1. Соціокультурна зумовленість філософії.

1. Соціокультурна зумовленість філософії. Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять кожну людину в надзвичайно складні умови соціального життя. Радикальна зміна ціннісних орієнтацій, гостра необхідність постійного пошуку і швидкого знаходження життєво вважливих рішень, стресові ситуації — все це проблеми повсякденного людського буття, сфера практичного застосування світоглядної культури, основу якої складає філософія.

Філософія — галузь знань, метою якої є схоплення сутності задля цілісного сприймання та пізнання світу людини, природних явищ і суспільних подій. Загалом — це знання про весь світ. Етимологічно складається з двох слів: phileoлюбити і sophia мудрість. Вперше термін запровадив Піфагор. Він має такі тлумачення: любов до мудрості, любомудрування, любомудріє.

Філософія, як феномен, зявляється вперше в давній Індії і Китаї, але тут вона не відмежовується від царини мудрості. На теренах стародавньої Греції термін отримує чітке обґрунтування, відповідно виокремлюється і предмет філософії.

Філософія сприяє розвитку людини, навчає міркувати, логічно вибудовувати думки, вербально передавати їх, а також застосовувати свої розум та мову для осягнення світу природи та самої людини. Філософію завжди цікавить не лише сам результат, а процес розуміння.

Філософія вибудовується із сумнівів і обґрунтувань, доведень, живе у вільних дискусіях і тому по-справжньому можлива лише в демократичному суспільстві.

Філософськими дисциплінами є метафізика, онтологія, гносеологія, філософська антропологія, логіка, етика, естетика та ін.. Вона вивчає всі феномени культури під кутом загальності, тобто їх суті, місця та функцій в культурі.

Сучасна філософія є узагальненою філософською думкою людства. Ідейною основою сучасної філософії є загальнолюдські цінності і пріоритети. Вивчення філософії стає однією з головних передумов входження кожної молодої людини в загальнокультурний світовий контекст.

У більшості країн світу філософія посідає чільне місце в системі гуманітарних дисциплін вищої школи. Оволодіння основами філософських знань допомагає людині стати фахівцем, який уміє широко і глибоко мислити і діяти самостійно.

З філософії виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу особливих проявів людського духу та життєдіяльності людини і суспільства.

Філософія — не конкретна наука, не сума наукових знань. На відміну від окремих наук філософія вивчає не окремі сфери буття, а світ як цілісність і його взаємозвязок з людиною.

Соціокультурна зумовленість-це певні чинники процеси

,які відбуваються у звязку з діяльністю як окремих так і груп осіб,які дають поштовх та шляхи для розвитку певної сфери,у нашому випадку філософії. Філософська галузь знань зявляється з одного боку, як нагальна потреба окремо взятої людини бо вона хоче бути щасливою, так і суспільства в цілому. У людини є потреба осмислення життя в цілому. Це означає, що виникнення філ-ії має соціокультурну зумовленість. Соціокультурна зумовленість філ-ії привела до того, що філософський тип мислення2запитання зявляється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, що філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться. Філософія як особливий тип знання має свою соціокультурну зумовленістьтобто філософія виникає як відгук на виклики, які створює людина, суспільство і взагалі історія людства. Філософія виникає тоді і там, де зявляється потреба в масштабному осмисленні дійсності. Це означає, що філософія як знання зявляється тоді, коли людина починає ставити себе у відношення до світу, виконуючи наступні умови: людина розглядається як головна, центральна, особлива, неповторна істота, а до світу вона ставиться із позиції такого відношення, коли вона з одного боку, осмислюючи себе, починає говорити, в якому відношенні до неї знаходиться предмет. Людина як найбільш досконала істота починає шукати оптимальний варіант свого життя. Філософія — почуття усвідомлення, теор.-практ. Визначеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого.

2. Філософське мислення та його специфіка.

Філософський стиль мислення зявляється тоді,коли людина починає масштабно мислити

і шукати оптимальний варіант свого життя. Філософія дозволяє людині вирішити одне з найголовніших питань свого існування, а саме зайняти ту чи іншу життєву позицію. Такі вибори людина може робити на 3-ьох осн. рівнях: -звичайнийбуденнийпочуття; -теоретичниймислення; -практичнийна осн. почуття і мислення — визначеність і ідея. Філософія — почуття усвідомлення, теор.-практ. Визначеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого. Філософське мислення — це соціокультурна зумовленість філ-ії привела до того, що філософський тип мислення зявляється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає,що філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться.з конспекту Розуміння предмету мислення3 запитання предмет зумовлює особливості філософського мислення, які відмежовують філософію як від буденного так і від природничо-наукового мислення. Першою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює проблематику філософії в цілому, тому філософію не можна викладати як інші науки, від більш простого до більш складного. Другою — те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки філософію в цілому, а й ставить під питання того, хто запитує, тобто філософське мислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостей пізнання, а й зміни того, хто мислить — зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу мислення. Отже, філософське мислення, на відміну від повсякденної унітарності й догматизму, є принципово плюралістичним, толерантним, діалогічним.хз

Будучи орієнтованим на мудрість, філософське мислення є постійним і пристрасним прагненням навіть — любов ю до мудрості, а не самою мудрістю, яка неосяжна в нескінченності багатства свого змісту.

Специфіка філософського мислення полягає в тому, що:

♦                воно має дуже широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходить за межі буття та небуття;

♦                воно є формою людського самоосмислення з точки зору людини, її життєвого вибору;

♦                філософське мислення може окреслювати дійсність не та­кою, яка вона є, а такою, якою вона повинна бути;

♦                філософське мислення виступає одночасно як мисленням про реальність, так і мисленням про саме мислення;

♦                воно виявляється взаємопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обгрунтованим;

♦                при цьому філософське мислення завжди намагається по­ставити та розв'язати доленосні, абстрактні проблеми людського буття;

♦                воно являє собою рефлексію людини, тобто погляд на себе з боку, крізь призму своїх цінностей та інтересів.

Наведені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме в філософії і за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідо­ме вирішення своєї життєвої долі. У цьому розуміннні філосо­фія виступає як інтелектуальне прояснення своєї життєвої си­туації, осмислення стратегії та тактики своєї самореалізації

3. Своєрідність предмету філософії.

Розуміння предмета філософського знання створювалось досить важко і змінювалось у спільному зв'язку з розвитком суспільства, всіх аспектів духовного життя. Філософи відносно рано зрозуміли, що йдеться про новий спосіб мислення, де предметом виступає реальний світ. Реальний світ розглядається не як різноманітність речей, явищ, подій, а як єдність різноманіття речей, явищ, подій. Тому філософи античності прагнули здебільшого відкрити єдине джерело різноманітних явищ. Так, засновник Мілетської школи філософ Фа-лес (625 -бл. 547 pp. до н. є.) - вважав матеріальною причиною існування воду. Анаксімен (бл. 585 - 525 pp. до н. є.) - повітря, Геракліт (бл. 520-460 pp. до н. є.) - вогонь. Акцентування уваги на «природі речей» обумовило ту обставину, що першою історичною формою філософії стала натурфілософія. Але філософія не зупинилась на проблематиці буття - космосу. Мірою нагромадження знань, створенням спеціальних методів, способів дослідження почався процес розгляду буття людини. Це виразно сформулював Сократ (469-399 pp. до н. є.) у тезі «Пізнай самого себе». Із трактування тези Платон робить висновок, що Сократ мав на увазі людину з її духовним світом. Звідси висновок: людина перебуває в центрі земного буття та побудови світу. Безумовно, для світогляду IV ст. до н. є. ще не характерне чітке розрізнення культури та природи. Проте висунення в центр упорядкованого всесвіту людського розуму, як повноважного представника світового логосу, відображало ідею космосу як культури. Античні філософи вважали, що предметом філософії є внутрішній світ людини. Визначення предмета філософського знання: Космос та Людина простежується в процесі всього розвитку культури. Філософія Середньовіччя ще продовжує традицію античності, вважаючи будову (порядок) космосу предметом філософії. Альтернативою трактуванню предмета філософії в Середньовіччі є погляди гуманістів-мис-лителів епохи Відродження, які виступили проти космічної орієнтованості філософів Середньовіччя, вважаючи її культурним ретроградством, що спотворювало античне розуміння філософії як науки про людину. Італійський дослідник Едвард Гарен наводить визначення предмета філософії одним з провідних гуманістів XV ст. Колюччо Салютаті. Філософія, за визначенням Колюччо Салютаті, це роздуми про активність людини, живе усвідомлення спільної праці, роздуми про становище людини і її участь, про її поведінку, спосіб життя, сама жива причетність з усією драматичністю життєвого досвіду. Знання про природні процеси, фізичне, медичне становище людини тощо не лише протиставляються філософії, але й оцінюються зневажливо як другорядне та малозначне. Таке розуміння предмета філософії не тільки залишилось, але й стало розвиватися філософами європейського Просвітництва XVII-XVIII ст.ет! Особливо дивне те, що в історії культури створюється тоді досить міцна традиція трактування розвитку як «механічної картини світу», а звідси і переваження у філософськім знанні природно-наукових основ. Пізніше ретельний розгляд світоглядності філософії виявляє, що її «механічна орієнтація» повністю вкладається у концепцію соціального розуміння особи. Та тут виникає питання, чи не веде особлива увага до Людини до звуження предмета філософії у зв'язку з її «відмовою» від космічних тем? По-перше, «відмову» можна визнати обопільною. Конкретні науки відносять до філософії так звані методологічні проблеми, а філософія віддає тему космосу конкретним наукам. По-друге, це вивільнення філософії від побічних тем є результатом розуміння предмета філософії як знання про культуру людини. Справді, світ людини поділяється на природний та здобутий життям, досвідом ™ культурний. Досвід проявляється у внесенні людиною впорядкованості в процеси власного впливу на природу і в результати впливу. Але учасником творчих процесів, творчої діяльності, що складають зміст культури, є людина, особистість. Людина є суб'єктом історії не лише тому, що є єдиною особою, яка діє, але й тому, що людина сама формується у процесі власних дій. І власне історичне самофор-мування людини виступає суб'єктом культури. Аналогічно людина виступає і суб'єктом пізнання, і суб'єктом соціальності, і суб'єктом діяльності, тобто історичний суб'єкт творення. Виступаючи предметом філософії у такій багатоаспектній якості, людина втілює різноманіття культури. А оскільки це є процесом, то в філософії багато-аспектність світу культури виступає як багатопроблемність ставлення людини до світу.

Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст. - початок 5 ст. до н.е.). Слово “філософія” походить від двох грецьких слів : “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає “любов до мудрості”, “любомудріє”. Пояснення і закріплення в європейській культурі слова „філософія” пов’язане з ім’ям Платона (427 – 347 рр. до н. е.)

Предмет філософії можна визначити як „ ...система знань про світ як ціле, універсальну основу світу, місце людини у світі та смисли її існування”. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях. Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке світ і хто така людина ? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”. Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми.

Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами: “До об’ективних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією”.

Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами, як було вже показано вище, є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, - відношення “людина – світ”, його різні модифікації.

Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так звана “абсолютна ідея”, котра є ні чим іншим, як гіперболізованою об’єктивованою людською свідомістю, “абсолютним розумом”. “Абсолютна ідея, - наголошував філософ, - є розум, мислення, розумне мислення”; у філософії екзистенціалізму, у Ж.П. Сартра, абсолютизується, перебільшується “світ людини”, її суб’єктивність. “Немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності”, - підкреслював Ж. – П. Сартр; Едмунд Гуссерль, засновник так званої феноменологічної школи, в предмет філософії включав лише “чисту свідомість” – відокремлену від існування і свідомості конкретної людини; Л. Фейєрбах дотримувався іншої точки зору. Для нього “єдиним, універсальним і вищим предметом філософії” є “людина і природа як базис людини”; філософські концепції, наприклад, Д. Локка, П. Гольбаха та інших ґрунтуються на пріоритетності світу, природи, матерії, їх об’єктивності тощо.

Отже , при осмисленні основних проблем буття філософи так чи інакше розглядали їх через призму відношення “людина-світ”. Не випадково Йоган Фіхте, представник німецької класичної філософії, вважав, що розвиток філософії може відбуватися двома основними шляхами – від речі до ідеї (Фіхте називав такий підхід “догматизмом”) і від ідеї до речі (Фіхте називав такий підхід “ідеалізмом”).

Фактично ж німецький філософ визначив два основних протилежних напрямки у філософії – матеріалістичний (“від речі до ідеї”) і ідеалістичний (“від ідеї до речі”). Бо що таке матеріалізм?

Матеріалізм (від лат. Materialis – речовинний) – це філософський напрямок, який виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними. З точки зору матеріалізму, світ як природа є матеріальним, об’єктивним, незалежним від людини, її волі, свідомості. А сама свідомість, мислення, дух є властивістю високоорганізованої матерії, її ідеальним відображенням.

Ідеалізм (від грецьк. Idea – ідея, образ, поняття) – філософський напрямок, протилежний матеріалізму, який виходить з того, що свідомість, мислення, дух є первинними, а природа, буття, матерія – вторинними. Він поділяється на певні різновиди – об’єктивний ідеалізм та суб’єктивний ідеалізм залежно від того, яке духовне першоначало кладеться в його основу. Об’єктивний ідеалізм за основу дійсності приймає безособистісний дух, розум, свідомість (“абсолютний дух”, “абсолютний розум”, “чиста свідомість”). Суб’єктивний ідеалізм конструює світ на основі особливостей індивідуальної свідомості і ставить цей світ в залежність від неї, від “Я”[2, c. 16-18].

4. Історичні форми постановки основного питання філософії.

сторичні форми постановки основного питання філософії.Філософія виступаючи у якості науки, світогляду, методології і духовності має основне питання або основні питання. Основними питаннями в найбільш загальному розумінні є постановка і розвязання проблеми, від якої залежить доля існування предмету. Стосовно основного предмету філософії існують наступні точки зору: 1.основним питанням філософії будь-яких періодіветапів, шкіл, напрямків є проблема відношення мислення і буття, матерії і свідомості, матеріальною і ідеальною з боку їх первинності чи вторинності. В той же час, основне питання філософії — це також проблема, яка розвязує наступне питання: пізнавальний чи непізнавальний світ; 2.суть основного питання філософії: як співвідноситься у житті людини і сусп. такі явища як мораль, моральність, аморальність, тобто ця філософія стверджує, що в реальному житті людина живе і діє відповідно до моральності;3.у всі періоди на всіх етапах розвитку філософії ця проблема існувала і існує і постає як проблема людської свободи. Точки зору розуміння питання філософії: 1 Проблема визначення матерії

і свідомості, мислення і буття, істини і пізнаваності світу. 2 Кожна філософська система чи в залежності від історії, чи в залежності від специфіки школи має своє основне питання: a Екзистенціалізм — філософія існування: -вибір; -свобода існування; -ситуація. b Неотомістська — співвідношення між людиною і богом, вірою і розумом. C

Феноменологічнаетична феноменологія — проблема відношення людської моралі і її конкретної діяльності. 3 Основне питання філософії — свобода. Проблема свободи у відношенні до того життєвого світу, в якому вони реалізуються. Має сенс при наступному розумінні свободи: свобода — це почуття, усвідомлення, теор.-практ. означеність людиноюсусп.-ом

саме свого, а не чужого місця в світі.

Основне питання філософії та специфіка його розв’язання в історії філософії.

Основне питання філософії, питання про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального взагалі. Те або інше рішення цього питання (матеріалістичне, ідеалістичне, дуалістичне) утворює основу кожного філос. навчання. «Філософи, – писав Ф. Енгельс, – розділилися на два великі табори згідно тому, як відповідали вони на це питання. Ті, які затверджували що дух існував раніше природи..., – склали ідеалістичний табір. Ті ж, які основним початком вважали природу, примкнули до різних шкіл матеріалізму».

Основне питання філософії не є лише питання про пріоритет матеріального або духовного. Це також питання про те, що вважати матеріальним, а що духовним. Звідси виникає можливість численних модифікацій постановки й рішення основного питання філософії як у матеріалізмі, так і в ідеалізмі. Гегель, напр., ухвалює за первинне якесь поза людини існуюче мислення («абсолютну ідею»), Артур Шопенгауер виходить із уявлення про несвідому космічну волю, Ернст Мах (суб’єктивний ідеалізм) вважав елементами всього існуючого відчуття.

Багато філософів не вважають питання про відношення духовного до матеріального основним питанням філософії Для Ф. Бекона, напр., основне питання філософії – це проблема оволодіння стихійними силами природи. Франц. філософ 20 ст. А. Камю вважав, що основним питанням філософії є питання про те, чи варто жити. Лише деякі з філософів, у першу чергу Гегель і Фейєрбах, близько підійшли до правильного формулювання основного питання філософії у сенсі відношення духовного до матеріального. Кант визначив 4 основні питання філософії: 1) що я можу знати? (метафізика дає відповідь); 2) на що я можу сподіватись? (релігія дає відповідь); 3) що я повинен робити? (етика); 4) Що таке людина? (антропологія). Тут перші три питання зводяться до четвертого.

З точки зору діалектичного матеріалізму, поняття духовного й матеріального, суб'єктивного й об'єктивного (і, відповідно, суб'єктивної реальності й об'єктивної реальності) утворюють дихотомію (дихотомія – розсічення, ділення на дві частини), що охоплює все існуюче, усе можливе, усе мислиме; будь-яке явище завжди можна віднести до духовного або матеріального, суб'єктивного або об'єктивного.

Основне питання філософії містить у собі, крім питання про об'єктивно існуюче відношення психічного й фізичного, первинності духовного або матеріального, також питання про пізнавальне відношення людської свідомості до світу: як відносяться наші думки про оточуючий нас світ до самого цього світу? Чи у стані наше мислення пізнавати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявленнях і поняттях про дійсний світ формувати правильне відображення дійсності? Негативна відповідь на це питання характерна для представників скептицизму, агностицизму. Позитивне рішення цієї проблеми принципово по-різному в матеріалізмі й ідеалізмі. Матеріалісти бачать у пізнанні відбиття в людській свідомості незалежної від неї реальності. Ідеалісти ж виступають проти теорії відбиття, витлумачують пізнавальну діяльність або як комбінування почуттєвих даних, або як конструювання об'єктів пізнання за допомогою апріорних категорій, або як чисто логічний процес одержання нових висновків з наявних аксіом або допущень.

Філософія марксизму розуміє духовне як специфічний продукт розвитку матерії, поширює діалектико-матеріалістичне рішення основного питання філософії на пізнання суспільного життя: «Если материализм вообще объясняет сознание из бытия, а не обратно, то в применении к общественной жизни человечества материализм требовал объяснения общественного сознания из общественного бытия» (Ленін В. І.), тобто буття визначає свідомість. Це положення становить відправний пункт матеріалістичного розуміння історії. У рішенні основного питання філософії виявляються два головні філософські напрямки – матеріалізм і ідеалізм, боротьба яких становить основний зміст історико-філософського процесу.

Суть основного питання філософії – питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття. Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у вирішенні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення двох основних напрямів філософії – матеріалізму та ідеалізму.

Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, несотворимии, безкінечний у часі і просторі. Матерія – первинна. Свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії – мозку, вона – вторинна. Матеріальний світ згідно з матеріалізмом існує сам по собі, незалежно ні від людини, ні від будь-яких надприродних сил. Людина – частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та діалектичний.

Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювався конкретним змістом на різних етапах історії.

Виокремлюють два види ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний.

Об'єктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея, поняття та ін.), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім, перевтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування.

Суб'єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише як суб'єктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості, "комплекси", "зібрання" наших відчуттів і спри-йняттів, породження органів чуття.

Крім цих основних способів вирішення основного питання філософії є ще дуалізм, який визнає матерію і свідомість, дух і природу, мислення і буття як дві самостійні основи.

До сфери основного питання філософії належить і питання про здатність і можливість людини пізнати навколишній світ, про межі пізнання, про його природу та істинність. Матеріалізм стверджує, що людина здатна пізнати світ, що наші знання відповідають матеріальним об'єктам, тримають в собі їх образи, можуть бути і є істинними знаннями.

Об'єктивний ідеалізм також ствердно відповідає на питання про пізнання світу, але вирішує його на ідеалістичній основі, виходячи з абсолютної тотожності розуму і дійсності.

Філософський напрямок, що заперечує пізнаванність світу, називається агностицизмом (від гр. а – заперечення і gnosis – знання; недоступний пізнанню). Це, як правило, суб'єктивний ідеалізм. Згідно з агностицизмом людина не може мати вірогідних (достовірних) знань, оскільки реальний світ для неї – всього лише світ її почуттів, які внаслідок обмеженості та індивідуальних особливостей людських органів чуття, спотворюють дійсність, не можуть дати вірогідного знання про неї.

Найважливішими у філософії є питання про загальну структуру світу та стан, в якому він перебуває. Це питання знаходить своє вирішення у двох основних концепціях – діалектичній та метафізичній.

Діалектика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все взаємопов'язано і взаємозумовлено, а з погляду стану – він знаходиться в русі, в розвитку.

Метафізика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є сукупністю не пов'язаних між собою взаємопереходами предметів, явищ та процесів. Стосовно стану світу метафізика визнає рух і розвиток лише в певних межах – як зменшення і збільшення, як повторення.

Проблема загальної структури світу, що включає в себе і людину, і стан, в якому вона перебуває, є відносно самостійним питанням. Воно може вирішуватися в принципі однаково при різних підходах до основного питання філософії. Тобто матеріалізм, так само як і ідеалізм, може бути метафізичним і діалектичним.

Три основні питання філософії можуть, стверджує Кант, бути зведені до одного-єдиного проблеми: «Що таке людина?» Не слід, однак, забувати, що людина, за Кантом, може вивчати по-різному. Його можна вивчати емпіричними методами, спостерігаючи прояви людської природи в різні епохи і в різних культурах і звертаючи увагу на можливості удосконалення людини в цілому і його різних здібностей зокрема. Така методика характерна для антропології, і результати подібних досліджень були оприлюднені Кантом в «Антропології з прагматичної точки зору» (+1798), текст якої заснований на записах лекцій з антропології, які Кант читав у Кенігсберзькому університеті з початку 70-х рр.. Інший спосіб дослідження людини базується не на досвіді, а на філософської рефлексії, і він дозволяє виявити апріорні форми трьох основних здібностей людини, а саме здатності пізнання, бажання і так званої здатності задоволення-невдоволення. Такий підхід до людини теж можна називати антропологією, але це буде особлива, «трансцендентальна» антропологія. Її тези докладно розгорнуті в трьох кантовский «Критика».

Важливо, однак, відзначити, що система критичної філософії Канта в будь-якому разі не обмежується «Критика». Вони розглядаються Кантом як свого роду підготовчі твори, що передують аналізом основних людських здібностей більш предметно орієнтований виклад матеріалу. Так критика теоретичної здібності людини має бути продовжена метафізикою природи, практичної - метафізикою звичаїв. Кант дійсно створив не тільки «критичні», а й «догматичні», прикладні частини своєї філософії, опублікувавши «Метафізичні початки природознавства» (1786) і «Метафізика вдач» (1797). Втім, різке протиставлення прикладних і критичних частин Канта філософії позбавлене сенсу, так як у трьох його «Критика» вже містяться контури цих прикладних частин. Що ж до «Критики чистого розуму», то в ній укладені обриси взагалі всієї системи критицизму і, зокрема, двох інших «Критик», що пояснюється тим, що спочатку Кант планував обмежитися цією роботою.

5. Структура філософського знання.

У міру накопичення науково-філософських знань (природних, особових і громадських) і вироблення спеціальних прийомів дослідження (аналітичних - логічних, математичних) почався процес спеціалізації нерозчленованого знання, виділення математики, астрономії, медицини. Спочатку ці науки входили до складу філософського знання. Але поступово починається і обмеження круга проблем, якими займається філософія, відбувається розвиток, поглиблення, збагачення власне філософських представлень, виникають різні філософські теорії і течії. В ході предметного самовизначення філософії і її внутрішньої диференціації (спеціалізації) сформувалися наступні філософські дисципліни:

 онтологія (від греч. онтос - буття, суще) - вчення про буття (чи про першооснови усього сущого) : проблема буття розуміється тут в універсальному (всеосяжному) сенсі ("чому є щось, а не ніщо" - одне з перших філософських питань), аналізуються буття (сам принцип існування), небуття (чи можливе неіснування, ніщо), буття матеріальне (природа) і ідеальне (ідея, думка, дух). Часто онтологія в історії філософії ототожнювалася з метафізикою (букв. те, що йде після фізики), оскільки буття розглядалося не як те, що існує, а як те, що дозволять усьому існувати, само цим існуючим не будучи;

 гносеологія, эпистемология (від греч. гносис, эпистеме - знання) - теорія пізнання, аналіз найбільш загальних питань пізнання : пізнаваний або непізнанний (агностицизм) світ, які можливості, методи і цілі пізнання; у чому суть пізнання і що є істина; хто суб'єкт і що є об'єктом пізнання;

 логіка (від греч. логос - думка і слово одночасно) - наука про форми правильного (тобто зв'язного, послідовного, доказового) мислення; формами такого правильного (тобто відповідно до правил логіки, що відбиває реальні процеси дійсності) були поняття, судження, висновки;

 етика (від греч. эйкос - що відноситься до устоїв, характеру, поведінки) - наука про моральність, моралі як формам суспільної свідомості, про належне і правильну поведінку людини серед собі подібних; проблеми етики пов'язані з проблемами свободи волі, природи моральної поведінки і його принципів, справедливості, доброчесності, вищого блага, користі і щастя як наслідків людської поведінки;

 естетика (від греч. аестетикос - що відчуває, чуттєвий) - наука про художнє і ціннісне освоєння світу : вивчає принципи і умови творчого перетворення і зображення світу в таких категоріях, як краса, прекрасне, піднесене, потворне, естетичне сприйняття, смак, трагічне і комічне.

 філософія історії (освоєння закономірностей історичного процесу).

Структуру філософії в цілому можна зв'язати з такими трьома освоюваними нею явищами, як істина, добро і краса (і у зв'язку з цим виділяти в ній філософські дисципліни).

Починаючи з епохи Відродження (14-16 віків) процес розмежування між філософією і приватними науками протікає усе більш прискореними темпами.

Виникає уявлення про природну позитивну науку, що обмежується переважно фактичними, досвідченими (емпіричними) дослідженнями. Специфіку ж філософії тепер бачать передусім в її абстрагованості (спекулятивности, відірваності від досвіду), абстрактності, умоглядності, теоретичній, яка дуже часто вступає в протиріччя з фактами і реаліями дійсності. В цей час філософія ще продовжує займатися загальнотеоретичними питаннями природних наук. Але т.к філософське дослідження теоретичних проблем приватних наук не спиралося на достатній для цієї мети емпіричний матеріал, то воно носило умоглядний характер, і його результати часто вступали в протиріччя з фактами. На цьому грунті виникло протиставлення філософії приватним наукам. У 17-19 вв. створювалися системи, в яких природознавству протиставлялася філософія природи (що протиставлялася фізиці), філософія історії - історії як науці, філософія права - правознавству. Вважалося, що філософія здатна виходити за межі досвіду, давати "наддослідне" знання. Але такого роду ілюзії спростовувалися подальшим розвитком приватних наук.

У сучасному світі наука є розгалуженою системою знання. Усі відомі явища світу опинилися в "приватному" володінні тієї або іншої спеціальної науки (фізики, біології, географії). Проте в цій ситуації філософія зовсім не втрачає свого значення (всупереч позитивізму, що вважав, що з розвитком природних наук потреба у філософії як окремій від наук діяльності відпадає). Навпаки, відмова від претензії на всезнание дозволила філософії чіткіше самовизначитися. Кожна наука досліджує специфічно певну систему закономірностей, але жодна приватна наука не вивчає закономірності, загальні для явищі природи, розвитку суспільства і людського пізнання. Ці закономірності і є предметом філософії, визначаючи її специфіку.

Вже в 20 столітті усередині філософії сформувалися різні нові спеціальні дисципліни, пов'язані з характерним для філософії узагальненим і абстрактним способом розгляду явищ дійсності, : філософія мови (проблеми співвідношення мови і дійсності, мови і думки, виразимої думок в мові), філософія науки (проблеми наукового знання, розвитку науки, методів науки), філософська антропологія (дослідження найбільш загальних і істотних питань людини, його природи і еволюції).

Структура сучасного філософського знання

Центральне у структурі філософського знання є філософське вчення про Людину, а вчення про суть людини і Природу — філософська антропологія. Сучасна філософська антропологія спирається на вчення німецького філософа Макса Шелера та інших. У вченні про людину знайшло повне відображення реальне людське існування в усій цілісності, визначається місце і ставлення людини до навколишнього середовища, навколишнього світу.

Уже в античній філософії мислителі розмірковували про буття, Протягом століть інтерес до проблеми буття не згасав.

Так склалася онтологія — вчення про буття (від грецьк. ontos — суще і logos — вчення). Прагнення до теоретичного осягнення буття як такого, вияву його загальних визначень об'єднує філософів онтологічного напряму. Одночасно з онтологією почала розвиватися епістемологія — вчення про пізнання (від грецьк. opisteme — знання). Вихідним в епістемології є певне ставлення людини до світу — пізнавальне ставлення. Інакше кажучи, досліджується процес пізнання аналізом змісту. Щоб детальніше розглядати процес пізнання, ураховуються умови пізнання, тобто дається відповідь на запитання, де і коли пізнання сталося. Мова йде, звичайно, не про фізичне місце і час, а про культурно-історичний фон (координати). Нарешті, запитання про мету: навіщо, для чого докладаються пізнавальні зусилля? Тут на запитання варто відповісти, тому що з ним зв'язане центральне поняття гносеології — істина. Істина є безпосередньою метою пізнання. Людина, яка пізнає, прагне істини. У її дослідницьких пригодах істина — провідна зірка.

В античній філософії починає розвиватися і такий розділ філософського знання, як логіка вчення про форми мислення. Логічне знання є складний і дуже важливий аспект сучасного наукового мислення. У філософії Стародавньої Греції простежуються джерела виникнення соціальної філософії як філософського вчення про суспільство, виникнення і становлення суспільства, закони тенденції розвитку, прогрес та регрес.

Важливими розділами філософського знання є етика, естетика, філософська культурологія. Об'єкт вивчення етики — мораль, моральність як форма суспільної свідомості. Естетика досліджує сферу естетичного як специфічний прояв ціннісного ставлення людини до світу і сферу художньої діяльності людей. У зв'язку з різкими змінами у соціальній сфері у сучасних умовах розвивається аксіологія (теорія цінностей) — філософське вчення про природу цінностей, їх місце у реальності і про структуру ціннісного світу, тобто про зв'язок різних цінностей між собою, із соціальними і культурними факторами і структурою особи. Як і будь-яка предметна сфера знання, філософія має історію — історію філософії. Сюди включаються не тільки найцінніші надбання цивілізації оригінальні тексти філософів минулого і сучасності, а й численні коментарі. Історія філософії має предмет, метод, категорії.

Отже, сучасне філософське знання складається з філософської антропології, онтології, епістемології, соціальної філософії, філософії наук, філософських питань природознавства, етики, естетики, логіки, філософської культурології та історії філософії. Усі розділи філософії формулюють фундаментальний тип знання, що збагачує і розвиває філософську теорію. Є, однак, так зване прикладне філософське знання, головне завдання якого — узагальнення результатів сучасної науки, а також допомога людям у їх конкретній практичній діяльності, у пізнанні навколишнього світу, з'ясування сенсу життя людини, її поведінки в навколишньому середовищі, розвитку людства, соціальної сфери суспільства, суть і зміст державності громадянського суспільства. 

6. Співвідношення філософських і загальнонаукових методів.

Багатоманітність сфер людської діяльності обумовлює розмаїтий спектр методів, які можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед, слід виділити методи матеріальної і духовної (ідеальної, теоретичної) діяльності. Водночас, методи можна класифікувати: за масштабами (згідно з філософськими категоріями) на одиничні (специфічні) особливі й загальні (всезагальні).

Що стосується методів науки, то основ для їх поділу на групи, типи може бути кілька. Так, залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й змістовні, емпіричні й теоретичні та методи викладання. Виділяють ще й якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні таке ін.

У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В зв'язку з цим метода наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності можуть бути поділені на кілька основних груп:

1. Філософські методи, серед яких найзагальнішими та історично першими є діалектичний і метафізичний. До їх числа відносяться й аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та ін.

2. Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і застосування в науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових, найчастіше, відносяться такі теоретичні конструкції, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо.

Характерними рисами загальнонаукового інструментарію є, по-перше, поєднання і зняття в його змісті окремих властивостей, ознак і філософських категорій ; по-друге, можливість застосування формалізації, уточнень засобами математичної теорії тощо.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи та принципи пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології із методами спеціально-наукових знань. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносять системний і структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний та принципи моделювання, формалізації тощо. їх роль полягає у тому, що в силу свого "посередницького" характеру вони забезпечують взаємозв'язок філософського й спеціально-наукового знання.

Взагалі ж методологія як самостійна галузь знання охоплює усю різноманітність методологічних і методичних принципів та прийомів, операцій та форм побудови наукового знання. Дозагальнонаукових принципів дослідження,що випливають з філософських засад методології та логіки науки, слід віднести:

♦ системність(розкриття цілісності об´єкта як системи та створення єдиної цілісної картини);♦ єдність теорії та практики(пояснювальний принцип наукового пізнання та завдання науки на службі практиці);♦ детермінізм(визнання об´єктивності закономірного взаємозв´язку та взаємообумовленості явищ);♦ єдність теоретичного та емпіричного(цілісність структури дослідження, практична перевірка пізнавальних проблем).

Наукове знання і сам процес його одержання характеризуються системністю і структурованістю. Насамперед у структурі наукового знання виділяютьсяемпіричний і теоретичний рівні,а сукупність тих дослідницьких процедур, які ведуть до досягнення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.

Ці етапи і рівні в науковому дослідженні відрізняються за певними засадами. По-перше, вони відрізняються за гносеологічною спрямованістю (на емпіричному рівні - на вивчення явищ і поверхневих зв´язків між ними, без заглиблення у суттєві відношення, а на теоретичному рівні - на розкриття причин і суттєвих зв´язків між явищами). Головним пізнавальним завданням емпіричного етапу є описування явищ, а теоретичного - їх пояснення.

Емпіричний і теоретичний рівні відрізняються за характером наукових результатів. Основною формою знання, одержаного на емпіричному рівні, є факт і сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рівні знання фіксується у формі законів, принципів і теорій.

Відповідно відрізняються іметоди,що використовуються при одержанні цих типів знання. На емпіричному етапі пізнання використовують спостереження, експеримент, індукцію, а на теоретичному - аналіз і синтез, ідеалізацію, індукцію і дедукцію, аналогію, гіпотезу тощо.

Різниця між емпіричним і теоретичним етапами пізнання виявляється також у різномуспіввідношенні чуттєвого і раціональногомоментів у методах, формах пізнання, що використовуються на кожному етапі. Звичайно, чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнаннями не існує. Так, емпіричне дослідження хоча й зорієнтоване на пізнання і фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження шукає підтвердження правильності своїх результатів у емпірії. Експеримент завжди теоретично навантажений, а будь-яка абстрактна теорія має емпіричну інтерпретацію.

У методології науки введення категорій "емпіричне" і "теоретичне" має велике значення для уточнення структури наукового знання. Але внутрішня логіка методологічних досліджень потребує введення нової методологічної одиниці, що має характер метатеоретичної.

Не заперечуючи різниці між теоретичною і емпіричною діяльністю в науці, американський історик фізики Т. Кун використовує базисне методологічне поняття "парадигма".Парадигмальне знанняне виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності. Поняття "парадигма" у філософії науки було введене позитивістом Г. Бергманом для характеристики нормативності методології, а Т. Кун для побудови теорії наукових революцій запропонував систему понять, серед яких важливе місце належить поняттю "парадигма", що "визнане всіма науковими досягненнями, які протягом певного часу дають модель постановки проблем і їх розв´язання науковому товариству" [18].Парадигма,таким чином, тлумачилась і як теорія, визнана науковим товариством, і як правила, і стандарти наукової практики, і як стандартна система методів.

Парадигма використовується в теорії та історії науки для характеристики формування наукової дисципліни, описування різних етапів наукового знання (допарадигмального, тобто періоду, коли не існує теорія, визнана науковим товариством, і парадигмального), для аналізу наукових революцій. Це поняття застосовується також у методологічному аналізі різних наукових дисциплін (психології, соціології, хімії, мовознавстві тощо).

Аналогічний зміст має й поняття"дослідницька програма",введене у методологію науки англійським істориком науки І. Лакатосом. Під дослідницькою програмою лідер історичної школи у методології і філософії науки розуміє певного виду метатеоретичне утворення, що містить набір вихідних ідей і методологічних установок, які зумовлюють побудову, розвиток і обгрунтування певної теорії [19].

Останніми роками у вітчизняній літературі виник цілий комплекс методологічних понять метатеоретичного навантаження: "інтертеорія", "стиль мислення", "картина світу", "власні і філософські засади науки", "теоретичний базис", "умови пізнання" тощо. Це свідчить про потребу в новій методологічній одиниці, що разом з поняттями емпіричного і теоретичного дозволила б скласти правильне уявлення про структуру дослідницької діяльності у науковому пізнанні.

7. Діалектика та метафізика як філософські методи.

Альтернативність осмислення проблем буття має місце і в підходах до з’ясування проблем розвитку, розкриття його сутності, методів пізнання тощо. Мова йде про діалектику і метафізику як певних альтернативних філософських концепцій. Почнемо з визначення самих понять “діалектика” і “метафізика”. Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. “Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці. Що таке метафізика?

Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Даний термін був вперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення. Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у філософію Гегель.

В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні метафізики і діалектики виявляється в розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштовх” як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.

5. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини повинна ввійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.

6. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом “або-або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень виключається.

7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика – як процес. Останнє дозволяє охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. І, нарешті, останні. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним.

Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика – це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика – це історично неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі мають певні здобутки в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв’язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості розвитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мислення, а також в побудові наукової картини світу.

Такі альтернативні підходи до процесу пізнання, до зміни розвитку всього сутнісного, безумовно, накладають відбиток і на світогляд людини, її світоуявлення і світорозуміння.

8. Основні функції філософії.

Філософія виступає в двох іпостасях: по-перше, вона являє собою інформацію про світ в цілому та відношення людини до цього світу; по-друге, вона виступає як комплекс принципів пізнання, як загальний метод пізнавальної діяльності. Саме на цьому засновано виділення двох великих груп функцій: світоглядних та методологічних.

Відповідно до пріоритетної значущості проблеми людини першою серед світоглядних функцій виступаєгуманістична, оскільки філософія, хоча і не дає людині вічності, проте допомагає осмислити життя, знайти його сенс та зміцнити свій дух. Починаючи з епохи рабовласництва, коли значна частина людства перебуває у відчуженні від власності, від влади, від продуктів своєї діяльності, філософія звільняє людську особистість від зовнішнього насильства та надає їй внутрішнього змісту. В умовах спеціалізації в усіх сферах людської діяльності (в виробництві, науці, управлінні), в умовах посилення технізації суспільства, швидкого росту безособового природничо-наукового знання, зростаючого впливу цієї безособовості на особистість людини, саме філософія допомагає протистояти техніцизму, тоталітаризму та сциєнтизму, розкрити людині форму вільної людяності, де особистість покликана бути щасливою серед собі подібних.

Наступною світоглядною функцією філософії є соиіально-аксіологічна яка в свою чергу розчленовується на наступні підфункції:

• конструктивно-ціннісну,

• інтерпретаторську,

• критичну.

Зміст першої з них полягає у розробці уявлень про цінності, такі, як Добро, Справедливість, Істина, Красота; сюди ж відноситься і формування уявлень про суспільний ідеал. З конструктивно-ціннісними завданнями філософії переплітаються та утворюють єдність завдання по інтерпретації соціальної дійсності та по критиці її структур, стану, тих або інших соціальних дій. Інтерпретація та критика пов'язані з орієнтацією на цінності, суспільні ідеали, з оцінкою соціальної дійсності під відповідним кутом зору. Філософія критична за своєю сутністю, тому основою і сутністю критичної роботи філософа є виявлення і розкриття протиріч, невідповідності між прийнятою системою понять та цінностей та тим змістом, який в них привносить новий етап розвитку світової історії.

Важливою світоглядною функцією є також культурно-виховна, адже знання філософії, в тому числі вимог до пізнання, сприяє формуванню у людини важливих якостей культурної особистості: орієнтації на істину, правду, доброту. Одним з показників високої культури мислення є здатність суб'єкта не обходити пізнавальні протиріччя, а намагатися їх розв'язати, подолати, аналізуючи наявну інформацію, філософські категорії та виявляючи при цьому самостійність, нестандартність підходу.

Одним з завдань філософії є вироблення світогляду, що відповідає сучасному рівню науки, історичній практиці та інтелектуальним вимогам людини. В пояснювально-інформаційній функції модифіковано основне призначення спеціалізованого знання: адекватно відображувати свій об'єкт, виявляти його зв'язки та структурні елементи, основні закономірності, а також накопичувати і поглиблювати знання. Філософія, як і наука взагалі, виступає тією складною інформаційною системою, яка здатна збирати, аналізувати та переробляти інформацію з метою отримання нової інформації. Всередині цієї системи виділяються розділи: філософська онтологія (вчення про буття), теорія пізнання, діалектика як загальний метод, соціальна філософія, загальна етика, теоретична естетика, методологічні проблеми наук, філософія релігії, історія філософії тощо.

З боку свого методу філософія здатна виконувати кілька функцій відносно науки.

Серед методологічних функцій перш за все слід відмітити евристичну, сутність якої полягає у сприянні приросту наукових знань, в тому числі в створенні передумов для наукових відкриттів. Філософський метод допомагає конкретним наукам у вирішенні складних теоретичних, фундаментальних проблем, він може приймати участь у створенні гіпотез та теорій, у конструюванні передбачень.

Сутність координуючої функції полягає в координації методів у процесі наукового дослідження., яка базується на філософських принципах: принципі взаємної доповнюваності та принципі домінування. Будь-який метод науки має свої теоретико-пізнавальні та логічні можливості, за межами яких його ефективність знижується або елімінується зовсім. Внаслідок цього для вивчення складних об'єктів потрібні комплекси методів, здатних компенсувати неповноту пізнавальних можливостей окремих методів. Взаємодоповнюваність стає, таким чином, необхідною умовою, що дозволяє уникнути однобічності при виборі методів та їх оперуванні. Склад того чи іншого комплексу методів визначається за об'єктивним критерієм: наскільки ефективно вирішується конкретне пізнавальне завдання. Принцип домінування встановлює нерівнозначність методів у вирішенні проблем та доцільність їх підкорення головному, провідному у даній системі.

Стосовно функцій філософії термін «інтегруючий» пов'язаний з уявленням про об'єднуючу роль філософського знання відносно будь-якої множини елементів, що складають систему або здатні утворити цілісність. Тому інтегруюча функція полягає у визначенні та усуненні дезінтегруючих факторів, що приводять до роздрібненості системи, надмірного росту відносної самостійності елементів в її складі, виявленні недостатніх її ланцюгів або зв'язків, активне включення яких у функціонування системи надає їй більшої гармонійності та оптимальності, тобто підвищує ступінь упорядкованості та організованості.

Логіко-гносеологічна функція філософії полягає у розробці самого філософського методу, його нормативних принципів, а також в логіко-гносеологічному обгрунтуванні тих або інших понятійних та теоретичних структур наукового знання. Конкретні науки мають потребу в логіці, гносеології, загальній методології пізнання. Цю функцію виконує діалектика як логіка, оскільки вона розробляє засоби найбільш повного, точного відображення мінливої сутності об'єкта, що постійно розвивається.

Отже, філософія виконує світоглядні функції: гуманістичну, соціально-аксіологічну (конструктивно-ціннісну, інтерпретаторську та критичну), культурно-виховну, пояснювально-інформаційну. Дометодологічних функцій філософії відносяться наступні: евристична, координуюча, інтегруюча, логіко-гносеологічна.

Саме аналіз змісту функцій філософії дозволяє впевнитись у необхідності освоєння всієї скарбниці філософських знань, оволодіння філософською методологією пізнавальної діяльності.

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя.

Як правило, коли мова йде про світогляд, насамперед дається його характеристика як узагальненої системи ідей та поглядів на світ, людину, її місце в світі тощо. Такий підхід є важливим. Але обмежуватися цим не можна. Адже світогляд у цьому разі зводиться до об'єктивованої системи знань, відірваної від суб'єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається увага фактично на етимологію слова і тоді поняття світогляду зводиться до "погляду на світ".

Світогляд слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов'язково враховувати взаємозв'язок знання про світ і людину із соціальним суб'єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні.

За такого підходу на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка для соціального суб'єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично-духовного освоєння світу.

Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.

Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, е відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету.

Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності.

Кожна філософська концепція має свої вихідні, основні принципи. Так, матеріалістичні філософські концепції стверджують, що первинним є матерія, природа, а вторинним, похідним – свідомість, дух. Одним із принципів матеріалізму є визнання пізнаванності світу. Визнається, як правило, стан речей, процесів, що знаходяться в розвитку. Ці та інші принципи слугують природничим та суспільним науковим дослідженням. У цілому можна стверджувати, що сутністю методологічної функції філософії є логіко-теоретичний аналіз наукової та практичної діяльності людей. Філософська методологія визначає напрямки наукових досліджень, створює можливість орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі. Філософська методологія сприяє більш ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук.

Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є найважливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.

Засвоєння філософських положень має розглядатися не як доповнення до формування фахівця, який буде використовувати ці положення у своїй професії, а як та загальна основа формування духовного світу особистості, яка через усвідомлення людиною себе як людини, через усвідомлення сенсу свого буття відіграє визначальну роль у становленні особистості як фахівця

9.Категорії філософії як роди буття,форми діяльності та мислення.

Філософські категорії — це найзагальніші (гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер. Природа категорій та ж, що й законів. У формально-логічному відношенні закон є судження (відношення категорій). Самі ж категорії є окремими поняттями, які виражають внутрішнє, суттєве відношення між явищами й тому певною мірою теж є законами. У свою чергу кожен закон може бути зведений до певного поняття (категорії).

Кожна наука через свої категорії здійснює пізнання. Разом, в сукупності, вони утворюють науковий апарат (систему знань) певної науки, в якій відображаються істотні сторони предметів, процесів і явищ.

Категорії філософії відрізняються від будь-яких понять своєю всезагальністю. Це пояснюється тим, що об’єкт філософського дослідження не обмежується ніякими рамками, як це має місце в будь-якій іншій науці. Тому й філософські категорії не мають меж у своєму обсязі (як це має місце в інших науках). Система категорій діалектики становить ідеальний каркас, основу філософського знання. Саме вони і є мовою філософії, засобом філософствування.

Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об’єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань.

Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій («сутність», «кількість», «якість», «відношення», «місце», «час», «положення», «стан», «дія» «страждання»). Категорії «матерія», «форма», «причина» і «ціль», які ним були тежсформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. В новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: «кількість», «якість», «відношення», «модальність» (на його думку, додосвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова.

Гегель уперше ввів динамічну систему категорій. Вона розвивалась, у ній категорії були пов’язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв’язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності.

Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі (Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії — це чисто суб’єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін.

Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об’єктивного в суб’єктивному. Тому вони об’єктивні за змістом і суб’єктивні (ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах об’єктивного світу й пізнаються людиною.

На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати й поняття в їх русі, взаємозв’язках і взаємопереходах.

Важливою особливістю філософських категорій є й те, що вони виступають вузловими пунктами, ступенями пізнання. Фіксуючи всезагальні властивості й зв’язки, виявлені на тій чи іншій стадії розвитку пізнання, вони відображають особливості кожної стадії і є опорними пунктами людського пізнання. Це й підкреслює історичний характер категорій діалектики. Принцип історизму допомагає встановити конкретні етапи досліджуваного об’єкта (вихідний пункт, актуальний стан і перспективи розвитку). Цей принцип широко використовується в науках і практиці. Діалектичний стиль мислення можливий лише на основі глибоких знань і вмілого використання філософських категорій.

Філософські категорії виступають і як всезагальні форми мислення. Будь-яка людина, незалежно від того, вивчала вона філософію чи ні, в процесі мислення використовує ці категорії. В першому випадку вона буде використовувати їх свідомо, в другому — стихійно.

Таким.чином, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв’язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ.

10.Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорій. 

Категорії виникають і розвиваються разом з самою філософією. Зрілість визначається її досконалістю, наповненістю і особливістю взаємозв’язку її категорій. Останній формує і зумовлює їх зміст. Розвиток категорій — це розвиток зв’язку між ними. В основі цього зв’язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання.

Філософські категорії мають історичний характер. Вони не вічні. їх формування здійснювалось поступово, у тісному зв’язку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється удвох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії. Наприклад, в останні десятиріччя філософське мислення збагатилось такими категоріями, як «система», «елемент», «структура», «структурні зв’язки» тощо.

Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв -язок. Вони тісно пов’язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв’язки між ними гнучкі, рухливі, релятивні. Об’єктивною основою таких взаємозв’язків є матеріальна єдність світу.

Поняття -це формалюдськогомислення. Упрактицімисленняпоняттявикористовуються як ускладісуджень, то й позасудженнями,тобтосамостійно,виражаючипевнийпідсумокдослідження на конкретномуетапіпізнання.Понятійнийапаратзакріплюєдосвід, щонакопичуєтьсялюдством, йзабезпечуєосвоєння,збагнення новихоб'єктівдійсності. Томупоняттянайчастішевизначається як форма думи, уякійвідбитізагальні,істотніознакиоб'єктів.Такетрактування сходити до Аристотеля.Поняттярізногоступеняспільностіформуються шляхомвиявлення тихий чиіншихзагальнихознак,властивостей, рисдійсності,властивимпевнимоб'єктам. Усудженняхлюдинипоняттязіставляються один із одним, а привизначенні зрозумітиодне із нихзвичайнопідводить подінше, понадшироке, понадзагальне,визначається черезнайближчийрід йвидовувідмінність.

Уходісвоєїматеріальної ідуховноїдіяльності,формуючи сферулюдської культури івищіформисвітогляду, людивиробилипевні, граничноширокіпоняття, що здобулиназвуфілософськихкатегорій.Визначеннякатегорій,оскількицезагальніпоняття,можливо шляхом контрастногозіставленняїхній один із одним.

>Відзначимо,однак,наявністьіншого,досить перспективного,підходу дорозумінняпоняття, коли воно тавизначається якєдністьзагального,особливого іодиничного.Наявність двоякоготрактуванняпоняттяпояснюєтьсяфіксацієюрізнихстадійпізнанняпроявукатегорій,аналіз йвдосконалюваннякатегоріальногоапарата -найважливіші заподіянняфілософії.

>Багато великихфілософівминулого,міркуючи про природукатегорій, поважали, що смердотіданілюдиніспоконвічно і непов'язані іздосвідом йогодіяльності.Сучаснафілософіянайчастішехарактеризуєкатегорії як продуктпізнавальногопроцесу, якпідсумок практичногоперетворення світулюдиною, томуприймається, щофілософськікатегорії не лишеєнайбільшзагальнимипоняттями, але й імаютьрегулятивнуфункцію.

>Категорії -цепідсумок, результатнаукової роботи, але й ірегулятори самогопроцесудослідження.Пошук причинлюдськогонерозумінняякої-небудь ідеї,концепціїнатрапляєзвичайно накатегоріальнібар'єри.Розходженняпоглядів частовизначаютьсярізнимикатегоріальними «>сітками»домінуючими установками тихий чиіншихконкретнихпринципів.Лише «>змінивши системукатегоріальних координат», можнаприйнятиаргументи інавітьфакти, щоприводятьсяопонентом.

У найширшомузмісті,підкреслюютьдеякідослідники, усікатегорії можнавважатигносеологічними,тобтотеоретичнепізнавальними,хоча тільки вможепереважатионтологічний аспект (>такікатегоріїфіксуютьзагальніознаки,сторониоб'єктів чиїхнізв'язки івідносини), вінших -логічний чигносеологічний аспект (>такікатегоріїзвернені допізнання,розкриваютьспецифікуоб'єктно-суб'єктнихвідносин й немаютьбезпосереднього аналога вматеріальному світі).

>Одночасністьрізних культур -цереальний фактсучасногосуспільства.Будь-яка культурамає свою систему (чи шкалу)цінностей йособливусіткусвітогляднихкатегорій (Гегель образно мовивши про «>алмазну»мережу зрозуміти), котрі івиражаютьвідносинилюдини до світу.

>Філософськікатегоріїзаймаютьособливемісце врозумовійдіяльностілюдини.Доситьуказати насвітоглядну іметодологічну рольфілософії всуспільстві. Длябудь-якої наукиїїпоняттязавждикорелюють звихідноюмережеюфілософськихкатегорій. Хочафілософськікатегоріїопосередковані івходять у складбудь-якоїнауковоїтеорії, якої б сферудійсності вона невідбивала, уконкретнихситуаціяхдослідникбезпосередньозвертається дофілософськихкатегорійнайчастіше тоді, колизіштовхується ізаналізомякого-небудьзагального аспектупроблеми «світ - людина».Фіксуючизагальніаспективзаємозв'язкуприроди ілюдини,буття імислення,категоріївизначаютьсаме тихграниці, у якірозгортаєтьсяпошукрішеннядосліджуваноїпроблеми, а зв'язкукатегорійвідбивають структурупізнавальногопроцесу.

>Зрозуміло, нарізнихщаблях йрівняхпізнанняметодологічна ролькатегорійнеоднакова.Взаємозв'язоквикористовуваних укожному конкретномувипадкукатегорій -цесвоєрідний «пунктир» не лишетеоретичноїдіяльностісуб'єкта, але й іпрактичних йогозусиль,спрямованих назмінунавколишнього світу. Будучиформою і практичного, йтеоретичногоосвоєння світу,категоріїуніверсальні,загальні, й тому їхнього можнарозглядати якнайважливішийелементфілософськоїрефлексії.

У живомуорганізміфілософіїкатегоріїзаймаютьособливемісцесаме бо смердоті не лишевтілюють усобіспецифікуфілософськогознання як такого, але й ізв'язуютьфілософськітеорії ізконкретними напрямаминауковогопізнання.

Уіншихавторівцікатегоріїназванізагальфілософськими чизагальдіалектичними.

>Змістфілософськихкатегорій уходісуспільно-історичної практикибезупинноміняється ізбагачується.філософіязавждипрагнула непростоописуватинаявніструктури думи, але й ірозроблятикатегорії наосновіматеріалувсієїдуховної культури і практикипоколінь: «>Обіг (>пряме чибезпосереднє) додійсності, дореальнихзв'язків йвідносин,відбиваним увиглядіструктуримислення,даєїйможливістьзбагатититеоретичневираженнякатегорійдодатковимзмістом». Знання,накопиченібагатьмапоколіннями людей йузагальнені вкатегоріях,перетворюютькожну із нихсвоєріднуфілософську проблему, а всяфілософська проблематика так чиінакшеєтеоретичноютрансформацієюцентральноїсвітоглядноїпроблеми «людина - світ». Кожна ізкатегорійрозкриває граньцієїпроблеми,певним чиномхарактеризуєспецифікулюдськоговзаємини ізоб'єктивним світом. Ізв'язоккожної ізкатегорій ізіншиминеможливовиявити безїхньоїсистематизації вякому-небудьваріанті.Тільки в цьомувипадкудосліджуванакатегорія якелементсистеми через самуцю системувиявляєтьсязв'язаної ізусімаіншимикатегоріямисистеми.

>Зрозуміло,природна ісоціальнадійсністьнезмірнобагатшебудь-якоїкатегоріальноїсхеми, але йсаме узв'язках, увзаємозумовленостікатегорійвиражаєтьсяспецифікатієї чиіншоїсферидійсного світу.Саме тому віданалізу окремихфілософськихкатегорійдослідження переходити дорозгляду групкатегорій, «>блоків», «>рядів», «>гнізд» гранично широких зрозуміти, котрі можнарозуміти якпідсистеми.Ціпідсистеми зрозумітивідбиваютьособливості конкретногозрізуреальноїдійсності, щозмінюється,специфікупевноїсфери,окремоїобласті реального світу.

>Категорії,відбиваючимінливийпредметний світ, й самісторичномінливі,гнучкорухливі. «>Твердість»будь-якоговаріантамоделікатегоріальногоапаратафілософіївідносна,оскількикатегоріїїїскладні,багатозначні,варіативні.Постійнойде процесутворення новихкатегорій,відбуваються зміну ірозщеплення старих.Аналізсистемифілософськихкатегорійнеминуче приводити до запитання про тобі й маєш стільки вон велика й котріпоняття вартовідносити дофілософськихкатегорій.

>Якікритерії, щодозволяютьуважати ті чиіншепоняттяфілософськоюкатегорією? Улітературі з цого приводувисловлюютьсянайрізноманітнішівимоги іпобажання.Існує думка, щобудь-якепоняттястаєкатегорією,якщо воно тавиконує «>функціючленування ісинтезуваннядійсності» йякщо воно та,наприклад,задовольняє «>критеріюдоцільності» й т.п. Ос-кільки назвкритерійвключаєкількавимог,зупинимося наньому болеедокладно.

На думку Ю.О. Петрова,введенняпоняття дофілософськихкатегорійдоцільно,якщо воно та,по-перше, «>необхідно длярішенняактуальнихфілософських проблем»,по-друге, «>опирається наможливостіфілософіїрозроблятитеоріюоб'єкта, по третє,поняття, що вводитисяповинне бути «>узагальненнямвідповідних зрозумітиконкретних наук» «Томувінуважає, що «>наприклад,поняттясистемихоча іважливо дляфілософії, але й за годину його навряд чидоцільновводити якфілософськакатегорія, бофілософіяпокище надзмозісамотужкирозроблятитеорію систем» «Зцим,однак,важкопогодитися,філософія нерозробляє,наприклад,теоріюпросторово-тимчасовихвідносинматеріальнихоб'єктів, але йце незаважаєвважатипростір й годинунайважливішимифілософськимикатегоріями. Коли жстосуєтьсяпоняття «система», ті приближчомурозгляді воно тазадовольняє якпершому, то йтретьомувимогамкритеріюдоцільності. На думку М.Г. Макарова,критерійкатегоріального характеру того чиіншогофілософськогопоняттянеоднозначні: із одного боці, воно таповинневиражатидеякузагальнувизначеністьдійсності, ізіншого боці -йому виннаналежатиособлива роль улогічнійструктуріфілософськоїсистеми.

Привсійрозмаїтостівимог,пропонованих до статусуфілософськоїкатегоріїрізними авторами, вониутримуютьсядеякізагальнімоменти.Якщовраховуватисвітоглядне іметодологічнезначенняпроблеми «світ - людина», то вартопогодитися із тім, щофілософськікатегорії «>виробляються длярішення проблем, щостановлять предметфілософії наданомурівнірозвиткунауковогознання»Інодіцявимогаформулюється более категорично,тобто затверджується, щовзагалі «усікритеріїпоняття уфілософію на правахкатегорії, очевидно,можуть бутизведені дооднієївимоги -данепоняттяповиннеефективнослужитирозвитку,рішеннюосновноїфілософськоїпроблеми»Більшістьдослідників (О.Н.Аверьянов, Г.А.Брутян, І.Н.Бурова, М.М. Розенталь, М. Н.Руткевич,B.C.Тюхтин йін.) якосновнаознака «>філософічності» зрозумітиназивализагальність:поняття, щомає статусфілософськоїкатегорії,повиннепрацювати вбудь-якійобластізнання;Причомупоняттяможуть бутизагальними як пообсязі, то й позмісту.Одні (>матерія,необхідність...)ставляться доявищприроди,суспільства іпізнання, смердотізагальні пообсязі,інші (>істина,відбиття...)загальні позмісту, бонічого немає вприроді,суспільстві чимисленні, що неможе бутизмістомцих зрозуміти.

>Питання прокритерії, таким чином,вимагаєподальшогоуточнення. До двохвикладеноговищевимогамдоцільно, на форумі нашу думку,додатитретє, сутьякого внаступному: винна бути доведенонеобхідністьрозглянутогопоняття всамійСистеміфілософськихкатегорій. Хочафілософськікатегорії, дійсно,покликанівідбиватиневід'ємнівластивості інайбільшзагальнівідносиниоб'єктивноїреальності,ознаказагальності - й в цьомуправі його критики - неможе бутиосновним, й одного йогонедостатньо длявиявленняфілософсько-категоріального статусупоняття.Відношення жпоняття допроблеми «світ - людина» очевидний. Не для будь-яких зрозумітицейзв'язокустановлюється прямо ібезпосередньо. І лише до тоговипадку,якщоякі-небудьпоняттястановлятьнеобхідну ланку всистемі, системою смердотізв'язані і зпроблемою «світ - людина». Коли ж виннаявляти собою така система, - запитаннядискусійний.

>Специфікафілософії, на нашпогляд,виражається і урізних засобахїїздійснення, урізноманіттіпонятійнихполів йкатегоріальнихкаркасів.Загальновідомо, щознання, щофіксувалося людьми вприроднихрозмовнихмовах, було бпервиннимстосовнонаукових йфілософськихпоглядів. Слова івираженняповсякденноїрозмовноїмовиорганічновключалися внаукові іфілософськісистеми. яквідзначавА.Ф.Лосєв,філософськіпоняттяпоряд ізраціональнимнавантаженнямє символами, «>значеннєвимзародком символу», бомістять усобі «>активний принципорієнтації вбезбережнійдійсності ірозумінняспіввідношень, щопанують уній».

>Терміни,використовувані уфілософії,дослідникирозбивають втричігрупи.Перша дляфілософії неспецифічна ізастосовується ізметоюілюстрації. Друга група -філософськітерміни, але й не межовогорівняабстрагування.Головну ж рольграютьбазиснітерміни,тобто граничноширокіпоняття - «>сутність», «>зміст», «форма» йін. Цекатегоріальнийапаратфілософії.Змістфілософськихкатегорій можнавиявитирізними способами, але йнайбільшповневизначеннякожноїкатегоріїдає самаїхня система.

Таким чином,відносячи ті чиіншепоняття до числафілософськихкатегорій,доцільновраховувати, на нашпогляд, щовипливає.По-перше,розглянутепоняттяповиннерозкриватипевну іважливу граньпроблеми «світ - людина».По-друге,данепоняттяповинневідображатияку-небудьнайбільшзагальнувластивість, ставлення доіснуючоїреальності.По-третє,цепоняттяповиннезайнятисвоємісце у ужесформованійсистемізагальновизнанихфілософськихкатегорій.

Дляфілософськоїрефлексіїважлива якїїлогічна, то йгносеологічнафункція.Категорії -це іщабляпізнання світу, йформилюдськогомислення,насампереднаукового. Уцей годинунакопичується усе понадознак того, що наукаперебуваєнапередодніякісно новогоетапу свогорозвитку,етапу, що ізвідомоючасткоюумовності можна було б бназвати «>постнеокласичним». Один ізнайважливішихознакпостнеокласичної наукипов'язаний із переходом допізнання складноорганізованих,багаторівневих систем, щорозвиваються,розглянутих,якщокористуватисятермінологією І.Пригожина, надплані їхнінаявного, актуальногоіснування, але йтакож уконтекстістановлення,потенційноїбагатоваріантностіможливихсценаріївїхньогорозвитку «>Саме томупідсилиласяувага дофілософськогоаналізу таких зрозуміти як «хаос» й «порядок», «>стійкість» й «>нестійкість», «>зв'язок», «зміну», «>розвиток».Актуальність розробки проблем,пов'язаних ізфілософськимикатегоріями,безсумнівна.Вонапояснюється їхньоговеличезнимсвітоглядним йзагальнотеоретичнимзначенням,тієюметодологічноюроллю, щоціпроблемиграють урозвиткусучасногоприродничо-наукового ігуманітарногознання.Філософськікатегоріївідбивають -своїмизмістом йвзаємнимизв'язками - тихособливості івідносини, ту сутьрізноманітноїдійсності, допізнання якіпрагнули багатопоколінь людей.

>Систематизаціякатегорій

Проблемусистематизаціїфілософськихкатегорій ізповним правом варто було б бназватиоднієї із «вічних»філософських проблем. Філософія неможевідмовитися відрішення таких проблем, вонзавжди якщо перед тимзвертатися. Беззалучення івикористанняфілософськихкатегорійнеможливопоглибленепізнання ані окремихпроцесів йявищ, ані світу якєдиногоцілого, щозмінюється. Укатегоріях йїхніхзв'язкахвиражається тіістотне, щоосмисленопоколіннями людей.Чітке колоцих гранично широких зрозумітинамагалисявизначитимислителірізнихчасів, відпредставниківпершихфілософськихшкілДревньоїГреції іДревньоїІндії допредставниківнімецькоїкласичноїфілософії.

>Категоріальнийапарат, мова Сучасноїфілософіїзначноюміроюуспадкований відкласичноїфілософії. Ключ до йогорозуміння, дофілософського «>правопису»потрібношукати вісторіїфілософії.Звернемося ж додеякихїїсторінок.

>Філософськізнаннязароджувалися влоніміфологічногосвітогляду стародавніх.Поштовхом доїхньоговиникненнямігслужитискладний комплекспротиріч, уякомуголовну рольгралопротиріччяміжміфологічнимифантазіями стародавніхмислителів йреаліямисуспільної практики. Основуфілософських знаньсклав,імовірно,своєрідний сплавмистецтва,моральнихпоглядів йзачатків знань, необходимих длявиробничоїдіяльності людей. УІндії,наприклад,філософіявиникає в VII. дон.е., коли «суторелігійнепояснення світу уже неможезадовольнитивимогам,висунутимнауковимзнанням, щонароджується. УДревнійГреціїфілософіявідділялася відміфологічногосвітогляду черезформування зрозуміти, задопомогою якіішлоосмислення природного світу ісоціальнихявищ. якособлива формасуспільноїсвідомості й якспецифічна духовна діяльністьфілософія сталаможливоїлише после того, «якця діяльність моглаопиратися напоняття, щоскладалися наосновібагатоговиробничого,соціального і моральногодосвідустародавніхгреків.Першіфілософські подивися можнарозглядати й якпідсумокінтуїтивногопрагненняз'ясуватиспіввідношеннясуб'єктивного іоб'єктивного,матеріального і духовного. Це івизначилоїхнюспецифіку,відмінність відіншихпоглядів стародавніхмислителів. М. В.Желновуважаєнавіть, що «>властиво предметомфілософіївиявляється реальноіснуючадіалектикасуб'єктивного іоб'єктивного.Відношення жсвідомості ібуттяз'являється тоді якнайважливіша сторона, «ядро»діалектикисуб'єктивного іоб'єктивного.

>Середчисленнихіндійськихфілософськихшкіл буддизмдає одну ізнайбільшранніх вісторіїформулювань законупричинності, ацедоситьважливий аспектдіалектичноїконцепції. Унавчаннісанкхья, якнайбільшрозробленійформіфілософськогосвітоглядудревньоїІндії,використовуються 24категорії, щоохоплюють собою всюдійсність. Цесвоєрідні качанивсьогоіснуючого.Поряд із нимизізнається духовний вушко -пуруша.Пуруша - 25-такатегорія вданійсистемі.П'ять зцихпочатків (вода,ефір, чипростір, земля,вогонь,повітря) - основа всіхживих йнеживихпочуттєвосприйманихоб'єктів. Системацих 25почавє,мабуть,однієї ізнайперший систематикнайбільшзагальних збагнути вфілософії. Удеяких аспектах до школисанкхьяпримикає школа йоги, бо йога «>визнавалаособистого бога і включала його до системи.Останнєзближаєйогові ізіндуїзмом. Уфілософськійконцепціївайшешиківтакожустановлюєтьсясвоєрідна системакатегорій дляописувсьогоіснуючого. Це -субстанція,якість,дія,спільність,особливість,небуття. Однак, на думкувайшешиків,загальне реальноперебуває лише у предметах, йкатегорії їм -це непоняття як продуктдіяльностірозуму, анасамперед предмет,позначенийпевнимтерміном.

Світпринциповопізнаваний, йзнання пронього - результатпочуттєвогосприйняттяреальнихоб'єктів.Вайшешики детальнорозробляютьлогіку,вчення проприйоми іспособипізнання.Г.М.Бонгард-Левині.К.Жольвідзначають, щощеФ.Ф.Щербатській мовивши пропаралельністьрозвиткулогічнихкатегорій вІндії

й вГреції, в Аристотеля.Г.М.Бонгард-Левинвисловлюєприпущення, щооднієї ізпершихспроб вісторіїіндійськоїфілософської думизрозумітивзаємозв'язок промов бувздогадвайшешиків проякийсьдіалектичний принцип.Він подчеркивает, що «уконцепціївайшешиківпростежуються ідеякі зачаткидіалектичногопідходу доявищзовнішнього світу. Це особливопомітно втрактуванні такихкатегорій, якбуття інебуття.Границяміж нимидоситьумовна, й смердотібезупиннопоміняють один одного...Буття інебуттявиступаютьпротилежностями в конкретномувипадку, але йдинамікаїхньоговзаємного переходу у тій годинудемонструє йїхняєдність».Найбільшважливими дляпізнання увайшешиківуважалисякатегорії «>загальне» й «>особливе».Елементидіалектикиприсутні увайшешиків й вїхньомуматеріалістичномурозумінніпричинно-наслідковихвідносинприроди.

>Формуваннядіалектики вфілософіїпочинається іздіалектикипричинно-наслідковихвідносин, йце невипадково.З'ясуваннядіалектичногоспіввідношення заподій інаслідкиприпускаєпевнерішенняпроблеми початку,проблемирозвитку,зміниякіснихстанів.Воноформуєуявлення про годину, про структуру, провластивостідосліджуванихоб'єктів.

>Більшістьдавньогрецькихфілософівназивало своїголовні твори «Про природу».Цяобставина говорити про ті, упершучергунатуралістами, щодавньогрецька наукавиниклаодночасно ізфілософією.Милетськіфілософи,наприклад,висловлювали ідеїрозвитку світу,намагалисязрозумітидіюсуперечливих силприроди. Ті, що смердотіпояснювализміну ірозвитокприроди ізїїсамої,виявлялодіалектичний характерфілософськогознання, щонароджується.Вартопогодитися із тім, що «>спочаткудіалектичні ідеїрозвивалися поперевазі приосмисленніприроди, апотімформулювалися і увченнях про сус-пільство імислення»Доситьглибоко ісерйозноконцепціявічногостановленнявиражена уже уфілософіїГеракліта, уякогонеїзапозичить Платон.

УматеріалістівДревньоїГреціїодержуютьрозвитоктакікатегорії, як природа,дійсність,буття,небуття,простір, годину, рух,необхідність,якість,кількість йін., але й Першіспробиоб'єднаннянайбільшезагальних зрозуміти дляопису,понятійногоосвоєння «>усьогоіснуючого»історикифілософіїзнаходять уПіфагора і Платона.

>Розробляючикількісний аспектприроднихзакономірностей,оголосивши, що «усеє число»,піфагорійціарифметичнепоняття «число»порахувалицентральноюфілософськоюкатегорією.Піфагорійськатаблицяпротилежностейскладається із десяти пар: межа ібезмежне, хлопця інепарне,єдине і багато чого, праві іліве,чоловіче іжіноче,спочиваюче і щорухається,пряме ікриве,світло і пітьма,гарні ідурні,квадратні ірізнобічне»Протилежностіціставляться як до природного, то й досоціальноїдійсності, але йдані смердоті вибачимоперерахуванням.

11.Особливості філософської думки у Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

 Філософія Стародавнього Китаю.

Історія китайської цивілізації сходить до рубежу III-II тисячоліття донашої ери, кінцем її давнього періоду вважається крах імперії Хань (220р. нашої ери). Умови для виникнення цивілізації тут виявилися меншсприятливі, ніж у Месопотамії та Єгипті. До другої половини I тисячоліттядо нашої ери Старовинні Китаю розвивався, по суті, у відриві від іншихцивілізацій. У VIII столітті до нашої ери в Китаї існувало безлічдержав. Єдністю культурної традиції виділялися царства середньоготечії Хуанхе і Великої Китайської рівнини. Тут сформувавсяетнокультурний і політичний комплекс середніх царств (Чжунго) і виниклоуявлення про інших як про «варварів чотирьох країн світу». Ідеякультурного пріоритету чжуньгожепь (людей середніх царств) стає важливимкомпонентом самосвідомості древніх китайців.

З середини I тисячоліття до нашої ери настає епоха глибоких змінстарокитайського суспільства. У IV столітті до нашої ери Китай став перетворюватися наадміністративно-командну імперію східного типу цивілізації. Епоха  Чжаньго стала епохою «суперництва ста шкіл», коли складалися основнінапрями філософської думки Стародавнього Китаю, хоча на рівні масовоїсвідомості продовжувало панувати народно-міфологічне мислення,поклоніння силам природи, поетизація бунтарства народних героїв, які повсталив ім'я блага людей навіть проти Небесного Владики.

Виникли конфуціанство, даосизм.

Конфуціанство.

Конфуціанство - етико-філософське вчення, розроблене його засновником  Конфуцієм (551-479 роки до нашої ери), розвинене в релігійний комплекс  Китаю, Кореї, Японії та деяких інших країн.

Державний культ Конфуція з офіційним ритуалом жертвоприношення,заснованим в країні в 59 році нашої ери, проіснував в Китаї до 1928року. Конфуцій запозичив первісні вірування: культ померлих предків,культ Землі і шанування древніми китайцями свого верховного божества ілегендарного першопредка - Шан-ді. У китайській традиції Конфуцій виступаєхранителем мудрості «золотого століття» - старовини. Він прагнув повернутимонархам втрачений престиж, поліпшити звичаї народу і зробити йогощасливим. При цьому він виходив з уявлення про те, що древні мудрецістворили інститут держави задля захисту інтересів кожного індивіда.

Конфуцій жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь: гинулавлада чжоуского правителя - Вана, порушилися патріархально-родові норми,руйнувався сам інститут держави. Виступивши проти панував хаосу,філософ висунув ідею соціальної гармонії, що спирається на авторитетмудреців і правителів глибокої давнини, пієтет перед якими ставпостійно діючим імпульсом духовної та суспільного життя Китаю.

Конфуцій викладав ідеал досконалої людини (цзюнь цзи), розглядаючиособистість як самоцінну. Він створив програму вдосконалення людини: зметою досягнення духовно розвиненої особистості лада з Космосом. Благородний чоловік  - Джерело ідеалу моральності для всього суспільства. Йому одному притаманневідчуття гармонії і органічний дар жити в природному ритмі. Він являєєдність внутрішньої роботи серця і зовнішньої поведінки. Мудрець дієприродосообразно, оскільки від народження долучений до правил дотримання  «Золотої середини». Його призначення - перетворювати соціум за законамигармонії, що панує в Космосі, впорядковувати та охороняти її живе. Для  Конфуція важливі п'ять «сталість»: ритуал, гуманність, борг --справедливість, знання і довіра. У ритуалі він бачить засіб, яка виступаєяк «основа і втонув» між Небом і Землею, що дозволяє вписати кожнуособистість, суспільство, державу в нескінченну ієрархію живого космічногоспільноти. При цьому правила сімейної етики Конфуцій переніс на сферудержави. В основу ієрархії їм було покладено принцип знання,досконалості, ступінь прилучення до культури. Почуття міри, закладене увнутрішньої суті ритуалу через зовнішні церемонії та обряди, доносило цінностігармонійного спілкування на доступному рівні до кожного, залучаючи їх дочеснот.

Як політик Конфуцій усвідомлював цінність ритуалу в справі управліннякраїною. Залучення кожного до дотримання заходів забезпечувало збереження всуспільстві моральних цінностей, не допускаючи, зокрема, розвиткуспоживацтва і збитку духовності. Стійкість китайського соціуму ідержави, що харчується життєздатність китайської культури, багато в чому булазобов'язана ритуалу.

Даосизм.

Даосизм виник в IV-III століттях до нашої ери. За переказами таємниці цьогонавчання відкрив древній легендарний Жовтий імператор (Хуан-ді). Удійсності витоки даосизму виходять до шаманським віруваннями і наукмагів, а його погляди викладені в «Каноні про шляхи та доброчесності»  ( «Даодецзіне»), що приписується легендарному мудреця Лао-цзи, і в трактаті  «Чжуан-цзи», що відображає погляди філософа Чжуан Чжоу (IV-III століття до нашоїери) і «Хуайнань-цзи» (II століття до нашої ери).

Соціальним ідеалам даосизму було повернення до «природного», первіснійстаном і внутріобщінному рівності. Даосци засуджували соціальний гніт,засуджували війни, виступали проти багатства і розкоші знати, бичувалижорстокість правителів. Засновник даосизму Лао-цзи висунув теорію  «Недіянням», закликаючи маси до пасивності, слідування «дао» - природногоходу речей.

Філософські побудови стародавнього даосизму стали фундаментом релігійногонавчання даосів в середні століття як частини синкретичного комплексу «трьохнавчань », поряд з конфуціанством і буддизмом. Видатними представникамисередньовічної даоської думки були Ге Хун (IV століття), Ван Сюаньлань (VII століття),  Лі Цюань (VIII століття), Теянь Цяо (Тань Цзіншен) (X століття), Чжан Бодуань (XIстоліття). Конфуціанський освічена інтелектуальна еліта виявляла інтерес дофілософії даосизму, особливо був привабливий древній культ простоти іприродності: в злитті з природою знаходить свободу творчості.  Увага до даосизму особливо посилився після падіння династії Хань, коликонфуціанство, як офіційна релігія, вичерпала свої можливості. Даосизмсприйняв деякі риси філософії та культу буддизму в процесі адаптаціїостаннього до китайської грунті: буддійські поняття і філософські концепціїпереходили у звичних для китайців даоскіх термінах. Даосизмвпливав на розвиток неоконфуціанства.

2. Філософія Стародавньої Індії.

Однією із найбільш самобутніх культур Стародавнього Сходу була індійська.  Велику роль у духовному житті Індії грала релігія індуїзму. Пам'ятники тогоперіоду - «Веди» - містять великий матеріал з міфології, релігії іритуалу. Ведийское гімни вважаються священними текстами і уснопередавалися з покоління в покоління. Однією з характерних рис ведійськоїрелігії був політеїзм - поклоніння багатьом божествам. Для ведизмухарактерний синкретизм в описі богів, верховного божества не було.

Індієць того часу обожнював сили природи, одушевляє рослини, гори,ріки. Пізніше оформилося і подання про переселення душ. У ведійськихгімнах простежується пошук рішення загадок світобудови, висловлюється думка просмертності навіть богів. Багато рис ведизму увійшли в індуїзм, де на першійплан висувається бог-творець, встановлюється сувора ієрархія в пантеонібогів.

Індуїзм.

Індуїзм - релігійна система, найтіснішим чином пов'язана з історією таспецифічною соціальною структурою народів Південної Азії. Послідовниківіндуїзму налічується у світі більше 700 мільйонів і мешкають вони майжевиключно в країнах Південної Азії, перш за все в Індії (близько 83%населення). Більшість складають індуїсти в королівстві Непал.

Умови формування і розвитку індуїзму визначили своєрідність йогофілософської системи. Яскрава, соковита, багата і різноманітна, розрахованана всі рівні індивідуальної свідомості, ця релігійна система відрізняєтьсясвоєї плюралістичної.

Характерний для індуїзму політеїзм (не обмежується поклоніннямосновний тріаді - Шиві, Брахмі, Вішну) давав можливість вибору, як самогооб'єкту культу, так і форми його шанування в залежності від конкретної метизвернення до божества, за кожним з яких були закріплені певніфункції, а також в залежності від напрямку в індуїзмі, якогодотримувався індієць, будь то шиваїзм, вішнуїзм або їх численнірізновиди.

У сфері філософії індуїзм розробив проблему співвідношення загального таприватного, кінцевого і нескінченного, єдності Космосу, Абсолюту,відносності істини. Широта індуїзму проявилася і у виробленніпросторово-часових характеристик, що мають одиницею космічногочасу «день Брахми», що дорівнює 4320 хвилинах астрономічних років. Звідсиуявлення про тлінність та сиюминутности сьогодення, що визначиликвієтизм, умоглядність і споглядальність філософських систем, заснованихна індуїзмі.

Центральне місце у філософській концепції індуїзму займає доктрина пропереселення душ (сансара) відповідно до заслугами і вчинками впопередніх народження (карма). Метою будь-якого індуїстського культу єреалізація зв'язку з його об'єктом, зникнення протиставленняіндивідуальної душі (Атман) світової (Брахману). При високорозвиненомусвідомості індивіда протиставлення Практики (природи) пурум (вселенському  Людині, узагальненої духовному образу Всесвіту) також має зникнути,подібно до протиставлення свого «я» конкретного об'єкта індуїстськогопоклоніння.

Відповідно до релігійно-філософськими уявленнями індуїзмрозробив певні норми громадських установлений з детальноюрегламентацій поведінки в залежності від місця індивіда в соціальнокастової ієрархії, а також в залежності від його вікової приналежності,виділивши чотири періоди (ашрама) в життя індуса: Брахмачарі - учнівство,гріхастха - верховенство в родині, ванапрастха - відлюдництво, саньясі --відлюдництво і відмова від земного.

Значно раніше (середина I тисячоліття до нашої ери) в Індіїскладається буддизм.

Буддизм.

Вчення буддизму викладено в низці канонічних збірок, центральне місцесеред яких займає пашітскій канон «Тіпітака».

За буддизму, життя в усіх його проявах є вираження різнихкомбінацій або «потоків» нематеріальних частинок - дхарм. Сполучення дхармвизначаю буття того чи іншої людини, тварини, рослини і т.д. Післярозпаду відповідного поєднання наступає смерть, але дхарми НЕзникають безслідно, а утворюють нову комбінацію; цим визначаєтьсяпереродження індивіда відповідно до закону карми - заплати взалежно від поведінки у попередньому житті. Нескінченний ланцюг перероджень  (сансара, або колесо життя) може бути перервана, і до цього повиненпрагнути кожен; припинення перероджень, що викликають страждання, означаєдосягнення нірвани - стану спокою, блаженства, злиття з Буддою. Аледосягнення подібного надіснуванні можливо лише при веденні доброчесногожиття.

Основу навчання складають "чотири великих істини», які, згідно зтрадиції, відкрилися Сиддхартха Гауташе в момент його «просвітління». Істинипроголошують, що 1) життя є страждання, 2) причина всіх страждань --бажання, 3) страждання можна припинити шляхом позбавлення від бажань,  «Погашення» останніх, а для цього необхідно 4) вести добродійне життяза законами "« правильної поведінки "» і "« правильного знання "».

«Правильна поведінка» означає життя відповідно до такихпринципами: не вбий і не чини нікому шкоди, не вкради, не бреши, нечини перелюбу, не вживай дурманних розум напоїв. Для чернецтва дотого ж основною лінією поведінки повинен бути аскетизм, і томубуддійським ченцям заборонено бути присутніми при розвагах, спати назручній постелі, користуватися натирання, пахощами, духами, володітизолотом і сріблом, а також їсти після полудня. «Правильне знання»передбачає самозаглиблення й внутрішнє споглядання - медитацію.  «Правильна поведінка» і «правильне знання» дозволяє людині поступововирватися з нескінченного ланцюга перероджень, досягти нірвани.

За буддійському канону, люди не самотні на шляху до пізнання істини, насвоєму шляху до просвітління. У цьому їм допомагає Будда (він не вважаєтьсятворцем світу; світ, з буддизму, існував сам по собі), а також  Бодхісаттви - істоти, яким залишилося зробити останній крок длядосягнення нірвани, але які його не роблять свідомо, допомагаючи людямзнайти порятунок.

Буддійський пантеон об'єднує безліч богів як індійськогопоходження (наприклад, Брахма), так і тих, хто прийшов з вірувань неіндійскіхнародів, які прийняли буддизм.

 Філософія, як зазначалося, виникла в VI — IV ст. до н. е. одночасно в трьох цивілізаціях — індійській, китайській і грецькій. Про зародження філософії свідчить протиставлення загальноприйнятих думок про світ справжнім знанням про нього — істині. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, пануючих думок, коли фіксуються розбіжності видимого і сущого, загальноприйнятого і справжнього. Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками: соціальними, що формують самосвідомість особи (торгівля, держава з регульованими соціальними відносинами); ознайомлення з іншими народами та їх звичаями; криза традиційної міфології; зародки наукового знання. Ці чинники породжують основну онтологічну (що таке (справжнє) буття і небуття) і гносеологічну (що є істина, а що тільки видимість її, як досягти істини) проблеми.    Загальна характеристика онтологічних і гносеологічних здобутків давньогрецької філософії і європейської традиції загалом до епохи Відродження, а китайської та індійської філософії до XX ст. полягає в тому, що відношення між видимим та істинно сущим світом будувались на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель будували різні моделі співвідношення між видимими і невидимими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокрема емпіричних фактів, які б свідчили про справжній характер цього співвідношення, не було. Цим, зокрема, зумовлена така різноманітність онтологічних і гносеологічних концепцій цього періоду.    Прорив у надемпіричний позачуттєвий світ (світ, який лежить за порогом людських відчуттів) було здійснено в Європі в XVI—XVII ст. з допомогою приладів і математичного природознавства, що поклало край умоглядним спекуляціям про світ, про буття. Тепер онтологічні та гносеологічні моделі вибудовуються з огляду на стан розвитку наукового знання: головна вимога до них — бути науковоподібними. Ніхто вже не наважиться стверджувати, що; основою світу є вода, вогонь чи щось подібне. Атомізм Нового часу не може бути демокрітівським. Атомізм давньогрецького філософа Демокріта (прибл. 460 — прибл. 371 до н. е.) — це лише цікавий здогад, який можна й ігнорувати, а хімічний атомізм ґрунтується на експерименті, є основою хімічного виробництва. З цим не може не рахуватися жодна сучасна філософія природи.    Європейська наука змусила заговорити про потойбічний (для людських чуттів) світ, що спричинило зміну моделі філософування про нього. Проте існує сфера філософського знання, де істина не пов´язана з науково-технічним поступом. Це — сфера моралі. Моральноетичні концепції, як і раніше, відчутно впливають на практику моральних стосунків у суспільстві. Тому роздуми давніх людей про світ мають тільки історико-культурне значення, а їхні етичні вчення і тепер збуджують інтерес. Адже здебільшого вони стосувалися реального життя і вибудовувались на його основі.