57.Істина і правда

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат

— істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою,

достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина— це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Види істини

·

Абсолютна істина- це безперечне, незмінне, раз і назавжди встановлене знання

·

Відносна істина- філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина(або істина в останній інстанції) важко досяжна. Теорії, що затверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини- релятивізмом

.Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику.Різновидом

відносної істини єправда(!)

·

Об'єктивна істина- це такий зміст наших знань, який не залежить від суб'єкта за змістом(формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна формою). Визнання об'єктивності істини і пізнаваності миру рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям ірраціоналістичною філософією.

Слово«правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв.

1.

Правда- синонім терміну істина(у різних його значеннях), а також суб'єктивне

сприйняття істини.

2.

Правда- синонім терміну справедливість(у різних його значеннях). У стихійній

свідомості"Правда" визначає або виправдовує"легітимність" рішень і дій суб'єктів.

3.

Правда- рідко використовуваний синонім терміну правдивість.

Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського. Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією суб'єкта, що"пізнає".

58.Поняття методу та методології.

Метод (грецьк. metodos) у широкому значенні слова — "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній. Проте не варто зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують й інші засоби та прийоми пізнання.

Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової думки (особливо з Нового часу) і обговорювалася в рамках різних учень. Нині питання методу й методології широко ставляться й вирішуються в таких філософських напрямах, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм, постструктуралізм, пост-позитивізм тощо. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях (Г. Гадамер, Г. Ріккерт, П. Рікьор та ін.).

Таким чином, метод (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод дисциплінує пошук істини, дає змогу зекономити сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.

Проте не варто впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем ("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу, перетворивши його на "універсальну відмичку" до всього ("методологічна ейфорія"). У сучасних методологічних концепціях намагаються, як правило, не допускати цих крайнощів, хоча вони й зустрічаються. Цікавою й досить популярною серед науковців є концепція "методологічного анархізму" П. Фейєрабенда.

Існує думка (Р. Фейман, лауреат Нобелівської премії, фізик), що метод "живого" дослідження такий же індивідуальний, особливий і неповторний, як і його предмет, особа дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), зовсім не придатні в іншому, при вирішенні іншої. Це означає, що неможливо створити загального методу пізнання й, отже, жодної методології. Необхідно щоразу шукати новий шлях дослідження, оскільки методи, якими ми користувалися раніше, не дають позитивних результатів і не рухають пізнавальний процес. Кожне нове відкриття потребує застосування нових методів і нової методології дослідження.

Зрозуміло, така позиція має як свої позитиви, так і негативи. Відомо, що розвиток і ускладнення процесу пізнання потребують дедалі новіших, більш досконалих методів дослідження. Проте навколишній світ, кожен об'єкт зокрема є діалектичною єдністю індивідуального (неповторного) та загального (типового, повторюваного). Ці загальні риси, зв'язки є істотнішими, ніж одиничні, індивідуальні. Тому й методологія їх дослідження спирається як на традиційний арсенал методів, прийомів, засобів дослідження, так і на новітні, котрі враховують специфіку, особливості того чи іншого об'єкта. Мало того, практика наукового пізнання підтверджує цю методологічну тезу, оскільки об'єктивному світу притаманні не лише індивідуальні, одиничні властивості й характеристики, а й загальне, закономірне. У пізнавальному процесі постійно відбувається екстраполяція результатів, отриманих при вивченні обмеженого числа об'єктів, на великі класи чи пласти природної й соціальної дійсності.

Кожний метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність,

сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка "співіснує з методом". Своєю чергою, метод розгортається в систему й використовується для подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації в практиці.

У науковому пізнанні, як зазначав К. Маркс, істинним повинен бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), а й шляхи, що ведуть до нього, тобто метод, який сприяє дослідженню й підтверджує специфіку об'єкта. Тому не можна відокремлювати предмет від методу. Будь-який метод виникає з реального процесу життя і знову входить у нього. Метод не нав'язується предмету пізнання, а змінюється відповідно до його специфіки. Отже, сутність методу зумовлена насамперед змістом об'єкта, предмета дослідження.

Метод не є щось безсуб'єктне, яке існує окремо й поза суб'єктом. Останній завжди включає метод і невідривний від нього. Інакше кажучи, "людина — центр всієї методології" (Фейербах). Будь-який метод є засобом, прийомом забезпечення й досягнення мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів.

Метод існує, розвивається лише в діалектиці суб'єктивного й об'єктивного за визначальної ролі останнього. У цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур, а як продовження й завершення об'єктивності, на основі якої він виростає.

Багатоманітність сфер людської діяльності обумовлює розмаїтий спектр методів, які можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед потрібно виокремити методи духовної (ідеальної, теоретичної) і матеріальної діяльності. Водночас методи можна класифікувати відповідно до філософських категорій на одиничні, особливі й загальні; за сферою і масштабами застосування — на одиничні, специфічні, загальні та всезагальні (універсальні).

59. Основні форми наукового пізнання

Проблема

Процес пізнання наукового починається з постановки проблеми.

Проблема - те, що не пізнане і що потрібно пізнати, знання про незнання.

Постановка проблеми зумовлена потребами практичної діяльності та суперечностями між існуючими теоріями і новими фактами. При її постановці важливо: по-перше, усвідомлення деякої ситуації як завдання, по-друге, чітке розуміння змісту проблеми, її формулювання з розмежуванням відомого і невідомого. Постановка проблеми містить у собі якусь попередню знання, шляхів її вирішення, для чого необхідний вихід за рамки досягнутого знання.

Факт

Фактичне знання має сенс лише у звязку з певною теоретичною концепцією, яка служить його обгрунтуванням.

На відміну від даних спостереження факти - це завжди достовірна, обєктивна інформація, такий опис явищ і звязків між ними, в якому зняті субєктивні нашарування. Тому неправомірно представляти факти як безпосередньо почуттєві переживання чи як висловлювання, що фіксують ці переживання, т.зв. протокольні пропозиції, незалежні від теоретичного тлумачення. Будь-який науковий факт є однією з багатьох проекцій того чи іншого реального явища, отриманого з відповідної теоретичної точки зору. Таким чином, залежно від характеру концептуального тлумачення одні й ті ж явища служать основою для «виробництва» різних фактів. Наприклад, дві теорії світла - корпускулярна теорія Ньютона і хвильова теорія Гюйгенса.

Факт - це фрагмент реальності, виражений науковим мовою і включений у систему наукового знання шляхом відображення цих даних в понятійної системі деякої теорії.

Гіпотеза

Рішення проблеми передбачає вироблення певної гіпотези.

Гіпотеза як форма знання - це науково обгрунтоване припущення, що виходить з фактів; проблематична, недостовірне, вірогідне знання; можливе вирішення проблеми.

Жодна наукова теорія не народжується в готовому вигляді, спочатку вона існує як гіпотеза. Гіпотеза теж виникає не відразу: спочатку це досить попереднє припущення, здогад. Здогадка найчастіше носить вельми хиткий, нестійкий характер, піддається модифікаціям. В результаті формується гіпотеза як найбільш вірогідне припущення, що спирається на силу психологічної і логічної впевненості в її правдоподібності.

Основні вимоги до гіпотези:

• гіпотеза повинна бути сумісною з усіма фактами, яких вона стосується; пояснювати їх і володіти здатністю передбачати нові факти;

• гіпотеза повинна бути доступна перевірки (емпіричної чи логічного доказу);

• гіпотеза повинна перевірятися на сумісність з фундаментальними інтертеоретіческімі принципами даної науки.

Теорія

У широкому сенсі теорія - це комплекс уявлень, ідей і поглядів, що мають на меті пояснення і тлумачення тих чи інших явищ і процесів.У вузькому - найбільш розвинена форма організації наукового знання, покликана дати більш-менш цілісне уявлення про закономірності, сутнісних характеристиках певної сфери природної та соціальної насправді.

Просте опис або систематизацію фактів не можна вважати теорією. Вона неодмінно передбачає не тільки опис, але й пояснення. Пояснення включає розкриття закономірностей і причинно-наслідкових звязків в тих процесах та феномени, які даної теорії покриваються.

Теорія - це система знання достовірного, обєктивного, доведеного, перевіреного практикою, знання сутнісних характеристик певного фрагмента реальності.

Наукова теорія являє собою цілісну систему знань, різні компоненти якої розташовані в логічній залежності один від одного і виводяться з певної сукупності понять, припущень; логічно повязану і внутрішньо диференційовану систему тверджень і законів про досліджуваних певною наукою обєктах.

Побудова і трактування змістовної частини теорії повязані зі світоглядом вченого, визначеними методологічними засадами, історичним рівнем розвитку науки та техніки.

Таким чином, теорія як особлива форма освоєння світу цього завжди повязана з певними філософсько-світоглядними установками.

Сучасне наукове знання не є простим набором окремих теорій. Воно являє собою складне багаторівневе утворення, що обєднує в собі досить цілісну систему, фундаментальних і прикладних теорій, феноменологічних (що описують явища) і аксіоматізірованних теорій і т.д. Можна говорити про ієрархію теорій: нечисленні фундаментальні теорії; широка сукупність спеціальних теорій, численні теоретичні моделі, що застосовуються до експериментальних пристроїв і розробок технічних наук.

Концепції

Концепція (лат. conceptio - Розуміння, єдиний задум) - система поглядів, що виражають певний спосіб бачення, розуміння явищ і процесів, що включає в себе складний конгломерат логіко-теоретичних, філософських, соціальних, психологічних компонентів.Це більш загальна, ніж теорія, форма системної організації знання.

У соціогуманітарної знанні концепція може бути формою знання, «замісної» собою теорію (наприклад, діспозіціонная концепція особистості або концепція соціального обміну в соціології).

Концепція вводить в теоретичні дискурси дисциплін їх вихідні принципи і передумови, що визначають базисні поняття - концепти та схеми міркувань, що формуючи фундаментальні питання ( "ідеї"). Це по суті форма організації знань на метатеоретіческом рівні.

Акцент на концептуальності в науковому знанні імпліцитно актуалізував соціокультурну та ціннісно-нормативну складову в ньому, зміщуючи акцент з «когнітивного», «логічного", "внутрішньосистемного» в теорії на «праксеологіческое», «семантичне», на її «відкриття» зовні.Методологія постнекласичної науки приділяє особливу увагу дослідженню концептуальної організації наукових знань (концепти «особистісне знання" М. Полані, «тематичний аналіз науки» Дж. Холтон, «дослідницька програма» І. Лакатоса, «парадигма» Т. Куна і т.п.)

60.Мова як засіб комунікації та пізнання.

-Мова – система словесних знаків.

-Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує

і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується,

узагальнюється,

У мові виділяють:

А) словниковий запас; Б) граматичну будову. А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові. Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни слів);

-синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови

в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно-

історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комінкації та пізнаня.

1) в історичному розвитку

1.Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови

може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фі к су є т ь с я, закріплюється потім в мові.Але

для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, у с в і до м ле н о, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет.Мова та мовлення згодом стає не

просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення.та

пізннная Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина оволодіває знаннями (а це важлива складова формування

свідомості).Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання

особистості.(Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається

користуватися нею в мовленні).

2. Мовлення є засобомспілкування між людьми, спряє соціалізації особистіості (сприяє

перетворенню індивіда на особистість)

3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. (сприймання,пам»ті,

мисленні та ін.). які забезпечують пізнання навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке

обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності:

виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

61. Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, оскільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад: засобами мови можна одержати ґрунтовні, об’єктивне значення про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там не побувавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку (коропівкуль) матеріал для мислення операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.

Експертивна, або виражальна, функція мови. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоція, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.

Волюнтативна функція є близькою до експертивною. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників.

Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв. Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку. У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище. Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови.

Культурологічна функція мови. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації. Пропагандуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову. Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.

Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до соціальної спільноти, певного ототожнення: я такий як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою. Ідентифікаційну функцію можна назвати як об’єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічною, тобто походженням. Але не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українськими за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства і наша земля була і є їм рідною.

міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своєї волі. Ця міфологічна сила слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: закликаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казаннях, переказах, легендах. В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов та їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного. Нині у зв’язку з поширенням теорії біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.

Одиниці мови по різному беруть участь у виконанні функцій мови. Так комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комунікативною одиницею мови. Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікативній функції, але не як окремі комунікативні одиниці, а як одиниці нижчих порядків, як будівельний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми. В експресивній, волонтативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.

62. Поліструктурність мови

Система мовна: 1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологіческіх, морфологічних, синтаксичних і т. п) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологіческой, морфологічної, словообразовательной, синтаксичних, лексичних, семантичних системі даної мови або (більш вузько) про системах (підсистемах) схиляння і спряженія, дієслова та імені, виду і часу, роду і падежу і т. п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра, підготовлено працями В. Гумбольдта та И. А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядро системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, стоящііе на межі літературної мови(застарілі, жаргонние, діалектние та ін); розрізняють ядро і периферію граматіческой сістеми. В зв'язку з функцонально-стилістичним розшарування мови(розмовною, офіційним, газетно- публіцистичних, наукових та ін) і принципову допустимість несовпадения норм у різних стилях.

63. Поняття соціокультурної комунікації

Соціокультурна Комунікація- процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності(індивідами, групами, організаціями і т. п. ) з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунік. виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунік. є наявність спільної мови у суб'єктів комунік. , каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунік. (семіотичних, етичних). комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунік. , тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах, акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку"інформації суспільства", або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму "уживаються" Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах Хабермаса. На його думку, всі учасники комунік. орієнтуються на узагальнених, інтерсуб'ективних нормах комунік. , що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах: - по характеру суб'єктів комунік. (міжособистістна, особово-групова, міжгрупова, міжкультурнa); - по формах комунік. (вербальна, невербальна); - по рівнях протікання комунік. (на рівні буденної культури, в специалізованих областях соціокультурної практики, в контексті трансляції культурного досвіду від специалізуючого рівня до буденного і т. п. ) Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація, яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямка: -новаційна (що залучає споживача інформації до нових для нього знань про властивості і ознаки явищ, об'єктів і процесів, про технології і норми здійснення якої-небудь діяльності); -орієнтаційна (що допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі природного і соціального простору); -стимуляція (що впливає на мотиваційні підстави соціальної активності людей, акту алізу є знання людини про навколишню дійсність і технології діяльності, а також прагнення до отримання бракуючих знань заради задоволення його соціальних домагань і ін. ) -кореляційна (що уточнює або оновлююча окремі параметри перерахованих вище видів знань, орієнтацій і стимулів). Основною змістовною одиницею соціокультурної комунік. є повідомлення(моно- аспектна інформація про що-небудь) або текст(комплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь).

64. обє'кт і предмет філософії історії як галузі пізнання

Слово"філософія" походить від грецького"філо-любов і"софія-мудрість і трактується як любов до мудрості. У Древній Греції слово"ф-ія"як любов до мудрості застосовувалося до людей, що відкривають таємницю природи і людс. життя, учать діяти і жити в згоді з природою і вимогами самого життя. Ф-ія являє собою форму раціонально обгрунтованого уявлення люд. про світ і про себе, про їхній взаємозв'язок. Тому філософське рішення питання про сущності світу і люд. , про його відношення до світу явилося методологічною основою формування якісно нового світогляду. У цьому зв'язку важливим ставати питання про те, що ж являє собою ф-ія як феномен духовного життя с-тва. Специфічним об'єктом філософ, осмислення дійсності є відношення"людина-світ". Поняття предмета і об’єкта ф-ії тісно пов’язані між собою. Щоб з'ясувати специфіку предмета ф-ії, необхідно з'ясувати, під яким кутом зору об'єкт відбивається у свідомості. А тому що об'єктом ф-ії є відношення"людина-світ", то, природньо, що на перший план виступає питання про природу і сутність світу і люд. , про заг. , граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв'язки існують у світі, а також між люд. і світом. Таким чином, можна сказати, що предметом ф-ії є її об'єкт- відношення"люд. - світ", - аналізований із погляду природи і сутності світу, природи і сутності люд. , його місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також із погляду устрою світу, його загальної структури і стану, у якому він знаходиться. На різноманітних етапах істор. в центрі уваги розвитку філософської думки предмет ф-ії поставав не в усій своїй повноті і цілісності. В залежності від потреб практичного і теорет. освоєння дійсності, люд. , як правило, цікавило не все відразу, а ті або інші сторони відношення люд. і світу. Це були або питання, пов'язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, або питання про місце люд. у світі, про те, як світ улаштований, питання пізнаванності світу. Проте, в якому б плані й у якому б взаємозв'язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку всі вони були підпорядковані осмисленню людиною змісту свого буття.

Історична дійсність як об'єкт філософського дослідження –утворення складне й багатогранне ,Вона не тільки твориться ,а й інтериоризується кожним з нас ,формуючи внутрішній ,духовний світ особистості .

Цілком закономірно ,що термін «історія» багатозначний , полісемантичний .Ці чисельні значення за спеціального ,фахового вивчення певним чином «селекціонуються й групуються .Наприклад, відомий російський учений Єщо працює в царині філософії історії ,Арсеній Гулига виділяє принаймні шість значень цього терміна : історія як оповідь ; історія як несподівана і ,зазвичай ,не дуже приємна подія ; історія як процес розвитку загалом ; історія як процес перебігу змін у житті суспільства ;історія як минуле ;історія як наука .

«Історія як оповідь та історія як подія-вживаються переважно у повсякденному контексті , оскільки як доречно зауважує Гулига - той ,хто вигадує історії ,ще не історик , так само ,як той ,хто раз у раз потрапляє в історію ,не стає від цього видатною історичною особою .

Історія як процес розвитку загалом –це історія як процес будь-якого ,природного ,суспільного ,душевного чи духовного розвитку взагалі .

Історія як процес розвитку суспільства –це історія як сфера природи вже з наявністю цінностей ,що відсутні у природі ,оскільки самого критерію індивідуалізації для виокремлення царини історичног7о виявляється замало .

Історія як минуле – під історією розуміється вся сукупність подій ,процесів ,людських діянь ,взаємин ,сподівань ,які для сучасного людства залишилися –ближче до сучасності чи глибше ,далі в мороку віків ,пройдених людським родом давним -давно – але ,в будь-якому разі позаду .

Історія як галузь знань – це дуже складне ,нелінійне ,поліцентричне утворення ,не векторизованого однобічного лише на наукове чи поза наукове знання про минуле ,або ж на той чи інший моноцентризм – європо- , євразіо- ,африкоцентризм тощо у вивченні минулого .»[5]

Гегель про об'єкт і предмет філософії історії .

Таким чином , об'єктом філософії історії ,який є водночас об'єктом і нефілософської ,спеціально-наукової історії ,постає у Гегеля всесвітня °

історія ,але як предмет філософії історії та сама всесвітня історія постає вже ніби розглянута зсередини її внутрішнього ,духовного змісту .Заслугою Гегеля є також визнання н6им відмінності між філософією історії та нефілософською історією :

А) за їх предметами (при спільності об'єкта ) ;

Б)за ступенем рефлективності

Він доводив , і небезпідставно ,що саме філософія історії є у повному сенсі слова рефлексією ,самосвідомістю історичного процесу розвитку людства ,можливості ж будь-яких інших спеціальних галузей історичного пізнання є в цьому плані значно обмеженішими .Врешті-решт ,правильною сама по собі є й обстоювана Гегелем[6] думка про відмінність предметів філософії історії та нефілософської історичної науки за їх масштабністю .Зрозуміло ,що конкретне смислове наповнення цих ідей ,їх трактування та викладення неминуче позначені колоритом тогочасної епохи .Однак ,попри всю свою конкретно-історичну зумовленість ,філософія історії Гегеля містить у собі низку ідей ,завдяки яким входить до золотого фонду філософсько-історичної думки людства. Серед них - ідеї ,що стосуються необхідності розмежування філософської та нефілософської історії ,об'єкта та предмета філософії історії тощо .Грандіозна філософська система світобудови Гегеля що справді поставала в одному із своїх вимірів як космічна філософія історії ,була на терені західноєвропейської культури чи не останньою за таким масштабом системою філософії .Після нього ,за визнанням все того ж Альберта Швейцара ,європейська філософія «з працівника ,що невтомно виробляв універсальний погляд на культуру ,внаслідок краху в середині 19ст. перетворилась у пенсіонера ,який віддалік від світу перебирає те ,що вдалося врятувати .»

65. Одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті "Засади нової науки про загальну природу нації", який був опублікований 1725 p., проаналізовано життєдіяльність соціальних організмів у їхній еволюції від племінного побуту до Нового часу.

Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалістичної сутності натуралізму, оскільки географічне середовище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ і т.д.) бачиться лише в зв'язку з історичним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме "дух народу", що формувався під впливом природного середовища.

У вирішенні проблеми структуралізації світової історії, періодизації етапів еволюції людського суспільства натуралізм досить часто відходив від принципу історизму (в контексті регіоналізму) і скочувався на позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або "золотого віку" переважала у багатьох його представників.

І хоча натуралізм як самостійний теоретичний напрямок втратив перспективу, він був необхідним як концептуальне доповнення до об'єктивно ідеалістичної філософії історії. Адже у багатьох соціально-філософських вченнях, і насамперед у І.Канта та Г.Гегеля, ідеї натуралізму були необхідним підґрунтям для пояснення регіональних відмінностей єдиного людства, що розвивається як поетапне становлення "загального начала".

Сам же прогрес він пов'язує з поняттям ступеня розвитку народного начала в культурі, а народні звичаї і моральні настанови вважає реальним проявом "суспільної природи" людини.

У той же час в концепції Віко відсутній принцип історизму в інтерпретації еволюції людського суспільства. Життєдіяльність кожної конкретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про світовий кругообіг, що охоплює як необхідні стадії моменти виникнення, розквіту та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури в світовій історії, за переконанням Віко, рівноцінні, оскільки не мають ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікує неминуча смерть.

Філософія історії XVIII — першої половини XIX ст. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві методологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермінізму (Ш.Монтеск'є, Г.Гердер та ін.), або ж у формі ідеалістичного натуралізму (К.А.Гельвецій, Ж.-Ж.Русо). Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж.Віко, є характерною w” об'єктивного ідеалізму (наприклад І.Кант, Г.Гегель).

Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретичної вершини у вченні англійського філософа Т.Бокля, при всій його багатоманітності орієнтувався на вивчення впливу природно-кліматичних факторів розвитку людського суспільства. Неповторність історичних подій, історичної ролі та долі народів пояснювались насамперед відмінністю природного середовища їхнього проживання.На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності. Завдяки цьому уможливлюється з'ясування автентичного змісту основоположних категорій — "суспільно-економічна формація" і "цивілізація" — кожного з даних двох підходів та інтервалу їхньої продуктивної застосовності.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

66. Проблема спрямованості історичного процесу

Спрямованість істр. процесу залежить від цілого ряду чинників(релігійні, моральні і т. д. ). В економічній сфері спрямованість істр. розвитку залежить від класової взаємодії і одночасно визначається спрямованість розвитком інтелекту, соціальної мобільності люд. і нарешті кінець історії, який філ-ія істр. бачить по-різному. Наприклад, формаційний підхід бачить кінець істр. у комунізмі. Позитивним у цьому є те, що люд. у своєму розвитку повертається до самої себе, своєї сутності. Ф-ія розуміє істор. не як сукупність істор. подій і фактів, а як реальность, яка створюється люд. і має для неї значущість, цінність. Люд. не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до істор. , визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ істор. . Істор. набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення істор. завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку істор та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Ф-ія лише відбиває в теорет. формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні істор.

У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і спрямованості історичного процесу: формаційний і цивілізаційний.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

Вчення про суспільно-економічні формації було розроблене Карпом Марксом у його працях "Капітал", "До критики політичної економії" та ін. Суть його вчення така:

1) суспільно-економічна формація - це якісно визначена цілісна соціальна система, найважливішим елементом якої є матеріальні (економічні), духовні (ідеологічні) та інші зв'язки й відносини, що встановлюються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. У взаємозв'язку матеріальних і духовних відносин головна роль належить матеріальним відносинам, стрижнем яких є виробничі відносини;

2) суспільно-економічна формація відображає те загальне, що характеризує громадське життя в різних країнах на певному етапі їхнього розвитку. Досліджуючи капіталізм і порівнюючи матеріальні та духовні відносини різних країн, К. Маркс помітив повторюваність багатьох сторін цих відносин і зробив висновок, що ці країни перебувають на одній стадії соціального розвитку - капіталістичній;

3) суспільно-економічна формація являє собою етап у розвитку суспільства. Виокремивши виробничі відносини з усіх інших соціальних зв'язків, Маркс виявив їхні основні типи. Таким чином з'ясувалося, що різні соціальні організми можуть мати як однакову соціально-економічну структуру, так і різну (тобто виробничі відносини різних типів). Отже, був зроблений висновок проте, що кожен тип виробничих відносин визначає етап, період історії, а розвиток і зміна цих типів - суть історії суспільства.

Виходячи з цих положень, зазначимо, що суспільно-економічна формація - це конкретний історичний тип суспільства, цілісна соціальна система, що ґрунтується на певному способі виробництва і виступає як ступінь суспільного прогресу.

Обгрунтування категорії суспільно-економічна формація дозволило Марксові провести періодизацію історичного процесу. Він вирізнив п'ять типів формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична, кожна з яких має специфічні закони виникнення і розвитку, світовий же процес він розумів як лінійне сходження від однієї формації до іншої. У свою чергу в кожній історичній формації діють і загальні закони, що зв'язують їх у єдиний процес світової історії.

Розглядаючи поняття "суспільно-історична формація", слід мати на увазі, що воно, як абстракція найвищого рівня, відбиває головні риси об'єктивної дійсності й абстрагується від окремих явищ і випадків. Проте деякі дослідники, використовуючи поняття "формація" в чистому вигляді, накладають його на реальний історичний процес і, коли не знаходять повної тотожності понять "формація" і "дійсність", оголошують вчення про формацію фікцією. Історична практика також показала, що не всі країни і народи обов'язково проходять у своєму розвитку всі формації чи їх фази. Деякі з них (наприклад, древні германці і слов'яни) оминали рабовласницьку формацію. Також варто звернути увагу на так звані міжформаційні періоди в розвитку конкретних країн і на можливість їхнього повернення до попередніх формацій.

У формаційного підходу, розробленого Марксом, багато позитивних рис, і сьогодні він має велику кількість прихильників. Це пов'язане з тим, що даний підхід і матеріалістичне розуміння історії в цілому дозволили не тільки сформулювати сам принцип історичного розвитку суспільства, але і відповісти на ті принципові питання, що були поставлені історією розвитку суспільства, створити теорію суспільного прогресу.

Однак у формаційного підходу є і певні недоліки. Помилковим був не сам підхід Маркса до пояснення історичного розвитку, а його догматизація й абсолютизація. Ряд дослідників, аналізуючи формаційний підхід, називають такі його слабкі місця. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії тільки соціально-економічні відносини визначають життя суспільства в цілому. По-друге, моністичне уявлення про закономірне сходження від однієї формації до іншої не залишає місця для волі людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку людства. По-третє, реальну історію народів, суспільств, держав не можна вкласти в межі формаційного розвитку за висхідною. За такого підходу втрачається своєрідність і самобутність кожного народу і цивілізації, що в даному разі є лише передумовою для досконалого суспільства майбутнього.

Таким чином, за сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з п'яти суспільно-економічних формацій, стає дедалі очевиднішою. Всесвітньо-історичний процес багатший за таку теоретичну модель. Тож на часі доповнити це тлумачення іншим, нелінійним підходом до розуміння історії, яким є так званий цивілізаційний підхід.

Філософське відношення до історії завжди обмежувалось двома граничними позиціями. Перша полягає у визначенні об'єктивного всезагального історичного сенсу.

Сенс історії вбачається у реалізації певних принципів, ідей, сутностей або цінностей. Такі об'єктивно існуючі всезагальності впорядковують історичне життя людства у організоване ціле, прозоре для філософського самоусвідомлення.

Як правило, подібна всезагальність покликана виразити призначення існування людини. Коли історія постає:

> як процес спокути та очищення, який повинен знайти своє завершення у Божому суді;

> як одна велична шанувальна пісня до Бога, рядки якої утворюють ті чи інші історичні культури, епохи, обставини та люди;

> як рух людства до свого звільнення;

> як процес боротьби з природою, покликаний привести до створення усвідомленого людського ареалу у надрах масивно-несвідомого природного буття тощо, - тоді всі ці версії історичного процесу повністю відповідають "образу людини", є виразом буттєвої долі людини.

Друга позиція ніби протилежна першій. Вона пов'язана зі ствердженням того, що історичний сенс постійно породжується суб'єктами історичного життя; історична діяльність суб'єктів різних формацій не має заданого або тим більше зумовленого характеру. [1; с. 294]

Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну упорядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити Історію в її цілісності, тобто зі врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?

Жодне фактичне знання про минуле не; дозволяє судити про історію в її цілісності. Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячись всередині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для порівняння (бо людство - єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії всесвітньої історії як цілої людство знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явищ, є процесом людської діяльності і творчості, який передбачити дуже складно.

Отже, науково-теоретична відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування або спростування історичного прогресу. Але це не означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і сенсу історії - суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи зі своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми - проблеми історичного прогресу.

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії змінився у XX ст. на цивілізацій ний. Поняття цивілізації передбачає розгляд історії не лише як історії економіки, а як історії людей, в єдності їх матеріального і духовного життя. Основу цивілізацій складають певні культурні цінності. Кожна епоха є відбитком неповторної унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватись критеріями прогресу.

Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва -до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відпові-дальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем. [1; 297-299]

Як відомо, вже у філософсько - світоглядних пошуках античних мислителів, що започаткували європейську традицію раціонального пізнання, вели пошук субстанціональних визначень буття, простежувалося бажання виявити вихідні духовні начала суспільного життя. Природа для філософів античності була моделлю для історії, а не навпаки. В їх уяві все у світі рухається, але врешті - решт все й знаходиться в спокої в межах кулеподібного космосу.

Таке уявлення про рух не дуже навертало древніх до чистого історизму, тобто до такого розуміння життя, коли окремі його моменти уявляються небувалими й унікальними, коли мислиться та чи інша мета і спрямованість історичного розпитку Одна і та ж картина світу відтворюється тут завжди: все індивідуальне, все особисте, взагалі все оформлене, то утворюючись, то руйнуючись, вічно повертається до самого себе, і від цього коловороту воно нічого нового не отримує.

67. Поняття суспільного та соціального у філософії. Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але суспільство досліджує разом із філософією цілий комплекс наук — суспільствознавство політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство, демографія і т.д.. Навідміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія є науковою теорією, що пояснює найважливіші, фундаментальні проблеми розвитку суспільства як цілісної системи. Разом із тим, соціальна філософія є науковим методом вивчення кожної з окремих сторін суспільного життя, методом дослідження конкретних історичних явищ. Суспільство як система є надзвичайно складною, розмаїтою структурою. В ньому функціонують найрізноманітніші фактори: економічні, політичні, ідеологічні, моральні, релігійні, національні, сімейні тощо. Розгляд будь-якого соціального явища з необхідністю вимагає врахування комплексу факторів, їх взаємодії, впливу кожного з них на явище, що вивчається. Звідси — надзвичайні труднощі в глибокому, досконалому пізнанні сутності конкретного історичного процесу чи явища, його причин, спрямування, розвитку його джерел і т.д. Для суспільства характерна надзвичайна динамічність, відбуваються постійні зміни. Якщо закони природи більш-менш стабільні, чи довговічні, то суспільні закони, навідміну від законів природи, виникають пізніше, є більш складними за механізмом прояву, не так чітко функціонують і реалізуються, що важливо, лише в свідомій діяльності людей. Але кожна людина має своєрідний характер, думки, прагнення, ставить певні цілі, вибирає засоби досягнення цих цілей. Скільки людей — стільки й різновидів процесів, подій, стимулів, діяльності тощо.

Отже, суспільство — це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як тотожне використовується поняття соціум. Соціум — це система суспільного спвжиття людей. Походить від лат. слова соціо, що означає зєднати, поєднати, розпочинати соціальну працю. Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.

Вчення про суспільство як складова філософії пройшло довгий і складний шлях розвитку. Можна виділити три основних підходи до пояснення сутності звязків та закономірностей розвитку суспільства:

натуралістичний підхід зводиться до твердження, що людське суспільство розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і Космосу в цілому. Виходячи з цього, тип суспільного устрою та хід історії визначається ритмами сонячної активності й космічних випромінювань А. Чижевський, Л. Гумільов, особливостями георгафічного та

природно-кліматичногосередовища Ш.Монтескє, Л. Мечников, специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими і статевими особливостями соціобіологи Е. Уїлсон, Р. Докінс ідеалістичний підхід сутність звязків, що обєднують людей в єдине ціле, вбачає в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів.

Третій підхід повязаний з філософським аналізом міжлюдських звязків і відносин, що виникають у відповідних природних умовах і мають визначальний характер. Тут можливі варіанти:

1. атомістичний погляд на суспільство як на групу індивідів, повязаних певним договором Т. Гоббс. Суспільство є конгломератом індивідів, поєднаних умовними звязками

2. органічна модель, згідно з якою суспільство постає як певна ціла система, частини якої — особливі утворення. Відносини людей визначаться не за договором чи контрактом, а згодою членів суспільства, в якій беруться до уваги обєктивнізакономірності історичного розвитку

68. Основні характеристики суспільства

Суспільство– це сукупність способів взаємодії і форм об'єднання люд, в яких виражається їх всестороння залежність один від одного, що історично склалися. Основні ознаки су-ства по Э. Шиллзу 1. Воно не є частиною якої-небудь крупнішої с-ми (автономність су-тва). 2. Браки полягають між представниками даного об'єднання. 3. Воно поповнюється переважно за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками об'єднання (самовідтворювання). 4. Об'єднання має територію, яку вважає власною. 5. У нього власна назва і власна історія. 6. Воно володіє власною системою управління. 7. Об'єднання існує довше за середню тривалість життя окремого індивіда (цілісність і стійкість). 8. Його об'єднує заг. системацінностей, звичаїв, традицій, вдач, яку називають культурою. Складовими елементами суспільства є: 1) соц. зв'язки і відносини;2) соц. дії і взаємодії; 3) соц. цінності і норми. Основні рівні су-тва: 1)Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда);2)Мезорівень (рівень соц. груп і соц. інститутів);3)Макрорівень(рівень с-тва в цілому).

69. Опорним при дослідженні питання про суб'єкти історії та про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці Т.Гоббса "Левіафан":

соціальна група — це сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Згодом же це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.

Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки.

Малі соціальні групи відзначаються великим багатоманіттям конкретного змісту і своїх форм. До них належать: сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи тощо. Розрізняють формальні і неформальні малі групи. Перші складаються у відповідності з наперед установленими і, як правило, офіційно зафіксованими, цілями, статутами, інструкціями чи положеннями. Другі формуються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, дружби, товариськості тощо. Малі групи є предметом безпосереднього вивчення соціальною психологією. Їхня роль як суб'єктів суспільного розвитку досить незначна. Але у формуванні особистості ця роль буває навіть визначальною.

Середні соціальні групи є більш чисельними об'єднаннями людей. Це мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Вони мають різні основи формування — від стихійної, наприклад, склад односельців, до виробничої — для досягнення певної мети, вирішення тих чи інших соціальних завдань. Їх, за умови сталого спілкування та консолідації, називають ще колективами. Їхня роль як суб'єктів суспільного розвитку значно вища, ніж малих груп.

Великі соціальні групи, етнічні спільності (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) — це багаточисельні об'єднання людей. Тут немає безпосередніх контактів, їх об'єднує лише фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого життя. Саме вони найбільшою мірою є суб'єктами суспільного розвитку. Як і попередні, тобто малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.

Серед великих соціальних груп найважливіша роль як суб'єктів розвитку суспільства належала класам. Класові суспільства, як свідчить історія, почали складатися понад 5 тисяч років тому: наприкінці IV тис. до н.е. виникли держави у долині Нілу та Месопотамії, в середині III тис. до н.е. — у басейні Інду, у II тис. до н.е. — у басейні Егейського моря. Малій Азії, Фінікії, Південній Аравії, басейні Хуанхе, у І тис. до н.е. — І тис. н.е. — на більшій території Старого Світу і в Центральній Америці. З точки зору періодизації всесвітньоісторичного процесу, утворення стародавніх держав означає кінець первісної історії людства і початок цивілізації.

Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов'язували його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII — початку XIX ст. Специфіку історичного процесу як боротьбу класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів розвитком виробництва (суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов'язане марксистське визначення класів.

з урахуванням реалій нашого часу в західній соціальній філософії, починаючи ще з П.Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.

Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні "пласти", або шари, тому замість поняття "класи" треба користуватися поняттям "страт" (від латин, стратум — шар, пласт, геологічний термін); ознаки страту довільні — рід занять, престиж, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, манери, смаки, звички та інші; кількість стратів різні соціологи визначають по-різному -4, 5, б, 7, 8 і більше.

Заради справедливості варто сказати, що в основі американської, англійської, французької, угорської і взагалі всіх концепцій стратифікації у сучасній світовій соціології та соціальній філософії лежать чотири ознаки класу. Щоправда, до них інколи додають ще й престиж (а американці — національність), але основу становлять чотири ознаки.

Друга, певною мірою похідна теорія, що пов'язана з першою і відображає соціальну динаміку, — це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К.Маркса про існування у капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтвердилася; мають місце лише відмінності між стратами та висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з одного страту до іншого; отже, говорити сьогодні про антагонізм між робітником і капіталістом не варто, бо вчорашній пролетарій може стати капіталістом, а капіталіст — пролетарієм (використовується стара, марксистська термінологія).

Відповідно до сказаного існують "соціальні ескалатори", або "ліфти", на яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища. Серед них: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або навіть мільярдером); політика — можна зробити політичну кар'єру; армія (пригадаймо стару приказку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква — тут також є шанси пробитися у вищу церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.

Окрім "вертикальної мобільності", коли люди "підіймаються та спускаються, як ліфти в установах" (за термінологією американського філософа і економіста Ст.Чейза), існує і так звана "горизонтальна мобільність", коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов'язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини.

У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи, а соціально-економічних, типу класів, — немає. Це одна з характерних рис наслідків та причин тоталітарної системи. Адже відбулося не лише "розселянювання" селянства, а й "розкласування" робітничого класу: його позбавлено власності на робочу силу, історично вихованої трудової етики.

Знищено й інтелігенцію у тому розумінні, в якому вона могла бути особливою соціальною групою (за М.Бердяєвим, як ідеологічне, а не професійне й економічне угрупування).

Тому формування соціальних груп українського суспільства має відбуватися тією мірою, якою буде здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із нашого маргіналізованого суспільства виростатимуть острівці соціально-економічних спільностей. Про формування ж "середнього класу" за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це — наше майбутнє.

До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) — наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).

У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі і значенні у житті суспільства інтелігенції як "посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством". Поняття "інтелігенція" (від лат. intelligens — знавець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років тому.

Інтелігенція — це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям "інтелігентність" як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення, інтелігенція складається з підсистем: науково-технічна інтелігенція, яка з початком науково-технічної революції стає, мабуть, однією з суттєвих рушійних сил розвитку суспільства; культурно-творча, що відіграє провідну роль у розвитку чи відродженні духовного життя суспільства, та ін. Суб'єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що "поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного", тобто завдяки творчій діяльності народних мас.

Поняття "народ" багатозначне, тому з'ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ — це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні — етносоціальному — це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об'єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.

Еліта, — робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, — розбещує маси й отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами, оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього суспільства.

Покоління — багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію — ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління — спільність учасників, чиє життя нерозривно пов'язане з якимись важливими історичними подіями.

70. Сімя як соціальна ланка суспільства

Дати визначення смі»ї та її ролі в суспільстві. Історія знала два різновиди сім’ї(родини): 1)розширений; 2)нуклеарний (ядерний).

1. Перший, розширений, варіант сім’ї – притаманний так званому традиційному(аграрному, передіндустріальному) суспільству. Це коли чоловік і дружина виховують своїх дітей, живучи під одним дахом зі власними батьками, а також братами і сестрами, які теж можуть бути одруженими. Родина являє собою клан із трьох або чотирьох генерацій, очолювана найстаршим чоловіком або жінкою. Вважалося, що такі родини дають безпеку дорослим і дітям у традиційних аграрних селянських господарствах. Кожен має своє місце в такій родині. Проте кожен був обмежений у своїх бажаннях. І кохання в такій родині взагалі не було основною цінністю. Головне–сімейна солідарність великої родини. Вона виманила, щоб внутрішнє життя малої родини, що входило у велику, постійно приносилося тій у жертву. Зазначений тип був поширений в Європі до часів утвердження індустріалізму. У багатьох традиційних аграрних азіатських та африканських країнах такий тип сім»ї переважає дотепер. 2. Другий тип, нукле арна (ядерна)сім»я -став поширений під час індустріалізму. Новий тип організації сімейного життя передбачав. що пари, одружившись, утворюють власну сім’ю і живуть окремим домом: чоловік і жінка з дітьми окремо від старих батьків та інших родичів. Через те. що європейські пари, а потім і північноамериканські, після шлюбу жили окремим домом, який треба було побудувати і вести власне господарство, люди не одружувалися молодими. (лише десь у27 і більше років). Пізній шлюб і нуклеарна родина– відмінні риси європейського, західного суспільства. В міру того, як «природні» родині зв»язки втратили своє значення, виникла потреба в індивідуалізації особистих відносин(винила потреба в любові та особи стосу щасті. ) Відбулася переоцінка«критерії прогресу»(кількість дітей вже не була найважливішим показником життєвого успіху). Змінилася демографічна поведінка жителів Західної Європи(пізні шлюби, безшлюбність, обмеження числа дітей), Це сприяло збільшенню заощаджень, соціальній мобільності населення, підвищення його освітнього та кваліфікаційного рівня. Прогноз розвитку сім»ї надалі: А) песимісти говорять про те. що сім»я зникне, як така; Б) оптимісти говорять про те, що буде продовжуватися розвиватися плюралізм сімейних форм (шлюби зареєстровані і незареєстровані; одностатеві родини;родини з одним батьком) і кожен може знайти своє місце.

71. Нація як соціальний феномен

Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільноти людей— нації. У літературі немає чіткого визначення поняття"нація". Немало вчених висловлюють сумнів щодо можливості дати більш-менш прийнятне визначення нац, посилаючись на виняткову складність, суперечливість та своєрідність цього феномена, зокрема, на динамізм та неоднозначність специфічних ознак даної історичної спільноти людей. Визначення, які в літ-рі можна знайти, тісно пов'язані з різноманітними теоріями нац. Умовно їх можна поділити на кілька основних груп: психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні. Засновниками психологічної теорії нації є французький філософ та історик Е. Ренан і австромарксист О. Бауер. У психологічних концепціях закономірності формування та розвитку нац. розглядались як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, "психології народів". Так, в ренанівському трактуванні "нац. — це душа, духовний принцип", що формується шляхом"узгодження" та"солідарності", утворюваної чуттям минулих та майб. поколінь. О. Бауер вважав, що нація являє собою"сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру". Ще один представник психологічної теорії, М. Кареєв, розглядав нац. як групу, що виникає із"безпосередньої психологічної взаємодії" індивідів. Виникнення культурологічних теорій нац. пов'язане з іменем К. Рен-нера(Шпрингера). Він уявляв нац. як безкласову духовну спільність індивідів, як суб'єктивну єдність чи культурний союз, породжений свідомістю етнічної приналежності людини. Нація, за Р. Реннер цекультурний союз". В основі культурницької теорії нац. , таким чином, лежить спільність національної культури, зокрема національної мови. Досить значного поширення набула етнологічна теорія нац. Вона увібрала в себе деякі елементи як психологічної, так і культурологічної теорії. її прихильники етнологічної теорії вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічної самосвідомості, національних почуттів, прихильність до етнодуховних цінностей. Однак у більшості етнологічних концепцій нац. , як і в попередніх теоріях, недооцінюється значення соціальних аспектів у розвитку нац. Розглянемо, нарешті, "історико-економічну" теорію нац. , засновником якої є теоретик марксизму К. Каутський. У праці"Ознаки національності" він писав, що ознаками нац. є загальна територія і мова а також спільність економічного життя та традицій. Головними ж ознаками нац. , на його думку, є спільна територія та спільна мова. Навіть при відсутності чи втраті однієї або кількох ознак нац. , вона, на думку К. Каутського, продовжує існувати. Таким чином, нація являє собою надзвичайно складний динамічний організм, який перебуває в безкінечному русі та розвитку. Ті чи інші ознаки нації певною мірою "працюють" на різних етапах її розвитку. Так, на етапі становлення нації особливо важливу роль відіграють такі її ознаки, як територіально-мовна та економічна єдність. У процесі подальшого розвитку, зокрема міграційних процесів, можливі відгалуження нац. у вигляді діаспори; в цьому разі зазначені вище ознаки нації вже не відіграють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. Посилюється значення різноманітних чинників, складових національної самосвідомості, зокрема таких видових ознак, як гуманістична спрямованість їхньої життєдіяльності та цивілізованість.

73. Поняття "рушійні сили розвитку суспільства"

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Часом у науковій літературі рушійні сили суспільства пов'язують з певною спрямованістю, з прогресивними перетвореннями суспільства. Але такий підхід, мабуть, є однобічним: вся історія суспільства, його життя є цілісним процесом, який складається із складного переплетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розумінні будь-яка діяльність людей є рушійною силою, людською суспільною діяльністю.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілонадзвичайно велику амплітуду коливань — від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості. Відповідь, мабуть, може бути однозначною — інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.

Тому К.Гельвецій назвав інтерес "всесильним чарівником", який змінює вигляд будь-якого предмета. Мислитель підкреслював, що якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не меншою мірою підпорядкований закону інтересу. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов'язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес — стимул — реакція на стимул — мотив дії — сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно "нормує" інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби "вбудовує" систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.

На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно "вплетені" в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Суб'єкти суспільного розвитку

Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectum — той, що лежить знизу, що знаходиться в основі) добре відоме ще з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт.

Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.

Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.

Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях. Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.

Таким чином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Тому хибно уявляти людей лише пасивним продуктом середовища або інертним матеріалом, з якого історія виліплює нежиттєві фігурки і розставляє їх у певному порядку. Ще більш хибна думка, що люди — пасивний натовп, якого надихають герої.

Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань —від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси — більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі "залізний канцлер" Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: "Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться".

Питання про роль видатних історичних особистостей у філософській теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.

Опорним при дослідженні питання про суб'єкти історії та про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці Т.Гоббса "Левіафан": соціальна група — це сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Згодом же це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.

Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки.

Малі соціальні групи відзначаються великим багатоманіттям конкретного змісту і своїх форм. До них належать: сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи тощо. Розрізняють формальні і неформальні малі групи. Перші складаються у відповідності з наперед установленими і, як правило, офіційно зафіксованими, цілями, статутами, інструкціями чи положеннями. Другі формуються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, дружби, товариськості тощо. Малі групи є предметом безпосереднього вивчення соціальною психологією, їхня роль як суб'єктів суспільного розвитку досить незначна. Але у формуванні особистості ця роль буває навіть визначальною.

Середні соціальні групи є більш чисельними об'єднаннями людей. Це мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Вони мають різні основи формування — від стихійної, наприклад, склад односельців, до виробничої — для досягнення певної мети, вирішення тих чи інших соціальних завдань, їх, за умови сталого спілкування та консолідації, називають ще колективами, їхня роль як об'єктів суспільного розвитку значно вища, ніж малих груп. Великі соціальні групи, етнічні спільноти (племена, народності, нації), ві'кові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) — це багаточисельні об'єднання людей. Тут немає безпосередніх онтактів, їх об'єднує лише фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого життя. Саме вони найбільшою мірою є суб'єктами суспільного розвитку. Як і попередні, тобто малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.

Серед великих соціальних груп найважливіша роль як суб'єктів розвитку суспільства належала класам. Класові суспільства, як свідчить історія, почали складатися понад 5 тисяч років тому: наприкінці IV тис. до н.е. виникли держави у долині Нілу та Месопотамії, в середині III тис. до н.е. — у басейні Інду, у II тис. до н.е. — у басейні Егейського моря, Малій Азії, Фінікії, Південній Аравії, басейні Хуанхе, у І тис. до н.е. — І тис. н.е. — на більшій території Старого Світу і в Центральній Америці. З точки зору періодизації всесвітньоісторичного процесу, утворення стародавніх держав означає кінець первісної історії людства і початок цивілізації.

Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов'язували його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII — початку XIX ст. Специфіку історичного процесу як боротьбу класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів розвитком виробництва (суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов'язане марксистське визначення класів.

Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів:

існування класів пов'язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвіністський напрямок — С.Дарлінгтон, Д.Хаксклі та інші);

класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, Ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);

класи є відносно самостійними групами людей, що об'єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М. Вебер);

як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. Головна класоутворююча ознака — це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів). Це визначення найгрунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої корективи. Вважати, що класи пов'язані лише з матеріальним виробництвом, було б неправильно, про що свідчить досвід конституювання класу управлінців-ад-міністраторів у радянському суспільстві.

Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.

Отже, класова боротьба була реальним фактом суспільного життя в минулому, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств, а всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Ця боротьба призводить до революцій, здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. Свого апогею, за Марксом, класова боротьба досягає за капіталізму.

Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в ортодоксальному марксизмі набула антигуманного характеру. Під цим кутом зору розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Цей підхід виключав зі змісту суб'єкта соціального розвитку середні класи суспільства, заперечував творчу діяльність кожного класу в суспільному розвитку. Це призвело до затушовування єдності суспільства як соціального організму на кожному етапі суспільного розвитку, до заперечення інших важливих відносин класів — заперечення форм союзів класів, їхніх багатоманітних і складних контактів. Він "зміщує" акценти морального порядку в оцінці класової боротьби.

Отже, класова боротьба відігравала в минулому і обмежену конструктивну роль, і була "демонічною силою історії", чинником її регресу. Вона вичерпала себе, і досвід XX ст. показав, що шлях співробітництва класів найбільш природний і типовий для більшості країн, а шлях революційний, насильницький — це лише історичний виняток, який свідчить про нерозвинутість соціальних відносин у суспільстві. Тим більше тепер, коли людство не може дозволити собі "великих революцій".

Нарешті, апологетика класової боротьби суперечить реаліям суспільного розвитку XX ст. — у сучасному цивілізованому суспільстві класи вже інші або ж їх взагалі немає.

Тому, з урахуванням реалій нашого часу в західній соціальній філософії, починаючи ще з П.Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.

Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні "пласти", або шари, тому замість поняття "класи" треба користуватися поняттям "страт" (від латин. стратум — шар, пласт, геологічний термін); ознаки страту довільні — рід занять, престиж, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, манери, смаки, звички та інші; кількість стратів різні соціологи визначають по-різному — 4, 5, 6, 7, 8 і більше.

Заради справедливості варто сказати, що в основі американської, англійської, французької, угорської і взагалі всіх концепцій стратифікації у сучасній світовій соціології та соціальній філософії лежать чотири ознаки класу. Щоправда, до них інколи додають ще й престиж (а американці — національність), але основу становлять чотири ознаки.

Друга, певною мірою похідна теорія, що пов'язана з першою і відображає соціальну динаміку, — це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К.Маркса про існування у капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтвердилася; мають місце лише відмінності між стратами та висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з одного страту до іншого; отже, говорити сьогодні про антагонізм між робітником і капіталістом не варто, бо вчорашній пролстарій може стати капіталістом, а капіталіст — пролетарієм (використовується стара, марксистська термінологія).

Відповідно до сказаного існують "соціальні ескалатори", або "ліфти", на яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища. Серед них: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або навіть мільярдером); політика — можна зробити політичну кар'єру; армія (пригадаймо стару приказку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква — тут також є шанси пробитися у вищу церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.

Окрім "вертикальної мобільності", коли люди "підіймаються та спускаються, як ліфти в установах" (за термінологією американського філософа і економіста Ст.Чейза), існує і так звана "горизонтальна мобільність", коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов'язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини.

У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи, а соціально-економічних, типу класів, — немає. Це одна з характерних рис наслідків та причин тоталітарної системи. Адже відбулося не лише "розселянювання" селянства, а й "розкласування" робітничого класу: його позбавлено власності на робочу силу, історично вихованої трудової етики.

Знищено й інтелігенцію у тому розумінні, в якому вона могла бути особливою соціальною групою (за М.Бердяєвим, як ідеологічне, а не професійне й економічне угрупування).

Тому формування соціальних груп українського суспільства має від. буватися тією мірою, якою буде здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із нашого маргіналізованого суспільства виростатимуть острівці соціально-економічних спільностей. Про формування ж "середнього класу" за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це — наше майбутнє.

До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) — наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).

У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі й значенні у житті суспільства інтелігенції як "посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством". Поняття "інтелігенція " (від лат. intelligens — знавець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років тому.

Інтелігенція — це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям "інтелігентність" як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення, інтелігенція складається з підсистем: науково-технічна інтелігенція, яка з початком науково-технічної революції стає, мабуть, однією з суттєвих рушійних сил розвитку суспільства; культурно-творча, що відіграє провідну роль у розвитку чи відродженні духовного життя суспільства, та ін.

Суб'єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що "поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного", тобто завдяки творчій діяльності народних мас.

Поняття "народ" багатозначне, тому з'ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ — це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні — етносоціальному — це термін, що означає різні форми етнічних чи етно-соціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об'єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.

Розуміння народу як суб'єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як "живу особу" історії та з думки Гегеля про те, що "певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії". Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна — людська — від них не залежать.

У соціальній філософії історично склалися і існують зараз різні розуміння ролі народних мас в історії.

У сучасній соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб'єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Обгрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства.

Народ — вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання, для кого ці "каштани з вогню"? І тут згадуються гегелівська "іронія історії" та досить відоме висловлювання Ф.Енгельса про те, що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули (згадаймо прекрасні гасла французької революції та її фінал, гасла жовтневої революції та їхнє "втілення" у період сталінізму тощо).

Як свідчить історія, маси народу в жодній країні не брали діяльної, самостійної участі в історії. Наприклад, в роки англійської буржуазної революції армія О.Кромвеля, що вирішувала долю народу, становила близько 1% всього населення; у французькій революції на час її максимальної активності виступало не більше 2—3% народу; в американській революції, за даними дослідників, брало участь (або підтримувало її) менше 10% усього народу. Приклади інших політичних подій можуть також підтвердити ці цифри.

Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії: народ — творець усіх духовних цінностей, її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіоналами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного "фільтра", сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.

У західній соціальній філософії історично склалися три "концепції маси".

1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився ще у XIX ст. Маса, тобто народ, — це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. "Масове суспільство", за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ — це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб'яра. Уява Ніцше змальовувала образ "надлюдини", героя, який стоїть "поза добром і злом", зневажає мораль більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.

2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ле-Дерер) виникла у 30-і роки нашого століття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та її страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що народ — аморфна і безлика маса, яка складається Із відчужених один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної меншості.

Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних заколотників, то представники цієї концепції розглядають ц як конгломерат зневірених індивідуалістів, які сліпо йдуть за "вождем"

3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.) виникла у США після Другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури. Творці цієї теорії в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня американців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної активності. Звідси — уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є опорою всякого конформізму.

Еліта, — робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, — розбещує маси й отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами, оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього суспільства.

Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти. Не погоджуючись повною мірою з жодною з них, автори вважають, що народ завжди був і є творцем історії, хоч іноді ставав її маріонеткою. І тому в переломні періоди історії, під час доленосних подій народ спочатку може "мовчати", а потім брати на себе весь тягар соціально-економічних перетворень суспільства.

Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її "живому русі" беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи "вибраних", впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні особистості. Адже еліти з'являються як вираження інтересів певних історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.

Нарешті, ще раз повернемося до суб'єктів суспільного розвитку — ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.

Покоління — багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію — ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління — спільність учасників, чиє життя нерозривно пов'язане з якимись важливими історичними подіями.

У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб'єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже "естафета поколінь" є реальною історією кожного народу і всього людства.

У західній соціальній філософії навіть робилися спроби покласти поняття "покоління" в основу загальноісторичної періодизації (Х.Ортега-і-Гассет), зобразити "конфлікт поколінь" як реально існуюче явище, а не ідеологічний стереотип, як універсальну рушійную силу історії. Так, американський публіцист О.Тоффлер у своїй книзі "Зіткнення з майбутнім", яка у 60—70-роках. була бестселлером, пропонує вимірювати останні 30 тисяч років існування людства кількістю поколінь. На його думку, нинішнє покоління є 800-м. При цьому попередні 650 поколінь від свого виникнення "провели своє життя у печерах". Це 800-те покоління, вважає Тоффлер, знаменує собою різкий розрив з минулим досвідом людства. Словом, це подія величезної історичної ваги, порівнювана з будь-якою попередньою, з одного боку, і "різкий розрив з усім минулим досвідом людства" — з іншого. Адже спадкоємність у розвитку суспільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить свій певний "внесок" у розвиток свого суспільства та людської цивілізації.

Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб'єктами розвитку суспільства. Такими суб'єктами є і етносоціальні спільноти людей, про що мова йтиме далі.

74. У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина. У кінцевому підсумку поняття "дух" вказує нам на існування об'єктивного начала, яке може визначально впливати на життєдіяльність окремої людини. Поняття "душа" вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність у відношенні до соціального і природного начала. Поняття "духовність" показує, що в об'єктивному плині світових подій людина та людство мають унікальну можливість керуватись як об'єктивно існуючими чинниками, так і своїми власними почуттями та думками, поєднувати чуттєве і раціональне в організації свого власного життя. Тому коли йдеться про необхідність злету духовності, треба мати на увазі невблаганний потяг людини до прогресу і щастя. Цей потяг буде спонукальним у життєдіяльності доти, доки існуватиме єдність духу (об'єктивно існуюче джерело людського життя), душі (суб'єктивний прояв духу, індивідуалізований дух) і духовності (реально існуюча, душею пережита сила духу, що безпосередньо спрямовує діяльність людини).

Усе викладене вище дає змогу дати такі визначення понять "дух", "душа", "духовність".

Дух — це об'єктивно існуюче, надіндивідуальне начало, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства.

Душа — індивідуалізований дух, суб'єктивно існуюче начало.

Духовність — це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життє­діяльність людини.

Духовність — це все те у світі, що є реальним керманичем життя людини і суспільства.

При цьому слід мати на увазі, що духовність — єдність об'єктивного і суб'єктивного стосовно визначеності люд­ського життя. А тому, залежно від історичних реалій, обставин життя певної особи, духовність має розмаїті форми. Але найчастіше виявлення духовності спостерігається у творчій діяльності людини. Звернемося до поширених прикладів.

Розглядаючи сучасну театральну прем'єру (наприклад, балет "Спартак") можемо констатувати, що на сцені немає жодного фізичного атома останнього століття до нашої ери. Якщо дух прагне до безумовного і тому безкінечно рухається власне переживанням за абсолютне, то душа спрямована до іманентного, ближнього і є «спалахливою». Дух як реальна (невблаганна) всеєдність не збігається з душею, яка серединна, поблажлива і схильна до розладу і суперечностей. Геракліт вважав, що «межі душі не знайти, навіть спираючись на всі шляхи — настільки глибока є її основа». Це свідчить не про відсутність межі душі, а про її суперечливу і водночас пристрасну границю, яка провокує розмежування і вибір. Якщо дух вільний, неможливий і в цьому сенсі «гарантійний», то душа привільна, можлива. Душа не вказує людині міру пізнання себе і світу, а скоріше розмиває її. Вона є «центром», «місточком» і намагається з'єднати те, що в принципі є неподільним. Не слід думати, що душа негативна структура буття людини. Душа слабка і тому викликає збої у внутрішньому світі людини. Проте сила людини в її слабкості. Душа імпульсивна і водночас пульсація душі народжує бажання пізнати себе і світ, виділяє людину із загалу і залучає її до належного. Душа - свідок вміння людини обирати добро, прекрасне, благо і боротися проти зла.

Часто в філософській традиції «осередком» душі вважали серце. Це наводить на думку, що вічні причини духовності слід шукати «всередині» людини, а не над людиною. Відомою є філософія серця, представлена в український традиції, зокрема в творчості П. Юркевича. Аристотель вважав, що душа — внутрішня оформленість живої істоти. Для представників Відродження душа — «орган» спасіння людини. Екзистенціалісти замінюють душу поняттям «екзистенція». Психологічне знання розуміє душу як «психіку». Всі спроби замінити душу іншим поняттям чи то акти збереження унікального сенсу душі роблять її особливим моментом людського буття, бажанням людини реалізувати ідеально покладене через критичне усвідомлення. Душа — це привітність зустрічі, втілення духу засобами мови, реакція на абсолютно спонтанне і критерій того, що люди не однакові і порізному пізнають себе. Коли душа радіє — це відчуття внутрішнього світу, що дух поряд, коли душа болить, тоді безпосереднє переживання пройшло, пішло геть, ставши причиною жалю. І дух, і душа невід'ємні складові духовного світу людини.

Духовність — це підстава людини і світу, єдине, провідник, що відзначає здібність людини до творення себе і світу. Духовність можна назвати «нічийним місцем», адже вона не задана як предмет, а виходить десь у буття. Відсутність її місця умовна, бо духовність є особливим (постійним) переходом з «Ніщо» у «Все» і з «Все» у «Ніщо», відкрита завжди і кожному без винятку. У такому сенсі духовність є і тому не піддається локалізації. Духовність сумірна з собою і втілюється відразу і скрізь, де є підстави її символічного явлення. Як точка збігу (межа) духу і душі духовність виявляє повноту потрапляння, остаточне ставання людини особистістю. Необхідність духовності не демонструє вищого рангу внутрішнього світу людини, а прояснює належність себе, обов'язковість для людини бути пройнятою собою. Будучи символічною структурою, духовність є проходженням крізь людину живого почуття вічності і несе через себе момент не здолання безумовного.

В духовності людина самоочищується, самовідновлюється, творить і живе з почуттям необхідності і відповідності внутрішнього світу до закону буття. Укріплюючи в собі цілковиту зміну, самозречення, духовність сприяє перегляду свого Я і несподівано наповнює людину невразливим, граничним. Духовність відкриває невідчужену людину, вільну в своєму устремлінні до буття і досконалу у своєму відношенні до іншого. Розставляючи все за місцями, духовність визначає перевагу, завершеність положення людини постійно (з будь-якого моменту) переживати неможливе, тобто починати творення світу з себе не «замахуючись», а спираючись на більше в собі і так творити себе. Це не схематичне, а послідовне самовизначення людини як моральної істоти.

Отже, духовність стверджує самобуттєву, самодостатню людину, тобто людину — особистість. Саме духовність є збігом духу і душі, балансуванням на межі абсолютного — відносного (Сартр), свободою людини, реалізацією належного досвіду слушності людського запитування про божественне і божественного запитування про людське (Бердяєв).

75. Цінності як ядро духовного світу людини

Цінності— це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т. д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати

"предметними цінностями", об'єктами ціннісного відношення. Су б'єктивні цінності —це оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності— це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатахтакої діяльності.

На основі потреб та інтересів особистості надбудовуються, формуються її уявлення про цінності. Категорія цінності відображає соціальне і культурне значення матеріальних чи духовних явищ, предметів для задоволення потреб та інтересів людини. Одне слово, цінніст предмета чи явища вирішальною мірою залежить від його об»єктивних якостей, від потреб, інтересів, емоцій особистості, від умов, місця і часу. Кожна людина – свідомо чи несвідомо – формує свою індивідуальну ієрархію цінностей. Така ієрархія в одних людей більш-менш стабільна, в інших більш рухлива. В залежності від умов, місця і часу конкретної життєвої ситуації особиста ієрархія цінностей може змінюватися, іноді кардинально. Одні люди не міняють своїх принципів, інші розстаються – іноді дуже легко – з ними, обирають для себе нові, часом кардинально протилежні, принципи. Відбудовується переоцінка цінностей, переміщення у їхній особистісній ієрархії. На основі особистісної ієрархії цінностей людина може вибудовувати для себе ієрархію іншого типу – ціннісну ієрархію особистостей. Вона у своій свідомості складає табель про ранги щодо інших людей. Цінності є фундаментом формування і регулятивної функції ціннісних орієнтацій особистості. У відповідності з ієрархізованою системою, прийнятою даною особистістю, у неї виробляються відповідні переконання, установки, принципи та ідеали життєдіяльності, домінантні у різноманітних діях, формуються також симпатії чи антисимпатії, любов чи ненавість, схилбність чи неприязнь, вольові зусилля, рішучість боротися за позитивні для даної особистості соціальні чи культурні цінності. Ціннісні орієнтації мають різні ступені інтенсивності, різну часову тривалість. Одні орієнтації зникають або послаблюються, інші посилюються. У наших умовах посилюються орієнтації на людину, на збереження природи, на багатство. Але ціннісна орієнтація часто перетворюється у нездійсненну мрію.

76. Гуманізм філософії. Гуманiзм: 1) визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження,спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей; 2) Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Філософія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні філософія - це любов до мудрості. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансувід фр. renaissance -відродження. Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігаєтьсямеханічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

77. Поняття філософії економіки. Філософія економіки це наука про закономірності, умови та механізм економічного розвитку. Її можна розділити на два рівні - побутовий і державний. П о б у то в и й — це рівень філософії людини, яка прагне шляхом генерування і реалізації своїх ідей забезпечити собі та своїй сімї нормальне життя. Д е р ж а в н и й рівень — церівень державного мислення, сконцентрованих дій, спрямованих на розвиток економіки всієї країни, зростання продуктивних сил і національного багатства, підвищення добробуту народу. Державний рівень економічної філософії - найважливий рівень, який є філософською основою розвитку. Державно-економічна філософія ні в якому разі не може підмінятися побутовою філософією. Філософія економіки має власну історію розвитку, початок якої відносять до середини 90-х роківXIX ст., але особливого розвитку вона набула на початку XX ст. під назвоюекономічний матеріалізм.

78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди. Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних звязків та відносин, тобто людського суспільства. Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом. Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним. Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назвувиробничі відносини і представляють другу складову способу виробництва.

У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні звязки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власностіперебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога.

Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто- це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:1 основне виробництво; 2 виробнича інфраструктура; 3 соціальна інфраструктура.

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва.

Виробнича інфраструктура — це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

79.Поняття власності та її форми . Власність означає право на дії з речами, які підлягають обміну. Важливі типи власності включають нерухомість (земля), особисту власність, інша (фізичне майно) та інтелектуальну власність (права на артистичні творінням, винаходам і т.д.) Право на власність пов’язано з власністю, яка встановлює відношення між товарами послугами та іншими людьми або групами, запевняючи власника на право обійтися без власності в манері, яку він або вона вважає доцільною. Деякі філософи стверджують, що права власності є результатом соціального угоди. Інші знаходять походження для них в етиці або природному праві.

Громадська власність - це будь-яка власність, якою керує держава або ціле співтовариство. Приватна власність - будь-яка власність, яка не є громадською власністю. Приватна власність може знаходитися під контролем єдиної людини або групи людей. Деякі філософи, як Карл Маркс, використовували дане поняття, щоб описати соціальні відносини між тими, хто продає їх трудову владу і тими, хто купує це.

У часи середньовіччя і Ренесансу в Європі термін власність по суті згадувався щодо землі. Великий перегляд колишньої думки був необхідний у відношенні землі, щоб бути розціненим, як тільки особливий випадок різновиду власності. Цей перегляд колишнього думки був натхненний, хочаб, трьома широкими особливостями ранньої сучасної Європи: хвиля торгівлі, розлад зусиль заборонити інтерес та розвиток централізованих національних монархій 80. НТР: сутність, закономірності та соціальні наслідки. Задовольняючи свої проблеми, люди мають справу не лише з природою, яку використовують, пристосовують до своїх вимог, а також з так званою другою природою, тобто з тим, що вони створюють. Створене знову використовується у виробництві. Між людиною і тим, що вона створює, діють взаємозумовлені, досить складні діалектичні звязки, які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності. Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки і виробництва. Обовязковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо. Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес НТП, який перетворився в головний чинник економічного прогресу. Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних обєктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів, повязаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, вживання людства тощо. Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних звязків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією НТР. Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять НТП і НТР. Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це обєктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності. Науково-технічна революція — це більш вузьку поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки. Методологічною основою дослідження сутності НТР може бути такий підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення у виробництві і взагалі в житті суспільства і центр уваги ставиться трудова людська діяльність в її історичному русі. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як самостійний, сам по собі, а через призму людської активності, тобто як процес послідовної передачі виробничих функцій від робітника до техніки, як заміну природних виробничих інструментів штучними. В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно врахувати цей бік явища, а саме — зміну місця та ролі людини в результаті технічного прогресу. Слід звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в процесі їхнього розвитку. Сучасна техніка і технологія немислимі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулі часи наука виступала як самостійна сфера діяльності, незалежна від інших чинників суспільного життя, то з певного часу вона починає входити в тісний звязок з іншими сферами діяльності людини. Особливо зростає її взаємозвязок з виробництвом, технікою. Здійснюючи на них суттєвий вплив, вона сама вже не може прогресувати без них. Правда, наукові відкриття далеко не завжди стають оперативним надбанням виробництва. Останнім часом спостерігається тенденція до скорочення часу реалізації наукових відкриттів. При характеристиці сучасного виробництва набуває величезного теоретичного і методологічного значення тенденція до технологічного зростання науки і неухильне поступове перетворення її у безпосередньо продуктивну силу. Наука виступає в ролі продуктивної сили. Наука шляхом втілення її досягнень в техніці, в технологічних процесах, а також розвитку творчих здібностей, духовного вдосконалення учасників виробництва безпосередньо підсилює виробничі можливості людини і суспільства, а отже, є безпосередньою продуктивною силою. Соціальні наслідки НТР?

НТР — явище глобального характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторони його життя. Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі він відбувається. НТП створює можливість для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технічні досягнення — залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства.

Соціальні наслідки НТР можна звести до таких основних груп: Загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища Зміна взаємовідносин у системі людина — техніка робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом Зміна змісту і характеру праці збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці Зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології це вивільняє трудові ресурси Підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів Прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї — в сферу науки, освіти, обслуговування. Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу звідси можливість гармонійного розвитку особистості інтернаціоналізації суспільних відносин зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними стандартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці Втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість Виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людини в звичайних і екстремальних умовах навколишнього середовища надвисоких і наднизьких тисків, температур, електромагнітних полів, радіоактивності і т. д. Однією із найсерйозніших проблем, породжених НТР, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем:базова освіта і додаткова що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти. Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Систему передпідготовки, навчання нових спеціальностей і підвищення професійної грамотності трудівників нам ще належить створити. Успішне розгортання НТР вимагає подолання негативних тенденцій зниження інтересу молоді до інженерної професії, до занять науковою діяльністю. Сьогодні потрібно відродити високий суспільний статус інженерно-технічної освіти, використання інженерно-технічних працівників у суворій відповідальності з їхнім цільовим призначенням. Виробничий потенціал країни в сучасних умовах залежить від ефективного використання досягнень науки, техніки і технології. 81. Поняття політики. Термін політика грец. [поліс] — місто, від якого, у свою чергу, утворилося [політея]- державний устрій, держава поширився завдяки роботі Арістотеля про державу, управління та уряд, яку він назвав Політика. Тривалий час політику розглядали як вчення про державу. Сучасні знання про політику поглиблюють різні науки: політична філософія вивчає сутність політики, загальні закони і тенденції її розвитку; політологія — процеси формування, функціонування й поділ політичної влади, боротьбу за владу та участь у ній, її використання у внутрішній і міжнародній політиці та інші. Політологія — це цілісна, логічно обґрунтована система знання про сутність, форми, закономірності розвитку політики і політичної влади, політичних інтересів, цілей, засобів, результатів політичної діяльності. Політика в сучасному суспільному житті відіграє різні ролі, виконує функції, серед яких особливе місце займають: Загальна організація суспільного життя:

Управління діяльністю, відносинами між людьми, суспільними групами, класами, націями, народами та країнами

Контроль за діяльністю політичних субєктів та названими відносинами

Взаємозвязок з економічним життям суспільства та вплив на нього;

Ціле покладання, визначення перспектив розвитку суспільства. Політика взаємодіє з різними сферами суспільного життя, утворюючи окремі області управління, відносин, знання, впливу на суспільство. Це, зокрема: Політична економія Економічна політика Політична ідеологія Політична культура Політична мораль Політичні знання, істина тощо. Структура політики Структуру політики визначають такі її елементи: Політична діяльність Політична система Політичні відносини Політична свідомість Тому політику ще можна визначити як мистецтво управління відносинами між великими групами людей класами, націями, державами, військовими угрупуваннями тощо в конкретно-історичній політичній системі за умови формування відповідної політичної свідомості. Серед розмаїття субєктів політики чільне місце займає, безумовно, держава — ядро політичної системи суспільства.

Схематично структуру держави можна зобразити через звязок її головних ознак: Суверенітет Влада: законодавча, виконавча, судова, інформаційна Податки Територія через апарат та військо Умовно розрізняють внутрішню і зовнішню політику, що взаємоповязані. Серед усіх ознак держави найважливішою є влада. Влада — це здатність і можливість впливати на поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства тощо. Водночас політична влада — це здатність і можливість великих чи малих груп людей, окремої особистості проводити свою волю в політиці та правових нормах. Особливість державної влади в тому, що вона поширюється на все населення та застосовує всі можливі засоби впливу. Незважаючи на те, що в історії людства виникали й зникали назавжди сотні держав, їх сутність залишається незмінною — організація й використання політичної влади в інтересах економічно панівних сил суспільства. Державний апарат, що складається з обраних всенародно чи призначених на відповідні посади людей, безпосередньо реалізує державну владу, проводячи ту чи іншу внутрішню й зовнішню політику. Адміністративно-територіальний поділ держави на республіки, області, міста, райони повязаний із системою державних представництв на місцях. Через представників державного апарату на місцях здійснюється єдина державна політика. Державний апарат забезпечується фінансами за рахунок податків з населення. Держава як головний інститут політичного життя суспільства виконує багато функцій. Проте головними її функціями є такі, як: -Організаційна -Управлінська, яка передбачає досягнення загальних цілей суспільства -Збереження життєдіяльності -Досягнення загального блага -Забезпечення єдності, правопорядку -Регулювання взаємовідносин держави й народу, нації, етносу -Приборкання антидержавних виступів -Створення правової системи та управління нею -Керівництво роботою державного апарату -Міжнародне співробітництво в розвязанні економічних, політичних, глобальних проблем і питань культури. Держава не існує сама по собі. Суспільство неоднорідне, його складають різні соціальні групи, верстви, етноси і т. ін., що мають власні інтереси в боротьбі за владу. Тому влада дозволяє приймати закони та забовязує населення відповідної території їх виконувати. З допомогою держави встановлюється й закріплюється політичне панування окремої групи людей, яким протистоять інші соціальні групи. 82. Поняття політичної системи та її структури. Сукупність суспільних інститутів, організацій, партій, рухів утворює політичну систему суспільства. Звичайно, кожне суспільство має власну політичну систему, але, узагальнюючи політичний досвід людства її складають: Політичні партії Союзи Рухи Організації Профспілки Творчі спілки Політична система суспільства — це цілісна упорядкована система політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, які підпорядковуються кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям, настановам політичного режиму конкретного суспільства. Політичну систему конкретного суспільства визначають такі чинники: Соціальна структура суспільства відносини між основними і неосновними класами, націями тощо Форма правління: парламентська, президентська тощо Тип держави: монархія, республіка Політичний режим: демократичний, тоталітарний, деспотичний Соціально-політичні відносини: стабільні чи нестабільні; помірковані, гостороконфліктні або консенсусні Політико-правовий статус держави конституційний, при розвинутих чи нерозвинутих правових структурах Політико-ідеологічні і культурні відносини і суспільстві відкриті чи закриті, з паралельними, тіньовими, маргінальними структурами чи без них Історична й національна традиція устрою політичного життя політично активне чи пасивне населення, кровно-родинні звязки чи ні, розвинуті чи не розвинуті громадянські відносини тощо. Як одна із форм соціального руху матерії, політична система тісно повязана з особливою формою діяльності людей — політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей: Бере участь у розвязанні таких загально соціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей Монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату Має досить складну внутрішню будову, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотній звязок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади. Політична влада торкається інтересів великих мас людей, певних соціальних груп, що причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Це керівництво є загальнообовязковим і здійснюється як при безпосередній участі домінуючих у суспільстві соціальних сил, так і через суспільно-політичні організації та рухи, політичні групи та їхніх лідерів. Ознакою політичної влади є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, які професійно зайняті управлінням. Функції політичної системи суспільства: 1. Визначення цілей і завдань суспільства 2. Мобілізація ресурсів 3. Владно-політична інтеграція суспільства 4. Регулювання режиму соціально-політичної діяльності 5. Легітимізація, тобто досягнення необхідного ступеня відповідальності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам. Головні функції політичної системи — 1, 2, 4; інші є функціями також духовно-культурної, економічної та інших систем. Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою. Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно повязане з визначення стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угрупувань і суспільства в цілому. Політичне управління має формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування. 83.Держава — складова політичної організації суспільства.

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Держава — основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політцчних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження. Поняття держава виникло близько трьох тисячоліть тому Грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правитєлів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т.Мор стверджував: держава — це змова багатих проти бідних. Г.Гегель вважав що держава — це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі. Держава виникла як результат процесів, що відбу лися в суспільстві, як реакція на розвиток його потреб. У різні епохи формувалися і різні погляди на походження держави теологічна, патріархальна, договірна,психологічна, теорія насильства. Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу, а й в її історичності як такої, у часі. Держава як політична організація — це такий спільний механізм, який покликаний захищати інтерей людей певної території і регулювати за допомогою пр| вових норм взаємовідносини між ними, використову чи при необхідності спеціальні органи примусу.

1. Як особливий конституйований субєкт держава виражає суспільний публічний характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином відділення суспільної сутності від самого суспільстві Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей громадянського на противагу суспільству політичному, тобто власне державі.

2. Держава-нація — це відповідний рубіж, де держа заперечує сама себе, бо кінцеве відокремлення її від і спільства в цьому разі відбувається в тотожності з ним. Обриси держави як самостійного субєкта повільно розмиваються, і держава-нація набуває відповідної форми при цьому відбувається рух суперечності між індивідом і суспільством. Які ж властивості виділяють державу з-поміж ІНІЙ організацій і обєднань у суспільстві, роблять її основою всієї політичної системи По-перше, суверенїтет держави. Тільки держава виступає як універсальна, всеохоплююча організація, поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, отже, вона офіційно представляє суспільство всередині і за межами країни. Тільки держава має право видавати закони, здійснювати правосуддя. По-друге, держава уособлює публічну владу і підпорядковує собі всі виявлення інших 5 спільних властей. Вона застосовує владні методи, разі необхідності і примус. По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм вєлінням надає їм загальнообовязкового змісту. По-четверте, держава завдяки наявності спеціального професійного апарату виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами.

Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції — внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну встановлення широких сталих економічних, політичних, культурних та інших звязків з іншими державами і оборонну. Функціонування держави у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному просторі набуває особливого значення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна ідентифікація і самовизначення. В такому разі функції держави покликані захистити цільний розвиток нації як складової світового співтовариства. 84.Правова держава і громадянське суспільство:поняття,проблеми формування і розвитку. Зміст поняття громадянського суспільства включа всю сукупність неполітичних недержавних відносм, у суспільстві, тобто економічні, моральні, культурно-ду^ ховні, релігійні, національні. Громадянське суспіль ство — це сфера спонтанного самовиявлення вільні індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добрвільно сформувалися і захищені законом від прямо втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.

Економічною основою громадянського суспільства власність в усій багатоманітності її форм, насампер приватна, кооперативна, асоційована, колективна тон Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективніша соціальна забезпеченість індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних сферах суспільного життя.

Громадянське суспільство — це постійно функціонуюча організація людей, обєднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує зако ном кожній людині вільний вибір свого економічн буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду,-гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин повязані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.

Які ж перспективи громадянського суспільства в Україні Як відомо, в Конституції Української держави є певні положення, що стосуються теми громадянського суспільства і держави. Головними засадами, на яких має грунтуватися громадянське суспільство, є свобода, рівноправність, самоорганізація і саморегулювання. Держава ж підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на гарантування рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості. Реально в Україні вже є громадянське суспільство: за кількістю політичних партій і громадських організацій ми, певне, не поступаємося найдемократичнішим країнам світу; у нас є порівняно розвинута публічна сфера, продекларована свобода приватної власності і ринок втягує все нові й нові прошарки населення. Складніше справа виглядає, на нашу думку, з головним — етносом громадянського суспільства, громадянином, орієнтованим на високі моральні цінності та зразки поведінки. На жаль, у суспільстві, з одного боку, ще панує право сильного і жадоба до зиску за будь-яку ціну, з іншого — політична апатія, утриманська свідомість, прагнення до повернення під владу сильної руки. Отже, створення громадянського суспільства в Україні потребує насамперед морального відродження, реконструкції почуття солідарності і відновлення людської гідності. Іншого шляху, мабуть, немає.

Саме поняття суверенна національна держава містить у собі чіткий взаємозвязок складових елементів суверенна і національна, що характеризують системну сукупність якостей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національно-державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксують і закріплюють суверенність національних, державних і особистих прав, під суверенітетом слід розуміти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається насамперед у можливостях її вільного політичного самовизначення, в правах нації на територію, що історично склалася і яку вона займає споконвіку, її природні ресурси і копалини, а також у верховенстві її законодавчої та обраної державної влади, у національному громадянстві. Суверенітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності осоті в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяєься на суверенітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суве рснітєту, а неподільна синкретична сукупність суверені тету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.

У політико-філософських теоріях ідея національної держави виникає як доповнення до ідеї правової дер жави. Якщо ліберально-демократична програма, выдстоюючи рівність громадянських прав людини, не розв’ зує питання про рівність прав кожного народу, зокрем про його право на державне самовизначення, то націой нальна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що на магається вирішити не лише проблему правової рівност, людей різних національностей, а й проблему рівнос,; націй у розумінні їхнього права на самостійний еконс мічний, політичний і культурний розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальь єдність і політичну цілісність нації й гарантує їй розві; ток національного ринку та збереження національн культури, не може не бути водночас правовою, демокр, тичною державою і не захищати інтереси приватної особ, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що га рантує суверенітет особи.

Якщо подивитися з цієї точки зору на процес етановлення і розвитку правових, демократичних гарант з боку держави щодо людини, індивіда як необхідн умов для формування національної держави, то в історичному плані можна виділити кілька періодів.

Перший період XVI -XVIII ст. — загроза фізичній безпеці індивіда, тобто загроза індивідуального наси ства. Мета держави визначається тим, що вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, держ авну монополію на владу.

Другий період з кінця XVIII ст. — загроза індивіду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави — безпека індивіда від загрози самої держави тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: ва людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади. Третій період XX ст. — загроза індивіду, що ви дить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави — соціальна справедливість. Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціальної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку. У національній державі кінця XX ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних характеристик державного устрою відбувається саме в національно-державному утворенні. Саме нація дістає гарантовані можливості для свого розвитку як суверенного субєкта світового співтовариства тільки у правовій, демократичній і соціальній дерржаві.

Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається процес переходу від проголошеної національної державності до будівництва національної держави, оскільки всім нам належить пройти, пережити нечеткий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних гарантій соціального забезпечення життєдіяльності людини, що повязується насамперед з розробкою і прийняттям своєї національної Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у реформуванні економіки країни.

85. Поняття культури. Нині існує багато визначень поняття культура. І це закономірно, адже відомо, що чим складніший предмет пізнання, тим більше він може мати ймовірних витлумачень. Термін культура у первинному значенні лат. cultura — це обробіток та догляд землі для задоволення потреб людини. Культуру визначають і як сукупність усього, що створене зусиллями людини, на відміну від того, що дає нам природа. Найчастіше під культурою розуміють науку, техніку, мистецтво, літературу, освіту тощо. Ще давні греки вважали, що культурою духу є філософія, а щоб дух був культурним, його потрібно обробляти так, як селянин обробляє землю. Тому пізніше під культурою починають розуміти виховання, освіту й духовну творчість мистецтво. Термін культура М. Реріх тлумачить як культ світла, тому, що в індоєвропейській прамові слово культ означало шанування, служіння благодаті, а слово ур — світло.

Доцільно звернутися до етимології слова культура. Поняття культура походить від латинського слова colere, що означає культивувати або обробляти грунт. У Середні віки це слово вже означало прогресивний метод обробки зернових. Таким чином виник термін agriculture — мистецтво землеробства. У 18 ст. це слово почали використовувати і стосовно людей. Якщо людина мала витончені манери поведінки і спілкування, була начитана, то її вважали культурною. Спочатку це поняття застосовувалося головним чином до аристократів, щоб відділити їх від некультурного простого люду. Німецьке слово Kultur також означало високий рівень цивілізації. О. Шпенглер у своїй роботі Захід Європи пише, що культура є зовнішнім виразом внутрішнього устрою душі даного народу й відображається в єдності його життя та зовнішніх проявів. Він називає лише вісім культур, що досягли свого завершення: китайська, вавилонська, єгипетська, індійська, антична, арабська західна і культура народу майя. В основі кожної із них, за ствердженням дослідника, лежить особлива душа. Наприклад, в основі античної культури — аполлонівська душа, в основі арабської — магічна, в основі західноєвропейської культури — фастівська. Культура, за словами О. Шпенглера, посідає важливе, якщо не основне, місце в розвитку цивілізації. Досліджуючи місце культури в розвитку цивілізації, він пише: Грецька душа і римський інтелект — ось що це таке. Так різняться культура і цивілізація. Трохи далі: Греків можна розуміти, не говорячи про їхні господарські відносини. Римлян розуміють тільки через ці відносини. Спробуємо і ми зрозуміти за допомогою понять та категорій смисл і значення культури. Узагальнено культура — це сукупність проявів життя, досягнень і творчості окремого народу або людства загалом. Субєктом, безпосереднім творцем культури можуть бути: людина, людство, племя, народність, нація, багатонаціональне утворення, які розвивають матеріальні і духовні умови свого існування. Переносне значення поняття культура — це поліпшення, облагородження тілесно-духовних нахилів і здібностей людини. Тому виокремлюють культуру душі, духовну культуру, культуру тіла.

Поняття культури охоплює предметні результати діяльності, людські знання, здібності, навички, морально-естетичні запити, що реалізуються в діяльності тощо. Структура культури: 1. Матеріальна: Знаряддя і засоби виробництва Техніка Технологія Культура праці і виробництва Речі і відносини у побуті

Охорона безпосереднього довкілля людини 2. Духовна: Діяльність: пізнавальна, моральна, естетична… Система освіти та виховання Інформація Агітація Пропаганда Духовні цінності Культура — це форми життєдіяльності людей у єдності й відмінностях історії людства. Вона виявляється через сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань та цінностей суспільства. Крім поняття культура, існують його антиподи: антикультура та контркультура. Антикультура — це все те, що людство накопичило протягом власної історії і з чим веде постійну боротьбу: неволя, зло, неправда, брехня, потворне, дурість, хибність… Контркультура — це поняття культурології, яким визначаються прагнення людини до безпосередності, насолоди, розкріпачення підсвідомого.

86. Масова культура,контркультура і антикультура. У XX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти- Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій мірі у життя азіатських і африканських країн- таких як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для Європи, її тепер називаютьзахідною культурою. Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому які в своєрідному вигляді виявляються і в культурах інших країн. Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу час- гроші багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої- люди що, вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм. З узагальненого погляду на культурологічні і суспільні процеси західного світу вXX ст. можна помітити з одного боку, відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншої- необмежений розмах насилля і знущання над людиною, крайнім виявленням якого є гітлеровські злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання суспільної системитак, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва- середньовіччя.

Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури накультуру усіх ікультуру обраних існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою грамотних людей і елітарної фольклорною народною, етнічною культурою.В XX столітті це розрізнення отримало форму й масової культури. Елітарна культураконтркультура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко уловній мірі оцінити багато видатних шедеврів літератури наприклад,Джойса,Гессена,Боргеса,Хаколі -поетів-символістів;музики — Стравінського, Малера, Шнітке. Дебюсі; живопису- кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно- Тарковського чи Сакурова. Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх сферах культури пройшов. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняльна небагато чисельна еліта.

Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів- навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктівсекс, агресія, і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо., Відштовхуючись від прийнятих масою цінностей, індивіди намагаютьсяофарбувати себе іншимикольорами цінностей і виділитися з маси стандартизованих масовою культурою людей. Подібні явища одержали в літературі назву -контркуль тура. Вона виникла і існує на противагу чи як альтернатива масовій культурі і додатково підкреслює її характерні риси і специфіку сутність культури сучасного та індустріального та постіндустріального суспільства.

Через те, що, культурні цінності перестали бути елітарнимдостоянням та, егалітарний урівноважений характер зявилась масова культура, створена засобами масової інформації. Масова культура має на історічній миті забезпечення інформацією широких прошарків населення про можливість культурі, про ії мову, про навики необхідні для сприйняття мистецтва, але масова культ. не може замінити дотик з високим мистецтвом. Негативний зміст вияву масової культури полягає в тому, що часто не маса представляють можливість піднятися до рівня справжньої культ; Навпаки, сама культ підробляється під примітивні смаки відсталих прошарків населення. Розумні, висококваліфіковані може пре підносить щось сире, примітивне, а інколи щось спеціально одурманене, однак на будь якому рівні у широкому розумінні являє собою гуманістичне орієнтовану цінність. А усе, що, розглядає цю цінність є анти культурою.

В середині століття зявилися культур-песимістичні настрої, я кі були зумовлені тим, що, загальний фон культ20 ст був значно нищім ніж рівень Золотої Епохи.

Антикультура- прояв і результат дегуманізації людських стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата глибинних моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі, істинній любові до людей. Під контркультурою розуміють сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської спрямованості. Вона виникла на початку60-х років і досягла кульмінації в часи травневої революції1968 р. у Парижі. Контркультура протистоїть культурі не негативним або ворожим, а просто іншим соціальним явищем.

87. Поняття цивілізації. Конструктивним у розгляді суспільства є цивілізаційний підхід. Термін цивілізація лат. Civilis — громадянський, державний зявився у 18 ст.: його використовував О. Мірабо у своїй роботі Друг людей, або Трактат про народонаселення 1757р.. Вагомий внесок у розробку теорії цивілізації зробив Л.М. Морган 1818-1881 у роботі Первісне суспільство та ін. О. Шпенглер, аналізуючи історію, доходить висновку: … всі без винятку великі витвори і форми релігії, мистецтва, політики, суспільства, господарства, наук у всіх культурах одночасно зявляються, закінчуються і згасають. Він узагальнює, що 1000 років живе культура народу, а кожні 50 років відбувається зміна ритму в політиці. Усе розмаїття народів О. Шпенглер пояснює діяльністю Habitus організм в історії. Він

розрізняє дві групи народів: 1. Ті, які досягли зрілості: Єгипетський Індійський Вавилонський Китайський Аполлонівський греко-римський Магічний арабо-візантійський Фастівський західно-європейський 2. Ті, які не досягли зрілості: Перський Хетський Кечуа Російський Інший підхід до типології історичного процесу пропонує А. Тойнбі. Він розмежовує цивілізації на: 1. Розквітлі: Незалежні Мезоамериканська майя+Мексика Антська Шумеро-аккадська шумери+хетти+Вавилон Єгипетська Егейська Індійська Китайська Сирійська від шумеро-аккадської, єгипетської, егейської Еллінська від егейської Православна християнська Західна Ісламська від сирійської до еллінської Цивілізації-супутники Міссісіпська від мезоамериканської Антська північна, південна від андської Еламська, хетська, урартська від шумеро-аккадської Іранська від шумеро-аккадської та сирійської Корейська, японська, вєтнамська від китайської Італійська від еллінської Південно-східно-азіатська від індійської та ісламської Тибетська від індійської 2. Нерозвинуті Перша сирійська поглинена єгипетською Християнські: несторіанська, монофізітська поглинені ісламською Далекосхідна християнська, космос середньовічного міста-держави поглинені західною 3. Застиглі Ескімоська Кочова Оттоманська Спартанська Цивілізація виникає у процесі розпаду первісного суспільства, коли люди стають не тільки членами роду, а й громадянами, і їхнє життя регулюють суспільні норми, закони і контролює суспільство, держава. На розвиток цивілізації впливають різні чинники, серед яких особливо важливу роль відіграє технологія виробництва.

За рівнем розвитку технології цивілізації поділяються на: Аграрну панувала до сер. 18 ст. Індустріальну розвивається в наш час Постіндустріальну повязана з розвитком інформатики, електроніки, автоматики тощо. 88. Традиції і новаторство в культурі. Спадкоємність та традиції в культурі. Спадкоємність культури- це процес передачі культурно-історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом переосмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяльності людини функціонує через органічне поєднання минулого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.

Особливим проявом творчості у культурі є реалізація, здавалося б, консервативної, своєрідно стійкої її здатності- бути традиційним явищем.

Культурна традиція- це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, завдяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може використовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на створене своїми попередниками. На порожньому місці створити нову, більш високу культуру неможливохоча такі спроби були і в колишньому Радянському Союзі, і в Китаї під час так званої культурної революції.

Традиції- елементи соціальної і культурної спадщини, що передаються з покоління в покоління й зберігаються в суспільстві протягом тривалого часу. Традиції існують у всіх формах духовної культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки молоде покоління не винаходить занововелосипеди, а засвоює досягнутий людський досвід культури.

Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як субєкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти. Через залучення до соціально-культурної традиції люди кожного наступного покоління включаються у життя, у світ предметів і відносин, у світ символів, створених попередніми поколіннями. Традиція в культурі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, колистаре переходить унове і продуктивнопрацює у ньому. Якщо ця продуктивна традиція здатна перетворюватись у контексті соціально-культурного нового, сприяючи його розвитку, вона набуває сталості. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у забуття. А все важливе, цінне, що сприяє розвиткові культури і людини, людство зберігає як дорогоцінний скарб. У культурі функціонують також вічні цінності. Культура, як правило, діє за принципом: те, що є вічним, є завжди сучасним.

Доля дійсно великих творінь культури виявляється у тому, що вони набагато переживають те, чому спочатку служили, бо більшість із них зберігають своє неперехідне ціннісне значення. Процес діяльності у сфері культури завжди реалізується через свободу, власний вільний вибір серед різних можливостей, що відповідають потребам, ідеалам, цінностям людини. Але свобода, утверджуючись на ґрунті культури в усій своїй повноті, багатоманітності і багатовимірності, крім вільного вибору, передбачає і відповідальність за вибір, а отже, самообмеження. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого- смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій- традицій і нова- торства через органічний взаємозвязок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційніісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються впершоствореному вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються. Новаторство і гуманізм культури. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій- традицій і новаторства через органічний взаємозвязок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні ісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються впершоствореному вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого вміння вийти за межі звичних уявлень.

Гуманізм- це система поглядів, що історично змінюється, яка визнає цінність людини як особистості її права на свободу, щастя, розвиток і вияв усіх здібностей, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості, людяності бажаною нормою взаємин між людьми.

Гуманізм культури- це міра її людяності, затвердження як вищої цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток.