6. Основні чинники формування і розвитку особистості.

Слово «особистість», як і багато інших психологічних понять, широко використовуються в повсякденному спілкуванні поряд з іншими термінами. Тому щоб відповісти на запитання: «Що таке особистість?», необхідно, насамперед, провести розмежування понять «людина», «особистість», «індивідуальність», «індивід». Людина – з однієї сторони істота біологічна, тварина, наділена свідомістю, що володіє мовою, здатністю трудитися; з іншої сторони людина – істота суспільна, їй необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Особистість – це та ж людина, але розглянута тільки як суспільна істота. Говорячи про особистість, ми відволікаємося від біологічної природної її сторони. Не всяка людина є особистістю. Недарма ж, напевно, можна чути про одного що це «дійсно особистість!», а про іншого – «ні, це не особистість». Індивідуальність – це особистість конкретної людини, як неповторне поєднання своєрідних психічних особливостей. Індивід – одиничний представник людського роду, конкретний носій усіх соціальний і психологічних рис людства: розуму, волі, потреб і т.д. Поняття «індивід» у цьому випадку вживається в значенні «конкретна людина». При такій постановці питання не фіксується які особливості дії різних біологічних факторів (вікових особливостей, темпераменту), так і різниця соціальних умов життєдіяльності людини. Індивід у даному випадку розглядається як відправний момент для формування особистості від вихідного стану для онто- і фейлогенеза людини, особистість – підсумок розвитку індивіда, найбільш повне втілення всіх людських якостей.

За теоріями С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьева і О. Г. Асмолова, особистість формується в діяльності та народжується з діяльності. Особистість, на їхню думку, виступає, з одного боку, як умова діяльності, а з іншого – як продукт діяльності. «Спільна доцільна предметна діяльність людей» являє собою вихідну, «породжувальну» основу розвитку особистості. «Власний психічний розвиток особистості опосередковано її діяльністю», – підкреслював С. Л. Рубінштейн. Через організацію зовнішньої діяльності особистості можна і необхідно організовувати її внутрішню діяльність, тобто психічні процеси, які саморозвиваються. Цей механізм має назву «інтеріоризація» – «процес формування внутрішньої структури та механізмів людської психіки на основі засвоєння і трансформації структур специфіки людської діяльності; формування індивідуальної свідомості як соціального явища». Інтеріоризація забезпечує засвоєння особистістю зовнішньої діяльності, у процесі якої формується, на думку О. М. Леонтьева, внутрішня діяльність, тобто відбувається самоактивність і саморозвиток особистості. Саме на цей саморозвиток має бути спрямована виховна робота. Тому прийнято говорити про роль провідної діяльності в розвитку особистості. О. М. Леонтьев ввів поняття «провідний вид діяльності», який визначає характер функціонування і розвитку психіки дитини, а згодом – формування особистості. Провідна діяльність домінує на певному етапі розвитку особистості й забирає більшу частину часу. На думку О. М. Леонтьева, під провідною діяльністю розуміється «така діяльність, розвиток якої зумовлює найголовніші зміни у психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії», діяльність, усередині якої розвиваються психічні процеси, що готують дитину до переходу на нові, вищі ступені розвитку. Він виокремлює три основних ознаки провідної діяльності: по-перше, це така діяльність, у формі якої виникають і всередині якої диференціюються інші, нові види діяльності; по-друге, в якій формуються і перебудовуються часткові психічні процеси; по-третє, від якої безпосередньо залежать основні психологічні зміни в особистості дитини, що спостерігаються на даний момент її розвитку. Знання провідного виду діяльності дає можливість оптимально побудувати періодизацію психічного розвитку людини як психологічну основу цілісного процесу її виховання. Основні види діяльності: для дитини – гра та учіння, а для дорослої людини – учіння й праця; тобто на кожному віковому етапі превалює певний вид діяльності. В дошкільному віці провідним видом діяльності є гра; в молодшому шкільному віці – навчальна діяльність, тобто учіння; в середньому і старшому шкільному віці, безперечно, домінує учіння (діяльність урізноманітнюється), але зостається гра і виникає праця, змінюється мотивація учіння (з'являється особистісний смисл учіння). Вимальовується певна послідовність провідних видів діяльності людини: 1.    ігрова; 2.    навчально-пізнавальна; 3.    трудова. Однак це не виключає наявності провідних видів діяльності для кожного віку. Наприклад, Д. Б. Ельконін виокремлює такі провідні види діяльності дитини: безпосередньо-емоційне спілкування з дорослими – у немовляти; маніпулятивна діяльність – в ранньому віці; рольова гра – у дошкільників; навчальна – у молодших школярів; інтимно-особисте спілкування – у підлітків; навчально-професійна діяльність – у старшокласників. Це визначення не є загальноприйнятим. Наприклад, Д. І. Фельдштейн вважає, що провідною діяльністю підліткового віку є розгорнута суспільно корисна діяльність у всіх її формах (трудова, суспільно-організаційна, художня, спортивна, навчальна). Отже, будь-яка діяльність – конкретна (предметна) й активна (позитивно мотивована). Тому чим більше вмотивована ігрова, навчально-пізнавальна, професійна та громадська діяльність вихованця, чим більше емоційно-почуттєво забарвлена, тим ефективніше вона впливає на гармонійне формування його особистості.

7-8. Поннятя про педагогічний процес, його учасники, взаємодія між ними. Його структура.

Суть педагогічного процесу - Термін процес (від лат. — просування) означає рух уперед, послідовну зміну станів, стадій розвитку; сукуп¬ність послідовних дії з метою досягнення якогось результа¬ту. Словосполучення педагогічний процес означає виховний рух, проходження, просування вперед. Хто ж рухається в педагогічному процесі? Педагог ставить завдання виховання і прагне їх реалізувати. Вихованець, сприймаючи виховний вплив, проявляє власну активність, впливає на педагога й самого себе. Взаємна активність вихо¬вателів і вихованців у педагогіці позначається термінами пе-дагогічна взаємодія, педагогічне співробітництво, педаго¬гічне партнерство. Взаємодія — це своєрідне втілення зв'яз¬ків, взаємин між людьми, котрі, вирішуючи спільні завдання, взаємовпливають, доповнюють один одного і дося¬гають успіху    в розв'язанні поставлених завдань. Природно, що змін зазнають і суб'єкти, і ті об'єкти, на які спрямована взаємодія. Разом — означає не сумарно, а взаємодоповнюю¬чи.                                          Педагогічний процес — це динамічна взаємодія виховате¬лів і вихованців, спрямована на досягнення поставленої ви¬ховної мети. Педагогічна взаємодія своєрідна: її зміст та способи визна¬чаються завданнями виховання і навчання людей. Завдання заздалегідь передбачають зміну стану, перетворення власти¬востей і якостей вихованців. Тому можна констатувати, що педагогічний процес є процесом, у якому соціальні ідеї перетворюються в якості особистості. У педагогічній практиці та педагогічній літературі попе¬редніх років вживається поняття “навчальпо-виховний про¬цес”. В основному терміни “навчально-виховний процес” і “педагогічний процес” тотожні. Однак, поняття “навчаль¬но-виховний процес” не відображає, як показали дослідження П.Ф. Каптерева, А.П. Пінкевича, Ю. К. Бабанського, М.М. Скаткіна та інших педагогів, усієї складності процесу і, найперше, його найважливіших рис — цілісності та спіль¬ності. Головна ж суть педагогічного процесу — єдність навча¬ння, виховання та розвитку на основі цілісності й спільності. 2. Рушійні сили педагогічного процесу Педагогічний процес не є нерозривним ланцюгом розвиваю¬чих взаємодій вихователів і вихованців. В одному випадку в формуванні взаємин між ними виявляється позитивна тенденція, в іншому — виникають перешкоди, конфлікти. Так са¬мо суперечливо і нерівномірно відбувається розвиток вихова¬нця. Він може добре опанувати необхідний обсяг наукових знань, але не зробити світоглядних і моральних висновків, що випливають з них. Він прагне поводити себе відповідно до вимог загальнолюдської моральної норми, проте йому не вис¬тачає сили волі й відповідних навиків. Сьогодні збільшився обсяг знань людства про закони роз¬витку природи і суспільства. В основу еволюційних теорій покладена концепція додатковості видатного датського фізика Нільса Бора. Домінуючим у ній концепції є принцип ком¬пліментарності (фр. — втішне зауваження на чиюсь адресу, похвала), відповідно до якого протилежності зникають не шляхом зняття, а за рахунок поєднання, взаємодоповнення, компромісу. Тому педагог повинен уміти розпізнавати особливості й основні причини протилежностей, знаходити компроміс, поєднувати інтереси, будувати партнерство з вихованцем. Лише за умов взаємоповаги, бажання та уміння вірити одне одному взаємодія педагога і вихованця стає досяжною. Це є найбільш надійним “соціальним клеєм” (А.С. Макаренко), людською основою педагогічного процесу, якщо він прагне бути людським. 3. Педагогічний процес як система Сучасна педагогічна теорія представляє педагогічний про¬цес як динамічну систему. Слово “система” (від гр. — ціле, що складене з частин) означає цілісність, яка являє собою єдність закономірно розташованих і взаємопов'язаних частин. Основними ознаками системи є: а) належність компо¬нентів, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв'язками з іншими процесами і явищами; 6) наявність внут¬рішньої структури зв'язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами; в) наявність певного рівня цілісності, ознакою якої є те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат; г) наявність у структурі си-стемоутворюючих зв'язків, які об'єднують компоненти, як блоки, частини в єдину систему; д) взаємозв'язок з іншими системами. Системне бачення педагогічного процесу дозволяє чітко ви¬діляти складові компоненти, проаналізувати всю різноманіт¬ність зв'язків і відносин між ними, кваліфіковано управляти педагогічним процесом. Педагогічний процес як система протікає в інших системах: народній освіті, школі, класі, на окремому уроці тощо. Кож¬на з таких систем функціонує в певних зовнішніх, зокрема природно-географічних, суспільних, виробничих, культур¬них тощо та внутрішніх умовах, якими для школи є матеріа¬льно-технічні, морально-психологічні, санітарно-гігієнічні та інші умови. Кожна з систем має власні складові. Компонен¬тами системи, в якій протікає педагогічний процес, є педаго¬ги, вихованці та умови виховання. Яка ж будова педагогічного процесу? У виховній роботі пе¬дагог ставить перед собою мету виховання. Для того, щоб її досягти, він конкретизує свої дії, тобто визначає завдання для реалізації завдань застосовує відповідні педагогічні засо¬би. Якщо при цьому достатньо враховуються закономірні зв'язки й умови, то між педагогом і вихованцями встанов¬люється співробітництво, педагог викликає й організовує ак¬тивну діяльність учнів, спрямовану на засвоєння людського досвіду, домагається певного прогресу в індивідуальному ро¬звитку відносно мети виховання, що потенціально виявляти¬меться в результатах виховання. До педагогічних засобів у широкому розумінні належать: зміст, що підлягає засвоєнню; методи й організаційні фор¬ми виховання, за допомогою яких вихователь викликає акти¬вну діяльність вихованців, встановлює взаємозв'язки, орга¬нізовує процес. Зазвичай, це і є цільовий, змістовий, діяльнісний, результа¬тивний компоненти, що утворюють систему. Цільовий компо¬нент процесу містить усю різноманітність цілей і завдань пе¬дагогічної діяльності: від загальної мети — всебічного і гар¬монійного розвитку особистості — до конкретних завдань формування певних якостей чи їх елементів. Змістовий ком¬понент відображає смисл, що вкладається як у загальну мету, так і в кожне конкретне завдання; зміст, який необхідно зас¬воїти. Діяльиіспий компонент передбачає взаємодію педаго¬гів і вихованців, їх співробітництво, організацію й управлін¬ня процесом. Результативний компонент процесу характе¬ризує досягнуті зрушення відносно поставленої мети. Другою важливою ознакою педагогічного процесу як  системи є наявність у ньому внутрішньої структури зв'язків між компонентами та їх підсистемами.

4. Закономірності педагогічного процесу У такій складній, великій динамічній системі, якою є педа¬гогічний процес, проявляються численні різноманітні зв'язки й залежності. У закономірностях, пригадаємо, відбиваються об'єктивні, суттєві, необхідні зв'язки, що повторюються. Ці зв'язки мають різні рівні. Виховання занесено до суспільних процесів розвитку і є їх складовою частиною. Зв'язки педагогічного процесу з цими процесами вважаються найбільш широкими, закономірними зв'язками. Наступним рівнем .закономірних зв'язків є взаємо¬дія вихователів і вихованців. У самому виховному процесі іс¬нує взаємозв'язок між його метою, завданнями, засобами і результатами. До цілісного педагогічного процесу входять і окремі процеси. На розвиток і виховання школярів зарівно діють численні свідомі й випадкові, незаплановапі виховні впливи. Залежно від мети і завдань, що висуваються на пер¬ший план, способу організації педагогічного процесу, в центр уваги потрапляють ті чи інші закономірності. Відповідно до функцій, які виконує педагог (викладання певного предмета, керування гуртком), визначається мета, обирається зміст, ор¬ганізаційні форми і методи, які щоразу враховують законо¬мірності різного рівня. Успіху ж педагог досягне лише тоді, коли враховуватиме найважливіші закономірні зв'язки. Серед загальних закономірностей педагогічного процесу найсуттєвішими є: 1. Закономірність зумовленості педагогічного процесу потребами суспільства й особистості, можливостями (матеріаль¬но-технічними, економічними та ін.) суспільства, умовами протікання процесу (морально-психологічними, санітарно-гігієнічними, естетичними та ін.). 2. Закономірність розвитку особистості в педагогічному процесі. Темпи і досягнутий рівень розвитку особистості залежить від спадковості, виховного і навчального середовища, залучення до навчально-виховиої діяльності, засобів і спосо¬бів педагогічного впливу.   : 3. Закономірність управління педагогічними процесом. Ефективність педагогічного впливу залежить від інтенсивно¬сті зворотних зв'язків між вихованцем і педагогом; обгрунто¬ваності й характеру коректуючих впливів на вихованців. 4. Закономірність стимулювання. Результативність педаго¬гічного процесу залежить від дії внутрішніх стимулів і моти¬вів навчально-виховної діяльності; доцільності, своєчасності й інтенсивності зовнішніх (суспільних, педагогічних, мора¬льних, матеріальних та ін.) стимуляторів. 5. Закономірність єдності чуттєвого, логічного і практики в педагогічному процесі. Ефективність навчально-виховного процесу залежить від інтенсивності та якості чуттєвого сприймання, логічного осмислення сприйнятого, практичного зас¬тосування осмисленого. 6. Закономірність єдності зовнішньої (педагогічної) і внут¬рішньої (пізнавальної) діяльності. Ефективність педагогіч¬ного процесу зумовлюється якостями педагогічної діяльності та власної навчально-пізнавальної діяльності вихованців. 7. Закономірність єдності завдання, змісту, організаційних форм, методів і результатів виховання. Правильно визначене завдання (пов'язане з суспільно зумовленою загальною метою виховання), зрозуміле і сприйняте всіма учасниками пе¬дагогічного процесу, значно впливає на вибір педагогічних засобів; аналіз результатів виховання допомагає встановити доцільність обраного варіанта організації педагогічного про¬цесу. 8. Закономірність динаміки педагогічного процесу. Педагогічний процес як розвиваюча взаємодія між педагогами і ви¬хованцями має поступовий, етапний характер; чим вищі про¬міжні досягнення, тим вагоміші кінцеві результати. Величи¬на всіх наступних змін зумовлюється величиною попередніх. 9. Закономірність інтегрального (нерозривно зв'язаного, суспільного, єдиного) результату педагогічного процесу. Кінцевий результат педагогічного процесу є наслідком взаємозв'язків результатів усіх етапів процесу. Кожний резуль¬тат етапу — наслідком взаємозв'язків усіх компонентів етапу. 5. Цілісність педагогічного процесу З метою наукового аналізу і характеристики педагогічного процесу ми говоримо про цей процес взагалі. Насправді ж пе¬дагог має справу з багатьма виховними процесами, сутність яких полягає в тому, що соціальний досвід перетворюється в якості людини, яка формується (М.О. Данилов). Педагогіч¬ний процес є не механічним поєднанням процесів виховання, навчання, розвитку, а новим якісним утворенням, у якому всі складові процеси підпорядковуються єдиній меті. Складна діалектика відносин у середині педагогічного процесу поля¬гає в єдності й самостійності процесів, що його утворюють; у цілісності й супідрядності систем, що входять до нього; в на¬явності загального і збереженні специфічного. Специфіка процесів зумовлена їх домінуючими функціями. Домінуючою функцією процесу навчання є навчання, проце¬су виховання — виховання, процесу розвитку — розвиток. Проте кожен з названих процесів у цілісному педагогічному процесі виконує і супутні функції. Так, зокрема, виховання здійснює не лише виховну, а й розвиваючу та освітню функ¬ції; навчання — виховну і розвиваючу. Цей характер взаємо¬зв'язків відбивається на меті, завданнях, змісті, формах і ме¬тодах органічно невіддільних процесів. Так, наприклад, у змісті навчання переважає формування наукових уявлень, засвоєння понять, законів, принципів, теорій, які згодом зна¬чно впливають на розвиток та вихованість особистості. У змісті виховання домінує формування переконань, норм, правил, ідеалів, ціннісних орієнтацій, установок, мотивів та ін., проте водночас формуються й уявлення, знання та вмін¬ня. Обидва процеси ведуть до головної мети — формування особистості, але кожен з них сприяє досягненню цієї мети властивими йому засобами. Специфіка процесів виявляється у виборі форм і методів досягнення мети. Якщо в навчанні здебільшого використо¬вують уроки, семінарії, практичні, лабораторні роботи, тру¬дові навчальні завдання тощо, то у вихованні переважають більш вільні, різнохарактерні форми. Методи (шляхи) нав¬чання і виховання, хоча мають у своїй основі багато спільно¬го, але відрізняються акцентом: якщо навчання використовує здебільшого способи виливу на інтелектуальну сферу, то ви¬ховання, не відкидаючи їх, використовує засоби, які впли¬вають на мотиваційну і діяльнісно-емоційну сферу. Методи контролю та самоконтролю теж мають свою специфіку. У на-вчанні обов'язково застосовується усний контроль, письмові роботи, заліки, екзамени. Контроль за результатами вихова¬ння менш регламентований. Інформацію про вихованість учня педагог отримує з допомогою спостереження за ходом дія¬льності й поведінки вихованців, громадської думки, жит¬тєвих ситуацій та інших характеристик. 6. Організація педагогічного процесу Теоретичні положення про педагогічний процес повинні знайти своє практичне застосування в педагогічній діяльнос¬ті. Вони покликані допомогти педагогу спроектувати педаго¬гічний процес, організувати співробітництво, оперативно ко¬нтролювати хід процесу, вносити відповідні корективи, ува-жно аналізувати досягнені результати, виявляти причини можливих недоліків і, нарешті, організувати цей процес па рівні, який забезпечує досягнення вищих цілей. Організація педагогічного процесу містить, отже, три головних етапи: підготовчий, основний і заключний. На етапі підготовки педагогічного процесу створюються належні умови для протікання процесу в заданому напрямку. З цією метою вирішуються такі важливі завдання: цілепокладання, діагностика умов, прогнозування досягнень, проекту¬вання та планування розвитку процесу. Сутність цілепокладання (обґрунтування і постановки цілі) полягає в тому, щоб трансформувати загальну педагогічну мету, що стоїть перед системою народної освіти, в конкретні завдання, які можливо реалізувати на даному етапі педаго¬гічного процесу в наявних конкретних умовах. Цілепокладання завжди “прив'язане” до конкретної системи здійснення педагогічного процесу — школи, класу, уроку, виховної си¬туації і под. Правильно визначити завдання процесу неможливо без діа¬гностики. Педагогічна діагностика (від гр. — здатний розпізнавати) — це дослідницька процедура, спря¬мована на вияснення умов і обставин, у яких протікатиме пе-дагогічний процес. Її головною метою є отримання чіткого уявлення про ті причини, які будуть сприяти чи перешкоджа¬ти досягненню накреслених результатів. Діагностика забез¬печує усією необхідною інфюрмацією про реальні можливості педагогів і учнів, рівень їх попередньої підготовки, умови протікання педагогічного процесу тощо. Часто конкретні умови коректують завдання, визначені спочатку. Наступний крок етапу підготовки — прогнозування про¬тікання і результатів педагогічного процесу. Сутність прог¬нозування в тому, щоб завчасно, до початку процесу оцінити кого можливу результативність у даних умовах. Це потрібно для того, щоб своєчасно втрутитися в проектування та хід пе¬дагогічного процесу, не допустити небажаних наслідків. Завершується цей етап скоректованим на основі результатів діагностики і прогнозування проектом організації процесу, який після остаточного опрацювання перетворюється в план. План, як і сам процес, завжди “прив'язаний” до конкретної системи. План — це документ, у якому точно визначено, ко¬му, коли і що потрібно робити. У педагогічний практиці за¬стосовуються різні плани: проведення уроків, окремих вихо¬вних справ, виховної роботи в класі, керівництва навчально-виховним процесом у школі та ін. Основним етапом є етап здійснення педагогічного прогресу. Він передбачає: постановку і роз'яснення мети та завдань дія¬льності, які необхідно виконати; взаємодію педагогів і вихо¬ванців; використання визначених методів, засобів і форм педагогічного процесу; створення сприятливих умов; стиму¬лювання діяльності школярів; забезпечення зв'язку педаго¬гічного процесу з іншими процесами. Результативність педа¬гогічного процесу залежить від того, наскільки доцільно ці елементи пов'язані між собою, наскільки їх спрямованість та практична реалізація відповідають загальній меті. На цьому етапі організації педагогічного процесу важливе значення мають зворотні зв'язки, які дають змогу знайти раціональне співвідношення педагогічного управління і само¬управління власною діяльністю з боку вихованців. Опера¬тивні зворотні зв'язки дозволяють своєчасно здійснити коре¬кцію, надати педагогічній взаємодії необхідного спрямуван¬ня. Завершальний етап організації педагогічного процесу — етап аналізу досягнутих результатів. Він необхідний для того, щоб проаналізувати хід і результати педагогічного про¬цесу, зрозуміти причини їх відхилення від плану, визначити, де, як і чому допущені помилки. Отже, на підставі всього вищесказаного: педагогічний процес означає динамічну взаємодію вихо¬вателів і вихованців, направлену на вирішення спільних завдань і досягнення поставленої мети. Основною ж метою виховання, як основного елемента педагогічного процесу, є формування особистості. Педагогічний процес характеризують: ціль, завдан¬ня, зміст, методи, форми взаємодії педагогів і вихованців, до¬сягнуті при цьому результати. суперечності є неодмінною умовою педагогічного процесу. Як же вирішити їх? Педагог не може і не повинен йти шляхом “зняття” протилежностей. Такі спроби, як переконує життя, залишаються безрезультатними. Педагогічний процес не можна зводити лише до нав¬чання чи виховання. Він є новим якісним утворенням, для якого характерні цілісність, спільність та єдність. Слід мати на увазі, що визначені закономірності не розкри¬вають усіх зв'язків, які діють у педагогічному процесі. Оста¬нніх набагато більше. До вивчення глибинних .зв'язків дос¬лідники щойно підходять. Практика свідчить, що най¬більше помилок допускається тоді, коли педагог ігнорує діаг¬ностику й прогнозування процесу і працює “навпомацки”. Такий процес нічого, крім втрати інтересу, часу, зусиль, уч-ням не дає.