцію "знизу", синтезуючи соціальні, по¬ лі пічні й метальні характеристики народних мас (праці "Дирєкю рнГ, 1946, "Французька революція", 1951). Учений прагнув оновити підходи до революційних процесів взагалі, запровадивши у дослідження вивчення стану суспільної свідомості.

Пошуки Ж. Лєфевра продовжив його учень Лльбер Собуль, який змінив Метра на керівних постах на кафедрі історії Французької революції Паризького університету, товари-стві, редакції. Тут, а також в інших наукових центрах було підго¬товлено чимало фахівців з історії революції (М. Вовель, Ж. Брюа, Ж. І'. Сіоррето). А. Собуль вивчив становище і настрої бідніших міщан, об'єднаних назвою "санкюлоти". У монографії "Паризькі санкюлоти у 1І-му році" (1958) та інших працях він доводив відмінність соціальних інтересів якобінців і санкюлотів, що призвело до неминучого їх зіткнення. У пізніших студіях А. Собуль застосу-вав марксистський підхід до соціальної стратифікації французького суспільства, представив боротьбу класів, яка, на його думку, відоб¬ражала процес переходу від феодальних до капіталістичних стосун¬ків ("Цивілізація і Французька революція", 3 томи, 1970-1982).

Марксистська інтерпретація історії революції не була єди¬ною. Ще у 50-ті роки спільними зусиллями французького історика Жака Ґодшо і американського дослідника Роберта Палмера була сконструйована т. зв. "атлантична" концепція революційних подій кіпця XVIII ст. На Міжнародному конгресі історичних наук в Римі (1955) обидва історики сформулювали ідею про спільні риси й причини Французької та Американської революцій, котрі зродили інші революційні рухи по обидва боки Атлантики й створили підстави сучасної євро-американської цивілізації. Її змістом було у твердження демократії та громадянського суспільства (праця Ж. Ґодшо "Революції. 1770-1795 роки", 1963).

Жорж. Бернано. Він звернув увагу на антигуманні дії під час революції, зокрема, на с трату революціонерами 16-ти юних дівчат-монахинь, які відмови¬лися зректися віри і чернечого сану. Історик стверджував, що рево¬люція не створила у Франції громадянського суспільства, а пере¬творила людей на пішаків, якими керувала стихія; революція представлялася йому "суцільним злом".

У 60-ті роки сформувалася "ревізіоністська" концепція іс¬торії Французької революції, яка мала спростувати марксистську. Першою ознакою ревізії стала поява двотомної праці Ф. Фюре і Д. Ріше "Революція" (1965-1966). Автори переконливо показали, що революція не мала антифеодального і буржуазного характеру; напередодні її вибуху у Франції не було кризи сільського госпо¬дарства, активно розвивалася промисловість і торгівля, комунікації. Головні причини революції, на їхню думку, лежали не в площині соціально-економічного життя, а політичних стосунків - відсутно¬сті громадянських прав основної маси населення, гальмуванні реформ частиною привілейованих верств. Автори виокремили в революційному процесі три взаємопов'язані революції, які відбува¬лися у паралельних площинах: революцію ліберального дворянства і буржуазії, котрі прагнули політичних реформ; селянську консер¬вативну революцію, спрямовану проти капіталістичних стосунків; санкюлотську революцію, найбільш ворожу капіталізму, оскільки вона послуговувалася демократичними гаслами соціальної рівно¬сті. Вчені вбачали значення революції не у переході від феодалізму до капіталізму, а в її політичному досвіді, здобутому у боротьбі за громадянське суспільство. У книзі "Осмислити революцію" (1978) Ф. Фюре зазначав, що Французька революція створила суспільство перехідного типу, яке шукало свого нового "колективного облич¬чя", нової схеми влади й державного устрою, була "першим експериментом з демократією", вперше застосувала форми новітніх владних устроїв - демократії й тоталітаризму.

У наступних працях Франсуа Фюре розвинув і поглибив накреслені обриси "ревізіоністської"" концепції Французької рево¬люції, намагався розкрити механізми виникнення диктаторських тенденцій в надрах молодої демократії. Він показав, що диктатура народилася тоді, коли відбулося ототожнення народу-суверена з владою: віра у їх тотожність стала "матрицею тоталітаризму"

Франсуа Фюре 1988 р. співавторстві з М. Озуф підготував і опублікував "Критичний словник Французької революції", який утверджував новий погляд на цю історичну подію; праця стала авторитетною у фахових колах і серед громадськості.

Мішель Ґоше у роботі "Революція і права людини" (1988) поглибив пояснення причин невдачі утвер¬дження демократичної політичної системи у Франції. Він з'ясував, що у країні спостерігалося прагнення встановити народний сувере¬нітет у формі колективної волі відповідно до філософських докт¬рин просвітників, що призводило до злиття держави і суспільства.