3. Галузі палеогеографії.

У залежності від задач П можна класифікувати по-різному. За цільовою ознакою П. поділяється на загальну, галузеву й прикладну. Головна мета З.П. – синтез палеогеографічних даних і розгляд минулого ГО вцілому. До неї відн. Також теоретичну П, яка використовує математичні методи й моделювання. Галузева П. займається аналізом конкретних палеогеографічних аспектів і складається з компонентної, регіональної та історичної палеогеографії. Компонентна – дослідження декількох окремих компонентів і процесів природи минулого (реконстукція ландшафтів минулого, палео -кліматичної, -гідрологічної, -геоморфологічної, -екологічної, палеонтологічної ситуації). ІІ і ІІІ напрямки – просторово-часова тематика науки. Регіональна П – займається реконстукціями на визначених площах (область, регіон, район, ділянка тощо); історична – відтворює природну обстановку по часовим віхам. П-ю, як і будь-яку історичну науку можна розділити хронологічно (напр. по основним підрозділам геохронологічнної шкали: ери, періоди, епохи, віки).

Прикладна П – сфера застосування П-х даних і практичних задач. У ній виділяють напрямки: пошуковий, прогностичний, охороноприродознавчий. Новий напрям – нетрадиційна П (палеоекологічні проблеми).

Структура палеогеографії, як науки.Палео: -геологія, -геоморфологія, -кліматологія, -педологія, -гідрологія (океанологія, отамологія, лімнологія, гляціологія, кріологія), -біологія (бот., зоол.), -карпологія (давнє насіння й плоди), -антракологія (деревне вугілля), -палінологія (спори, пилок), теріологія(мікро\макро - ссавці)-малакологія (молюски), -ентомологія (комахи), -герпетологія (плазуни). Палеоландшафтознавство – реконстукція давніх ПК різного рангу. П-еколгія – відтвор. Прир. ландшафтів давніх часів; антропоцентричний х-ер (звор. зв’язок людини з прир.). Геоархеологія.

4.Історія розвитку палеогеографії та її сучасні концепції та парадигми.

Палеогеографія – наука відносно молода, але її основа була закладена ще в працях видатних натуралістів, таких як: Авіценна, Л. да Вінчі, Ж.-Б. Ламарк, Ч. Лайєль, М.В. Ломлносов, Н. Стенон, К.Ф. Рульє. Як самостійний природно-історичний напрямок виник на рубежі 19-20 століть, після праць М. Неймара, А.П. Карпинського, І.Вальтера, А. Вегенера, І.Д. Лукашевича та інших вчених. Як повноцінна наукова дисципліна П-я сформувалася в середині минулого століття, після публікацій кінцевих зведень І.П. Герасимова, К.К. Маркова, Р.Б. Рухіна, Р. Флінта, а також спеціалізованих палеогеогр. робіт Б.П. Жишченка, М.Ф. Веклича, А.А. Величка, В.А. Зубакова та інших дослідників.

Становлення П як науки пов’язане з запитами практики й науково-пізнавальними цілями й стимулювалося видатними досягненнями в геології, геофізиці, біології та географії. Особливу роль зіграли розробки концепції актуалізму Ч. Лайєлем, методів фаціального аналізу Греслі, еволюційного вчення Ч. Дарвіна та Ж.-Б. Ламарка, встановлення закону географічної зональності грунтів (Докучаєв), уявлення А. Вегенера про дрейф материків, а в подальшому розвинута рядом вчених (Ле Пішон, Зоненштайн, Ушаков) теорія літосферних плит. Найвідоміші концепції: мобілізм (горизонтальні переміщення великих брил земної кори (і літосфери в цілому) відносно одна одної і по відношенню до полюсів протягом геол. часу); фіксизм (континенти є фіксованими і стоять на одному місці з часу їх утворення в давнині; головною причиною тектонічних деформацій вважаються вертикальні переміщення); нова глобальна тектоніка (сучасний варіант гіпотези мобілізму; літосфера розбита на великі плити, які рухаються по астеносфері в горизонтальному напрямку. Біля серединно-океанічних хребтів літосферні плити нарощуються за рахунок речовини, яка піднімається з надр, і розходяться в сторони (спрединг). У глибоководних жолобах одна плита находить на іншу і поглинається мантією (субдукція). Там, де плити зіштовхуються між собою, виникає складчаста споруда (колізія))