3. Вплив інтелектуального звороту середини хх ст. На світову історіографію. “Нова історична наука”.

Необхідно зауважити, що на розвиток наукового знання середини та другої половини ХХ ст. вплив мали суспільно-політичні зміни пов’язані з суперництвом політичних систем та їх лідерів, а також крах комуністичної системи та якісні зрушення у науковому осмисленні стану людства. Зауважимо, що з середини ХХ ст. проходить так зване «окультурення» історії. Період 50-60-х рр. ХХ ст. – це період спрямування історії у бік культури, а також спроба онаучнення історії. З’являється можливість іншого, нового способу бачення і дослідження минулого, зроблено спробу вивчити «внутрішню історію». Історію, представлену через свідомість її учасників. В центрі історії опиняється конкретна людина, з її намірами, цілями, переживаннями.

Зазначимо, що в цілому на розвиток наукового пізнання вплинула «історична школа» амер. філософів – Т. Кун, І. Лакатос, С. Тушиін, П. Фейєрбах, вони поставили проблему історичності всіх наукових знань. Наступниками були французькі філософи Ж. Лакан, М. Фуко, Ж. Дерріда – вони виступили з критикою метафізичних уявлень про відповідальність думки реальному буттю речей.

На середину ХХ ст.. більшість істориків орієнтується на всеохопні соціальні доктрини «розвитку людства», серед них великою популярністю користувалась марксистська модель з посиленою увагою до соціально-економічних чинників. Це зокрема був марксизм в його модерній версії – неомарксизму. Наголос робився на соціальні історії, а в центрі стояв пошук причин соціальних напружень. На даному етапі було поширено декілька теорій:

 Теорія «модернізації» ( В. Ростоу сформував доктрину стадій економічного розвитку, де говорив, що в розвитку і змінах суспільства провідну роль відіграє розвиток виробництва)

Ідеологічне підґрунтя теорії модернізації зводилось до єдино правильного шляху капіталістичного розвитку, що знайшло логічне завершення в праці «Кінець історії» Ф. Фукуями. У цій праці автор визначив ринкову економіку та демократію як мету та зміст історичного розвитку людства. Сама праця визначала кінець пошуку оптимальних форм співжиття в суспільстві. Фукуяма визначив три суспільні категорії: ринок, демократія, плюралізм.

У 60-х рр. С. Гантінгтон запропонував модернізацій ну схему історичного процесу в рамках теорії модернізації, яка зводилась до того, що економіка та політичні процеси мають зовсім різну спрямованість, характер і наслідки.

 Доктрина «постріндустріального суспільства» ( Д. Белл та З. Бжезінський)

 Історія «глобальна»

Ця парадигма пов’язана з історією Школи «Анналів»,зокрема її другого покоління (Ф. Бродель). Це покоління запропонувало свій структурний підхід, який зосереджував увагу дослідників на окремих соціальних структурах, які фактично випадали із загального цілого. В результаті це призвело до ізольованого вивчення окремих суспільних структур у досить вузькому хронологічному періоді, за яким, відповідно, втрачалися риси загального цілого. Зауважимо, що представники другого покоління Школи «Анналів» визначали рушій людства, як прагнення людей створити комфортні умови життя.

Необхідно зауважити, що на розвиток наукового знання середини та другої половини ХХ ст. вплив мали суспільно-політичні зміни пов’язані з суперництвом політичних систем та їх лідерів, а також крах комуністичної системи та якісні зрушення у науковому осмисленні стану людства. Зауважимо, що з середини ХХ ст. проходить так зване «окультурення» історії. Період 50-60-х рр. ХХ ст. – це період спрямування історії у бік культури, а також спроба онаучнення історії. З’являється можливість іншого, нового способу бачення і дослідження минулого, зроблено спробу вивчити «внутрішню історію». Історію, представлену через свідомість її учасників. В центрі історії опиняється конкретна людина, з її намірами, цілями, переживаннями.

Зазначимо, що в цілому на розвиток наукового пізнання вплинула «історична школа» амер. філософів – Т. Кун, І. Лакатос, С. Тушиін, П. Фейєрбах, вони поставили проблему історичності всіх наукових знань. Наступниками були французькі філософи Ж. Лакан, М. Фуко, Ж. Дерріда – вони виступили з критикою метафізичних уявлень про відповідальність думки реальному буттю речей.

На середину ХХ ст.. більшість істориків орієнтується на всеохопні соціальні доктрини «розвитку людства», серед них великою популярністю користувалась марксистська модель з посиленою увагою до соціально-економічних чинників. Це зокрема був марксизм в його модерній версії – неомарксизму. Наголос робився на соціальні історії, а в центрі стояв пошук причин соціальних напружень. На даному етапі було поширено декілька теорій:

• Теорія «модернізації» ( В. Ростоу сформував доктрину стадій економічного розвитку, де говорив, що в розвитку і змінах суспільства провідну роль відіграє розвиток виробництва)

Ідеологічне підґрунтя теорії модернізації зводилось до єдино правильного шляху капіталістичного розвитку, що знайшло логічне завершення в праці «Кінець історії» Ф. Фукуями. У цій праці автор визначив ринкову економіку та демократію як мету та зміст історичного розвитку людства. Сама праця визначала кінець пошуку оптимальних форм співжиття в суспільстві. Фукуяма визначив три суспільні категорії: ринок, демократія, плюралізм.

У 60-х рр. С. Гантінгтон запропонував модернізацій ну схему історичного процесу в рамках теорії модернізації, яка зводилась до того, що економіка та політичні процеси мають зовсім різну спрямованість, характер і наслідки.

 Доктрина «постріндустріального суспільства» ( Д. Белл та З. Бжезінський)

 Історія «глобальна»

Ця парадигма пов’язана з історією Школи «Анналів»,зокрема її другого покоління (Ф. Бродель). Це покоління запропонувало свій структурний підхід, який зосереджував увагу дослідників на окремих соціальних структурах, які фактично випадали із загального цілого. В результаті це призвело до ізольованого вивчення окремих суспільних структур у досить вузькому хронологічному періоді, за яким, відповідно, втрачалися риси загального цілого. Зауважимо, що представники другого покоління Школи «Анналів» визначали рушій людства, як прагнення людей створити комфортні умови життя.

У першій половині XX ст. певні метаморфози відбулися з марксистською історіографією на Заході. Вплив марксистської моделі історіописання мав свої привабливі сторони для багатьох західних дослідників старовини. Марксистський метод, однак, був підданий серйозному оновленню вже в працях неомарксистів міжвоєнного періоду (К. Каутський, Д. Лукач, К. Корш, А. Грамши, Франк¬уртська школа та інші) і післявоєнних років. Під впливом здобутків світової науки західні історики-марксисти поступово позбувалися уявлень про жорсткий соціально-економічний детермінізм в історії, надавали більшої ваги свідомісним процесам у визначенні мотивів соціальної поведінки людей. "Натхненниками" таких змін були ідеї М. Вебера, Е. Дюркгайма, психоаналіз 3. Фройда, доктрина Школи "Анналів" та інші.

Водночас історики-марксисти зберегли критичне ставлення до капіталізму, увагу до соціального контексту суспільних змій, віру у телеологічний характер історичного розвитку. Результати вивчення соціальних процесів в різні історичні епохи, отримані західними істориками-марксистами, зокрема М. Доббом,, Е. Гобсбаумом, А. Матьєзом, А. Собулєм, Ж. Лефевром, виявилися цінними для історичної науки, спричинили змістовні наукові дискусії у західноєвропейській історіографії 40-60-х років. З цього часу почалося зближення марксистського підходу з іншими науковими методами, що не могло не відобразитися на тематиці й методології праць західних марксистів. Показовим у цьому відношенні була праця відомого англійського історика У. Томпсона "Формування англійського робітничого класу'" (1963), в якій було показано, що англійський пролетаріат був не тільки продуктом капіталістичної економіки, а й результатом певних соціальних і культурних процесів того часу. Звернення до свідомісних чинників неминуче усу¬вало з праць прихильників марксизму марксівський соціальний детермінізм, "розмивало" межі між марксистським і немарксистськими підходами до історії.

Нова наукова історія, що сформувалась в кін 50-х поч. 60-х рр. оновлювалась під впливом школи анналів. Представники наче втікають у світ точних наук і відповідно творять низку нових напрямків та шкіл, однак тим самим проголошуючи кінець одної науки історія. Можна зазначити, що велику роль зіграли британські марксисти, які створили групу істориків комуністичної партії та створили один з найавторитетніших сучасних часописів «Минуле і сучасне».

Для парадигми "нової наукової історії"" взірця 60-80-х років, що об'єднувала різні течії та напрямки, характерними є такі риси: 1) вивчення масових соціальних груп чи структур з метою віднайти приховані (імпліцитні) зв'язки і залежності; 2) залучення і обробка масових джерел із застосуванням квантифікації історичної інформації та використанням кількісних (математичних) методів; 3) обов'язкова попередня побудова моделі (гіпотези) досліджуваного явища з наступною її перевіркою за допомогою аналізу масових джерел; 4) запозичення теоретичних концепцій і методів суміжних соціаль¬них і гуманітарних наук для побудови моделі-гіпотези; 5) відмова від притягнення спекулятивних загальноісторичних теорій, які шукають (і знаходять) універсальний сенс історичного розвитку.

НОВА ІСТОРИЧНА НАУКА» — аналітично орієнтований напрям розвитку сучасної істор. науки, скерований на розробку наук. принципів і критеріїв аналізу, на використання в істор. дослідженні аналітичних методів, моделей і понять соціогуманітарних наук.

Упродовж 1960—80-х рр., хоч позиції традиційної (насамперед ідеографічної) історіографії залишалися доволі сильними, «Н.і.н.» стала надзвичайно впливовим і в наук. плані достатньо перспективним напрямом розвитку істор. науки. Рух за впровадження її методів і прийомів набув міжнар. звучання, й обмін ідеями між франц. Анналів школою, брит. «народною історією» та дослідниками робітн. історії, спеціалістами по кількісній історії в США, італ. істориками, які займалися мікроісторією, тощо сприяв динамічному розвиткові цього напряму. В його межах розвивалися як традиційні напрями — екон., соціальна та політ. і конституційна історії, історія права, історія мист-ва й історія к-ри, так і істор. демографія, істор. антропологія, історична географія, істор. екологія, етноісторія, істор. психологія, історична соціологія тощо.

Незважаючи на щільність комунікації, у кожній з нац. історіографій «Н.і.н.» мала свою специфіку, що зумовлювалася як певними традиціями розвитку істор. науки, так і своєрідністю суспільно-політ. клімату й характером соціального замовлення. Так, «Н.і.н.» у Франції була генетично пов’язана зі школою «Анналів» і в ній домінуючим напрямом стала антропологія історична, заавансована вивченням історії колективних уявлень і колективної пам’яті (історії ментальностей), побутової к-ри і повсякденного життя людей, історії сім’ї, сексуальних відносин, хвороб тощо. У США в становленні «Н.і.н.» значну роль відіграв розвиток прикладної і теор. соціології та розроблена Т.Парсонсом «теорія соціального конфлікту». Встановлення логічного зв’язку «соціальна структура — соціальний конфлікт — соціальні зміни» дало можливість динамізувати вивчення багатьох важливих проблем і тематичних блоків, передовсім у галузі соціальної історії: расових й етнічних груп, демографічних спільнот (жінок, молоді, дітей) і соціальних організмів (сім’я, родичі), соціально-територіальних спільнот (міст, поселень), соціокульт. явищ (науки, мист-ва, релігії). Важливе місце в процесі досліджень посідали квантитативні методи. Натомість у Великій Британії розвиток «Н.і.н.» супроводжувався запозиченням методів соціології, демографії і, особливо, соціальної антропології, що забезпечило пріоритетність у брит. історіографії позицій «нової соціальної історії». Ще однією характерною особливістю брит. моделі розвитку «Н.і.н.» стало адаптування до нових умов положень неортодоксального марксизму й органічного його поєднання з антропологічними, психологічними та демографічними підходами (праці Е.Хобсбоума, Е.Томпсона, Дж. Рюде). Утвердження «Н.і.н.» в Зх. Німеччині відбувалося дещо сповільнено, що пояснювалося надзвичайно сильними позиціями ідеографічної історіографії. Лише в 1960-х рр. слідом за нім. «економічним дивом» у сусп-ві істотно посилилися позиції неолібералів, котрим були чужі настрої нім. ідеалістичного історизму. Помітний вплив на розвиток «Н.і.н.» в Німеччині справила франц. школа «Анналів», ідеї якої, щоправда, були дещо видозмінені під впливом рудиментів нім. ідеалістичного історизму з його акцентованою увагою до політ. процесів. Під впливом франко-брит. історіографії швидкими темпами розвивається напрям історії повсякдення, представники якої своє гол. завдання вбачають у реанімації наративного викладу історії та поверненні історії її гол. дійової особи — «маленької людини» з її переживаннями, прагненнями, звичками та світосприйняттям.

Загалом «Н.і.н.» значною мірою зуміла подолати крайні прояви суб’єктивізму та ірраціональності, характерні для ідеографічної школи кінця 1940-х — поч. 1950-х рр. Базуючись на кількісних методах досліджень, змогла проаналізувати масові джерела, що було непосильно для описової історіографії. Антропологія повернула в поле зору дослідників людину історичну як цілісний суб’єкт істор. дійства. Разом з тим «Н.і.н.» так і не розв’язала проблему створення заг. теорії історичного процесу. Застосування міждисциплінарного підходу спричинило включення в процес пізнання історичного великої кількості методик гуманітарно-соціальних наук, не запропонувавши при цьому способу синтезу їх результатів, що посилило фрагментацію історії, зумовило появу низки нових істор. дисциплін, які мало або зовсім між собою не пов’язані.