24.Філософські ідеї структуралізму

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, що дістала назву структуралізм. Основні представники: Клод Леві-Строс, Жан Лакан, Мішель Фуко, Роберт Варт та ін. Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні, зв'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відносин між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін.

Структуралізм умовно поділяється на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених — структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60 — 70-ті роки. Структуралізм спрямований на вироблення системи абстрактних понять для точного аналітичного вивчення соціальних явищ та на вироблення таких наукових засобів, які дали б змогу розвивати формальне моделювання і використовувати професійну статистичну та математичну техніку досліджень. Широке застосування структуралістські принципи знайшли в антропології, насамперед, у працях французького антрополога Клода Леві-Строса, який обґрунтував положення, що лягло в основи структуралізму. Клод Леві-Строс — відомий антрополог, соціолог. Головною метою його досліджень є аналіз структур людського мислення. Спираючись на методологію, розроблену в галузі структурної лінгвістики, вивчав соціальні процеси, моделі соціальних взаємин, зокрема шлюб і сім'ю. Обґрунтував концепцію нового гуманізму.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів всупереч усім розбіжностям, мають спільні риси: по-перше, виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; по-друге, розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відносини зв'язують різнорідні пари елементів; розкриття відносин перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури; по-третє, виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці. Для такого етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку. Другий етап зв'язаний з поширенням методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це насамперед стосується діяльності французького вченого Клода Леві-Строса, який застосував такий метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Клод Леві-Строс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального початків, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення.

З неопозитивізмом структуралізм споріднює зосередженість на аналізі і реконструкції мови як універсального засобу пізнання, зберігання і повідомлення знань. Наліт фрейдизму можна вбачати в приписуванні духовним структурам підсвідомого характеру. Оригінальним здається прагнення структуралізму замінити суб'єкт надсуб'єктними структурами в глибині культури, хоча і нагадує заміну власних імен описами (дескрипціями) в логічному позитивізмі.

Загальносоціологічне відбиття структуралізму - в протиставленні структури людини і історії. У тому випадку, коли воно зводиться до показу їх включеності в суспільні структури, що змінюються, правомірне і не нове, коли ж поняттю структури надається надісторичний зміст якогось антигуманного початку, зв'язок з такою структурою для людини і історії набуває таємничого, збагненного характеру, що неможливо з точки зору найрозумнішого структуралізму

Структуралізм має позитивні моменти і значення для науки. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму. Постструктуралізм (неоструктуралізм) — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогумапітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Основні представники Жак Дерріда, Жозеф Дельоз, Жак Бодрійяр та ін. Постструктуралізм не створює організаційної єдності і не має спільної програми.

Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське і гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму звертали основну увагу на структуру філософського і гуманістичного знання, то постструктуралісти намагалися осмислити структуру і все не структурне в знанні з точки зору їх походження і історичного розвитку. Обидва — структуралістський і постструктуралістський підходи вивчали специфіку і засоби гуманітарного знання, спільні механізми його функціонування, відмінності від природнонаукового пізнання, єдність синхронного і діахронного в пізнанні тих чи інших соціокультурних формоутворень (мова, мистецтво, література, мода та ін.). Якщо структуралісти вважали, що при вивченні явищ структура об'єктивніше, важливіше і первинніше історії, то постструктуралісти схилялися до протилежного висновку, прагнули подолати агностицизм (неісторизм) своїх філософських родичів, виявити і проаналізувати апорії і парадокси при спробі об'єктивного пізнання людини і суспільства, що виникають за допомогою мовних структур.