1.2. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм Методичні вказівки

Значний приплив дешевого золота і срібла з колоніальних територій до Європи об’єктивно призвів до зміни рівня цін на товари.

Класична кількісна теорія грошей виникла з необхідності пояснити зміни рівня цін відповідними змінами кількості грошей в обігу. Подальше застосування даної концепції для пошуку відповіді на всі практичні проблеми використання грошей зробило кількісну теорію панівною в обґрунтуванні вартості грошей і визначення рівня товарних цін. Провідними її класичними постулатами стали:

• причинність, тобто зміни в наявності грошей зумовлюють зміни в рівні цін;

• пропорційність, що означало пряму залежність цін від змін кількості грошей в обігу;

• однорідність, згідно з якою в разі зміни кількості грошей у такій же пропорції змінюються ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишиться незмінним.

Ідею залежності рівня цін від кількості коштовних металів висунув французький філософ Ж. Боден у трактаті “Відповідь на парадокси де Мальструа”. Економісти XVI – XVII ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтаріні, Дж. Лок) поступово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії, основні ідеї якої найчіткіше сформулював англійський філософ Д.Юм. У нарисі “Про гроші”(1750 р.) він обґрунтував постулат “однорідності”, яким було дано поштовх до формування концепції “нейтральності грошей” відносно

процесу суспільного відтворення та екзогенного характеру зміни грошей в обігу.

Вдосконалення обґрунтування класичних постулатів кількісної теорії грошей та ігнорування її прихильниками аналізу впливу грошей на систему цін, а далі і на економіку тривало до кінця ХІХ – поч. ХХ ст., коли зросли розміри циклічних коливань ринкової економіки. В дискусіях навколо ролі кількості грошей та її вплив на економіку взяв участь М.І. Туган-Барановський, який обґрунтував необхідність дослідження зв’язку між кількістю грошей і цінами на основі кон’юнктурної теорії. Конкретний варіант цієї проблеми розробив американський економіст І.Фішер у сформульованому ним трансакційному варіанті кількісної теорії на базі рівняння обміну:

,

де М – маса грошей, що знаходиться в обігу протягом певного періоду;

V – швидкість обігу грошової одиниці;

Р – ціна індивідуального товару;

Q – загальна маса товарів (фізично), що реалізується у даному періоді;

Звичайно грошова і товарна частини рівняння обміну за умов їх фактичного дослідження виявляється тавтологією. Проте висновки з нього про формування рівня цін під впливом трьох факторів, а не одного, є важливими для практики.

Особливо помітно послаблюється залежність цін від кількості грошей у короткотермінових проміжках часу, коли під впливом дії циклічних коливань кон’юнктури визначний вплив на ціни роблять виробничі фактори, а не тільки моне-

тарні. Водночас у довготривалому періоді І.Фішер визнавав пропорційну залежність цін лише від кількості грошей, аргументуючи свою позицію посиланням на дуже повільні і рівномірні зміни в обсязі виробництва і товарообігу.

Визначаючи еволюцію основоположних засад кількісної теорії, доцільно наголосити на тому, що з початком ХХ ст. вона набула нового виразу. Особливо тоді, коли у Західній Європі поширилась кембриджська версія кількісної теорії, що викладена у працях А.Маршала, А. Пігу, Дж. Робертсона, Дж. М. Кейнса. Вони визнавали визначального впливу на рівень цін зміни у грошовій масі, але на відміну від макроекономічного рівня своїх попередників зосереджували увагу на мотивах нагромадження грошей індивідуальними учасниками виробництва. Зокрема, вони намагалися дати відповідь на питання, чому люди зберігають гроші і від яких факторів залежить попит на касові залишки. Саме тому кембриджський варіант набув назву теорії касових залишків.

При цьому тенденцію до зберігання грошей прихильники теорії касових залишків пояснювали двома мотивами: формуванням фонду засобів обігу та необхідністю утворити резерви на покриття непередбачених потреб. Результат такого спрощеного підходу до причин зміни величини касових залишків, що супроводжувався переведенням його на позиції методології кількісної теорії, відобразила така формула, як кембриджське рівняння А. Пігу:

,

де М – кількість грошей, грошових одиниць, що становлять касовий залишок грошей у суб’єктів економічного життя;

K – частина грошових надходжень (РY), яку економічні суб’єкти бажають зберігати у вигляді грошей

(касові залишки). Слід мати на увазі, що за умов сталості величин K і P виникає обернено пропорційний зв’язок між купівельною силою грошової одиниці (вартістю) і величиною наявних касових залишків у фізичних і юридичних осіб. В цьому полягає суть основного висновку кількісної теорії грошей;

Р – середня ціна одиниці виробленої продукції;

Y – загальна величина виробництва у фізичному виразі за одиницю часу.

Розглядаючи процес еволюції кількісної теорії, студенти повинні з’ясувати, що його положення визнала не лише більшість економістів і представників бізнесу. Далі кембриджський варіант став основою розширення державного втручання в економіку і державно-монополістичного регулювання грошового обігу та регулювання руху економічних циклів.

Методологічні основи державного впливу на перебіг фаз економічних циклів у свій час висунув М.І. Туган-Барановський, а у наступні періоди поглибив і конкретизував Дж. Кейнс. Ревізуючи постулати кількісної теорії він, зокрема, поєднав положення кількісної теорії з теорією кон’юнктури і сформулював власний варіант кембриджської версії, провідними положеннями якого стали:

а) збільшення грошової маси в обігу і масштабів кредитування викликає пожвавлення розвитку економіки, зростання прибутків і зайнятості;

б) оптимальний взаємозв’язок кількості грошей і цін товарів з процесом відтворення знаходить відображення у регулюванні банківського проценту. Приміром, його зниження веде до зростання попиту на кредит і заохочує інвестиції. Ось чому дефіцитне фінансування інвестицій та попиту на товари і послуги з боку державних

структур стали використовуватися як знаряддя антициклового державного регулювання економіки.

Студенти мають усвідомити, що в умовах розширення ролі грошових і бюджетних важелів у антицикловому регулюванні Дж. Кейнс намагався відійти від традиційного і неокласичного трактування грошей як другорядного технічного інструменту. На цій основі він обґрунтував положення, що маса грошей не безпосередньо пов’язана з цінами, а даний взаємозв’язок у масі доходу і нормі проценту знаходить відображення у формулі:

,

де M – маса грошей;

q – загальний дохід;

j – дохід, який сформувався у зв’язку з нормою процента;

L₁ та L₂ – попит на гроші, при цьому L₂ названо спекулятивним доходом, який отримують власники грошових нагромаджень у формі банківського проценту.

При цьому мотивами нагромадження грошей, за уявленнями Дж. Кейнса, стають трансакційні властивості грошей і обачність учасників господарського життя, що фактично відображають традиційну роль грошей як засобу обігу і платежу. В сукупності вони становлять так званий трансакційний попит, який залежить від суми товарообмінних угод чи доходу. Але головним мотивом нагромадження він вважав попит на спекулятивні залишки. Оскільки цей попит пов’язаний з динамікою ціни фінансових активів чи облігацій, то Кейнс вважав, що норма проценту регулює попит на гроші. В сукупності попит на гроші (М) складається з двох частин: трансакційного попиту (М₁), що є функціонуючим доходом, і спекулятивного (М₂), який є функцією проценту:

,

де у – сукупний доход;

і – норма процента.

Концепції Дж. Кейнса, перетворивши гроші у інвестиційний фактор, сприяли виробленню політики зайнятості і зростання обсягів виробництва. Водночас його практичні рекомендації стимулювали політику “дешевих грошей”, що неминуче передбачало емісію великої кількості платіжних засобів і спричинювало диспропорції у грошовій масі та їх знецінення і в кінцевому рахунку зростання цін.

Неможливість обмежити перманентно зростаючий інфляційний потенціал на основі кейнсіанської теорії грошей спричинила поширення критики її основоположних постулатів та практичних рекомендацій і викликала відродження впливу на економічну політику кількісної теорії грошей у вигляді монетаристської теорії. Провідними її авторами стали представники чикагської школи економістів на чолі з Мілтоном Фрідменом. Заперечуючи ефективність політики державного втручання в економіку, вони звинувачували Дж. Кейнса у впровадженні основ інфляції. Головним джерелом криз і нестабільності економічного розвитку монетаристи вказали грошову сферу. Зокрема, вони виходили з того, що наявна кількість грошей в обігу чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат в економіці, а державний бюджет і примусове інвестування нібито мають другорядне значення. За умов активного функціонування саморегулятивного ринкового механізму економічні цикли згасають, економічні показники змінюються помірно, фізична маса товарів, що реалізуються, стає керованою і передбачуваною.

Прихильники монетаризму, прогнозуючи зростання товарної маси на 1, 2, 3, 4, ... процентів, через політику додат-

кової емісії грошей обґрунтовували здатність держави підтримувати необхідну товарно-грошову рівновагу тривалий період часу. На цій основі М. Фрідмен запропонував застосувати правило механічного приросту грошової маси щорічно в середньому на 4%, що охоплює вірогідні 3% приросту реального продукту і 1% зниження швидкості обігу грошей.

Програму реформування кредитно-грошової сфери США на засадах монетаризму М.Фрідмен запропонував у книзі “Програма для монетарної стабільності” (1960 р.), де Федеральній резервній системі США було рекомендовано забезпечити стійкі темпи зростання кількості грошей, не допускаючи сезонних коливань грошового запасу. Уряд Великобританії, керований М.Тетчер, у 1979 р. використав монетаристські рекомендації гальмування процесу зростання кількості грошей в обігу і досяг вагомих результатів, суттєво обмеживши інфляційний процес та оздоровивши стан економіки.

Проте в чистому вигляді жодна країна монетаристськими постулатами не скористалася. Як правило, керівники грошово-кредитної політики зберігають за собою такі елементи кейнсіанської теорії як свободу маневру та прийняття рішень залежно від особливостей ситуації і власного бажання.