5. Проблема історичного синтезу у західній історіографії.

Однією з непростих проб¬лем сучасної світової історіографії є історичний синтез. Національні та всесвіт¬ні історії, що з'явилися у ХІХ-ХХ ст., мали завданням легітимі¬зувати нації чи держави, універсальний поступ людства, певну культуру чи цивілізацію. У другій половині XX ст. фахове історич¬не середовище піддало гострій критиці історичні синтези як такі, що засновані на "метанаративах" - доктринах і теоріях, у підставах яких лежить певна провідна ідея - нації, держави, партії, поступу тощо, котра, у підсумку, спотворює минуле, породжує міфи і сте¬реотипи, зверхність одних культур і цінностей над іншими.

У 1990-ті роки західні наукові центри провели декілька між¬народних форумів, на яких розглядали питання створення й до¬цільності створення історичних синтезів з всесвітньої історії. На них відзначалося, що спроба типологізації суспільного розвитку, без якої неможливо презентувати глобальну історію, неуникненно провадитиме до втрати багатьох суттєвих рис та явищ і, у підсумку, до нівеляції та "зникнення" реального минулого.

На думку знаних сучасних істориків, "глобальна історія" сьогодні бачиться швидше як культурно-антропологічна і компа¬ративістська. У ній увага зосереджується на окремих глобальних процесах - поширенні й сприйнятті ідей, ціннісних орієнтацій, культурних здобутків, подоланні глобальних загроз для людства тощо. Прикладом може бути праця британського історика Нормана Дейвіса "Європа: історія" (1996).

Перехід від мікроана¬лізу до макроаналізу породжує великі методологічні труднощі. Ні-мецькі історики (Ю. Кокка) запропонували для історичного синтезу т. зв. "подвійну перспективу" бачення подій або "об'ємну кон¬струкцію", де структури і процеси доповнюються презентацією ідей та світоглядів. Проте такий підхід виявляє незбігання со-ціальних і свідомісних змін. Тому єдиним способом історичного синтезування в сучасних умовах стану історичної думки залиша¬ється соціально-культурна історія, в якій еволюцію суспільних структур розглядають через еволюцію окремих процесів - еконо¬міки, політики, культури. У центрі цих процесів перебуває фено¬мен культури, яка є містилищем і людських мрій, і людських дій.

Сучасні західні синтези світової історії багато в чому ґрун¬туються на соціально-культурній історії взірця Школи "Анналів" (наприклад, колективна робота американських істориків М. Чамберса, Р. Крю, Д. Герліхи, Т. Рабба, І. Волоха "Західний досвід", 1995 або посібник П. Стернса "Світова історія: зразок змін і конти- нуїтету", 1995). Інші автори намагаються урізноманітнити картину цивілізаційних змін, запроваджуючи до тексту виникнення та особливості еволюції різних культурних систем та їх взаємодію між собою, з якої виростає сучасний глобалізований взаємозалеж¬ний світ (Ф. Ральф, Р. Лернер, С. Мічем, А. Вуд, Р. Халл, Б. Берне "Світові цивілізації, їх історія та культура", 1997).

Свій варіант "розпорошеного" синтезу пропонують історики Колумбійського університету (США) в праці під редакцією Р. Булліта "Історія XX століття" (1998). Редактор і автори обрали шлях перегляду основних змін, які відбулися у всіх головних сферах людського життя на планеті й відобразилися на свідомості людей та їхніх діях. Вони зважають на те, що історія як індивідуальний і колективний досвід не може бути стабільною і незмінною.

Наприкінці XX ст. ініціативи щодо створення полідисциплінарного історичного синтезу вийшли з кіл представників культур¬но-антропологічної та соціальної історії. Вони вважають, що для з'ясування уявлень і цінностей, якими керувалися люди в сиоїіі діяльності, необхідно також зрозуміти, чим визначалися зміст і змі¬ни цих уявлень і цінностей. Адже буденна свідомість, спираючись на традицію, містить в собі також усю сукупність сприйняттів, уявлень, понять, котрі виникали під дією безпосередніх умов жипя людей. Відповідно й об'єктивні процеси, що визначали ці умови, так само вимагають спеціального дослідження і врахування, як і факти буденної свідомості, через які вони реалізуються. Індивіду¬альний чи колективний суб'єкт історії діє у мінливому соціальному середовищі, утвореному складним переплетенням різних спільнот (сімейно-родинних, фахових, локально-територіальних, етнополі- тичних), потрапляє у ситуацію, яка сама складається з попе¬редньої соціально-історичної практики, з бажань, прагнень, дій інших індивідів і груп. Дослідження механізму перетворення по¬тенційних причин на дійсні мотиви людської діяльності вимагає комплексного аналізу обох її сторін - об'єктивної і суб'єктивної, соціальної і культурно-свідомісної.

Співробітництво представників італійської школи мікроісторії і французьких істориків, що гуртуються навколо часопису "Аннали", спричинило появу парадигми "іншої соціальної історії'''. Ії принципові засади відобразилися в колективних працях під керівництвом Бернара Лепеті і Жака Ревеля "Форми досвіду: інша соціальна історія" (1995) та "Ігри з масштабами: від мікроаналізу до досвіду" (1996). Обидві праці продемонстрували зміщення дослідницього інтересу в бік вивчення мотивацій і стратегій індивідуальної та колективної поведінки в річищі ідей П. Бурдьє, який стверджував, що дії людей і соціальних груп, котрі володіють різними ресурсами економічного, соціального і культурного капіталу, відтворюють або видозмінюють існуючу структуру їх розподілу.

"Англосаксонський варіант" історичного синтезу Грунтується на теорії структурації англійського соціолога Ешпоні Ґіддснса. Ця теорія стверджує, що соціальні структури (інституції) формуються в процесі суспільної практики, задаючи, тим самим, певні правила взаємодії людей, їхні ролі, відносини і значення, котрі або сприй¬маються, або змінюються наступними поколіннями. Вивчення різних рівнів і груп таких структур - "верхів", "центру", "низів", "маргіналів", "периферії"" тощо - дає змогу робити переконливі висновки про їх функціонування. Таке вивчення завжди передбачає багатоманітність діючих осіб та колективів, врахування їх психоло¬гічних та культурних особливостей. Цей підхід знайшов прибіч¬ників в британській та американській історіографіях.

"Німецький варіант" синтезуючого підходу в історії запропонував Мартін Дінґес в програмі "культурної історії повсякденності". На його думку, культура є посередником, що зазнає впливу з боку всіх інших сфер життя (економічної, соціальної, політичної, релігійної тощо), і тому історична антропологія у поєднанні з соціальною історією дає змогу сформувати теорію "стилів поведінки".

Представлений вище далеко не повний образ сучасної еволюції світової історичної думки дає підстави говорити про існуючу багатоманітну картину історіописання. Для неї характерна фрагментація історичних знань, що супроводжується, з одного боку, їх поглибленням за рахунок більш умілого використання здобутків інших наук про людину і суспільство й відкриває небачені до цього можливості розуміння минулої дійсності, а з другого - настільки ускладнює саму історичну дійсність, що підважує уявлення про її єдність.