ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

____________________________________________________________________

Тема: «Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми

розумової діяльності. Основні закони риторики»

Є два мистецтва, які можуть піднести людину на вищий п’єдестал:

одне — мистецтво доброго полководця,

інше — хорошого оратора.

Цицерон

Уміння переконувати — це

мистецтво велетнів мудрості.

Платон

Оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам’яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, як у кращих акторів.

Цицерон

Найважливіша особливість ділового спілку­вання полягає у тому, що необхідно володіти вміннями налагоджувати стосунки з різни­ми людьми з метою досягнення максималь­ної ефективності ділових кон-тактів.

О. Баєва

План

1. Мова і думка.

2. Види, форми, прийоми розумової діяльності.

3. Формулювання понять, порівняння і зіставлення, виділення головного, сис-

тематизація, узагальнення, арґументація, доведення, встановлення причиново-

наслідкових зв’язків, спростування, складання алгоритму, робота за аналогією,

висування гіпотези, експериментування і моделювання.

4. Основні закони риторики.

МОВА І ДУМКА

Усе, що постає у людській свідомості, набуває форми слова. Система знаків, яку іменовано мовою, фіксує знання про світ, що оточує людину, є важливим чин-ником її самоусвідомлення, дає їй змогу виразити своє ставлення до навколишньої дійсності. Мова виражає думки і почуття людей, вона є основним засобом їх спіл-кування.

Отже, одна з головних функцій мови — комунікативна, тобто функція спіл-кування. Виступаючи публічно, людина виражає, утверджує себе, одночасно впли-ваючи на інших. Красномовство — сила, за допомогою якої вдається впливати на світ, змінювати його, реалізуючи власну волю. Той, хто добре володіє словом, здатен навіть своїх супротивників перетворити на друзів. Про величезну і часом небезпечну силу слова свідчить народна при­казка: «Шабля ранить тіло, а слово — душу». Бувало, що не лише окремі особи, а й цілі народи знаходилися під впливом обдарова­них красномовців, які мали владу над свідомістю інших. Давня цікавість людей до можливостей слова спричинилася до виник­нення спеціальної науки про красномовство. Але той, хто самовпевнено береться впливати на людей словом, не розрахувавши своїх можливостей, не може сподіватися на успіх. Отож, необхідно з’я-сувати, що таке риторика і як вона допомагає людині в житті.

Термін походить від грецького ρητορική — наука про ора­торське мистецтво, красномовство. Латиною поняття «красномов­ство» як «мистецтво говорити» познача-ється словом еloquentia — елоквенція. Наука про красномовство виникла як спроба осмис­лити закономірності гарного мовлення прозою, що в античному суспільстві цінувалося значно менше, ніж художнє, поетичне слово. І все ж поруч з поетами, які говорили про речі високі, викорис­товуючи віршову форму, поставали оратори зі словом на полі­тичні теми, промовами в судах тощо. Доброму промовцеві здебіль­шого вдавалося переконати аудиторію, виграти справу. У зв’я­зку з цим постала потреба вивчати закони ораторства, яке вже в античності стало справжнім мисте-цтвом.

Отже, риторика — це наука про способи переконання, ефек­тивні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію із ураху­ванням її особливостей.

Без риторики не може обійтися ні проповідник, ні викладач, ні державний діяч, ні юрист, ні зварник. Чим розвиненіше сус­пільство, тим більше в ньому ці-нується вміння володіти словом. Недарма у народі здавна живе вислів „золоте слово". Отож, мав рацію старогрецький філософ Арістотель, коли говорив, що дар мовлення має характер загальності й виявляється у найрізнома­нітніших обстави-нах.

Риторика не є замкненим у собі знанням, бо тісно пов’язана з практикою по­всякденного красномовства. Водночас вона взаємодіє з іншими науками. Мово-знавство, наприклад, озброює її знанням законів, за якими формується й розвива-ється людське мовлення. Літе­ратурознавство відкриває ораторові закони тво-рення художньо­го образу словесними засобами. Філософія вводить у світ інтеле­ктуально-духовного пошуку людства, а окремі філософські дис­ципліни знайом-лять з цінностями моралі (етика), принципами розуміння і творення прекрасного (естетика), законами мис­лення (логіка). Психолінгвістика допомагає зрозуміти, наскільки вибір слова зумовлено емоційно-вольовим станом людини, які саме лексичні засоби варто використовувати в певних психологі­чних ситуаціях. Пси-хологія дає змогу ораторові контролювати власний душевний стан та настрій аудиторії; зокрема, когнітивна психологія (від соgnitio — знання, пізнання) від-криває мож­ливості осягнення світу через слово. Фізіологія дає знання про мовний апарат, його можливості та принципи творення голосу. Очевидно, що й такі дис-ципліни, як методика виразного читан­ня, основи режисури й акторської май-стерності, допомагають ора­торові оволодіти голосом і поставою, жестикуляцією й мімікою, без чого немислима ораторська діяльність.

Усе це означає, що оратор може розвинути свої природні здібності, а також те, що існує сума знань, яку необхідно засвої­ти, аби стати добрим промовцем. При цьому слід враховувати чимало чинників.

Оратор повинен зважати на те, чого від нього очікує конкрет­на аудиторія, а не просто виходити на кафедру, аби „самовиразитися". Він мусить думати не ли-ше про те, як він "сприймаєть­ся", чи матиме успіх; важливіше те, що відбувається у свідомості слухача, а не на кафедрі. Мета промови — досягти бажаної реак­ції аудиторії. Оратор не повинен відчувати себе „зверхньою істо­тою". Він мусить мати слухача „у власній голові", бути співбесі­дником, а не „бити аудиторію" ви-сокими словами. Тому промова в основному має бути подібна до звичайної бесіди.

Маючи на меті переконати людей, оратор повинен добре го­туватися до май-бутнього виступу. Не кожен володіє даром ім­провізації, виступу без підготовки. Та й дар цей розвивається й шліфується завдяки ретельній системній праці над собою.

Щоб оволодіти чиєюсь свідомістю, потрібно спочатку опану­вати себе, нав-читися керувати своїми думками та почуттями. Оратор мусить дисциплінувати думку (логіка), емоцію (не вар­то „плакати" чи „реготати" на кафедрі), жест (по-гано, якщо про­мовець нагадує незграбними рухами працюючий млин або ж, нав-паки, подібний до нерухомого стовпа).

Оратор має чітко визначити тему свого виступу і не відхиля­тися від неї. Водночас вузький знавець свого предмета, „професі­онал" швидко надокучить аудиторії. Отож, треба ґрунтовно зна­ти фахову літературу. Але загальна ерудиція, знання філософії, художньої літератури, обізнаність в різних ґалузях науки ніяк не завадять.

ВИДИ, ФОРМИ, ПРИЙОМИ РОЗУМОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Незважаючи на те, що проблему взаємов’язку мови і мислення досліджують від найдавніших часів до наших днів, вона далека від свого розв’язання. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуальні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження , це той «чорний ящик», про ро-боту якого ми можемо судити дедуктивно і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі мовленнєвих фак.-тів.

Розумова діяльність людини безпосередньо випливає з мислення. Мислен-ня — це найвища форма відображення реальності та свідомої цілеспрямованої діяльності людини, що направлена на опосередкування, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, суті цих явищ і зв’язків між явищами. Най-важливіше значення в процесі мислення мають слова, мова, аналізатори.

Навіть розумова діяльність, як і фізична, має свої небезпеки, які слід вира-ховувати і уникати.

Мислення – основа розумової діяльності людини, тобто це процес опосеред-кованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв’язках і відносинах.

Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення ви-ходить за його межі. Мислячи, людина пізнає те, чого вона не може безпосеред-ньо сприйняти і уявити; доходить до розуміння суті явищ світу, формує поняття про них і практично оволодіває ними.

Мислення виникає в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності.

Мислення, якщо воно правильне, відображає об’єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж чуттєве її пізнання.

Критерій його істинності – суспільна практика.

Мислення людини відбувається за допомогою понять, кожне з яких відоб- ражене одним або декількома словами. Процес мислення являє собою перехід суб’єкта від наявних до нових знань.

Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції):

• аналіз;

• синтез;

• абстрагування;

• узагальнення;

• класифікацію.

• Аналіз — це мислений поділ предмета, явища на складові частини, ознаки, властивості та виділення цих компонентів.

• Синтез — мислене поєднання в єдине ціле окремих частин, ознак, власти-востей предметів, явищ або понять.

• Узагальнення — виділення на підставі порівняння головного, загального, особливого або часткового, що є характерним для певного явища, предмета, об’єкта.

• Абстракція — виділення суттєвих особливостей групи предметів, явищ, або понять.

• Конкретизація — перехід від загального до часткового, зв’язок теорії з прак-тикою, перехід до конкретної дійсності, до чуттєвого досвіду.

Без асоціацій мислення не буває. Розрізняють три типи асоціацій:

• за суміжністю;

• за подібністю;

• за контрастом.

Асоціаціями називаються елементарні зв’язки уявлень і понять між собою, завдяки яким одне з’явлене уявлення або поняття викликає інші.

Судження – найпростіший акт мислення, що відображає зв’язки предметів і явищ або певних ознак.

Судження відповідає на запитання, яке виникло в процесі діяльності. Судження – основа розуміння.

Умовиводи – це утворення з декількох суджень нового судження. Умовивід, який знімає невизначеність і дає відповідь на запитання, усвідомлюється як розу-міння.

Розуміння – це пізнання зв’язків між предметами і явищами, що пережива-ється як задоволення пізнавальної потреби.

Індуктивними умовиводами (або індукцією) називається процес переходу одиничних, часткових суджень до загального судження.

Дедуктивними умовиводами (або дедукцією) називається процес переходу від судження, що висловлює якесь загальне положення, до судження, що вислов-лює вужчі положення або частковий випадок.

Уява як вища форма розумової діяльності

У складній структурі людської психіки є така якість, як уява, або фантазія.

Уява – це психічний процес створення образів предметів, ситуацій, обставин че-рез приведення наявних у людини знань у нову комбінацію.

Розрізняють два види уяви – відтворювальну і творчу.

Відтворення залежить від:

• вихідної інформації;

• суми та якості знань людини;

• наявності психологічної установки.

Особливості розумової діяльності людини

Для забезпечення надійності та безпеки в складних ситуаціях слід виділити такі риси мислення, як винахідливість, кмітливість, швидкість прийняття рішення, критичність, розсудливість.

Психомоторні здібності характеризуються діями, спрямованими на досяг-нення елементарної мети одним або декількома рухами.

Психомоторні здібності впливають на безпеку діяльності людини, особливо пов’язаної з виробництвом в умовах автоматизації та механізації. При цьому вели-ке значення мають такі ознаки рухів та реакцій: швидкість реакцій, швидкість ру-ху, точність рухів, координованість, темп рухів, ритми рухів (періодичність), на-дійність.

Розумова діяльність пов’язана з психічними процесами, під час яких люди-на планує свої дії, оперуючи образами та мовними символами.

Людина в діяльності виступає як особистість, що має певні мотиви і наміче-ні цілі. Мотивами можуть виступати потреби, почуття тощо. Для здійснення діяльності необхідно мати об’єкт діяльності, внутрішні спонуки, а також співвід-ношення спонук і цілей людини, які вона хоче досягнути у результаті своєї діяль-ності. Наприклад, людину до діяльності спонукає або особисте збагачення (задо-волення особистих потреб), або неможливість фізичного існування без діяльності.

На відміну від фізичної, розумова діяльність супроводжується меншими ви-тратами енергетичних запасів, але це не значить, що вона є легкою. Основним ро-бочим органом під час такого виду діяльності виступає мозок. Під час розумової діяльності значно активізуються аналітичні та синтетичні функції ЦНС, усклад-нюється прийом і переробка інформації, + виникають функціональні зв’язки, нові комплекси умовних рефлексів, + зростає роль функцій уваги, пам’яті, напруження зорового та слухового аналізаторів і навантаження на них.

Для розумової діяльності характерні:

• напруження уваги,

• неприйняття,

• пам’яті,

• велика кількість стресів,

• малорухомість,

• вимушена поза.

Усе це зумовлює застійні явища у м’язах ніг, органах черевної порожнини і малого тазу, погіршується постачання мозку киснем, зростає потреба в глюкозі. Погіршуються також функції зорового аналізатора: стійкість; ясного бачення, гос-трота зору, зорова працездатність, збільшується час зорово-моторної реакції.

Розумовій праці притаманний найбільший ступінь напруження уваги — у середньому в 5 — 10 разів вищий, ніж при фізичній праці. Завершення робочого дня зовсім не перериває процесу розумової діяльності. Розвивається особливий стан організму — утома, що з часом може перетворитися на перевтому. Усе це призводить до порушення нормального фізіологічного функціонування організму.

Переважно люди розумової діяльності нездатні вимкнути механізм перероб-ки інформації на ніч; вони працюють не лише 8 — 12 годин на добу, а майже пос-тійно з короткими переключеннями. Це і є підтвердженням так званої інформа-тивної теорії, згідно з якою людина, під час сну перероблює інформацію, отрима-ну в період активної бадьорості.

Фізичний і розумовий види діяльності вимагають різного напруженні пев-них функціональних систем організму, тому навантаження необхідно класифіку-вати відповідно до важкості і напруженості. Важкість праці — це напруження функціональних систем, які зумовлені фізичним навантаженням. Напруженість, своєю чергою, характеризує рівень напруження центральної нервової системи.

Отже, можна зробити наступні висновки:

1. Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв’яз-ках і відносинах.

2. Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції):

• аналіз;

• синтез;

• абстрагування;

• узагальнення;

• класифікацію.

3. Розумова діяльність пов’язана з психічними процесами, під час яких люди-на планує свої дії, оперуючи образами та мовними символами.

4. На відміну від фізичної, розумова діяльність супроводжується меншими витратами енергетичних запасів, але це не значить, що вона є легкою. Основним робочим органом під час такого виду діяльності виступає мозок.

5. Люди, що займаються розумовою діяльністю, навіть у стані перевтоми здат-ні довгий час виконувати свої обов’язки без особливого зниження рівня працездатності і продуктивності.

6. У зверненні до носіїв української мови М. Рильський писав: «Мова – втілення думки, що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її, борімося за красу мови, за правильність мови, за приступ-ність мови, за багатство мови».

ФОРМУЛЮВАННЯ ПОНЯТЬ, ПОРІВНЯННЯ І ЗІСТАВЛЕННЯ,

ВИДІЛЕННЯ ГОЛОВНОГО, СИСТЕМАТИЗАЦІЯ, УЗАГАЛЬНЕННЯ, АРҐУ-

МЕНТАЦІЯ, ДОВЕДЕННЯ, ВСТАНОВЛЕННЯ ПРИЧИНОВО-НАСЛІДКОВИХ

ЗВ’ЯЗКІВ, СПРОСТУВАННЯ, СКЛАДАННЯ АЛГОРИТМУ, РОБОТА НАД

АНАЛОГІЄЮ, ВИСУВАННЯ ГІПОТЕЗИ, ЕКСПЕРИМЕНТУВАННЯ І МОДЕ-

ЛЮВАННЯ

Мислення спрямовується на вирішення певних завдань — від най прості-ших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Уся розумова діяль-ність (судження, розуміння, формування понять) складається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстракція і конкретизація.

Аналогійний (гр. аnalogia — відповідність, схожість, подібність) метод «веде» слухача (читача) від конкретних фактів, явищ, ознак до загального виснов­ку. Він полягає у зіставленні подій, явищ, фактів для того, щоб виявити, чи можна пере-нести основні ознаки, властивості, якості, закономірності вже добре вивчених, пізнаних предметів на ще не пізнані, виявити, чи є між ними якась певна відповід-ність, схожість однаковість. Цей метод дає можливість залучати в обіг на основі подібності і відповідності новий, ще невідомий матеріал, закріплю­ючи його на фоні відомого, отже, розширює межі нашого пізнання світу поза можливостями конкрет-ного бачення, а за відомими зраз­ками, аналогами.

Аналогійний метод поширений у риториці, коли йдеться про якісь яскраві, виразні чи актуальні, але ще не досліджені об’єкти дійсності, їм шукають відпо-відники-аналоги серед уже вивчених і ніби заміщають ними, або ці предмети стають аналогами іншим, в яких уже виявили такі самі ознаки. Але ці ознаки по-винні бути суттєвими. На мовному рівні (в елоквенції) аналогії реалізуються в низці художніх засобів — тропів і фігур (тіньова економіка, ду­ховний чорнобиль, айсберг корупції).

Аналогію не можна будувати на якихось випадкових, факульта­тивних озна-ках, бо в такому разі вона не буде достовірною і не пройде випробування на істин-ність, «розсиплеться».

У риториці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції — це підбір матеріалу, у диспозиції — його розташування, в елокуції — добір мовних засобів і способів їх подачі, у мнеморії — запам’ятовування найважливішого, в акції — характер мовної пове­дінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінесика, жести). Це підтвердження (confirmātio) і спростування (refūtātio) певних положень.

Проте основним етапом і змістом переконання є арґументація як логічна частина диспозиції.

Аргументація у широкому вжитку означає майстерний добір пе­реконливих доказів. В основі арґументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доведення: теза (гр. thisis), арґу­мент (лат. argumentum), демонстрація (лат. demonstratio).

Доведення – це сукупність логічних засобів обґрунтування істинності будь-якого судження за допомоги інших істинних і пов’я­заних з ним суджень. Структу-ра доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).

Теза (у перекладі з грецької положення) – це судження, істинність якого потребує доведення.

Теоретично кожна теза ніби має право на докази її істинності чи неістиннос-ті. Проте практично більшість тез приймаються без доказів як очевидно істинні для оперативної пам’яті. Спільні фонові знання формують «енциклопедичне сере-довище» (Є. Клюєв), з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні арґументи.

Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість в істинності тези. Порушення цього правила призводить до логічної помилки – втра-ти або підміни тези. Якщо втрата тези є мимовільною помилкою недосвідченого оратора, то підміна тези – цілеспрямованою дією особи, яка її висунула.

Теза створює базу для наступних міркувань. Вона може бути дуже стислою, але глибоко змістовною чи полемічно загостреною, або й просто примітивною. В античній риториці вимагалось від ораторів вміння арґументувати будь-яку тезу. Арістотель вважав, що треба вміти розвивати і арґументувати тезу в обидві проти-лежні (позитивну і негативну) сторони і під різними кутами зору, напри­клад, шука-ти істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації у на­прямках як «за» (рrо), так і «проти» (соntra) були, як правило, ігро­вими, тренувальними. У реальних мовних ситуаціях тези арґумен­туються в одному напрямку — істинності або неістинності.

Аргументи (у перекладі з латинської доказ) (докази) – це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені за­кони науки та теореми.

Докази мають відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвер-дження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою те­зою. Необхідно зазда-легідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів.

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв’язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

За формою докази переділяються на прямі та непрямі. Прямим називають такий доказ, в якому безпосередньо (прямо) обґрунтовують істинність тези. На-приклад довести, що 1992р. був високосним, мож­на на основі аргументу-визна-чення, що таке високосний рік, тобто діленням його двох останніх цифр на чоти-ри. Непрямим називається такий доказ, в якому істинність обґрунтовується шля-хом доведення помилковості протилежного твердження. Інколи непрямий доказ на­зивають доведенням за допомоги доведення до абсурду. Наприклад, ми маємо твердження, що якщо дві прямі перпендикулярні до тієї ж самої площини, то во-ни паралельні. Припустимо протилежне: перпендикулярні прямі непаралельні. У такому разі вони перетинаються, тобто утворюють трикутник, в якому два кути біля основи складають 180°, а цього бути не може, бо тільки сума трьох кутів може становити 180°. Отже, перпендикулярні прямі є паралельними.

Спростування – це логічна операція, спрямована на зруйнуван­ня доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, за допо­могою якого заперечується теза. Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези (пряме і непряме), виявлення неспроможності демонстрації.

Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези, зреа-лізовується доведенням їхньої хибності або неспроможності. Але хибність аргумен-тів ще не означає хибності самої тези.

Спростування тези досягається відкиданням фактів, встановленням хибності (або суперечності) наслідків, що випливають з тези, спросту­ванням тези через до-ведення антитези.

Виявлення неспроможності демонстрації полягає у тому, що встановлю-ються помилки у формі самого доведення.

Правила доказового міркування, що стосуються тези: по-перше, теза повин-на бути логічно визначеною, ясною і чіткою; по-друге, вона повинна лишатися то-тожною самій собі упродовж усього доведення.

Правила щодо аргументів: вони мають бути істинними і не супере­чити один одному, достатньою основою для підтвердження тези, такими судженнями, істинність яких доводиться самостійно, незалежно від тези.

Правило щодо форми обґрунтування тези: вона повинна бути вис­новком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами ви­воду або має бути одер-жаною згідно з правилами непрямого доведення.

Порушення правил умовиводу: по-перше, це помилки в дедук­тивних виснов-ках (з припущення, що коли число закінчується на 0, то воно ділиться на 5, не випливає, що коли число ділиться на 5, то воно обов’язково закінчується цифрою «0»); по-друге, це помилки в індуктивних висновках через підміну реальних від-ношень (висловлю­вання «після того» не означає, що це здійснюється «з причини того»), по-третє, паралогізми, софізми і парадокси.

Паралогізм – це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки та зазвичай при­зводить до хибних висновків. Софізм – навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного. Парадокс – це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження. Приклади: «Не бійся досконалості, тобі не досягти її» (С. Далі); «На дурня вся надія, а він узяв та й порозумнішав»; «Зійшов з ума, та не зі свого, а з чужого»; «Він дуже розумний: решетом у воді зірки ловить»; «Ди-виться рідко, та густо бачить»; «Холодний як лід, а гарячий як вогонь»; «Намо-лотив три мішки маку і всі з горохом».

Обговорення теоретичних і практичних проблем іноді переростає у диску-

сію – широке публічне обговорення якого-небудь спірного пи­тання, висловлення різних думок з приводу певного питання. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її спростування. Суб’єктами дискусії є про-понент, опонент та аудиторія.

Пропонент (від лат. propponens – той, хто щось стверджує, дово­дить) – учасник дискусії, доповідач, дисертант, дипломник, що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію.

Опонент (від лат. opponens – той, що протиставляє, заперечує) – особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки пропонента, чи оцінює її.

Існують різні ступені незгоди опонента з пропонентом: незгода у формі сумніву (в пасивній формі висловлюється певний сумнів щодо тези пропонента); деструктивна незгода (руйнується теза пропонен­та); конструктивна незгода (не тільки руйнується теза пропонента, а й висувається і доводиться інша, власна, теза).

Якщо опонент не погоджується з аргументом пропонента, то останній може обрати той чи інший варіант поведінки: відмовитися від аргументу; замінити його іншим; знайти додаткові факти на користь висунутого аргументу.

Аудиторія – це третій, колективний суб’єкт дискусії, оскільки як пропонент, так і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й схилити всіх при-сутніх на свою сторону.

Досягнення певної мети суттєво полегшується, якщо ретельно про­думати і майстерно застосувати адекватні цій меті засоби її досягнення.

Мовленнєва стратегія – це комплекс мовленнєвих дій, спрямованих на досяг-нення комунікативної мети. Стратегії орієнтовані на майбутні мовленнєві дії, пов’язані з прогнозуванням ситуації.

Мовленнєва тактика – конкретні мовленнєві дії під час спілкування, спрямо-вані на реалізацію стратегії і досягнення комунікативної мети.

Основні тактики аргументаційної стратегії

• Тактика контрастивного аналізу ґрунтується на прийомі зі­ставлення. Зіс-тавлення фактів, подій, результатів, прогнозів сприймається адресатом як переконливий аргумент.

• Тактику вказівки на перспективу спрямовано на те, щоб ви­словити страте-гічну мету, позиції і наміри мовця. Вказівка на перспективу містить пропо-новане рішення і передбачува­ний результат.

• Тактика обґрунтованих оцінок, за допомоги якої промовець прагне об’єк-тивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Відомо, що суб’єктивна думка не переконлива, тоді як аргу­ментована оцінка набуває статусу логічного доказу.

Арґументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосе-редковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, точки зору та думки авторитет­них людей.

Розрізняють два типи арґументації: логічну й аналогійну.

Основою логічної арґументації є силогістика (гр. syllogistikos — дедуктивний), започаткована ще в логіці Арістотеля. В античній риториці силогізми (дедуктивні умовисновки) уявлялись як єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С; А є меншим терміном і суб’єктом, С є більшим терміном і предика­том, В є середнім терміном і залишається за межами висновку.

Розрізняють чотири фігури силогізму залежно від положення середнього терміна для того, щоб гарантувати коректну побудову умовисновку:

А є В А є В А є С А є В

В є С С є В А є В С є А

умовисновок А є С С є А С є В С є В.

Відношення між термінами у силогізмах можуть бути таких типів:

Будь-який... є... (загальностверджувальне судження).

Ні один... не є (загальнозаперечне судження).

Деякий... є (частково стверджувальне судження).

Ніякий... не є (частково заперечне судження).

Кожна з фігур може вживатися в чотирьох видах, отже, можна побудувати 64 комбінації суджень, з яких, як пишуть ритори (Є. Клюєв), лише 19 гарантують коректні висновки-докази.

Наприклад: Молоді є веселими.

Студенти є молодими.

Висновок: Студенти є веселими і т. ін.

Проте реально в промовах і дискусіях силогізм не завжди роз­гортається, його посилання випускаються, і доказ ніби сам собою розуміється.

Такі усічені судження Арістотель називав ентимемами. Вони характерні для живого, практичного мислення.

На противагу ентимемам в античній риториці користувалися і соритом (гр. sōros — купа, куча). Арістотель називав сорит чималим ланцюжком суджень з випущеними посиланнями (посил­ками).

Майстерності арґументації можна досягти, якщо оволодіти сило­гістикою і знати фундаментальні закони логіки.

Закони логіки

Силогізми допомагають уникнути неточності понять. Логічні закони мають, з одного боку, допомагати будувати докази, а з іншо­го — запобігають порушенню основних принципів мислення і ве­дення дискусії. Дотримання законів логіки створює зручність, а від того комфортність мовного спілкування, бо учасники обо-пільно виконують певні правила, норми мовної поведінки. Для цього тре­ба знати чотири основні логічні закони:

• закон тотожності;

• закон суперечності;

• закон виключення третього;

• закон достатньої підстави.

Закон тотожності передбачає, що предмет думки зали­шається незмінним у межах однієї теорії, одного міркування або доведення, тобто знання про предмет не повинно підмінюватися іншим знанням. Дотримання закону тотож­ності дозво-ляє уникнути невизначеності, неконкретності міркувань. Нерідко неточні форму-лювання, нечіткість оці­нок і висновків є причиною того, що мовець у процесі мір-кування непомітно для себе починає говорити про щось інше. Ця логічна помилка називається «підміною тези». На­приклад:

У нашому корпусі обладнаний новий дисплейний клас. Тут встановлені персо-нальні комп'ютери, об’єднані в локальну мережу. Студенти в роботі можуть ви-користовувати па­кети прикладних програм спеціального призначення. Кожен ком-п’ютер має лазерний принтер. Ця подія свідчить про початок широкого викорис-тання нових інформаційних тех­нологій. Не впізнати наш інститут. Будуються нові корпу­си, тисячі молодих фахівців щороку приходять працювати на підприєм-ства й в установи.

Якщо ця вимога порушується, то руйнуються логічні зв'язки.

• Закон тотожності має практичне значення. Так, починаючи обговорювати якийсь предмет, необхідно бути впевненим, що обидві сторони вкладають у нього

• один і той же зміст. Якщо співбесідники не сходяться в розумінні термінів і по-різному трактують їх, обговорення стає беззмістовним. Закон тотож­ності спрямований і на тих осіб, які досить нечітко і неконк­ретно ведуть мову про якийсь факт чи ситуацію.

• У практиці ділового спілкування це часто зустрічається: повідомляється про щось, але ведеться мова про інше (побічне). Так, великої помилки при-пускаються ті, хто, описуючи один важливий факт, переходить на деталі, забуваючи про суть і мету предмета. Наприклад, подекуди на службових нарадах, засідан­нях доповідач, повідомляючи про мету свого виступу, відсту­пає від конкретики і починає говорити про сторонні речі. Мета в такому випадку не досягнута і час втрачений марно.

Відповідно до закону суперечності (протиріччя) одночасно істинними не можуть бути два висловлювання, одне з яких ствер­джує що-небудь про предмет, а інше заперечує те ж саме, у тому ж самому предметі, у той же самий час.

Наприклад:

За результатами змагання найвищі показники має цех № 7. Не менш високі показники має й цех № 4.

Очевидне протиріччя: вищих результатів може досяг­ти тільки один цех. От-же, з двох суджень одне істинне, а інше ні.

Закон виключення третього являє собою твердження: якщо є два взаємосу-перечливих судження про предмет, то одне з них обов’язково істинне, а інше по-милкове, і між ними не може бути середнього, тобто третього суд­ження, яке мог-ло б бути також істинним у тому ж самому відношенні, у той же самий час. Закон виключеного тре­тього діє у таких випадках:

1. Коли одне з суджень що-небудь стверджує, а інше заперечує те ж саме щодо

одиничного предмета або яви­ща. Наприклад: судження

Завод виконав план не повністю

збігається із судженням

Завод не виконав план

і може бути висловлене самостійно. Однак у строгому мір­куванні ним не можна

замінити судження

Завод не виконав план.

2. Коли одне із суджень що-небудь стверджує щодо ці­лого класу предметів або

явищ (виходить, і щодо кожного предмета або явища, яке входить до цього

клас), а інше те ж саме заперечує щодо частини предметів або явищ цьо­го кла-

су. Наприклад, судження

Усі підприємства міста виконали план;

ВАТ «Сілур» не виконав план суперечать одне іншому: якщо перше суджен-ня істинне, то друге — помилкове, і навпаки. Завжди при зіткненні справді супе-речних, взаємовиключних суджень з метою усунення невизначеності потрібно визначити, яке з цих суджень істинне, а яке помилкове, і не шукати істину у до-датковому судженні. Якщо ставиться конкретне питан­ня, яке вимагає однозначної відповіді, то спочатку необ­хідно дати відповідь саме на це питання.

Закон достатньої підстави формулюється так: щоб ви­знати судження про предмет істинним, треба вказати до­статні підстави. Істинність висунутих поло-жень потрібно доводити. Не можна приймати за істинні бездоказові тве­рдження. Закон достатньої підстави припускає послідов­ність і арґументування висловлю-вань, тобто внутрішній зв’язок і взаємообґрунтованість думок у міркуванні. Пра­цівник, який щось стверджує або заперечує, повинен об­ґрунтувати свої судження. Починаючи спростовувати ар­ґументи опонента, ми таким чином зобов’язуємося довес­ти їхню хибність, тобто навести достатні докази для ви­знання арґументів опонента неправильними (див. Культу­ра проведення суперечки).

Демонстрація – процес виведення тез із арґументів називається в риториці де­монстрацією (від лат. demonstratio — показування). Демонстрація показує, на-скільки вдало побудована вся арґументація. Саме на цьому етапі особливо важ-ливою є мовна тактика, вміння вибуду­вати і показати мовні конструкти та їх лек-сико-граматичне наповнення. Виділяють демонстрацію логічну і паралогічну.

Логічна демонстрація потребує від промовця дотримання правил виведен­ня умовисновків і логічних аналогій.

Паралогічна демонстрація допускає неврахування правил і навіть вико-ристання їх від супро­тивного. Тут вступає в дію фігуральна мова.

Продемонструвати доказ означає подати тезу і пред’явити арґу­менти. Спо-соби коректної демонстрації передбачені викладеними вище логічними законами та теорією арґументації. Некоректну демонстрацію в риториці називали логічними помилками — паралогізмами. Антична риторика їх не цуралася. Логічні помилки на­вмисне використовували для того, щоб заплутати адресата, збити з пантелику, хай сам вибирається на правильний шлях. Такі логічні операції називали софізма-ми, а вчителів риторики — софістами. Вони проголосили мірою всіх речей люди-ну, істинним вважали не тільки те, що реально таким було, а й те, в істинності чо-го могли співбесідника переконати. У мистецтві переконання ритори-софісти до-сягай вершин риторичного ефекту, який створювався фігураль­ним мовленням — фігурами слова (тропи) і фігурами думки. Тропи і фігури з погляду логіки є пара-логізмами, логічними помилками.

Пізніше демонстрацією стали називати просто ілюстрацію (лат. illustratio від illustro — освітлюю, пояснюю) предмета мови, його фізичний (наочність) чи вер-бальний (мовний: слово, речення, текст) образ, тобто те, що є відповіддю на імператив: покажи, наведи приклад.

Демонстрація показує, наскільки правильно і доцільно сформу­льовані тези та арґументи і які при цьому трапляються логічні по­милки.

Логічні помилки бувають двох типів: помилки у результаті не­точного визна-чення предмета і поділу понять та помилки у струк­турі силогізму.

Логічні помилки у результаті неточного визначення

предмета і поділу понять

До цієї групи логічних помилок належать такі:

1. Суперечності в самому визначенні (contradiction in adjecto). Цю помилку мають у собі вислови про поняття, що містять протилежні ознаки, які не можуть одночас-но в ньому бути (холодне полум‘я, квадратне коло).

2. Визначення невідомого через невідоме (iqnotum per ignotum). Така помилка трапляється тоді, коли промовець не знає освітньо го рівня, пізнавальних можли-востей слухачів і посилається як на при­клад на те, чого вони не знають. У резуль-таті не виникає сподіва­ного ефекту пізнання і зворотного зв’язку, крім запитання: а це що таке?

3. Заперечення замість визначення (vsa negationis) — така по­милка трапляється тоді, коли, не знаючи точної дефініції, йдуть від протилежного (чорне — це не біле; доведи, що ти не ведмідь).

4. Тавтологія (гр. tauto logos — те саме слово; лат. idem per idem — те саме, за допомогою того самого) — помилка, при якій поняття визначається само через себе («я» є «я»), тобто двічі відтво­рюється те саме, не поповнюється новою інфор-мацією.

Тавтологія може бути риторичною фігурою.

5. Плеоназм (гр. pleonasmos — надлишок, надмірність) — близь­ка до тавтології помилка. Різниця між ними полягає у тому, що тавтологія — це повний повтор, а плеоназм — частковий, при якому зміст одного поняття є частиною іншого, зде-більшого ширшого поняття: місяць березень (березень тільки місяцем і є),рівна поло­вина (якщо половина, то вже рівна) тощо.

Плеоназм також може бути риторичною фігурою.

6. Полісемія (гр. polysemos — багатозначний) також може стати причиною по-милки, якщо обрати з двох чи кількох значень не те, що треба, що відповідає меті спілкування.

7. Номінативна підміна (fallacia secundum dictionem) також може стати помил-кою, коли позначене певним словом поняття на наступ­ному етапі вже позначається іншим словом (продукти — їжа — харчі).

8. Непорівнювані поняття (notiones disparatae) — ця помилка трапляється при аналогійній арґументації, коли предмет по­рівнюється з дією або дія з обставинами тощо.

9. Порівняння замість визначення (via negationis) — ця помилка трапляється то-ді, коли мовець, не знаючи точного визначення, на­магається приблизно пояснити через порівняння з чимось, чого також точно не знає (кава — це щось як нарко-тик).

10. Змішування суттєвого з випадковим (fallacia accidentis) трап­ляється тоді, коли промовець не знає категоріальних, обов’язко­вих ознак та факультативних, тимча-сових, додаткових і ці додат­кові представляє як основні, але це не є так (Усі жін-ки люблять телевізор).

11. Називання роду замість виду і виду замість роду, перенесення предмета з од-ного роду чи виду в інший — такі помилки трапля­ються тоді, коли промовець не володіє таксономією предмета роз­мови і не вміє розрізняти рід та вид.

12. Побудова лінійних ланцюжків там, де мають бути ієрархічні: дерева і яблуні зацвіли; ми і люди уважно слухали.

Помилкова основа поділу або класифікації (fundamentum) приведе до не-суттєвих ознак (жінки романтичні, чоло­віки — ні) або до суперечливих висновків.

Логічні помилки у структурі силогізму

Логічні помилки цього типу можуть бути пов’язаними з вище розглянутими помилками визначення і поділу понять.

1. Первинна неправда (proton pseudos) — помилкова теза викладу стає причиною наступних помилкових суджень або взагалі заво­дить їх у глухий кут: помилка породжує помилку. Якщо проголо­сити помилкову тезу, що столи сплять, а цей предмет є нашим сто­лом, то висновок, що наш стіл спить, буде таким же помил-ковим, як і теза.

2. Підміна тези (ignoratio elenchi — недоведення доказу) може трапитися через незнання промовцем матеріалу або через надмірне захоплення ним, тоді губиться ниточка міркування. Не довівши попередньої тези і не зробивши висновок, про-мовець переходить до іншої тези, починає її доводити, але результату втішного не буде, бо не було нормального початку.

3. Змішування кількох питань в одному (fallacia plurium interrogationum) приведе до помилкового висновку, тому що в ході логічної процедури у структурі силогізму не можна буде відповісти на всі запитання відразу. Наприклад: Усі люди або щас-ливі (ро­зумні, дурні, ледачі), або ні.

4. Змішування причини і наслідку може трапитися з вини про­мовця, який нас-тупну подію подає як причину попередньої, хоча вона є наслідком. Або так неви-разно подасть події, що не можна зрозуміти, де наслідок, а де причина: все згоріло // була пожежа; не зібрали врожай // пропало все.

5. Арґументація неправдивими судженнями (fallacia falsi medii) приводить до неправдивого висновку.

6. Помилки в першому терміні і (або) в середньому терміні си­логізму призведуть до неточності у висновку: всі чоловіки є зрад­никами, Іван є чоловік; висновок: Іван є зрадником.

Цю саму логічну помилку можна кваліфікувати як іншу помил­ку — ігно-рування необхідних умов для середнього терміну силогіз­му, бо не вказано, в яких умовах чоловіки можуть бути зрадниками.

7. Порочне коло (сirculus vitiosus) — типова логічна помилка, коли теза підтер-джується тими самими арґументами, з яких сама виведена, у результаті утворю-ється коло, з якого іншого виходу немає, повертаємося до тези (наприклад, у мов-ленні дітей: люблю, бо подобається; подобається, бо я таке люблю).

Дві логічні помилки — висновки про все ціле за його частиною і висновки про частину за її цілим — бувають тоді, коли частина не однорідна з цілим, не зливається з ним, коли ціле не є гомоген­ним, тобто таким, що субстанційно є єдиним.

Помилка в останньому посиланні (ad infinitus) доказу не при­веде арґумен-тацію до чіткого завершення або переведе її на іншу тезу. Тоді опонент скаже: То ми не про це говоримо.

ОСНОВНІ ЗАКОНИ РИТОРИКИ

Перший закон (концептуальний) формує й розвиває уміння все-бічно аналізувати предмет дослі­дження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (моделювання аудиторії) формує і розвиває умін-ня вивчати в системі три групи ознак, які визначають психологічний портрет будь-якої аудиторії:

• соціально-демографічні;

• соціально-психологічні;

• індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує й розви­ває уміння розробляти про-граму діяльності на основі створеної концепції із урахуванням психологічного портрета аудиторії:

• визначення цільової установки діяльності (н а в і щ о?);

• виявлення й розв’язання суперечностей у до­сліджуваних проблемах;

• формулювання тези (основної думки, власної по­зиції).

Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває уміння працювати з фак-тами та арґументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П’ятий закон (мовленнєвий) формує й розви­ває вміння володіти мов-ленням («одягати» свою думку в дієву словесну форму).

Система п’яти умінь, кожне з яких виробляється шляхом оволодіння відповід-ним законом риторики, й становить зміст того поняття, яке ми назвали «організа-цією мисленнєво-мовленнєвої діяльності».

Шостий закон (ефективної комунікації)формує й розвиває вміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умо-ву успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й розвиває вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) та оцінювати діяль-ність інших, тобто визнача­тися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також — як навчитися збагачувати себе цінним досвідом іншо-го.

ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

1. Відредагуйте подані нижче словосполучення і речення. Поясніть, чим

викликані помилки при їх написанні ( або перекладі).

І. Виписка з протоколу. Подача документа, особовий рахунок в ощадному банку, текучість кадрів, прийняти заходи з поліпшення ситуації.

ІІ. 1. Документ включає важні відомості.

2. У звіті зустрічаються прорахунки.

3. Винахід за своїм змістом протирічить суспільним інтересам.

4. У плані розроблені міроприємства на поліпшення працьової дисципліни.

5. Кожний слідуючий службовий запит з погашення заборгованості платні службовцям ускладнює повне виплачення усієї зарплати.

2. Виберіть правильні варіанти із запропонованих. Поясніть свій вибір.

Внести предложения – внести пропозицію; забезпечити рішення проблеми – вирішити ( розв’язати) проблему, згідно з наказом – згідно наказу, повинно бути зроблене – має бути зроблено, відповідно до постанови Кабінету Міністрів Укра-їни – відповідно постанови Кабінету Міністрів України, прошу надати мені від-пустку – прошу Вашого дозволу про надання мені відпустки, у самий найближчий час – незабаром, міроприємства – заходи, проводити боротьбу – боротися, приско-рити погодження – погодити, порядок денний – повістка денна, вплинути – здій-снити вплив, брати участь – приймати участь, наступні члени групи – слідуючі члени групи, відрядна посвідка – посвідчення про відрядження.

3. Надайте правильний варіант відповіді.

1. Виберіть правильно побудовану конструкцію:

а) відсутній по хворобі;

б) відсутній за хворобою;

в) відсутній через хворобу.

2. Виберіть правильний варіант оформлення фрагмента протоколу :

а) повістка дня;

б) повістка денна;

в) порядок денний.

3. Виберіть правильний варіант оформлення фрагмента автобіографії:

а) поступив у жалізнодорожний технікум;

б) вступив у жалізнодорожний технікум ;

в) вступив до залізничного технікуму.

4. Виберіть рядок з правильними назвами документів :

а) довіреність, довідка, пояснювальна записка;

б)доручення, справка, пояснювальна записка;

в) доручення, довідка, пояснювальна записка.

5. Виберіть правильний варіант уживання словосполучення:

а) звільнитися по власному бажанню;

б) звільнитися за власним бажанням;

в) звільнитися з власного бажання.

4. Прочитайте кожний із текстів, визначте стиль, до якого належить ко-

жен із них. Сформулюйте вимоги до мовлення, які треба враховувати під

час їхнього читання.

СИЛА ПЛЕВАКО

Старенька вкрала бляшаний чайник, вартістю дешевше п’ятдесяти копійок. Вона… підлягала суду присяжних. За нарядом , або так з примхи, захисником старенької виступав Плевако.

Прокурор вирішив завчасно паралізувати вплив захисної промови. Плевако й сам висловив усе, що можна було сказати на захист старенької : бідна старень-ка, тяжкі злидні, крадіжка незначна, підсудна викликає не обурення, а лише жаль. Але – власність є священною, весь наш громадський благоустрій тримається на власності, якщо ми дозволимо людям хитати її, тоді країна загине.

Встав Плевако :

- Багато лиха, багато випробувань довелося вистраждати Росії за її більш як тисячолітнє існування. Печеніги мордували її, половці, татари, поляки. Дванад-цять мов звалилися на неї, захопили Москву. Усе витерпіла, усе подолала Росія , лише міцніла й зростала від випробувань. Але тепер, тепер… Старенька вкрала старий чайник ціною у тридцять копійок. Цього Росія, звичайно, не витримає, від цього вона загине безповоротно.

Виправдали.

В. Жалінскайте

ПОРАДИ ХОРОШОМУ ОРАТОРУ

Головні речення. Головні речення. Головні речення.

Ясний план у голові – і якомога менше на папері. Факти або звернення до почуттів. Праща або арфа. Оратор – не енциклопедія. Енциклопедія є у людей вдома.

Один і той самий голос втомлює. Говори не більше сорока хвилин. Не шу-кай ефектів, які ведуть до головної мети. Трибуна безжальна: людина на ній більш оголена, ніж на пляжі.

Пам’ятай: чим коротша промова, тим менше шансів провалитися.

В. Дуб

5. Перекладіть текст , прочитайте, намагайтеся зрозуміти його зміст у

цілому, зверніть увагу на попередній переклад окремих слів і словосполучень,

виходячи з контекстуального значення, визначте слова, якими ви збагатили

свій індивідуальний словник.

Для нас, украинцев, родным является украинсий язык. Но исторические судьбы нашего народа сложились так, что нам, украинцам, очень близок и дорог язык русского народа. Два родственных языка переплетаются многими нитями. Это не только облегчает, но и затрудняет овладение и родным, и русским языком. Сотни слов, одинаково звучащих в обоих языках, имеют различный смысл. Сло-во, звучащее в одном языке с патетической окраской, в другом – иногда приобре-тает иронический смысл. Игра оттенков, тончайших чёрточек эмоционально – эстетической окраски слов в обоих языках является для нас источником духовно-го богатства.

6. Прочитайте тест, дотримуючись правил інтонаційного переда­вання зміс-тового навантаження й авторського бачення. Визначте, які способи аргу-ментації застосували співрозмовники, який з них, на вашу думку, більш пе-реконливий. Напишіть оповідання (нарис, есе, замальовку, вірш), в якому б усі слова починалися з однієї літери.