38. Західна Україна.Буковина і закарпаття. 1920-1939. Національно-визвольний рух.

Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі — Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923—1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.

Український визвольний рух — національно-визвольний рух на етнічних українських землях у 1920—1950 роках, який мав за мету поновлення української незалежної держави.Зміст

Ідеологія

Головною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної єдиної України на українських етнічних землях. Рух був прямим наслідком втрати державності на початку 1920-х років (див. Українська революція 1917—1921).

Ідеологія руху еволюціонувала впродовж усіх років його існування. У питаннях майбутнього політичного та соціально-економічного ладу незалежної України існували розбіжності, бо рух об'єднував представників великого спектру партій — від соціалистичних до консервативних.

Хронологія

1920 — створення Української військової організації (УВО) з інтернованих частин Армії Української Народної Республіки (Січові Стрільці) та Українська Галицька Армія.

Очолив організацію Євген Коновалець, уродженець Західної України, командир найбільш боєздатної частини Армії УНР - Січових Стрільців (спочатку складалась з полонених українців австро-угорської армії, потім стала переважно наддніпрянською), прибічник Симона Петлюри.

УВО проводить таємі терористичні операції, спрямовані против польскої та більшовистської влади.

1926-1929 — створення Організації Українських Націоналістів (ОУН) як підрозділу для молодих кадрів УВО. Очолив организацію знов Євген Коновалець.

1938-1939 — створення Карпатської Січі, парамілітарної організації на Закарпатті. Переважну частку складали вояки ОУН та галицькі українці. Після проголошення самостійності Карпатської України 15.03.1939 року стала її національною армією і чинила збройний опір угорській армії.

1940 — після вбивства у 1938 р. Євгена Коновальця радянським агентом Павлом Судоплатовим в ОУН стався розкол. Було створено ОУН (б) - бандерівці чи революціонери (голова - Степан Бандера) - і ОУН (м) - мельниківці (голова - Андрій Мельник). Вони діють як окремі сили, що переслідують спільну політичну мету - утворення незалежної України. Головною розбіжністю було ставлення до питання співпраці з фашистською Німеччиною: ОУН (б) згодна на це лише за умов негайного проголошення незалежної України у випадку війни з СРСР.

Травень 1941 — створення ОУН (б) та ОУН (м) бойових батайльонів (Роланд і Нахтіґаль відповідно) у складі вермахту, які з німецькими війсками входять у Галичину з початком війни Німеччини з СРСР. На задумку керівників, ці підпрозділи мають становити ядро майбутньої української регулярної армії.

Червень 1941 — створення у Поліссі Української Повстанської Армії під проводом Тараса Бульби-Боровця (Поліська Січ) від імені Уряду Української Народної Республіки в екзилі. Діяла до листопада 1941 року, коли була саморозпущена через незгоду підпорядкуватись німецькому командуванню.

З лютого 1942 року повстанські загони на чолі з Боровцем продовжили свою діяльність по роспоряжденню Андрія Лівицького.

В липні 1943 загони було перейменовано на Українську Народно-Революційну Армію, після чого вони були роззброєни частинами Української Повстанської Армії та влилась до її лав.

30 червня 1941 — у Львові ОУН (б) було самочинно проголошено Акт відновлення Української Держави, яким була поновлена українська держава та створено український національний уряд (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецько.

Цей акт було благословлено митрополитом УГКЦ Андреєм Щептицьким.

Як вказувалось у Акті, "відновлена українська держава буде тісно співдіяти з націонал - соціалістичною великою Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська національна революційна армія, що буде творитися на українській землі, боротиметься дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації..."