1. Філософія країн Сходу

Сюди відносяться філософські вчення Стародавніх Індії та Китаю, які істотно відрізняються від аналогічних учень античної Греції чи Риму, вибудовуючись на основі якісно інших парадигм, ніж засади європейського типу світорозуміння, зокрема й принципів античної філософії.

а) Філософські системи Давньої Індії

Найвпливовішою з них є веданта, яку розглядають як теоретичну основу індуїзму. В широкому розумінні слова вона є сукупністю релігійно-філософських шкіл, які розробляли вчення про брахмана й атмана' (тотожність абсолютна-брах-маназ суб'єктом пізнання атманом, індивідуальною душею). Ця тотожність досягається в процесі пізнання і веде до звільнення людини. Пізніше веданта зазнала впливу інших шкіл давньоіндійської філософії. Веданта грунтувалася на визнанні вищого авторитету Вед, увесь зміст яких розглядався як одкровення, джерело істинного знання. Інші стародавні перекази, що містяться в священних книгах, лише пояснюють і доповнюють одкровення Вед. Досягнення істинного знання - знання брахмана - передбачає ряд умов: усвідомлення відмінностей між вічним і невічним буттям; відмову від будь-якої матеріальної винагороди; наявність шести ''засобів''

'Атман - всепроникаюче суб'єктивне духовне начало, ''Я'', душа. Воно протиставляється брахману як вишій об'єктивній реальності. Водночас брахман і атман збігаються: усвідомлюючи себе, брахман стає атманом. (спокій духу, помірність, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра); прагнення до звільнення. В історії веданти виділяють три стадії: упанішади, для яких характерне переважання інтуїтив но-поетичних образів; ''Брахма-сутра'' (''Веданта-сутра''), котра приписується Бадараяні, який жив приблизно в 11—111 ст.н.е.; численні коментарі до ''Брахма-сутри'' і наступна розробка проблем веданти такими мислителями, як Гаудапада, Говінда, Бхартріхарі та ін. На цій стадії формуються три основні напрями веданти, які відрізняються розв'язанням питання про відношення брахмана і атмана: адвайта-веданта Шанкари (послідовний монізм), вишишта-адвайта Рамануджі (поміркований монізм), двайта-веданта Мадхви (дуалістична концепція).

Згідно з моністичною точкою зору, в світі не існує ніякої іншої реальності, крім бога, а уявлення про багатоманітність світу - це ілюзія, що породжується необізнаністю. Дуалістична точка зору визнає існування трьох реальностей — матерії, душі і бога. Головною з них є бог: без бога душа і матерія можуть існувати тільки як поняття, а не як дійсність. Основним методом пізнання, за ведантою, є божественна інтуїція. Істотне місце у веданті займає проблема спокутування, яке полягає в 'повному злитті з богом. У сфері філософії воно досягається'', шляхом повного відходу від реального світу і заглиблення в чисте мислення.

Міманса. Розрізняють пурва-мімансу, тісно пов'язану з ведичним ритуалізмом, і уттара-мімансу, яка виникла пізніше й значну роль відводила проблемам пізнання, і зрештою мала служити справі раціонального обгрунтування того ж самого ритуа-лізму.

Зупинимося на характеристиці пурви-міманси. її основи сформулював Джайміні в ''Міманса-сутрі'', час створення якої залишається дискусійним. Вона виникла як результат дослідження Вед, пов'язаного з необхідністю збереження їх ємного і складного тексту, який передавався тривалий час виключно в усній формі. Захист ведичного ритуалізму був наслідком розуміння Вед як особливої священної сутності, яка не залежить від їх творця, позбавлена помилок і недоліків. Веди вічні і самодостатні. Для захисту цієї думки її прихильники розробили вчення про споконвічно існуючі звуки мовлення як особливі субстанції, доступні сприйманню лише у своїх випадкових проявах.

Згідно з мінмасою реально існує як матеріальний світ, так і інші об'єкти - Бог, душа. Світ вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця (окреміжречізмінюються),створенийзатомів відповідно до морального закону карми, який керує світом. Бог до цього процесу безпосередньо не причетний. У гносеології міманси розрізняються два типи пізнання —безпосереднє і опосередковане. В першому виділяються дві стадії: невизначене знання (усвідомлення наявності об'єкта) і визначене, вході якого об'єкт включається до відповідного класу речей. Крім чуттєвого сприймання, єй інші джерела пізнання: логічний умовивід, подібність-порівняння, авторитет, постулювання, несприйнят-тя, тобто апеляція до факту відсутності об'єкта. Гносеологія міманси зробила значний вплив на інші ортодоксальні філософські школи, зокрема на веданту.

Санкх'я. Засновником цього вчення вважають Капілу (VII ст. до н.е.). Перші відомості про санкх'ю з'явилися в епосі'' Ма-хабхарата''. Істотне місце в ній займає вчення про наявність наслідку в причині і про реальне перетворення причини в наслідок.

Згідно з санкх'єю існує два види вихідних реальностей — матеріальна першопричина (пракриті) і духовне начало (пу-руша, атман) — ''Я'', свідомість, дух. Матеріальне начало незалежне і активне, але позбавлене свідомості. Пракриті — основа і першопричина існування всіх об'єктів — складається із трьох гун (активності, ясності і чистоти, інертності). При зіткненні матерії з духом одвічна рівновага названих гун порушується, в надрах матерії зароджується неспокій, гуни диференціюються і, сполучаючись у різних пропорціях і комбінаціях, утворюють увесь світ об'єктів. Наслідком цього є система елементів космосу, які описуються авторами цього вчення як процес становлення світу від вихідних принципів до всієї багатоманітності його об'єктів. Гносеологія санкх'ї визнає три незалежних джерела достовірного пізнання — чуттєве сприйняття, логічні умовиводи і свідчення авторитетів. Страждання, згідно з цим вченням, має універсальний характер і є найвищим сенсом тілесного існування. Метою людського життя є звільнення душі від пут чуттєвого світу, приглушення всіх природних прагнень та споглядальний аскетизм.

Санкх'я зробила значний вплив на розвиток інших філософських систем — йогу, буддизм тощо.

Ньяя критично тлумачила традиційні для Стародавньої Індії філософські проблеми. Засновником цієї школи вважають Готаму. Ньяя пропонувала оригінальну картину фізичного світу. В ранніх джерелах цієї школи визнавалася вічність і нестворюваність як матерії, котра складається з вічних атомів, так і душі. До об'єктів пізнання відносилися матеріальні і духовні явища. Знання співвідносилися з реальністю, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання, і перевірялися досвідом. Значну роль ньяя відіграла в постановці і розв'язанні логічних проблем пізнання, про що свідчить її вчення про п'яти-членний силогізм. Умови й методи істинного пізнання визначалися з допомогою логіки та її законів. її послідовники вважали, що існують чотири самостійні джерела пізнання: чуттєве сприйняття, умовивід, порівняння (аналогія) і свідчення авторитетів. У сфері етики ньяя визнавала доктрини душі, кар-ми (діяльності), мокші (спасіння) і таке ін.

Вайшешика — вчення близьке до ньяї, особливо в сфері гносеології. Його засновником вважається Канада (Улука). Згідно з цим вченням існує шість видів позитивної реальності, яка виступає об'єктом пізнання (субстанція, якість, дія, всезагальне, особливе й притаманне) і один — негативної: небуття. Головною вважалася субстанція, що виступає вдев'яти формах, п'ять з яких є фізичними елементами (земля, вода, вогонь, повітря, ефір). Вони сприймаються органами чуття. Чотири інших форм (простір, час, душа, розум) — невідчутні, єдині, вічні і всепро-никаючі. Поєднання атомів (ану) землі, води, вогню й повітря утворюють фізичний світ. Атоми вічні, незмінні, протяжні, неподільні і розрізняються за розміром і формою. Вони пасивні за своєю природою, а тому всі їх комбінації, внаслідок яких здійснюється процес виникнення й зникнення матеріальних об'єктів, підпорядковані зовнішній невидимій силі — адрішті. Матеріальний світ існує в просторі, часі та ефірі і управляється особливим всезагальним моральним законом (дхарма), який визначає порядок у Всесвіті і зумовлює правильну поведінку людини. Домогтися високого місця в житті можна лише за умови дотримання цього закону і відповідних умов. Вайшешика розробила теорію циклічної зміни світу.

Йога. Корені йоги сягають Вед, у яких мала місце ідея досягнення людиною надприродних здібностей шляхом особливої аскетичної практики. Засновником класичної йоги був Патанджалі. Іноді йогу характеризують як практичне застосування санкх'ї, зокрема її онтології та гносеології. Оригінальним у позі є розроблений нею практичний шлях до звільнення людини через систематичне тренування тіла й душі. Патанджалі розумів звільнення її як відособлення індивіда відсвіту, замкненість у собі. Йога розробила систему послідовного очищення і просвітлення розуму людини: приборкання, вироблення моральних установок, дисципліна тіла, регулювання дихання, ізоляція почуттів, увага, розмірковування, зосередженість. Правила моральної поведінки йоги були сформульовані у відповідності з такими засобами, як приборкання (воно передбачає ненанесення шкоди всьому живому), правдивість у словах Г думках, незлодійство, некористолюбство, стриманість почуттів і бажань та ін. Йога описала ряд цікавих для науки явищ психіки, дала докази невичерпності потенцій са-моудосконалення людини.

Локаята (чарвака) походить від санскритського лока -(цей) світ; те, що йде від цього світу. Це вчення тяжіло до матеріалізму. Виникло в середині першого тисячоліття до н.е. Його засновником вважають напівлегендарного мудреця Бри-хаспаті. Першоджерела цього вчення не збереглися, тому при його вивченні доводиться звертатися до тих уривків, які цитуються індійськими філософами, та до їх коментарів.

Локаятики скептично ставилися до догматів релігії, зокрема й брахманізму. На їх думку, реально існує лише те, шо сприймається органами чуття. Специфічним у цьому вченні є проголошення принципу свабхави, тобто визнання індивідуальної природи кожної речі. Ця природа визначає її будову і долю. Всі не сумісні з природою речі спроби вплинути на неї марні. Висловлюючись по-сучасному, кожна річ розвивається за своїми специфічними законами, які мають об'єктивний характер. Ідея свабхави відіграла суттєву роль в історії індійської філософії, що дало про себе знати в буддизмі, джайнізмі тощо.

Згідно з концепцією локаяти метою буття є турбота про благополуччя існування людини, що зрештою дало про себе знати в гедонізмі.

Різновидом локаяти було матеріалістичне вчення чарвака, яке заперечувало як традиційні брахмансько-ведійські засади — існування бога і душі (брахмана і атмана), так і закон карми як основу моральної доцільності існуючого. Чарваки вважали єдиною реальністю матерію, яка ототожнювалася з чотирма елементами (земля, вода, вогонь, повітря), з поєднання яких виникають усі речі.

Істотне місце в цьому вченні займають і етичні проблеми. Згідноз ними реальними є лише страждання і насолода чуттєвим буттям. А метою людського буття є одержання насолоди; причому те, що воно може бути поєднаним зі стражданням, на їх думку, не повинно зупиняти прагнення до його досягнення. Локаятики, зокрема й чарваки, зробили певний вплив на розвиток індійської філософської думки, зокрема на прибічників гедонізму.

б) Філософська думка Давнього Китаю

Історія філософської думки Китаю сягає початку першого тисячоліття до н.е. В центрі уваги філософії Давнього Китаю були проблеми морально-етичної природи людини та побудови досконалої держави, управління суспільством. Менше місця займали власне філософські проблеми, хоча й у цій сфері були певні досягнення. Важливу онтологічну роль відігравало поняття неба. Аналізувалися проблеми єдності світу та його розвитку, першооснови природи. Першоосновою всього сущого вважалося матеріальне начало ''ці'' і п'ять стихій — вода, вогонь, метал, дерево, земля. Важливе місце при цьому відігравали поняття ''інь'' і ''ян'', ''дао'' і ''де'', ''буття'' і ''небуття'', ''Велика межа''. Незначне місце займали гносеологічні та логічні проблеми, хоча й тут були певні доробки. Так, послідовники Мо-цзи цікавилися джерелами пізнання, а прибічники школи імен аналізували питання співвідношення імені і дійсності. У китайській філософії, на відміну від індійської та давньогрецької, майже відсутнє міфологічне забарвлення.

Коротко охарактеризуємо основні школи давньокитайської філософії.

Конфуціанство — етико-політична концепція, яка істотно вплинула на розвиток філософії Китаю, хоча постановка та розв'язання філософських проблем в ній знаходилась у зародковому стані. Навіть у вченні про небо й небесне веління Кон-фуцій виходив із натурфілософських уявлень попередніх епох. Основне місце в конфуціанстві займали проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї, управління державою. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус залежить від неба, вищої духовної сили, яка, разом з тим є частиною природи. Моральні норми, за Конфуцієм, теж залежать від неба.

Центральним поняттям конфуціанства є ''жень'' (гуманність), що виступає як закон, сукупність соціальних і етичних взаємин людей. Припис жень - ''Чого не бажаєш собі —того не роби людям''. Важливе місце в конфуціанстві займав етикет ''лі'', тобто норми суспільної поведінки, звичаї, ритуал. Суворе дотримання ''лі'', вважали конфуціанці, допомагає осягненню ''жень''. Дотримуватися ''лі'' — це означає знати своє місце в суспільстві і діяти згідно зі своїм суспільним становищем. Названі норми співжиття, на їх думку, діють у всіх сферах суспільного життя. Цей соціальний регламент грунтувався на нормах, визначених тогочасною аристократією. Теоретичним фундаментом цієї концепції послужило вчення Кон-фуція про ''виправлення імен'', згідно з яким титул людини повинен відповідати її суспільному становищу. Керувати — це означало ставити всіх на своє місце. Великого значення надавав Конфуцій вихованню і навчанню, зводячи їх до осягнення і засвоєння етико-політичних норм і вимог. Державна влада, на його думку, має користуватися довір'ям народу. Правителі мають особистим прикладом повчати народ своєї країни.

Даосизм — поряд з конфуціанством є однією з двох основних течій давньокитайської філософії, хоча їх ідеї іноді суттєво відрізняються. Так, в основі даосизму (Лао-цзи) було вчення про дао — закон, природний шлях речей. Теоретик даосизму Ян Чжу проголошував принцип себелюбства (''все для себе''), високо цінував земне життя, визнавав природність пристрастей і насолод, заперечував віру в безсмертя. Пізній же даосизм відмовився від будь-яких елементів матеріалізму і перетворився в третю (поряд з конфуціанством і буддизмом) релігію. Тепер дао уже розглядалося як надприродна божественна сила.

Згідно з класичним даосизмом, дао — це невидимий всюдисущий об'єктивний закон руху і зміни природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремої людини (тому дао традиційно порівнюється з логосом Геракліта). Цей закон не залежить ні від бога, ні від людини. Осягнути дао означає пізнавати цей закон і рахуватися з ним. Даосизм часто критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його раціональний зміст: суспільство розвивається за об'єктивними законами, і свавільне втручання правителів у хід історії призводить до най-згубніших наслідків. Про це свідчать експерименти Мао і не лише його. Ідеї даосизму справили великий вплив на розвиток китайської культури і філософії.

Моїзм — вчення, яке набуло поширення в Китаїу V—III ст. до н.е. Автор його — Мо-цзи. Збереглася значна частина трактату ''Мо-цзи'', написаного учнями засновника цієї школи. Ось назви деяких розділів нього трактату: ''Шанування мудрості'', ''Шанування єдності'', ''Всезагальна любов'', ''Проти нападів'', ''Про економію у витратах'', ''Воля неба''.

Критикуючи конфуціанство, Мо-цзи виходив із принципів взаємодопомоги, поваги до талантів, економії, ненападу, загальної любові. Останній принцип вважався основним уже хоча б тому, що, керуючись ним, можна уникнути політичного хаосу в суспільстві, розв'язати всі соціальні і політичні конфлікти. Вдаючисьдо традиційного поняття ''воля неба'', Мо-цзи вчив, що небо карає тих, хто не виявляє любові до ближнього. Разом з тим він не поділяв думки, нібито воля неба наперед визначає долю людини. Життя людини, на його думку, визначається її діями. І якщо люди повірять у свою долю, вони перестануть боротися за свій добробут. Виходячи з перелічених принципів, Мо-цзи виступав проти ієрархічної етики, проти агресивних війн, проти аристократичних розколів. Він вперше висунув категорії причини і роду, аналізував проблеми пізнання. На його думку, знання має не вроджений характер, а набувається в ході практичного життя. Істиною є те, що грунтується на позитивному досвіді минулого, корисне народу. На цій основі пізні моїсти розробили свою логіку і гносеологію.

Легізм - етико-політичне вчення про управління людиною, суспільством і державою, яке виникло і сформувалося в VI— III ст. до н.е. Як і конфуціанство, легісти прагнули створити вчення про створення могутньої оптимально керованої держави. Та якщо конфуціанці на перший план висували моральні якості людей, то прибічники легізму вище всього ставили закон. ''Закони-батько і мати народу'', -учив один з основних творців легізму Гуань-Чжун. Він зробив спробу поставити закон вище всіх, навіть від правителя. ''Правитель і чиновники, вищі і нижчі, знатні і підлі - всі повинні дотримуватися закону. Це і називається великим мистецтвом управління''. Проте ця думка не була підтримана його послідовниками. Легісти, створивши концепцію деспотичної держави, яка грунтувалася б на рівності всіх перед законом, за винятком правителя, єдиного творця законів, зіграли не останню роль у формуванні імператорсько-бюрократичної системи управління, яка без істотних змін проіснувала в Китаї до початку XX століття.

12.Філософія Античності: загальна характеристика.

Філософія зародилася практично одночасно у трьох найбільших осередках стародавньої цивілізації - Китаї, Індії, Греції і Римі. Майже у цей час відбувається зародження філософії у стародавньому Вавилоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, властивого більш розвиненим рабовласницьким країнам. Ми розглянемо сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньогрецькому (з кінця VII ст. до н. с. до початку VI ст. н. е.) і пізніше в давньоримському (з II ст. до н. с. до початку VI ст. н. е.) суспільствах. Це так звана антична філософія (від лат. antiguitas -давнина, старовина). Саме тут виробляється стиль філософствування та проблематика, які визначили подальший розвиток філософії на Європейському континенті. Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що позначилося на її розвитку. Основні характерні риси цієї філософії такі:

- наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

- присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи зовнішністю і фізичними властивостями людини);

- наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів із силами природи;

- пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях "добра", "зла", "справедливості", "блага" та ін.;

- пошуки початку всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії вирізняють три основних етапи.

Перший етап охоплює VIІ-V ст. до н. е. Його називають натурфілософським, або ранньою класикою. У центрі уваги філософів того етапу перебували проблеми фізики (природи), Космосу, Всесвіту.

Другий етап - висока класика. Він охоплює V-IV ст. до н. е. У цей період відбувається антропологічний поворот у грецькій філософії - помітна чітка тенденція теми людини в системі інших проблем.

Третій етап у розвитку античної філософії-(кінець IV ст. до н. е. - початок VI ст. н. с.) - пізня класика, або завершальний етап античної філософії. До нього, у свою чергу, входять періоди: елліністична філософія (IV-! ст. до н. е.), олександрійська філософія (І ст. до н. е. - початок VI ст.), давньоримська філософія (II ст. до н. е. -VI ст.). Для цього етапу характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Крім того, якщо на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів.

нтична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

— наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

— присутність елементів антропоморфізму;

— наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;

— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п^

— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. —^УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в- філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

2. Досократична філософія.

При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. дод.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизяичене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н.е.) і Зеконом (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Наш зір заважає нам бачити першоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.

Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

3. Класичний період розвитку античної філософії.

Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. 1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у'розвитку античної філософської думки.

Сократ (У-ІУ ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світам людини Б її внутрішній світ. Пізнання цього світу .здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знаиція про людей і світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, Ї ти пізнаєш яесь світ»—таке філософське кредо Сократа.

Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним 'завданням — навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона.

Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і Об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове звання. Але це знання індивід може набути лише власними зусилями, а не одержати зовні. Звідси — прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.

У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у гоові окремої людини бузпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.

Сократ ніколи не вважав себе «мудрим» («софос»), а лише «філософом», тобто таким, 'що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: «Я знаю, що я нічого не знаю». Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: «Чим більше я знаю, тим більше не знаю». При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло — це те, що він знає, Маленьке — це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдоволеності, зарозумілості.

Сократ вважав, що філософія є розумінням того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей він пояснював як результат незнання істини. Зло — це результат незнання доброго. Якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джерелом морального вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бути щасливою.

Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до н.е.) — творець першої в історії людства системи афективного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчен.ія про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.

Головне місце в філософи Платона посідає вчення про ідеї Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття субстанційнеї основи конкретних матеріальних утворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і не була розв'язана, а саме: як, чином із єдиного, невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? 1 чому, коли предмети одного класу зникають, то на зміну їм виникають в сутності тотожні з ними предмети цього ж самого класу. Після тривалого дослідження цього питання Платон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї — це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними «тінями» ідей. Речей і предметів кожного класу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. В даному випадку Платон відобразив у специфічній формі дійсний процес людської діяльності: в людській свідомості є одне поняття якогось класу предметів (наприклад, «книга»), яке включає в себе технологію створення, вироблення цього предмету. Ідеї — вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретний ідей, за якими витворюється світ.

На ідеалістичній онтології грунтується вчення про людину, пізнання і про державу. Варто пам'ятати, що Платон вперше створює концепцію досконалої («ідеальної») держави. У трактаті «Держава» Платон прагне показати яким має бути досконалий устрій суспільства, як повинні бути виховані люди у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до сучасного йому періоду, Платон приходить до думки про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є державами негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом устрою такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності між окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон розглядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської праці. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише справедливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного узгодження як позитивні, так і негативні сторони.

В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало — вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов'язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни — оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософи.

Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства, Платои запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ідеальній державі певний уклад життя воїнів-стражів, зумовлений позбавленням їх прав мати власне майно. Спільні здобутки, відсутність приватної власності, а також умов для її виникнення, збереження та примноження — ось чинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого ідеалу.

За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держав. Мета держави — сприяти розквіту держави, її могутності.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.

На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з її вірою в ідеальний потойбічний, світ Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. За Платоиом, ідеї — сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували "в,.особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Дише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.

Але в більш пізніх роботах Арістотель частково повернувся до признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ — це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій причині, яку Арістотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і першодвигуном всього —• це Світовий Розум.

Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матері» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.

У «Метафізиці» Арістотель виклав найвагоміші- питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії — це: пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі.

Арістотель прагнув систематизувати всі накопичені на -той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це — наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософів складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні і основоположні принципи, причини і начала.

Аристотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про метода наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не випадково його називають «батьком логіки».

Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.

Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність».

У трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважає зв'язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший.

Невеликий, стисло написаний трактат «Про душу» — класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.

Варто також звернути увагу на працю Арістотеля «Нікомохова етика», в центрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність — це є всього лише дотримання «золотої середини», міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.

У своєму вченні про, державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема — або-влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що "влада закону" краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно — менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократи'.

4. Філософія елліністичного періоду.

У ІІІ ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово наростаючої кризи рабовласницького суспільства. Настрої відчаю і песимізму стають пануючими у світосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичної філософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер— щастя. У чому полягає сутність щастя? Як нього досягти? Відповідь на ці питання шукали три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм.

Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н.е. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (ІІ ст. до н.е.), найбільш відомими представниками

— Сенека (І ст. н.е.) Марк. Авреяій. (ст.н.е.) .С-кади вважала», що у світі панує невблаганна необхідність » немає можливості протистояти їй, людї.на цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Але слід уважно вивчати природу і Ті необхідність. Хоча це і не завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність, добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини.

Звичайно, твердять стоїки, і мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного волочить». Отже, ідеалом, до якого повинні прагнути люди, є пристосування до законів природи. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і доброчинність.

Але шлях до щастя гальмують людські пристрасті, прагнення до чуттєвих задоволень. Мудрець повинен їх повністю подолати. Ідеальний стан полягає у безпристрасності, апатії (від грец. «апатейя» — байдужість, безчуттєвість). Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі — байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, навіть здоров'я. Досягнути внутрішнього спокою і безпристрасності — значить навчитись повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом, який є частиною Світового Розуму, природи. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть смерть не може знищити її як особистість.

Наприкінці IV ст. до н.е. в Афінах виникла, школа Епікура. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини— атараксія (від грец. — незворушність), яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. «Насолода, — зазначав він, -- є початком і кінцем щасливого життя». ., .

Філософія, як й' розумів Епікур, повинна бути практичною системою і забезпечувати щасливе життя. «Головне — живіть так, щоб уникнути страху», — писав він. Якраз осмислення проблеми страху привело Епікура до теоретичної філософії. Він вважав, що два джерела страху — релігія і страх смерті — пов'язані одне з одним. Тому він. шукав таку філософію, котра б довела, що боги не втручаються у життя людей і що душа гине разом з тілом.

Епікур був матеріалістом, послідовником вчення Демокріта. Але, на відміну від нього, вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законом природи. Вони можуть відхилятися від першопочаткового прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можливою для людини, потрібно, вважав Епікур, щоб передумови цієї свободи існували уже в фізичному світі, частинкою якого є людина. Люди мають свободу волі і можуть розпоряджатися своєю долею. Наприклад, ми не можемо уникнути смерті, але смерть, якщо її правильно зрозуміти, не стане для нас злом, «Людина ніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає». Тому смерті не існує ні для живих, ні для мертвих. І боятись її не варто.

Отже, благом для епікурейців є все те, що породжує задоволення, злом — все те, що породжує страждання. Щастя — в почутті задоволення, в розумній насолоді радощами життя, в душевному спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням природи, проникнення у її таємниці, а отже, уникненням страху.

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі — абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати — ні істинного, ні хибного.

Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотнє слово» — улюблене прислів'я скептиків. Отже, філосфський спосіб відношення до речей повинен проявлятись в стримуванні від будь-яких суджень про них. Користю від стримування від будь-яких суджень буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.

Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволена навколишнім світом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні блага"— нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність — міцні і мають цінність для мудреця.

13.Специфіка філософської думки в період Середньовіччя.

Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцент-ризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думкиі Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес —релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов'я. Та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання про першооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор — ченець Скот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема й схоласт Сігер Брабанський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою. Прослідкуємо хронологію, процес виникнення й розвитку Середньовічної філософії. Спочатку зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II—VIII століть. Першими носіями її ідей були апологети, серед яких виділявся Оригена. Йому належить спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Свого апогею патристика досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькому Сході і творчості Августина на латинському Заході. Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософствування як пояснення Біблії, а Біблія — як підкріплення відповідних положень платонізму та арістотелі-зму. В основі онтології патристики була ідея бога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології бог розглядався як зосередження благости, справедливості, всемогутності, то в апофатичній — бог як абсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває за межами буття. Космос як витвір бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір бога, сповнений доцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії і співвіднесеності речей, естетичне виправдання світу. Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354—430). Пропаганді і захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про бога як абсолютне буття запозичив із неоплатонізму. За Августином, буття бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам'ятаючої, споглядаючої і чекаючоїдуші. В автобіографічному творі "Сповідь" уперше в історії філософії аналізує проблему суперечливої динаміки людської особистості. Проблема ж історичного процесу була поставлена і знайшла містичне тлумачення в трактаті" Про град божий" (фактично йшлося про державу). Августин справив значний вплив на релігійну і філософську думку Європи. Протестантизм використовував його ідеї з метою обгрунтування релігійного індивідуалізму і своєї віри. Представники сучасного екзистенціалізму вбачають у Авгус-тині одного із своїх попередників. Другим типом середньовічного філософствування була схоластика (релігійно-філософське вчення західноєвропейсього Середньовіччя, яке на противагу містиці поєднувало догматичні релігійні посилки з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики). Розрізняють ранню (XI—XII ст.) і пізню (XIII—XIV ст.) схоластику. Починаючи з XVI ст. відбувається певне відродження схоластики (так звана друга схоластика), яка була ідеологією контрреформації. Термін "схоластика" в подальшому став синонімом безплідного розумування, буквоїдства, начотництва. Формування схоластики відбувалося в умовах панування католицької церкви. Вона була викликана до життя новим піднесенням культури, шо проявилось у виникненні міських нецерковних шкіл. У цих умовах християнська теологія, яка існувала у формі патристики, мала надати християнству формалізованого, раціонального характеру, зробивши предметом своєї систематизації теолого-філософські положення патристики. Рання схоластика орієнтувалася в основному на неоплатонізм та логіку арістотелізму. В цей період сформувався номіналізм і реалізм. Пізня схоластика формувалася в умовах подальшого прогресу міського життя, виникнення університетів тощо. Треба відзначити вплив на пізню схоластику передової арабомовної філософії, шартрської школи, античної філософії, зокрема арістотелізму в християнсько-католицькому дусі. Ця обробка арістотелізму пов'язана з іменем Больштедта і особливо його учня Фоми Аквінського, засновника пізньої схоластики. Боротьба арістотеліків і августинівців до початку XIV ст. трансформувалася в боротьбу томізму з прибічниками Д.Скота. Паралельно продовжувала точитися боротьба номіналізму з реалізмом. Реалісти вважали, ніби загальні поняття (універсали) існують онтологічно, тобто реально, утворюючи самостійний світ духовних, безтілесних сутностей, первинних щодо одиничних речей. Наприклад, ідея людини передує буттю окремих індивідів і зумовлює їх буття; прекрасне — передує буттю одиничних прекрасних речей тощо. Номіналісти наполягали на тому, що реально існують лише одиничні предмети, доступні органам чуття. Універсаліїж не мають реального (незалежно від речей) існування. Це звичайні імена речей. Поміркований номіналізм одержав назву концептуалізму. Оккам, Бурідан та інші мислителі поєднали номіналізм з теорією двоїстої істини і тим самим відмовилися від основної догматичної установки ортодоксальної схоластики, визнали автономне становище філософії та науки стосовно віри. У них з'явилася потреба в реабілітації природи, деміфологізації і християнської картини світу. Першим наголосив на цьому Роджер Бекан. Особливу роль у саморуйнуванні схоластичної філософії відіграв номіналізм. П.А. Абеляр, Д.Скот і У.Оккам на противагу диктатурі богословських понять висунули принцип індивідуалізації, що підготувало основу до просвітництва та методологічного скептицизму Відродження і Нового часу, сприяло становленню світського раціоналізму і дослідницької науки. Номіналісти стали першими вченими і природознавцями в Європі. Вони "повернули" природі її суверенні права, показавши примат реальності, проторюючи шлях емпіризму і сенсуалізму. Не зайве зауважити, що ортодоксальні мислителі Середньовіччя (філософи і теологи) були одними з перших теоретиків, висновки-присуди яких були логічною підставою для переслідування інакомислячих і навіть фізичної страти.

1. Становлення середньовічної філософії.

     1. Термін "середньовіччя" був введений у науку в ХV ст. й остаточно встановився в XVIII ст. Цей термін означає період історії, пов`язаний із добою феодалізму. Для західної Європи це період від кінця V ст. до XV ст.      Існує думка, що епоха середньовіччя не створила в філософії нічого принципово нового, але це не зовсім так. У нових історичних умовах переосмислювалися досягнення античної філософії, вдосконалювалася й розвивалась арістотелева логіка, закладалися підвалини науки й філософії епохи Відродження й Нового часу. Розроблявся погляд на людину і світ цілком відмінний від погляду античної епохи.      Формальним закінченням античного періоду в філософії прийнято вважати 529 рік, коли імператор Юстініан закрив в Афінах останню філософську школу. Однак ця межа умовна. Перехід до середньовічного способу мислення відбувався поступово й розпочався значно раніше.      Середньовічна філософія дістала початок свого розвитку в умовах розкладу рабовласницького суспільства й переходу до феодального. У процесі свого розвитку вона зазнала впливу різних історичних обставин. У V ст. західна частина Римської імперії була завойована й пограбована германськими племенами й на її місці утворилися окремі держави, духовно підпорядковані папі Римському. Наприкінці VIII ст. Карл Великий створив західноєвропейську наддержаву "Священну римську імперію" й у 800 році був коронований папою на імператора римлян. Священна Римська імперія формально проіснувала до 1806 р. й була скасована Наполеоном. До цієї імперії входили території Франції (без Бретані), Бельгії, Голандії, Люксембургу, Швейцарії, Австрії, Західної німеччини, Північної й середньої Італії. Карл брав участь у 50 походах, був освіченою, як на той час, людиною, знав латинську, грецку мови, цінував просвіту. Для управління такою великою імперією потрібні були грамотні люди й імператор заохочував створювання шкіл. При його дворі була організована спілка вчених, яка дістала назву "Академія". У тій академії культивувався інтерес до античної філософії, хоча панівним був християнський світогляд. Саме в ті часи в Західній Європі починає розвиватися схоластика.      В ХІ-ХІІ століттях формуються середньовічні міста, ремесла відділяються від сільського господарства, виникають ремісничі цехи, розвиваються товарно-грошові відносини, починається формування класу бюргерів і передпролетаріату. Значно зростає авторитет папи римського. Боротьба папи з імператором Священної Римської імперії закінчується перемогою першого, влада папи римського встановлюється в Західній Європі над політичною владою. Відбуваються й інші істотні зміни, що посилили відмінності між західною і східною християнською церквою. 1054 року між ними відбувся офіційний розкол. Хрестові походи дали можливість західноєвропейцям ознайомитися з мусульманською культурою й зокрема філософією, яка спиралася на філософію Платона, Арістотеля, Плотіна та інших античних мислителів. Виникають університети, в яких утворюється вчена ієрархія та інші порядки й традиції, чимало з яких дожили й дотепер. За організацією і статусом університети багато в чому нагадували цехи середньовічних міст. Вони мали певну автономію, територію. Навчання й уся робота велися латинською мовою.      Основною рисою всієї середньовічної філософії, на відміну від античної, було те, що вона розвивалася в межах виключно релігійних уявлень. Поняття про Бога було центральним і обов`язковим. Якщо мова йшла й про природу, то тільки заради розв`язання проблем, пов`язаних із Богом. Наприклад, коли йшлося про пізнання природи, таке пізнання розглядалося лише як один із шляхів пізнання Бога (Вивчаючи творіння, пізнати творця). Уся філософія була підпорядкована теології, і якщо хтось із філософів пробував проявити самостійність, переслідувався церквою. У зв`язку з цим дехто з дослідників західноєвропейського серддньовіччя навіть називає середньовічну філософію парафілософією (що стоїть поруч філософії), вважаючи, що справжня філософія можлива лише за умов свободи теоретичної думки. Іншими рисами середньовічної філософії були фідеїзм (першість віри над розумом), догматизм. Аж до ХІІІ ст. майже єдиною офіцйно визнаною філософією, був неоплатонізм, згідно з яким тілесний світ мислився як наслідок еманації (виливання) Бога, злиття його природи, абсолютного буття, з небуттям. Людина розглядалася як істота, що має подвійну природу: духовну і тілесну, божественну і тварну. Середньовічні філософи намагалися з`ясувати, що в людині божественного, робили спроби розібратися в духовній сфері людини (дух, душа, розумна душа, воля, свобода волі).      У середньовічній Європі панувало християнство. Саме з ним була зв`язана тогочасна європейська філософія. Тому неможливо розглядати становлення середньовічної філософії поза розвитком християнської ідеології.      Процес становлення християнства був досить тривалим і відбувався в боротьбі з античною філософією, хоча саме християнство постало на грунті переосмислених по-римському грецьких філософських ідей.      Ранні християнські мислителі, продовжуючи традицію так званого апостольського періоду, докладали зусиль, щоб подолати античний спосіб мислення й захистити християнський. Тому вони називалися апологетами (захисниками). Починаючи з 325 р. (Нікейський собор), відбувається систематизація й упорядкування християнського вчення. Цей період називається періодом патристики, а мислителі - отцями церкви. В основному ця робота була пов`язана з пристосуванням неоплатонізму до християнських ідей. Оскільки ж неоплатонізм у різних частинах Римської імперії мав свої відтінки, іноді істотні, то й християнське вчення на Сході і на Заході набуло специфічного цим регіонам звучання. У зв`язку з цим отців церкви прийнято ділити на східних і західних.      Серед західних отців церкви найвидатнішим був Аврелій Августин (354-430), роль якого в розвитку середньовічної європейської філософії важко переоцінити. Його ідеї мають значення й для сучасної західноєвропейської філософії.      Августин народився в м. Тагаст, що в Північній Африці, на території сучасного Алжиру. Мати була християнкою й докладала всіх зусиль, щоб навернути на християнство й свого сина. Навчався в Тагасті, а потім у Карфагені. Спочатку виявляв велику цікавість до еклектичної філософії Ціцерона, далі дуже захопився вченням маніхеїв (в основі лежить боротьба всесвітнього добра і зла, світла і темряви, духа і тіла). Розчарувавшись у маніхействі, зайнявся вченням скептиків. Згодом захоплюється філософією Платона й неоплатонізму. 387 року Августин приймає християнство і стає його великим теоретиком.      Роки життя Августина припали на той період римської історії, коли, здавалося вічна, імперія не тільки хилилася до свого занепаду, а й була завойована й пограбована германськими варварами. Пояснення цьому лиху шукалося в християнській ідеології, яка вчила з ненавистю ставитися до Риму (вавілонської блудниці, царства антихриста), не опиратися злу насильством, зневажати все, що належало до посейбічного світу. Августин у своїх творах із позицій християнства намагався дати відповідь на ці обвинувачення.      Розвиваючи комплекс неоплатонівських ідей, Августин вважав Бога вищою сутністю, найвищим буттям. У ньому перебувають вічні, незмінні, несумісні з тілесністю ідеї, які обумовлюють порядок, що існує в світі. Бог створив світ із нічого й постійно продовжує його творити, так що нічого не відбувається без волі Божої (згідно з неоплатонізмом, світ є наслідком божої еманації; говорячи про створення світу Богом, Августин виражає тенденцію переходу від неоплатонічного пантеїзму до дуалізму). Бог розуміється як персона, що творить, вболіває й опікується своїм творінням. Головне, на що при цьому слід звернути увагу, є те, що світ, на думку Августина, створений Богом не з необхідности, а з його доброї волі. Бог як творець поєднує в собі разом і сутність, і існування, його існування незалежне. Що ж стосується всього того, що існує в створеному Богом світі, то воно містить у собі лише сутність, бо його існування належить не йому, а Богові, бо воно опосередковане Богом.      Людина поєднує в собі розумну душу, частку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло.      Душа людини божественна і вічна. Природа й тварини, на вІдміну від людини, такої душі не мають (дуалізм). Людина в такий спосіб підноситься Августином над усім світом природи. Природа ж, тварини розглядаються як такі, що не заслуговують на увагу самі по собі, не потребують співчуття з боку людини. Сама людина такого співчуття потребує, але його (таке співчуття) Августин розумів досить оригінально. Він вважав за необхідне для порятування душ єретиків вживати проти них найжорстокіші тортури з метою одержання зізнань і навернення на шлях справжнього християнства. Жорстоке насильство не тільки виправдовувалося, а й радилося ним по відношенню до тих, кого належало спасти й ощасливити. Пізніше ця ж сама "гуманність" керувала діями інквізиції в Західній Європі й Тайного Приказу в Росії.      Серед багатьох творів Августина найважливішими вважаються "Сповідь" і "Про град Божий". У першому творі він розповідає про свою духовну еволюцію. Видно, що Августин довго не міг прийняти християнство, яке здавалося йому примітивним, але розчарувавшися в античній філософії, а також під впливом досить швидкого поширення християнства та деяких випадкових обставин, усупереч своєму розумові знайшов у християнстві свою втіху. У другому творі йдеться про те, що історія людини - це результат боротьби добрих і злих сил. Августин розглядає людство як єдину людину незалежно від етнічної приналежності кожної окремої людини. Усе людство, однак, він ділить на тих, хто приймає душею царство Бога й на тих, хто приймає царство диявола. Тут убачається вплив на формування його світогляду маніхейського вчення, однак, воюючи проти маніхейства, він розвиває концепцію про відсутність у світі зла як такого. Зло, на його думку, - це категорія, яка означає відсутність, це нестача божественного, відмова від Бога

Як бачимо, середньовіччя було своєрідною епохою, що відобразилася в відповідній їй філософській думці. Особливості філософії цієї доби почали формуватися ще в надрах античної філософської думки. Найвпливовішим філософським вченням протягом усього середньовіччя залишався неоплатонізм, а з ХІІІ ст. також арістотелізм. Основною рисою цієї філософії було те, що вона була тісно пов`язана з релігією, її основною проблемою була проблема взаємозв`язку, взаємодії людини й Бога. Однак, хоч філософія й перебувала в тісних зв`язках із теологією, вона розвивалася досить інтенсивно, розхитуючи зсередини середньовічний світогляд і створюючи духовні й теоретичні основи культури доби Відродження й Нового часу. Зокрема великі успіхи були досягнуті в розвитку логіки, по суті утворився потужний теоретичний апарат, без якого був би немислимий розвиток майбутньої науки. Була підготовлена база для майбутньої розробки наукових методів. Ідея пізнання Бога через його творіння, природу й людину орієнтувала на пізнання божественної сутності світу, а в майбутньому - на пізнання природи як такої. Розрізнення внутрішнього і зовнішнього досвіду й надавання великого значення досвіду внутрішньому закладало основи майбутньої психології. Плідною виявилася філософія епохи середньовіччя й у становленні нової, буржуазної моралі, фактично заклавши базу ідеології доби Реформації. Із усього сказаного можна зробити висновок, що погляд на середньовічну філософію як на таку, що не створила нічого нового в порівнянні з античною філософію, а тим більше, що це була лише парафілософія, оскільки не мала можливості вільного розвитку, представляється не зовсім вірним. Дійсно, на поверхні цього процесу важко помітити щось принципово нове, проте в глибинах середньовічної філософії відбувалися, хоч і повільні, але значні кількісні накопичення. Той факт, що багато хто з середньовічних філософів переслідувався, говорить не лише про важкі умови розвитку тодішньої філософії, а й про те, що філософія не обмежувалася рамками офіційно дозволеного, що в її глибинах відбувався розвиток. І хоч твори переслідуваних мислителів засуджувалися, заборонялися а то й знищувалися, ідеї продовжували жити, збагачуючи людську думку. Деякі ідеї, розроблені середньовічними мислителями, і досі мають актуальне значення, вплітаються в сучасні філософські вчення, а такий філософський напрямок як неотомізм є прямим результатом розвитку вчення Фоми Аквінського, пристосування його до сучасних умов. Здобутки августинової гілки середньовічної філософії значно вплинули на розвиток сучасних екзистенціалістських течій. Без розуміння філософії доби середньовіччя важко збагнути філософію наступних епох. Наступна тема "Філософія доби Відродження" може бути по справжньому оцінена у співставленні з особливостями філософії доби середньовіччя.

14.Особливості філософії епохи Відродження.