6 Культура козацтва

Незвичайно барвне і різнородне було щоденне козацьке життя. Різні мемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів, анекдотів про запорозьку старовину.

"Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі, і більшою частю на насмішку похожі", оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі "вимисли".

Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна вир'остала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чимнебудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха - "це ставили собі за особливу козацьку славу і честь".

Здоровилися запорожці також на свій спосіб. Виберуться, бувало, в гості до чийого куреня або зимовика, то ще сидячи на конях, гукають: "Пугу, пугу, пугу!" - тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце і відповість двічі: "Пугу, пугу!" Тоді гість відзивається: "Козак з лугу!", а господар через віконце: "Повішайте там, де й наші" - тобто вяжіть коні до ясел і просимо до хати; тоді вибігають господарські хлопці і ведуть коней до стайні. Гості входять до хати, хрестяться до ікон і говорять господареві: "0таман, товариство, ваші голови!", і кланяються. Господар відклонюється і відповідає: "Ваші голови, ваші голови! Прошу пани-молодці сідати". І тоді вже гостяться. Коли ж уже полагодили своє і від'їжджають, то прощаються: "Спасибі, батьку, за хліб і за сіль, пора уже по куріням розїзжаться до домівки; просимо, батьку і до нас, коли ласка, і оставайтесь здорові і "Господар відповідає: "Пращайте і вибачайте, пани-молодці, чим богаті, тим і раді, просимо не погніватися".

Запорожці славилися веселістю й охотою до шуток і насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам; такого, ;що спалив з необережности курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що' проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара і так само пішли призвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куріня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: "Хліб та сіль, пани-молодці!" А вони йому: "їмо, та свій, а ти у порога постій". Але він не погоджується: "Ні, братці, давайте і мені місце", і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: "0т, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!"

Корж - описує, як гостилися запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг був багатий у ліс. Курінь був уже просторий так, що містилося в ньому і па-русот народа; під стінами стояли столи, а довкола них лавки, на яких сідали козаки. Отаман мав місце під іконами, а ікони були багаті, і гарно оздоблені; перед ними висіли розкішні свічники і лямпи. Кухарі »насипували« їду у великі деревяні, миски, вагани і ставили на кожному столі, а поруч з їдою всякі напитки у великих ведрах, а на них вішали коряки, деревяні черпаки, що, теж звалися "михайликами". Отаман сідав на першому місці, козаки довкола стола і починали їсти. В ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря, рубці, галушки, риба »на стябло« (полумисок), свиняча голова до хріну, локшина і ин. По обіді всі козаки кланялися отаманові і один одному й дякували кухареві: "Спасибі, братчику, що нагодував козаків". Отаман виходив ізза стола і кидав гроша у карнавку (скриньку) і те саме робили й усі козаки; ці гроші діставав кухар і за них купував на базарі харчі ,на другий день. Кухарі варили їду в окремих курінях, не в лечі, а на огнищі, кабиці, в мідяних або залізних казанах.

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позоавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Його поява співпала з гідною подиву культурною добою в історії країни й водночас допомагала формуванню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, барокко підкреслювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб оволодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила барокко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,— такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст,— і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього православного світу. Це дало деяким українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національ'ного коріння, за безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола. І все ж барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом. Спливе багато води, перш ніж культурне життя України знову зануртує з такою ж силою.

Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра 1 Росія здобула на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», а потреба в животворній ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом. Тепер плодами безпосереднього виходу в Європу, «європеїзації», інтелектуальним потенціалом України користувалася Росія, завдяки чому вона стала в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася в трясовину провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

+++

У кінці XV-XVI ст. починає створюватися українське козацтво, яке організувало оборону окраїнних земель. У середині XVI ст. відомий козацький ватажок Байда (Д. Вишневецький) заснував Запорізьку Січ. Доба козаччини – період жорстоких війн і романтики, творення держави і формування нації. Суспільство висуває зі свого середовища героїв, борців за свободу та незалежність.

Козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648—1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

У XVI ст. велика частина українських земель підпала під владу Речі Посполитої. В Україні з’явилися польські магнати, яким король роздарував землі, національна культура та православна церква зазнали жорстоких утисків. Наслідки Берестейської унії (1596 р.) були дуже тяжкими для української культури: з однієї православної церкви було створено дві – уніатську (греко-католицьку) та православну, яка у другій половині XVII ст. потрапила в залежність від Московського патріархату

Під впливом пропаганди єзуїтів, українська знать стала масово приймати католицизм, а разом з ним запозичувати польську мову та культуру. Тільки окремі українські магнати змогли протистояти наступу католицизму (князь К. Острозький). На захист православної церкви виступили також братства – невеликі релігійні організації, які виникали в середовищі міщан та ремісників у містах. Найбільш впливовими були Київське та Львівське братства.

Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися монастирі, церкви, маєтки великих феодалів. Тут діяли школи, велось літописання, переписувалися книги. Учні отримували елементарні знання з письма та арифметики. Навчання у монастирях велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини та Закарпаття діяли школи при католицьких костьолах. У XV-XVI ст. багато українців отримали освіту у Краківському, Болонському та Празькому університетах. У Краківському університеті було створено спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці та білоруси. Після укладення Люблінської унії в Україні створюються єзуїтські колегії – майже вищі школи, які були добре організовані та фінансово забезпечені. Єдиною умовою вступу для українців була католицька віра. Ці навчальні заклади виконували функцію полонізації населення.