51.Микита Хрущов і Україна.

М.Хрущов був глибоко знайомий з усіма проблемами України і енергійно сприяв їх вирішенню. У центрі його зору були питання, пов'язані з возз'єднанням Закарпатської України та Українською РСР, яке ознаменувало завершення історичного процесу об'єднання всіх українських в єдину державу було видатною подією історія українського народу, у житті всіх народів СРСР. “Відтепер і навіки, - говорив Хрущов на VII сесії Верховної Ради УРСР першого скликання в 1946 року, - українському народові уперше у своїй історії повністю возз'єднується щодо одного Українській державі… Відтепер дедалі землі України зібрані воєдино, під Радянський прапор…” На початку 1946 року М.Хрущов побував в Закарпатті, де ознайомився з роботою партійної організації, становищем народного господарства краю, взяв участь у діяльності обласної конференції вчителів. Восени 1945 року йшло мало дощів, тому озимі слабко розвинулися і було пошкоджені морозами. Тракторів бракувало, на посівних роботах широко використовувалися корови, що різко вдарило по удоях молока. Хрущов закликав розширювати посіви кукурудзи і проса, але не вистачало ні техніки, ні робочих рук. Проте страшного удару завдала природа. Засуха почалася в Молдавії, потім поширилася по південно-західну Україну, а влітку уразила й Поволжжя. За масштабами вона була тяжча, ніж у 1921 року, її можна було порівняти лише з посухою 1891 року. Міському населенню хліб видавали за картками. В багатьох селах України почався справжній голод, і Хрущов наполягав перед Москвою про майбутнє запровадження карток і харчування у селах, оскільки ослаблі селяни або не мали сил до роботи,що зібрали в 1946 року 200 млн. пудів зерна, хоча тільки державі потрібно було здати 400 млн. пудів. Сталін, проте, відмовився надати республіці необхідну допомогу дітям і відправив образливу телеграму.Також М.Хрущов цікавився розвитком науку й нових технологій у металургійної промисловості, у машинобудуванні, інших галузях народного господарства. Багато Хрущов приділяв поліпшенню роботи вугільних шахт, які у 1946 року дали 52% довоєнного видобутку. У Донбасі давали вугілля вже 138 основних шахт з 279 працювали тут до війни.

І все-таки, попри певну непослідовність своєї діяльності, за скрутних умов повоєнного часу Хрущов доклав багато зусиль на відновлення й подальшого розвитку Українською РСР. Він намагався бути з людьми серед людей, мав авторитет серед трудящих.Україну насправді можна назвати тим “політичним полігоном”, де Хрущов формувався і затверджувався як партійний та Харківський державний діяч.

Хрущов прийшов до керівництва після Сталіна, який створив одне з найбільш страшних терористичних режимів.Стала гостра боротьба за владу, у якій гору здобув саме Хрущов. Він зумів знищити такого небезпечного противника, як Л.Берія, і відтіснити від бажання влади таких великодосвідчених політиків, як В.Молотов, Г.Маленков, Л.Каганович. Особиста влада Хрущова була величезною, хоч і не створював особливого апарату на її збереження.

52.Виникнення дисидентства. Правозахисний рух в Україні.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Після смерті Сталіна, як вважають, в Україні починає зароджуватись пра-возахисний рух та громодянський опір правлячому режиму. Молоде покоління українських інтелектуалів (письменники, художники, режисери, актори), які щиро повірили в оголошений МХрущовим на ХХ з'їзді КПРС курс на десталінізацію суспільного житгя, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність.

Важливою формою руху протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності Україні. В 1953-1959 рр.виникли: Український національний комітет (УНК), Український національний фронт (УНФ), Об'єднана Партія Визволення України та ін. Слід зазначити, що відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки і над якими відбувся суд.За даними КДБ, протягом 1954-1959 рр. в Україні було ліквідовано 183 "націоналістичних та антирадянських угруповань", за "антирадянську діяльність" було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб.

Українська Робітничо-Селянська Спілка {УРСС) серед цих груп мала дещо ширшу основу.Створена у 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка, ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР. Україна мала «стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою».Передбачалися самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм» та "завоюванням демократичних прав». Спілка мала намір перетворитися у партію, але перед її другим з'їздом було арештовано керівників, а організацію розгромлено. У травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся процес над УРСС. Л.Лук'яненка бупо засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено п'ятнадцятирічним ув'язненням.

На початку 60х років відбулись судові процеси над дисидентами з Донець-ка, Зопоріжжя, Рівного, Тернополя, Чернівців, Луганська, Києва. В 1962-1963 рр. були піддані «проробкам», з подачі Хрущова, представники творчої інтелігенції. На Україні в пресі критикувались Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч та ін.Головними акціями , проведеними дисидентами, були: виступи біля пам'ятника Т.Г.Шевченкові в Києві, конференція з питань культури української мови в Київському університеті. Багато дисидентів ставили вимоги лише часткового поліпшення існуючої системи, але й цього було достатньо щоб потрапити під пильне око КДБ.

Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступали також в обороні інших народів, зокрема, проти дискримінації євреїв, кримських татар.