Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ек.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
1.39 Mб
Скачать

5. Гуманізм.

5.а.   «Гуманізм» ( від латинського слова «homo» - людина, “humanus” -  людський, людяний) – термін, що його запровадили у вжиток діячі культури Відродження. Цим терміном вони протиставили Гуманізм – Теїзму (від грецького слова «theos» - Бог; "theism" – релігійний світогляд, який понад усе і в центрі ставить Бога).

Християнський релігійний світогляд, який сповідувала панівна в період Середньовіччя християнська церква, культивувала зневажливе ставлення до гідності людини. За вчення Біблії, людина – це перш за все, грішник, гній земний, черв’як. Звертаючись до Бога з молитвою, православний віруючий, наприклад, каже про себе: «Аз есьмь червь, а не человек, поношеніе человеком і унічіженіє гобзующій»; «Аз во грехах есмь і во грехах роді мя маті моя». Призначення цих рекомендованих православною церквою молитов – примусити людини визнати себе нікчемою і боятися Бога. Діячі Відродження рішуче виступили на захист людини, а звідсіль – проти церкви, проти релігії.

 

рекомендованных православной церковью молитв - заставить человека осознать себя ничтожеством  и боятся Бога. Деятели Возрождения решительно выступили в защиту человека, а отсюда - против церкви, против религии.

5.б  Найбільш видатним гуманістом періоду відродження був Дезидерій Еразм Ротердамський(1467 – 1536). Сучасники називали його «Світочем знань»; писали, що «слава про нього лунає від  Англії до Італії і від Польщі до Угорщини». Його твір «Самовихваляння дурості» (“Stultitiae Laus”, в російському перекладі “Похвальное слово глупости»). В цьому самовихвалянні Еразм  дотепно та злісно висміює  «царину дурості», «зачумлене болото», що заселене розбещеним та невігласним духівництвом, ненажерливими та лицемірними ченцями, «біль продажних за них не зустрінеться ніде в світі». За прихильного ставлення «цариці глупоти» нікому не живеться в світі ліпше, аніж папі римському, що «купив своє місце» і боронить його мечем, отрутою і всілякими побрехеньками. …А що до богословів, то буде за краще обійти їх десятою дорогою і промовчати. Страшно чіпати це вонюче болото, торкатися отрутних рослин. Того й дивися, накинуться на тебе сотнями своїх конклюзій, оголосять єретиком і проклянуть, адже вони звикли лякати прокляттями  кожного, хто їм не подобається.» (Эразм Роттердамский. Похвальное слово Глупости. М., 1938, стор 128 – 130).

Необхідно зазначити, що діячі Відродження не відмежовувались китайською стіною від сучасного їм релігійного народу, більшість з них і самі були віруючими. Так Еразм Ротердамський  першим на підставі наявний особисто у нього стародавніх текстів видав друкарським чином повний текст Біблії грецькою та латинською мовами. Цей текст багато в чому не співпадав з тим текстом, який у зіпсованому вигляді пропагувався церквою.  Правда, під тиском церковників Еразм змушений був ще три рази видавати Біблію з врахуванням вимог церкви. Останнє видання  було затверджено церквою під назвою "Textus Receptus" (Загальноприйнятий текст), який потім було покладено в основу так званого канонічного тексту, що було затверджено на Тридентському церковному соборі в 1565 року. Цей "Textus Receptus"  згодом було покладено в основу всіх перекладів Біблія на національні мови.

Пером другого гуманіста, Рейхліна (1455 – 1522) написано твір «Послання темних людей (Epistole obscorum virorum – В російському перекладі: «Письма темних людей»).  Антицерковний зміст твору і його влучна назва мали приголомшливий вплив як на його сучасників, так і на всю наступну культуру християнізований країн. Назва твору (Epistole - Послання) саркастично перегукується з біблійним збірником «Послання апостолів»[3]. Латинське двозначне слово "virorum" одночасно означає і «мужчини» (люди) і « віруючі». А слово "obscurum" (темний) завдяки Рейхліну послужило утворенню поняття «обскурантизм» (мракобісся, войовниче бузувірство).

Видатним німецьким гуманістом був Ульріх фон Гутен (1488 – 1523). Порівнюючи свій час з попереднім Середньовіччям, він проголошував: Розум пробудився! Жити стало насолодою!!». В адрес релігійних  сварок між католиками і протестантами він кинув гасло: «Пожирайте один одного допоки самих себе не з’їсте!”

Французького гуманіста П’єра Рамуса (1515 – 1572),  католицькі кати знищили під час горезвісної пам’яті Варфоломіївської ночі в  Парижі.

5.в.  Гуманізм, основи якому заклади діячі Відродження, протягом останніх п’яти століть розвивався та наповнювався новим змістом. Зараз в поняття гуманізму вкладається  широкий спектр людської культури, що виражає собою велич людини і сприяє її утвердження в реальній дійсності. Лозунгами гуманізму стали слова: «Все – для людини»! Все – в ім’я людини!». Авторитет гуманізм зріс до такої міри, що в сучасних умовах навіть церква намагається під лаштуватися до гуманізму і видавати себе за що не на є гуманною релігією. Але як за своїм походженням і первісним (з повним правом можна сказати – споконвічним) значенням, так і за своїм сучасним змістом гуманізм був, є і залишається бути антирелігійним та антихристиянським елементом культури. 

Філософія епохи Відродження

   Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри загальноєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.    Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і торгівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній панцир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільнятись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когорти належать творці, які реалізовувались в усіх видах творчої діяльності, — художній, технічній, науковій, і мандрівники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі перепони, відкривали нові землі.    Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.    Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поновлення особи у сфері соціальної діяльності — все це свідчить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є поверховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духовністю — здобутком середньовіччя.    Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.    Розквіт художньої культури (Данте Аліг´єрі (1265— 1321), Леонардо да Вінчі (1452—1519), Буонарроті Мікеланджело (1475—1564)) набув небувалого розмаху, перетворивши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в середньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчутним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками. Непросто знайти пояснення цьому феномену. Ймовірно, він зумовлений тим, що саме в мистецтві відкрились перші можливості для реалізації духовної енергії пробудженої особи. А можливо, й тим, що в мистецтві Відродження вперше гармонійно поєдналось тіло, з якого було знято печать гріховності, і душа, принцип духовності.    В епоху Відродження зароджується «світська» гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офіційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Франческо Петрарка (1304—1374), Еразм Роттердамський (1466/69—1536)) були гуманістами саме в цьому значенні слова. При дворах феодалів і монархів активно працювали перекладачі; літераторам і філософам покровительствувала світська влада. Посилення світської влади, яка протягом всього середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (церквою), значною мірою зумовило зародження світської науки. Суперечки світської та духовної влади сприяли звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин — релігійної та філософської. Релігійна, вважалось, дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є знанням, отриманим на основі вивчення природи — божого творіння. Ці відмінні за формою істини повинні збігатися за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.    Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація — релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Суть реформації, з одного боку, за словами К. Маркса, полягає у здешевленні церкви. Буржуазія, що народжувалася, рахувала гроші і не хотіла нести тягар витрат на розкішне життя вищих церковних ієрархів. З іншого боку, реформація — це поглиблення духовного життя, перенесення ваги із зовнішнього контролю офіційної церкви на контроль внутрішній. Протестантизм можна розглядати і як реакцію на «безмірність», «відв´язаність» (в тому числі й від моральних норм) особи епохи Відродження.    Очевидно, цим зумовлена така жорсткість моральних норм у протестантів. Німецький мислитель Макс Вебер вважав, що протестантизм відіграв вирішальну роль у становленні капіталізму, оскільки творець німецької реформації Мартін Лютер (1483—1546) проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці людина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засудив пияцтво і розпусту, через які розтринькувались здобутки праці, добробут людини визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти бідний, то ведеш небогоугодне життя), багатство вважалося чеснотою. Цим, на думку Вебера, поясняюється те, що капіталізм зародився в країнах, де переміг протестантизм. Сучасні дослідники погоджуються з тим, що протестантська етика найбільше відповідає духу капіталізму. Натомість православна свідомість за духом ще далека від виправдання багатства, вважаючи бідність виявом вищої моральності.    Справді революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі «людина — природа — Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473—1543). До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля — центр Всесвіту, людина — вінець творіння. Отже, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична система ґрунтується на телеології.    Телеологія (грец. telos — ціль і logos — слово, вчення) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.    Все, що відбувається в світі, набуває смислового значення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус, комета та інше — це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньовіччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, заселені розумними істотами — Джордано Бруно (1548— 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування людини з Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ у ній набував рис об´єктивності, незалежності від волі та бажань людини. Значно меншим стало значення астрології та інших псевдонаук, хоча і Коперник, і Галілео Галілей (1564—1642), і Йоганн Кеплер (1571—1630) не відмовлялися від складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше мислився як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбується про людину. Реакція церкви на геліоцентричну систему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загроза світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.    У той час коли астрономія розширила межі Всесвіту до безконечності, великі географічні відкриття, зроблені мандрівниками-мореплавцями, дали чітке уявлення про Землю як обмежену кулю. Хоча вчені давно висловлювали цей здогад, факт її підтвердження мав непересічне значення. Інтелектуальні обрії європейців значно розширилися внаслідок їх ознайомлення з невідомими їм культурами. Філософська палітра епохи Відродження виграє різноманітністю барв, серед яких і неоплатонізм, і неопіфагорейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті виявилася її відмінність від одноманітного середньовіччя. Та визначальною була роль неоплатонізму, ідеї якого поділяли не тільки філософи, а й учені (Галілей, Коперник, Кеплер).    Відомий мислитель раннього Відродження — неоплатонік Микола Кузанський (Кребс) (1401—1464), який в новому дусі трактував ідеї неоплатонізму. «Єдине», на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: «єдине» — тотожне безконечному. Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збігаються. Іншими словами, безконечність можна мислити як єдине, а єдине — як безкінечність. На цій підставі М. Кузанський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіжність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність відмінності між центром і колом. На безкінечності будь-яка точка стає центром. На місце одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його межу та міру), М. Кузанський ставить безкінечність. Це руйнувало уявлення давніх людей про космос і готувало підгрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безкінечності (світу) стала основою пантеїзму.    Пантеїзм (грец. pan — усе і theis — бог) — філософське і релігійні вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.    Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, зокрема, дотримувався її знаменитий швейцарський лікар і алхімік Теофраст Парацельс (1493—1541), який висунув здогад, що людське тіло — це хімічна система.    Відомим пантеїстом Відродження був італійській мислитель Джордано Бруно, який, поділяючи думки Кузанського про збіжність протилежностей, поєднав їх з геліоцентричним вченням Коперника. Дж. Бруно стверджував що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа — це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаманний платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, європейська філософія перестала протиставляти матерію та форму як активний і пасивний первні. Матерію вона почала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність.    У боротьбі з реформацією і поширенням нових наукових ідей католицька церква вдалась до контрреформації. Був створений орден єзуїтів, який через суди інквізиції намагався зупинити поширення ідей, що, на погляд церкви, суперечили Святому Письму. Чи не вперше в історії людей судили не за моральні злочини, а за наукові ідеї. Католицизм, завдяки притаманному йому раціоналізму, стимулював народження науки, але цей же католицький раціоналізм ставав ворогом науки, коли вона виходила за рамки церковних догм. Жертвою такого гоніння був і Д. Бруно, якого спалили на вогнищі в 1600 р.    Вчення М. Кузанського і Дж. Бруно дають підстави для висновків, що в онтології Відродження панували дві ідеї — пантеїзму і безкінечності Всесвіту. В гносеології М. Кузанський запроваджує розмежування між розсудком, побудованим на забороні поєднання суперечливих суджень, на дотриманні правил формальної логіки, і розумом, здатним осягнути збіжність протилежностей (максимуму і мінімуму). Таке розмежування розсудку і розуму знайшло свій подальший розвиток в німецькій класичній філософії (Кант, Гегель).    У розумінні людини мислителі Відродження піднялись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. На відміну від античності, в якій людина почувалась часткою космосу чи полісу і повинна була жити співмірно з цілим (звідси така увага до категорії міри у греків), італійський філософ Дж. Пікко делла Мірандола (1463—1494) проголошує, що людина повинна сама створити свою міру. Пробуджена «духовна особа» Відродження втратила «природну» міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.    У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Ніколло Макіавеллі (1469— 1527). Він (і це певною мірою відповідає духові того часу) розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінності (аморалізм, віроломство), отримав назву макіавеллізму. В цю ж епоху англійський філософ Томас Мор (1478— 1535) і італієць Томазо Кампанелла (1568—1639) висунули перші соціальні утопії, які привабливо змальовували суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та спільної власності. Ці ідеї містили значний гуманістичний заряд, провіщали прихід принципів «братерства, рівності і свободи», під якими пізніше відбувалися буржуазні революції.    Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

15.Філософія Нового часу.

Духовний вигляд, властивий періоду історії, який зазвичай називають Новим часом, у багатьох відношеннях відрізняється від духовного обличчя періоду середньовіччя. З цих відмінних рис найбільш важливі дві: падіння авторитету церкви і зростання авторитету науки. З цими двома рисами пов'язані і інші. У культурі Нового часу світські елементи переважають над елементами церковними. Держави все більш і більш замінюють церква як орган управління, який контролює культуру. Кермо влади народами знаходяться на перших порах в основному в руках королів; надалі, подібно до того як це було в стародавній Греції, королі поступово замінюються демократіями або тиранами. Влада і компетенція національних держав неухильно зростають протягом усього періоду (не рахуючи деяких незначних коливань), але протягом більшої частини держави надають менший вплив на погляди філософів, ніж церква в середні століття. Феодальна аристократія на північ від Альп, якій до XV століття вдавалося успішно протистояти центральним урядам, втрачає спочатку політичне, а потім і економічне значення. Вона замінюється союзом короля з багатими купцями, які в різних країнах в різній пропорції ділять між собою владу. Спостерігається тенденція до переходу багатьох купців до лав аристократії. З часу американської та французької революцій значною політичною силою стає демократія (у сучасному сенсі слова). Соціалізм, на противагу демократії, заснованої на приватній власності, вперше стає державною силою в 1917 році. Однак очевидно, що ця форма правління у випадку свого поширення має принести з собою і нову форму культури: культура, який ми будемо торкатися, є в основному «ліберальною», тобто належить до того типу, який найбільш природним чином пов'язаний з торгівлею. Правда, є і важливі винятки, особливо в Німеччині: світогляд Фіхте і Гегеля, обмежуючись двома прикладами, зовсім не пов'язане з торгівлею. Однак подібні виключення не типові для їх століття.

Остаточний поворот до затвердження автономії людського розуму, до визнання Його основою поведінки і пізнавальної активності людини відбувся із зародженням філософії Нового часу, основоположниками якої виступили Френсис Бекон (1561-1626 р.) і Рене Декарт (1596-1650 р.). Відновлення в правах самоцінності природи і людської індивідуальності, здійснене світоглядом епохи Відродження, висунуло як першорядне філософське завдання обґрунтування адекватного методу пізнання самосущої природи, а також дослідження природи самого людського розуму як суверенного і самодостатнього засобу людської активності. До цього спонукала не тільки логіка руху думки, але і наростання соціального руху проти суспільних відносин і інститутів феодального суспільства, усвідомлення їхньої неадекватності буржуазним економічним відносинам, що поволі формувалися.

Філософія Нового часу свідомо протиставляє себе середньовічному світогляду негативним ставленням до схоластики. Схоласти бачили істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її у світі. Бекон утверджує істину в речах і необхідність шукати її в природі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, що базується на дослідному пізнанні. У своєму найважливішому філософському творі "Новий Органон, чи Істинні вказівки для тлумачення природи" (1620 р.) Бекон проголошує принцип емпіризму як основу пізнання і розробляє індуктивний метод — одержання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей. Отримує новий поворот і уявлення про цілі і призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання — сила" виразив ідею експериментальної науки, що приносить людині практичну користь. Одержання знання орієнтоване на його практичне застосування. У цьому яскраво виразився дух нових економічних відносин, що зароджувалися у переддень буржуазних революцій.

Питання про те, яким чином людина осягає істину, отримує достовірні знання про світ, інший основоположник філософії

Нового часу — Р. Декарт — вирішує принципово іншим чином. Вихідна ідея Декартової філософії — принцип сумніву, що з одного боку спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого — на відшукання найбільш очевидного, безпосередньо достовірного вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину. 1 якщо Бекон орієнтує пізнання на дослідне вивчення індивідуальних речей, то Декарт вихідним пунктом пізнання вважає індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом думки, а суб'єктивно пережитий акт мислення невіддільний від мислячої істоти. Тому абсолютно безсумнівним є судження "Думаю, отже, існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, що вклав у людину природне світло розуму.

Декарт знаходить нову універсальну точку відліку для пізнання: розгляд речей не самих по собі, а стосовно нашого інтелекту. Наука — це зумовлений людським розумом спосіб розгляду речей. На відміну від схоластів Декарт не закликає вивчати речі такими, якими вони створені Богом: божественний механізм творіння прихований і недоступний. Задача людського пізнання — розкрити, "...яким чином могли бути створені ті речі, що ми сприймаємо за допомогою органів почуттів"9, тобто відтворити їх за допомогою нашого інтелекту. Така постановка задачі пізнання принципово змінює тлумачення питання про співвідношення знання і буття: пізнання повинне бути спрямоване не від буття до істини, а від істини до буття, "... тому що істина те ж саме буття"10. Істина виступає в Декарта не як відповідність знання буттю, а як модель для створення відповідного цій істині буття. Тим самим Декарт відкриває для пізнання можливість експериментального створення такого буття, що не існує у видимому людиною природному світі.

Декарт — основоположник раціоналізму Нового часу. Він зрівняв усі речі перед людським інтелектом. На відміну від Аристотеля начала чи принципи він переніс з об'єктивного світу на людський розум. Такий підхід знищує природну нерівність речей, дозволяє застосувати до них єдину мірку - кількісний підхід. Філософія

Де карта виступила методологічною основою математичного природознавства. Аристотелівська якісна онтологія заміняється кількісним аналізом різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх розгляду людським інтелектом.

Декартова філософія стала провісником механістичного світогляду. У ній виділяються дві самостійні субстанції світу — матеріальна, відмінною характеристикою якої є протяжність, і мисляча, для якої характерна непротяжність і неподільність. Людина в Декарта виявилася дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начала. Усі живі організми Декарт розглядав як машини, механічно діючі істоти. Таке і людське тіло, але воно є такою машиною, у яку Бог уклав душу. Розум, здатність раціонального судження є істотною особливістю людини, її винятковою якістю. Причому розум — основа не тільки пізнання, але і доброчесної поведінки. "Досить правильно судити, щоб добре вчиняти.., щоб знайти всі чесноти, а разом з тим і всі інші доступні нам блага"11. Раціоналізм Декарта стверджує розум людини як єдину основу її пізнавальної активності, соціальної поведінки і конструювання буття відповідно до знання. Дуалістичний розрив духовного і тілесного начала в людини позначився на майбутньому розвитку новоєвропейської філософії, у розмежуванні природного і духовного й у пошуках їхньої єдиної основи.

"Світогляд Нового часу вироблявся загальними зусиллями філософської і природничо-наукової думки, орієнтованої на усвідомлення природи. Працями Г. Галілея (1564-1642 р.) та І. Ньютона (1643-1727 р.) була сформульована парадигма класичного природознавства — методологія, яка протягом довгого часу слугувала зразком наукового пізнання як такого. Основні засади цієї парадигми можна звести до таких моментів. Суб'єктом пізнання виступає окремий індивід із властивими йому пізнавальними здібностями (даними від природи чи від Бога) — почуттями і розумом. Об'єктом пізнання виступає самосуща природа, ціль пізнання — відкриття універсальних і вічних законів буття, що, власне кажучи, зводилися до законів механіки — першої з наук, що досягла теоретичного рівня. Методами нової науки проголошуються експеримент і спостереження (Галілей, Бекон), механічна гіпотеза, механічна модель (Декарт). Розуміння світу як однорідно-механічного з неминучістю наголошує на вивченні кількісних характеристик речей.

У механічній картині світу, створеній Ньютоном, матерія розумілася як інертна субстанція, не пов'язана у своєму існуванні з простором і часом. Час — це лише чиста тривалість, простір — порожнє "вмістище" речовини. Моделлю світу в класичній механіці виступають годинник, але цей механічний Всесвіт один раз "завів" Бог, після чого він не втручається в її вічний одноманітний механічний колообіг. Наука в момент свого зародження не відразу скидає пут релігійного світогляду, механістична картина світу несе на собі ідеалістичний додаток.

У механічній картині світу не знайшлося місця людині в тому значенні, що суб'єкт пізнає вічні, універсальні закони буття як би з позалюдської точки зору. Така позиція з боку механістичного детермінізму, що затвердився, була пізніше чітко виражена Лапласом: "Розум, якому були б відомі для якого-небудь даного моменту всі сили, що одушевляють природу, і відносне положення всіх її складових частин, якби до того ж він виявився досить великим, щоб підкорити ці дані аналізу, обійняв би в одній формулі рух найбільших тіл Всесвіту нарівні з рухами дрібних часток"12. Натурфілософія помітно елімінувала гуманістичний зміст філософії Нового часу. Від антропологічного гуманізму раннього Ренесансу, Бога, що пантеїстично розчинявся у світі, відбувається перехід до деїзму, що виводить Бога за межі природи, реального світу загалом (Бог виконує тільки функцію першопричини світу). Елімінована з філософії гуманістична проблематика стає приналежністю переважно літератури і мистецтва.

Методологічна орієнтація пізнання на класичну науку Нового часу як зразок пізнавальної діяльності взагалі, породила специфічні труднощі і колізії в тлумаченні суті людини і суспільного життя. Концептуальним ядром багатьох філософських систем

XVII-XVIII ст.ст. при поясненні суспільного життя служило поняття "природа людини". Людина розуміється як продукт природи, і всі її індивідуальні характеристики, а також суспільні явища мають за свою основу незмінну людську природу. Згідно з Т. Гоббсом, природа людини зводиться до суми її природних здібностей і сил, причому з моральної точки зору природа людська зла, і тому в суспільстві йде постійна "війна всіх проти всіх". Ж.-Ж. Руссо вважає людську природу споконвічно доброю, зло — породженням суспільних збочень. Б. Спіноза виходить з того, що всі людські афекти (любов, заздрість, честолюбство, жаль і інші пристрасті) виступають "... не як пороки людської природи, а як властивості, властиві їй так само, як природі повітря властиві тепло, холод, непогода, грім і все таке інше"13.

Природа людини, таким чином, — це певна специфічна особливість людини, яка відмінна від іншого світу, але зумовлена природним чином. Як природна даність, вона настільки ж незмінна і вічна, як природа взагалі. Ця природна особливість людини закладена в її індивідуальності. Суспільне життя полягає у взаємодії незалежних і автономних індивідуальностей, кожна з який переслідує власний інтерес. "Кожен з найбільшим жаром шукає своєї особистої користі, — зауважує Спіноза, — і за найсправедливіші вважає ті закони, що необхідні для збереження і збільшення його надбання, чужий же інтерес захищає лише остільки, оскільки розраховує тим самим посилити свій особистий"14. Кінцеві підстави індивідуальних інтересів закладені все в тій же "природі людини".

Концепція незмінної природи людини в поясненні суспільного життя веде до теорії суспільного договору, на основі якого влаштовується соціальне буття. Якщо людина у її індивідуальній визначеності є кінцевою онтологічною реальністю, то суспільство і всі суспільні установи і відносини (держава, право, мораль) — похідні людської природи. "Мораль, — стверджує Гольбах, — заснована на природі людини і на її найважливіших дійсних інтересах, якими б не були її переконання чи забобони..."15.1 далі: "Основою моралі є природа людей, їхні потреби й інтереси... Бути моральною і сумлінною — в інтересах будь-якої людини"16.

Таким чином, поняття "природа людини" служило свого роду парадигмою філософського мислення ХУІІ-ХУІН ст.ст., на ньому будувалися концепції природної моралі, природного права, суспільного договору. У гносеології суб'єкт пізнання розуміється як окремий індивід із властивими йому пізнавальними здібностями. Соціальна філософія спрямовувалася на пізнання інтересів і цілей людини, що відповідають її природі, і тим самим претендувала бути "теорією поведінки" людини, що визначала б для неї характер цілей і способів їх реалізації для досягнення блага. У політекономії одиничний і відокремлений індивід виступає суб'єктом економічних відносин, автономним і приватним виробником матеріальних благ.

Характерні риси вчення про людину і суспільство, що будуються на вихідному понятті природи людини, зводяться до таких моментів:

1. Індивідуалістичний погляд на сутність людини і натуралізм у тлумаченні суспільства. Окремий індивід, людина-атом з її природними якостями — остання, притім незмінна основа історії. У рамках цього погляду вироблялася буржуазна ідея демократії, тобто повної рівності всіх людей як громадян, незважаючи на індивідуальні і соціальні розходження між ними. Зведення якісних розходжень індивідів до кількісних — необхідна передумова буржуазного індивідуалізму: товарно-грошові відносини зрівнюють людей такою ж мірою, як і різноманітні споживчі вартості. Відчуження особи буржуазного суспільства від будь-яких родово-корпоративних, цехових і інших зв'язків — обов'язкова умова її суверенного поводження.

2. Найважливішою властивістю людської природи вважаються розумність, свідомість. Як гроші в обігові товарної маси, так і розум у суспільних відносинах індивідів виступає загальним еквівалентом. Розумність виступає і критерієм оцінки існуючих суспільних інститутів і установ. "Усе повинно постати перед судом розуму" — такий девіз епохи Просвітительства стосовно феодальних порядків і встановлень. Розумність пояснюється і основою досягнення особистого блага кожним окремим індивідом (через пізнання своїх істинних інтересів і потреб), і основою історичного прогресу суспільства шляхом розвитку наук, знання, освіти. Цікаво зазначити, що виокремлення розумності як суттєвої риси людини виявляється й у природознавстві: К. Лінней у своїй системі тварин, визначаючи місце людини в природі, відступає від біологічних принципів систематизації і відмінною властивістю людини виділяє розум, родова назва людини — homo sapiens.

Індивідуалістичні і натуралістичні теорії громадської думки Нового часу мали соціальну основу. Уявлення про відособленість індивіда були абстраговані від соціальної дійсності буржуазного суспільства, що формується. Разом з тим у вченнях соціальних філософів Нового часу відособлений індивід "... представляється ідеалом, існування якого відноситься до минулого; він видається їм не результатом історії, а її вихідним пунктом, тому що саме він визнається в них індивідом, що відповідає природі, відповідно до їх уявлення про людську природу, визнається не чимось, що виникає у ході історії, а чимось даним самою природою"17.

У філософській думці XVII-XV1II ст.ст. намітився й інший напрям, у якому розпочинається спроба знайти специфічні особливості людини і соціального буття, осмислити його якісні відмінності від буття природного. Уже на початкових етапах становлення класичного природознавства один з його фундаторів Б. Паскаль (1623-1662 р.) — блискучий фізик і математик — на противагу механічному раціоналізму гостро порушив питання про границі науковості в розумінні людини, протиставивши доводи розуму і доводи серця як різні за сферами застосування і своїми результатами пізнавальні процедури. Паскаль усвідомлює сторонність механістичного світогляду людським сподіванням і надіям. Нескінченність Всесвіту, що так надихала Дж. Бруно, викликає у французького мислителя трагічне відчуття ненадійності, нестійкості кінечного людського буття: "Це вічне мовчання безмежних просторів жахає мене", — зізнається він. Паскаль дійде висновку: науковий розум і наукове розуміння світу не можуть дати остаточної і повної відповіді на питання про суть буття людини. Тому він звертається до релігії, до апології християнства. Згідно з Паскалем, людська природа нейтральна в моральному плані, від природи людина ні зла, ні добра. Людська природа діалектично суперечлива (філософ наводить чимало аргументів і про велич і про ницість людини).

Паскаль передбачив ірраціоналістичну тенденцію західноєвропейської філософії, висунувши ідею своєрідності пізнання людини порівняно з пізнанням природного буття, вказавши на неможливість пізнати людину методами механічного природознавства.

Завдання пояснення людини і суспільного життя не з природи, а з історії вперше ставить Джамбаттиста Віко (1668-1744 р.). У фундаментальній праці "Основи нової науки про загальну природу націй" (1725 р.) він висунув і обґрунтував принцип історизму в поясненні людського світу. Гносеологічною основою вчення Віко про людину і суспільство виступає принцип збігу істинного і штучно створеного: ми можемо знати тільки те,що самі робимо. Оскільки історична наука є усвідомленням людиною власних діянь, остільки лише вона може і повинна виступати тим джерелом, відкіля людина черпає знання про саму себе.

Віко висунув ідею об'єктивності історичного процесу, який постає як історичний круговорот, у якому виділяються три стадії, чи епохи, у розвитку суспільства: 1) божественна епоха, для якої характерна бездержавність і підпорядкування людей жерцям;

2) героїчна епоха — епоха панування аристократичної держави;

3) людська, у якій утверджується демократична республіка чи представницька монархія. Такі, за Віко, фази вічної ідеальної історії розвитку людини, аналогічні періодам індивідуального розвитку людини. Концепція циклічності історії сполучена з ідеєю паралельності в історичному процесі соціального макрокосму (націй) і індивідуального мікрокосму (людини). Світ націй — соціальний макрокосм — відтворює в збільшених розмірах мікрокосм індивідуума. Людська природа, згідно з Віко, суспільна, людина змінюється з історією. Відповідно до трьох тактів — дитинство, юність, зрілість — історичного процесу виділяються три види людської природи: поетична (разом з тим дика, нелюдська), героїчна і людська, що відрізняється помірністю і вважає за закони совість, розум і обов'язок.

Найважливішим здобутком Дж. Віко є ідея принципової відмінності соціального буття від природного. У ході історії з людських дій і соціальних устоїв утвориться зовнішня стосовно людини реальність, подібна до природи, але за своєму впливом на людину переважаюча природу. Соціально-історичний світ — об'єктивна реальність, що впливає на свідомість і почуття індивідів. Віко наближається до усвідомлення того, що суспільне буття визначає свідомість: порядок ідей повинний йти за порядком речей — стверджує він, маючи на увазі під порядком речей об'єктивний хід історичного процесу. Історичний процес загалом має, вважає Віко, провіденціальний характер.

Спроби новоєвропейської філософії вивести основи людського життя чи то з природи, чи то з історії неминуче призводили до протистояння натуралізму й історизму. Перший мислитель, що у явно усвідомленій формі став розглядати суспільство не як похідне від людської природи, але як самостійну реальність, що історично формує людину, був І. Г. Гердер (1744-1803 р.). Ідею історизму, що висувалася раніше, він намагається підняти до загальної форми, тобто ствердити думку про історичність самої людської природи. За Гердером, суспільство — це не механічна сукупність індивідів, але — органічна цілісність культури, що стосовно індивіда відіграє визначальну роль. У культурі Гердер вбачає специфіку суспільного життя, а в розвитку людського роду — кілька ступенів культури. Царство людини — це система духовних сил: культура, мова, ремесла, мистецтва. Окремій людині тільки здається, що свої здібності вона виробляє всередині свого єства. Насправді, розвиток здібностей людини залежить від взаємодії із собі подібними, від залучення до світу культури.

Гердер виходить з ідеї єдності людської природи і бачить її в органічній добудові людини, що надає їй здатності розуму, до тонких почуттів, мистецтва, мови, волі, до розселення по всій Землі. Хоч Гердер і не сприймає думки про природну еволюцію людини, він усе-таки визнає послідовність розгортання форми органічної будови від неживої природи до живого, від рослини — до тварини, від тварини — до людини. "Ряд дійшов до людини і тут зупинився; немає істоти, що стала б вищою за людину, органічна будова якої було б багато гран н і ш о ю і досконалішою, — людина є істотою найвищою, до якої може розвинутися органічна будова на нашій Землі"18. Людина — найдосконаліший організм, і це зумовлено насамперед перевагами в будові мозку і прямоходінні. Винятково велику роль надає Гердер прямій ході людини, розцінює її як результат мистецтва, тобто як феномен не стільки природний, скільки штучно культивований. "Почавши ходити прямо, людина стала митецьким витвором, тому вона вивчила найперше і найскладніше своє мистецтво і цим отримала благословення природи на вивчення всіх інших мистецтв, їй призначено стати живим уособленням мистецтва... Коли людина змогла ходити прямо, руки її завдяки вертикальному положенню тіла вивільнилися і стали інструментами, за допомогою яких можна виготовляти найтонші речі, безупинно намацувати всі нові і нові ясні ідеї"19. Випрямившись, людина стала першим "воле виявом" природи.

Розум людині не даний природою - вона його досягає, навчається йому у сфері культури. На рівні свого часу Гердер ясно усвідомлює діалектику природного і суспільного: передумови, закладені в органічній будові людини, розвиваються в суспільстві. Опосередкованим механізмом їхнього розвитку і способом включення індивіда в культуру є мова: "Однак і з усіма цими знаряддями мистецтва, такими як мозок, органи чуттів, рука, ми не домоглися б нічого, якби прямо не ходили і не стояли, якби не приводила усе в рух одна пружина — божественний дарунок мови. Мова розбудила дрімаючий розум, чи краще сказати, стала живою силою, втілилася в дію — здатність, що сама по собі навіки залишилася б неживою, мертвою. Завдяки мові зір, слух, усі почуття зливаються в одне, завдяки мові вони перетворюються на творчу думку, і рукам, цьому знаряддю людського мистецтва, всім іншим членам тіла залишається тільки скоритися думці"20. Гердер спеціально займався дослідженнями питання про походження мови і з'ясував, що мова, чи "божественний дар мови", виникає історично, природно і пов'язаний у своєму розвитку з розвитком культури.

Залишаючись у світоглядних межах свого часу, Гердер загалом не зміг перебороти ідеї провіденціалізму в людській історії, однак його історичною заслугою безсумнівно було ствердження думки про те, що стихією людської життєдіяльності виступає культура, у рамках якої розвиваються й окремий людський індивід, і нації, і людство загалом. Не вдається Гердеру здійснити в завершеному вигляді теоретичний синтез природного і суспільного, культурно-історичного в людині. Остаточна відповідь на питання "Що таке людина?" зводиться у нього до фіксації подвійності людської природи: "Людина одночасно представляє два світи, і звідси явна дволикість її істоти"21. Але рішучий поворот у розвитку філософської думки зроблений: світ людини — це світ культури, людина породжена для суспільства. Гердер чітко і недвозначно зафіксував і місце людської проблематики в системі філософського знання: якщо філософія хоче бути корисною людям, вона повинна зробити людину своєю центральною проблемою.

Цей гердерівський заповіт був реалізований у німецькій класичній філософії, але дуже своєрідно.

Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:

1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва;

2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста;

3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук);

4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);

5) осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає “Знання – сила”

6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;

7) поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;

8) людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;

9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як “подобу божу”, як “вінець творіння”, то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.

Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.

1. Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).

2. Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.

3. Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. “Людина – машина” – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.

4. Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.

5. В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.

Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.

Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.

Ф. Бекон (1561-1626). Праці “Новий Органон”, “Нова Атлантида”.

Народився у багатій аристократичній сім’ї. Батько – перший міністр королеви Єлизавети. Зробив блискучу кар’єру на державній службі: був генеральним адвокатом, прокурором, лордом-хранителем Великої печатки, лордом-канцлером і правителем держави за відсутність короля. Швидка кар’єра, двірцеві інтриги призвели до того, що його звинуватили у хабарництві. Лорда-канцлера віддали під суд. Отримав пенсію, місце в парламенті, але повернутися до політичного життя не зміг, тому вирішив посвятити себе заняттям наукою та філософією.

Його цікавило: метод пізнання. За Беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній (порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини).

За Беконом для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих “привидів” (ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає – індукція.

Індукція – це роздуми від часткового до загального. Це коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей, законів. Ф. Бекон розрізняв “плодоносне” та “світоглядне” знання.

Плодоносне – це таке знання, яке приносить користь.

Світоглядне – це те, що збільшує можливість пізнання, пояснюють закони природи Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці.

Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Праці: “Роздуми про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Декарт вносить нову орієнтацію в філософію. Він був основоположником дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання. Роздуми від загального до часткового.

Дедукція – це ланцюг достовірних логічних висновків, що спираються на “абсолютно достовірні положення” (аксіоми).

В теорії пізнання Декарт – засновник раціоналізму. Висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів до перевірки даних інтелекту. За Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: “Я мислю, отже я існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і дедукція. Декарт прихильник “вроджених ідей”. До них належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей Декарта сягає коріннями концепції “пригадування” ідей Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання відривав його від чуттєвого від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Онтологія Р. Дакарта Вчення про субстанцію. Світ у філософській системі Дакарта має певну ієрархію і розподіл (2 першооснови). Дакартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної:

- природну, матеріальну субстанцію (ознакою є протяжність, кількісна вимірюваність);

- духовну, мислячу субстанцію (ознака – мислення).

Над обома субстанціями підноситься Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними.

Першопочатковий імпульс до існування і розвитку світу дає Бог, але потім його розвиток визначається самостійно, творчою силою матерії. Заклав засади механічного світогляду. У межах такого світогляду світ мислився не багатоякісним та ієрархічним, він поставав одноманітним, простим і зводився до чисел. Все можна було пояснити на основі механіки.

Проблема людини:

Вважав, що людина є зв’язком між тілесним механізмом і розумною душею, яка має волю і мислення. Він опинився перед проблемою узгодження їх в людині.

Беручи до уваги ідеї Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив голандський мислитель Бенедикт Спіноза (1632-1677).

Праця “Етика”. Він продовжує не тільки раціоналістичну традицію Декарта, але й і його механіко-математичну методологію.

Вважав, як всі раціоналісти, що розум не помиляється, причиною заблуджень є тільки чуттєве пізнання. З трьох рівнів пізнань – чуттєвого, логічно-обгрунтованого міркування та інтуїції – два останніх Спіноза вважав по-справжньому формами пізнання.

Спіноза дотримується пантеїстичної традиції філософії, яка ототожнює Бога і природу. Заперечує дуалізм Декар та Субстанція (Бог) як “причина самої себе” є єдиною, вічною і нескінченою. Протяжність і мислення розглядаються Спінозою як атрибути, властивості єдиної субстанції.

Етична проблема.

В центрі уваги – питання свободи. Він розрізняє свободу Бога і людини. Бог (субстанція) вільний. У природі (до неї відносять людину) панує детермінізм, тобто необхідність. Людина особливий модус??? Котрому окрім протяжності характерні мислення тобто, розум. Свобода людини полягає в єдності розуму і волі, тому реальна свобода визначається рівнем розумового пізнання.

Філософія Лейбніца (1646-1716) стала спроба подолання протиріч між емпіризмом і раціоналізмом. Твір “Монадологія”. Ядром його об’єктивно-ідеалістичної філософської системи є вчення про монади. Монада – це проста, неподільна духовна субстанція. Кожна монада (субстанція) є одиницею буття. За Лейбніцем монада – духовний атом здатний до активності. Монади не мають фізичних характеристик, тому їх можна осягнути розумом. Вони є суто ідеальними, духовними першоелементами буття. Лейбніц розрізняє монади декількох видів:

- монади – душі – характерні для біологічних об’єктів;

- монади – духі – утворюють людину наділену свідомістю;

- монада – Бог – найдосконаліша монада, яка встановлює гармонію між всіма монадами.

Якщо у Бекона вчення про одноманітність субстанції, Декарт – “двомірність” субстанції, Лейбніц – відстоює вчення про множинність субстанції.

Як раціоналіст Лейбніц віддавав перевагу раціональному пізнанню над чуттєвим. Розуми притаманні “вроджені ідеї” у Лейбніца вони вважаються лише задатками, нахилами, але поштовхом, імпульсом для приведення їх в дію є чуттєве пізнання. Без чуттєвого досвіду ніяка інтелектуальна діяльність була б неможлива. Визнання цінності чуттєвого досвідного знання приводить Лейбніца до поділу всіх істин в залежності від джерела на істини розуму ( всезагальні і необхідні істини логіки та математики) та істини факту (досвідне знання).

Якщо Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму, абсолютизували об’єктивний і дедуктивний шляхи пізнання, то синтез двох шляхів пізнання здійснив англійський філософ Т. Гобс. (1588-1679). Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватись на досвіді. Поєднує індукцію і дедукцію. Вважає, що спочатку треба йти шляхом простіших елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція).

Т. Гобс був представник матеріалізму і номіналізму. Вважав, що існують одиничні речі, а загальні поняття – це лише назви речей.

Гобс заперечував існування субстанції бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять.

Висуває механічне тлумачення реальності.

Людина це машина з природними властивостями.

Сенсуалістична філософія Дж. Локка, Дж. Берклі та Д. Юма.

Якщо раціоналізм (один з філософських напрямків) визнавав розум основою пізнання і поведінки, то сенсуалізм представляє напрям в теорії пізнання, за яким чуттєвість є головною формою достовірного знання. Сенсуалізм змикається з емпіризмом, котрий визначає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання.

Основна теза сенсуалізму – “немає нічого у розумі, чого б не було раніше у чуттях”. Одним з перших філософів цього напрямку був Дж. Локк.

Дж. Локк (1632-1704) розробив емпіричну теорію пізнання. У своєму творі “Розвідка про людське розуміння” стверджує, що усяке знання про світ засноване на чуттєвому досвіді. Розум відіграє другорядну роль у пізнанні. Розум виступає як “чиста дошка” є “tabula rasa”, яку заповнює чуттєвий досвід. Локк заперечує наявність “природжених ідей” у людському розумінні. Усе що розум має, приходить через відчуття. Визначаючи досвід як джерело знань, цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній – це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній – це джерело постачання інформації про об’єктивний світ. Вони (зовнішній і внутрішній досвід) призводить до виникнення тільки простих ідей. Для отримання складних ідей необхідні розумові дії, - співставлення та абстрагування.

Процес пізнання розділяє на три ступені:

- інтуїтивний, що грунтується на мисленні і узагальненні внутрішнього досвіду;

- демонстративний – узагальнює зовнішній досвід;

- чуттєвий – базується на ідеях, що отримуються чуттями.

Дж. Берклі (1684-1753) виступив з обгрунтуванням суб’єктивного ідеалізму, зрікається самої ідеї про матеріальний об’єктивний світ. Він відкидає існування матерії, стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Світ речей – це “ідеї” Бога. Бог “вкладає” у свідомість суб’єктів зміст відчуттів, які виникають при самогляданні світу та окремих речей.

Отже за Берклі існує лише те, що сприймають органи чуття: це і є позиція радикального сенсуалізму.

Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав Д. Юм (1711-1776). Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей – дух чи матерія, не може довести що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв’язок. Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. “Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує”.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]