44. Правозахисний рух в Україні в 60-8- х роках хх ст.

Після смерті Сталіна, як вважають, в Україні починає зароджуватись правозахисний рух та громодянський опір правлячому режиму. Перший документ цього руху — «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955 українські політичні в'язні з таборів у Мордовії.

Молоде покоління українських інтелектуалів, які щиро повірили в оголошений Хрущовим на ХХ з'їзді КПРС курс на десталінізацію суспільного житгя, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність. Важливою формою руху протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності Україні. В 1953-1959 рр.виникли: Український національний комітет (УНК), Український націо-нальний фронт (УНФ), Об'єднана Партія Визволення України та ін. Відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки і над якими відбувся суд. За даними КДБ, протягом 1954-1959 в Україні було ліквідовано 183 "націоналістичних та антирадянських угруповань", за "анти-радянську діяльність" було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб.Українська Робітничо-Селянська Спілка {УРСС) серед цих груп мала дещо ширшу основу. Створена у 1958 на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка, ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР.Україна мала «стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою». Передбачалися самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм» та "завоюванням демократичних прав». Спілка мала намір перетворитися у партію, але перед її другим з'їздом було арештовано керівників, а організацію розгромлено. У травні 1961 у Львівському обласному суді відбувся процес над УРСС. Лук'яненка бупо засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено п'ятнадцятирічним ув'язненням. На початку 60х років відбулись судові процеси над дисидентами з Донецька, Зопоріжжя, Рівного, Тернополя, Чернівців, Луганська, Києва. На Україні в пресі критикувались за «формалістичні викрутаси» Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч та ін. Головними акціями , проведеними дисидентами, були: виступи біля пам'ятника Шевченкові в Києві, конференція з питань культури української мови в Київському університеті. Багато дисидентів ставили вимоги лише часткового поліпшення існуючої системи, але й цього було достатньо щоб потрапити під пильне око КДБ.Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступали також в обороні інших народів, зокрема, проти дискримінації євреїв, кримських татар.

45. Україна в добу кризи тоталітарної системи (70 – п.П. 80-х рр хх ст)

Характерною рисою XX cтоліття є динамічне поєднання двох антагоністичних таборів,комуністичного і капіталістичного, що стало феноменом утримання влади, а також інтегративне регламентування двох моделей режиму - демократії та тоталітаризму. Власне ці моделі і створювали ідеал політичної стабільності, як такої, що відіграє першочергову роль на внутрішньому подіумі держави, але набагато важливішою була її місія у міжнародній системі відносин. У світовому просторі мілітарна держава прагне бути головним лідером і адміністратором світового порядку, надаючи цьому явищу стійкого розвитку. Проте комплекс питань внутрішнього характеру, так званої “домашньої політики” (“domestic politic”), залишався довгий час лише в кулуарах бюрократичного апарату. Діячі державної влади відчували себе головними творцями політики, як всередині країни, так і поза її межами. Події,які спричинили крах тоталітарно-комуністичної системи були не випадковим явищем. Адже політичний бар’єр, що виник на межі 80-их і 90-их років, можна назвати “панацеєю демократизації” для країн колишнього соціалістичного табору, включаючи Центрально-Східну Європу і республіки СРСР, які опинилися на роздоріжжі переходу від соціалістичного до постсоціалістичного управління. Соціальні і політичні очікування населення на те, що дана система комуністичного самоуправління “як норма тоталітаризму”, де стабільність була ознакою економічного забезпечення, впевненості у майбутньому, були надто високими чи навіть гіперболізованими, тому крах ідеалізованої системи “щасливого життя” зумовив жорсткий перехід до нового устрою внутрішнього керування країною.

Щодо позиції тоталітаризму української системи можна стверджувати, що Україна на даному етапі займає лише фазу вступу у трансформаційних процесів. І ціла низка стереотипів тоталітарного режиму ще займає провідні позиції у менталітеті значної кількості громадян України. Насамперед, дане явище стосується бюрократичного апарату, поліції, правових органів. Вихід з ситуації один - вчасно змінити позиції для побудови громадського суспільства і досягнення політичної стабільності як гаранту розвитку особистості в держав.

Оскільки політична стабільність – явище багатопланове і його можна роглядати в контексті демократичного , авторитарного і тоталітарних режимів.Досягнення стабільності в різних сферах життєдіяльності суспільства – економічної, політичної, правової, соціальної супроводжується різними чинниками і методами.

Досвід ХХ століття показує, що еволюційні тенденції тоталітаризму, які мали місце в країнах Західної та Центральної Європи а зоокрема в Німеччині, Італії, СРСР. Даному явищу сприяли й психологічні чинники – депресивний стан, масове безробіття , невпевненість у завтрашньому дні. І тому не дивно, що коли немає загальних збалансованих важелів щодо зміцнення держави і політичного режиму, що сприяє виникненню політичній стабільності .

Натомість тоталітарна система бере під свою опіку усі галузі виробництва і загальний контроль над державою. Проте політична стабільність у такій системі відіграє місію загального блага і ілюзорного добробуту, що набирає характеру стагнації і веде до послаблення позиції державної влади та деформаціїгромадянського суспільства. У такій системі тоталітаризм набирає свого нового неототалітарного характеру, що спричинює політичні колізії, втрата довіри населення до дій уряду.Стабільність, як необхідна ознака розвитку політичної системи, набуває рис теоретичного характеру і вияву зовнішності.