4. Постмодерністські тенденції в сучасній зарубіжній історіографії. “Наративізм”.

Ідеї постмодерну, які у 60-ті р. ще тільки формувалися в працях філософів і мовознавців, у 70-ті роки відобразилися й на історіографії, народивши ознаки її епістемологічної кризи. Звернувши увагу на суб'єктивний характер відчуття реальності та його залежність від культурного контексту, а значить і мови, теоретики постмодерну постулювали багатоманітність візій світу, кожна з яких відображає лише частину реальності у традиціях певного виробленого або набутого світогляду. Отже, будь-який образ дійсності, зокрема минулої, несе переважно інформацію не про саму цю дійсність, а про її сприйняття в рамках конкретного культурного простору. Значить історичне пізнання здебільшого дає знання не про реальну дійсність, а про стан свідомості тої людини або групи, які цю дійсність сприймають та інтерпретують. Тоді історій буде стільки, скільки є інтерпретаторів.

Постмодерністи закликали істориків звернути пильну увагу на свої історичні тексти, які не є відображенням минулого, а "простою проекцією в минуле цієї діяльності з відбору і пристосування, пошуку зв'язності та єдності" (1. Берлін). Завданням історика є не стільки пошук "історичної істини", скільки презентація (репрезентація) сконструйованого ним самим на підставі індивідуального прочитання історичних джерел і власних уявлень образу минулого. За таких умов праця історика не набагато відрізняється від творчості письменника і не може претендувати на об'єктивність та науковий статус. Постмодерністи рішуче виводять історіографію з переліку наук, повертаючи їй дав¬ній статус ''особливого жанру літератури".

У 1973 р. вийшла друком книжка американського історика Гейдена Байта "Метаісторія. Історична уява в Європі XIX ст.", яка стала прикладом деконструкції історіописання знаних істориків і вчених XIX ст. Г. Вайт показав, що в процесі створення історично¬го тексту (нарації) історики залежні від чотирьох головних літера¬турних тропів — метафори, метонімії, синекдохи та іронії. На його думку, історії властива описовість, яка проявляється на рівні ''орга¬нізації"" історичного матеріалу з допомогою побудови сюжету, кот¬рий, своєю чергою, через властивості мови обмежений "фабулою", "формальним аргументом" та "ідеологічною імплікацією". Але в ці¬лому весь процес історіописання є наскрізь суб'єктивною творчістю історика, залежного від свого світогляду і культурного оточення.

Під впливом постмодерну у 80-90-ті роки на Заході народи¬лася "нова філософія історії"" або "наративна філософія історії", до творення якої прислужилися голландець Ф. Анкерсміт, англійці Л. Стоун, Г. Келлнер, француз Л. Мінк, німець Й. Рюзен і багато ін¬ших істориків. Для неї характерне "розтягнення" процедури нарації на весь процес пізнання і внаслідок цього - крайня релятивізація історичних знань, які представляються їм прихованими структура¬ми людського розуму . Постмодерністи висувають три головні пос-тулати стосовно історії: (1) жодне минуле не може перетворитися на дискурс - усяка історія є результатом конструювання дискурсу згідно з поширеними стандартами; (2) відкидання будь-якої сцієн- тистської методології, оскільки йдеться в сутності про роботу виключно з "текстами", і запровадження на її місце герменевтики (декодування значень понять і термінів); (3) історіографія не ре¬конструює минулу дійсність, а лише способи її презентації і, тим самим, усувається опозиція між історією і літературою та мис¬тецтвом (історик "винаходить" історію, а літератор - "вигадує"). Наративістська модель історичного дискурсу спрямована не на пошук і пояснення реалій минулого, а на розгадування "кодів" авторів минулих текстів (джерел), пристосування мовно-культур¬ного світу минулих часів до мовно-культурних умов теперішнього. Здійснити таке "дешифрування" текстів здатен тільки фахівець.

"Наративістська філософія історії"" в котрий раз привернула увагу істориків до суб'єктивних моментів історіографічної твор¬чості, до культурного середовища, в якому вона відбувається. Вона спонукала їх серйозно зайнятися вивченням свідомісних процесів.