8. Основні шляхи реалізації концепції

Ефективність процесу виховання в дусі громадянськості залежатиме від повноти реалізації усіх його складових. Конкретними шляхами можуть бути: - включення проблематики громадянського виховання до дослідницьких програм та планів навчальних та наукових закладів, проведення науково-теоретичних конференцій та семінарів, практично-методичних нарад з актуальних проблем громадянського виховання та освіти; - підвищення професійної кваліфікації педагогів та вихователів, для чого необхідно створити на базі обласних інститутів післядипломної освіти гнучку, оперативну систему науково-методичної підготовки та перепідготовки; - спрямування Міністерства освіти і науки України, Академії педагогічних наук України, Міністерства освіти Автономної Республіки Крим, управлінь освіти обласних, Київської та Севастопольської міських адміністрацій на організацію та проведення науково-методичних конференцій, семінарів, нарад, засідань методичних об'єднань, створення творчих колективів з проблем громадянського виховання та освіти; - створення на базі кращих освітянських закладів експериментальних центрів для опрацювання виховних інновацій, розповсюдження передового досвіду творчих педагогічних працівників, вихователів; - корегування та узгодження змісту освіти, навчальних планів та програм з метою орієнтації на цінності культури громадянськості вже існуючих дисциплін соціально-гуманітарного циклу, розробка та запровадження нових курсів, що сприятимуть формуванню політичної, правової культури та рис громадянськості молодого покоління України; - науково-методичне забезпечення підготовки педагогів та вихователів, соціальних працівників, психологів вищих навчальних закладів з урахуванням завдань громадянського виховання; - розробка та видання типових програм, методичних посібників, підручників, методичних матеріалів; - розробка й запровадження нових методик навчання та виховання;- організація та забезпечення психолого-педагогічного всеобучу батьків з метою підвищення ролі родинного виховання; - використання засобів масової інформації з метою висвітлення кращого досвіду громадянського виховання дітей та молоді; - розробка та впровадження навчально-виховних програм з громадянської освіти та виховання; - вивчення світового педагогічного досвіду, адаптація кращих прикладів громадянського виховання та освіти; - налагодження контактів з міжнародними організаціями, проведення спільних міжнародних заходів та проектів з проблем громадянського виховання та освіти.

59. Мета, завдання і зміст морального виховання.

У формуванні всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню. Моральне виховання — виховна діяльність, що має на меті сформувати стійкі моральні якості, потреби, почуття, навички і звички поведінки на основі ідеалів, норм і принципів моралі, участі у практичній діяльності. Моральне виховання формує моральні поняття, погляди і переконання. Воно покликане також сприяти розвитку моральних почуттів, що виражають запити, оцінки, спрямованість духовного розвитку особистості. Не менше значення має і вироблення навичок і звичок моральної поведінки.

Складові морального виховання - Процес морального виховання характеризується поняттями «мораль», «моральність», «моральна свідомість», «моральні переконання», «моральні почуття», «моральні звички», «моральна спрямованість» . Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і оцінок, що регулюють стосунки між людьми. Вона виконує пізнавальну, виховну, оцінну функції. Норми і принципи моралі, її ідеали і почуття визначають життєву позицію особистості, спільноти. Мораль регулює поведінку людини у всіх сферах її суспільного життя — в побуті, науці, політиці, в сім'ї, громадських місцях, хоча і відіграє в них неоднакову роль. Моральність є етичним поняттям, синонімом поняття «мораль». Однак якщо мораль — це форма свідомості, то моральність — практичне втілення етичних норм і принципів, переломлення загальнообов'язкових моральних приписів через внутрішній світ конкретної особистості. Тому в моральності людини моральні норми часто збігаються з її внутрішніми мотивами поведінки, діяльності.

Моральна свідомість — одна зі сфер суспільної свідомості; вона відображає реальні стосунки і регулює моральний аспект діяльності людини. Моральна свідомість охоплює моральні принципи, уявлення, ідеали, поняття «добро», «зло» та ін., які об'єднуються у систему поглядів на призначення людини, сенс її життя. Моральні переконання — пережиті та узагальнені моральні принципи, норми. Вони є раціональною основою моральної діяльності особистості, що дають їй змогу чинити свідомо, розуміючи необхідність, доцільність певного вчинку. Моральні почуття — запити, оцінки, спрямованість духовного розвитку особистості. Вони є емоційним аспектом духовної діяльності особистості, що разом із моральними переконаннями характеризує моральність особистості. Моральні звички — корисні для суспільства стійкі форми поведінки, які є внутрішньою потребою особистості і виявляються в будь-якій ситуації й умовах. Це найпростіша форма підтримки і передавання наступним поколінням звичаїв, норм поведінки. Формування моральних звичок є одним із найважливіших завдань вихователя. Моральна спрямованість — стійка суспільна позиція особистості, що складається на світоглядній основі мотивів поведінки і виявляється в різних умовах як властивість особистості. Моральна спрямованість передбачає наявність в особистості моральних переконань, моральних звичок, моральної свідомості, які в сукупності утворюють її моральність.

Методологічною основою морального виховання є етика - Етика — наука про мораль, природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві. У моральному вихованні слід спиратися на гуманістичну ідею, згідно з якою людині властиве прагнення до добра, правди і краси. «Саме від того люди переважно помірковано добрі, правдиві й гарні, — вважає сучасний російський письменник і педагог Симон Соловейчик, — що в душі людини, на "кухні бажань" постійно горить світло — живе дух, живе бажання добра, правди і краси...» Моральне виховання передбачає формування національної свідомості й самосвідомості, прищеплення національних цінностей (любові до рідної землі, свого народу та ін.), готовності до праці в ім'я Батьківщини. Особистість має усвідомлювати причетність до свого народу, відчувати і відстоювати національну гідність, підтверджую чи це практичними справами.

Етапи формування національної свідомості й самосвідомості.

У розвитку національної свідомості й самосвідомості важливими є такі етапи: 1. Етнічне самоусвідомлення (етнізація). Воно є першоосновою, корінням патріотизму. Етнізація дитини починається з раннього періоду життя в сім'ї, з колискової, казки, з дотримання народних звичаїв, обрядів, народної пісні тощо. У ранньому віці формується культ рідного дому, сім'ї, предків, рідного села, міста. Фундаментальне значення в процесі етнізації має рідна мова, якій до певного часу не повинні заважати інші мови. 2. Національно-політичне самоусвідомлення. Припадає переважно на підлітковий вік і передбачає усвідомлення себе як частини нації, своєї причетності до неї як політичного феномена, що має чи виборює певне місце серед інших націй. Важливим при цьому є формування історичної пам'яті, почуття національної гідності. 3. Громадянсько-державне самоусвідомлення. Передбачає усвідомлення понять «патріотизм» і «націоналізм», виховання турботливого ставлення до національно-культурних цінностей інших народів, прищеплення почуття національної, расової, конфесійної толерантності. На кожному із цих етапів формування національної свідомості й самосвідомості у молодої людини скла дається система моральних цінностей, яка коріниться и національній ментальності.

Система моральних цінностей. До системи мораль них цінностей входять вічні, національні, громадянські, сімейні та цінності особистого життя. Абсолютно вічні цінності. Мають універсальне значення та необмежену сферу застосування і є загально людськими (добро, правда, любов, чесність, гідність, краса, мудрість, справедливість та ін.). Національні цінності. Є значущими для одного народу. їх не завжди поділяють інші етноси. Наприклад, почуття націоналізму зрозуміле і близьке здебільшого поневоленим народам і менш відоме тим, які ніколи не втрачали своєї незалежності. До цієї групи цінностей від носять поняття «патріотизм», «почуття національної гідності», «історична пам'ять» тощо. Громадянські цінності. Ґрунтуються на визнанні гідності людини. Властиві демократичним суспільствам Вони стосуються прав і свобод людини, обов'язків перед іншими людьми, ідеї соціальної гармонії, поваги до закону тощо. Сімейні цінності. Охоплюють моральні основи життя сім'ї, стосунків поколінь, подружньої вірності (піклування про дітей, пам'ять про предків тощо). Цінності особистого життя. Мають значення щонайперше для певної особистості, визначають риси її характеру, поведінку й господарський успіх, стиль приватного життя та ін.

Умови ефективності морального виховання - Ефективність морального виховання молоді визначають такі чинники: створення у закладі освіти психологічного клімату поваги до моральних норм, правил людського співіснування; відповідність змісту морального виховання його меті й рівню морального розвитку вихованців; розумне співвідношення між словесними і практичними методами виховного впливу, що забезпечує єдність моральної свідомості і поведінки; своєчасне вживання виховних заходів, акцентування уваги на попередженні аморальних явищ в учнівському (студентському) колективі; подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до вихованців, побудова його на принципах гуманізму. У сучасній цивілізації окреслилися західноєвропейська та американська моральні системи. Згідно з західноєвропейською моральною системою, заради досягнення навіть «великого добра» неприпустимим є «мале зло» (скажімо, допомагати товаришеві, передавши йому шпаргалку), прихильники американської (вона домінує на пострадянських теренах) вважають прийнятним поєднання добра і зла. У процесі морального виховання важливо попередити прояви і розвиток таких рис і якостей особистості, які можуть призвести до порушення моральних норм. Тому завдання вихователя — формувати в молодої людини тверду моральну позицію, здатність протистояти негативним впливам з боку близького оточення і соціуму загалом.

60. Правове виховання.

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки. Основна мета правового виховання — дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її по­важати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сфо­рмувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина, зна­ючи свої права і обов'язки, може грамотно захищати себе від не­законних дій з боку юридичних органів, то застосовують право. Правове виховання тісне пов'язане з усіма видами соціаль­ного виховання — моральним, політичним, естетичним та ін. їх можна назвати «субправовими», тобто такими, що «прилягають до правового», «пов'язані з правовим», оскільки всі вони втягу­ються в орбіту правового виховання.

Ознаки (риси) правового виховання: 1) будується на засадах системи норм права; 2) припускає впровадження в правосвідомість виховуваних складових елементів упорядкованих суспільних відносин — до­зволянь, зобов'язувань, заборон. Поєднуючись у процесі функціонування права із заходами державного забезпечення, дозволяння, зобов'язування, заборо­ни перетворюються на первинні засоби правового регулювання, які створюють умови для здійснення правомірної поведінки; 3) спирається на можливість застосування примусової сили держави через покладання юридичної відповідальності на пра­вопорушників; 4) охоплює суб'єктів права, які не тільки додержуються пра­вових норм, а й є схильними до правопорушень та порушили ці норми; 5) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних способів і засобів; 6) здійснюється вихователями, що, як правило, мають юри­дичну освіту або спеціальну юридичну підготовку. Сутністю правового виховання є формування правової наста­нови на узгодження прагнень і сподівань особи з інтересами і сподіваннями суспільства, тобто процес вироблення непохит­них правових ідей і принципів у правосвідомості виховуваних, формування правової культури. Зміст правового виховання — це процес цілеспрямованого і систематичного впливу на правосвідомість особи (групи) за до­помогою сукупності (комплексу) правовиховних заходів, певних способів і заходів, які має у своєму розпорядженні суспіль­ство.

Функції правового виховання: 1) передача виховуваним (індивідам, громадським групам) певної суми правових знань, навичок, умінь; 2) формування правових ідей, почуттів, переконань у право­свідомості виховуваних, вироблення правової настанови на пра­вомірну поведінку; Правове виховання відбувається в правовому полі, у вре­гульованих правом сферах суспільних відносин. Не слід плутати правове виховання і правове регулювання, хоча вони й є взаємозалежними. Об'єктом правового регулю­вання є головним чином відносини — вольові акти поведінки особи, а об'єктом правового виховання, виховною функцією права — її свідомість: думки, почуття, уявлення. Це не означає, шо правосвідомість особи не зазнає впливу правового регулю­вання і його механізму. Але цей вплив є другорядним відносно поведінки особи, її вчинків. Система і механізм правового виховання. Правова вихованість Правове виховання має свою систему, механізм, стадії. Система правового виховання — це сукупність основних час­тин (елементів) правовиховного процесу, яка забезпечує його певний порядок і організацію.

Систему правового виховання складають такі елементи: 1) суб'єкти — державні органи, організації, спеціально упов­новажені державою особи, що здійснюють правовиховну діяль­ність; 2) об'єкти — виховувані громадяни або громадські групи; 3) сукупність правовиховних заходів, певних способів і за­собів.

Суб'єкт правового виховання може мати правовиховну функ­цію як основну (Національна юридична академія України, Оде­ська юридична академія. Київська академія внутрішніх справ, Університет внутрішніх справ, юридичні факультети державних університетів та ін.) або як одну із багатьох (ради народних де­путатів, прокуратура, адвокатура, органи юстиції, МВС та ін.). Об'єкт правового виховання (громадяни) у ході правовиховного процесу зазнає впливу двох факторів, від яких залежить ефективність правового виховання: 1) об'єктивний фактор — позитивні зовнішні умови, що спри­яють правовиховній діяльності (демократизація суспільства, захист прав особи, успіхи правотворчої діяльності, юридичної прак­тики та ін.), або негативні умови, що ускладнюють правовиховану діяльність (недосконалість законодавства, не відпрацьованість способів і засобів правового виховання та ін.); 2) суб'єктивний фактор — позитивний внутрішній духовно-пра­вовий стан особистості (її правова вихованість, настанова на правомірну поведінку) або негативний (правова настанова на неправомірну поведінку, однією з підстав якої є правовий нігі­лізм). Правовиховні заходи можна зобразити у вигляді сукупності способів і засобів правового виховання.

Способи правового виховання: 1) правова освіта (або інакше: правовий всеобуч); 2) правова пропаганда; 3) юридична практика державних органів та інших організа­цій (наприклад, правовиховна діяльність суду, прокуратури, ор­ганів внутрішніх справ, юстиції, адвокатури і т.д.); 4) правомірна поведінка громадян, їх особиста участь у здій­сненні (реалізації) та охороні правових норм; 5) самовиховання.

Засоби правового виховання: 1) нормативно-правові акти, акти застосування норм права; 2) ознайомлювальні і роз'яснювальні матеріали про правові акти в пресі (у кожній газеті мають бути рубрики типу «Правова освіта», «Юридичний всеобуч», «Консультує юрист», «Запитуй­те — відповідаємо»); 3) правові радіо- і телевізійні журнали типу «Право», «Закон» та інші у республіканському (Автономна Республіка Крим), об­ласних, міських і районних центрах, які систематично інформу­ють про законодавчі та інші нормативні акти України, діяль­ність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, органів юстиції, а також про стан правопорядку, боротьби з правопору­шеннями тощо; 4) юридичні газети, метою яких є поширення правових знань; 5) організаційно-освітні: прес-конференції, брифінги, зустрі­чі, лекції, бесіди, семінари, вечори питань і відповідей, консу­льтації та ін. Заслуговує на увагу пропозиція про створення довідкової ін­формаційно-правової телефонної служби для оперативних від­повідей на запитання індивідів, які відчувають потребу у виборі лінії своєї поведінки з погляду її відповідності нормам права, закону. Механізм правового виховання — це порядок перенесення правових ідей і настанов, що містяться в суспільній правосвідо­мості, у свідомість виховуваних (особи, громадської групи).

Функціональними елементами механізму правового виховання є такі: 1) суспільна правосвідомість; 2) система норм права; 3) способи і засоби правового виховання; 4) правосвідомість виховуваних, яких необхідно збагатити правовими ідеями і настановами, що містяться в суспільній пра­восвідомості. Стрижневою ниткою, яка пов'язує усі ланки (структурні еле­менти) механізму правового виховання, є правова інформація, яка на рівні перших трьох елементів виступає як оповіщувальна (дескриптивна), а на рівні четвертого елемента — як командна (прескриптивна) інформація. Суспільна правосвідомість і правосвідомість виховуваних — це внутрішня, духовна частина механізму правового виховання, а система норм права, способи і засоби правового виховання — його зовнішня, інструментальна частина.

Механізм правового виховання особи в духовному внутрішньому зрізі (правовиховний процес особи) можна зобразити у вигляді та­ких стадій: 1) накопичення правових знань, правової інформації; 2) перетворення накопиченої інформації на правові переко­нання, звички правомірної поведінки; 3) готовність діяти, керуючись цими правовими переконан­нями, тобто поводитися правомірно, відповідно до закону. Результатом дії механізму правового виховання є рівень пра­вової вихованості особи, її правова культура. Правова вихованість — внутрішній духовно-правовий стан, у якому перебуває особа в момент прийняття рішення про те, як поводити себе у тих чи інших обставинах. Це стан правосвідомості особи, рівень її правової культури, готовність до правомірної або протиправної поведінки. Рівень правової вихованості — це не тільки знання права і розуміння необхідності виконувати право­ві розпорядження. Він визначається ступенем сформованості став­лення до права і правового закону як до цінностей, що існують в демократичному суспільстві поза конкуренцією. Правовий всеобуч — це єдина загальнодержавна система ви­вчення законодавства, яка охоплює усі верстви населення, усіх державних службовців. Правовий всеобуч і правова освіта — по суті одно й те ж. Правова освіта, як і правове виховання, являє собою процес засвоєння знань про основи держави і права, ви­ховання у громадян поваги до закону, прав людини, небайдужо­го ставлення до порушень законності і правопорядку. Правова освіта — необхідний елемент правової культури, умова правової вихованості особи. На всіх рівнях освіти повинно проводитися правове навчання. Структура освіти складається із освіти: дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної, аспірантури, докторантури, самоосвіти. В Україні розроблена «Програма правової освіти населення», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 трав­ня 1995 p., де, зокрема, підкреслюється, що правова освіта є обо­в'язковою для всіх дошкільних виховних, середніх освітніх, вищих навчальних закладів, установ підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, тобто увага акцентується на наступності у справі правової освіти. У зв'язку з необхідністю підвищення правової культури де­путатського корпусу всіх рівнів, а також працівників виконко­мів рад народних депутатів і державної адміністрації виникла необхідність в їх професійній правовій підготовці. Перехід до ринкових відносин викликав необхідність у пра­вовій освіті керівників, фахівців, посадових осіб комерційних корпорацій. Правова освіта посадових осіб має на меті не тільки оволодіння мінімумом правових знань, а й ставлення до їх вико­ристання: всі управлінські рішення мають відповідати «літері» і «духу» закону.

Функції правового всеобучу: 1) правова освіта і виховання молоді; 2) правова освіта депутатського корпусу всіх рівнів; 3) правова освіта працівників органів виконавчої влади на місцях; 4) правова освіта працівників органів управління громадсь­ких організацій; 5) правова освіта посадових осіб комерційних корпорацій — асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об'­єднань; 6) правова освіта правопорушників у місцях позбавлення волі та ін.; 7) методичне забезпечення правового всеобучу (підтримання сукупності сучасних принципів, форм, методів і способів право­вої освіти та інформації, активна участь в їх здійсненні). З метою ефективного вирішення завдань правового навчан­ня громадян необхідним є об'єднання зусиль державних органів і громадських організацій. Юридичні установи (органи внутрішніх справ, прокуратура, суд, нотаріальна контора, юридична фірма) покликані організу­вати конкретну участь юристів-практиків і вчених у роз'ясненні населенню актів законодавства, інформуванні громадян про стан охорони правопорядку. Поряд з навчанням громадян конкретним правовим нормам важливо впровадити в громадську свідомість випробувані часом і перевірені практикою правові аксіоми.

Правові аксіоми повинні містити знання про: 1) правові стимули — правові спонукання до законослухня­ної поведінки, які створюють умови для задоволення власних інтересів суб'єкта (наприклад, пільга, право на власність та ін.); 2) правові обмеження — правові стримування протиправної поведінки, які створюють умови для задоволення інтересів контр-суб'єкта, охорони і захисту суспільства (наприклад, обмеження дієздатності дітей; встановлені законом виборчі обмеження та ін.). Завдання юридичної науки — здійснити добір таких юридич­них аксіом, додержання яких виключало б розузгодженість по­ведінки людини з законом. Завдання юридичної практики — впровадити їх у правосвідомість громадян через ефективну про­фесійну діяльність юриста-фахівця. Однією із цілей правової освіти є подолання правового нігі­лізму — антипода правової культури. Правовий нігілізм — це деформований стан правосвідомості особи, суспільства, групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим став­ленням до правових принципів і традицій, однак виключає зло­чинний намір. Ігнорування закону зі злочинною метою — самостійна фор­ма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення, у тому числі кримінальні злочини.

Правовий нігілізм українського суспільства радянського пе­ріоду виник не на голому місці: він мав глибокі історичні коре­ні. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади, попрання національної самобутності народу — все це, говорячи словами О. Герцена, «вбило всяку повагу до законності» у Російській імперії, до складу якої протягом декіль­кох століть входила значна частина України. Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового нігілізму, слід назвати: 1) якість законів та інших нормативно-правових актів. Забез­печення належної ролі закону в системі правових актів. Наяв­ність стабільності та однаковості в регулюванні суспільних від­носин; 2) авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії. Наявність розвинутої державної структури, здатної забезпе­чити виконання права. Вдосконалення системи правоохорон­них органів і правозастосовної діяльності. Зміцнення законнос­ті. Підвищення ролі суду; 3) високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати. Збереження самобутності правової культури. Поліп­шення системи правової інформації, професійного навчання і виховання юристів, інших посадових осіб. Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх суб'єктів правоохоронної системи, що сприятиме подоланню недовіри населення до правоохоронних органів. До­держання закону стане вигіднішим, ніж його порушення, коли зміцниться надійність права, що означає, з одного боку захист набутих прав, а з іншого — можливість будь-якого громадянина, який не має юридичної освіти, знати свої права. Надійність права припускає також стабільність правопорядку і можливість перед­бачати зміст конкретних юридичних рішень.