47 Літописання доби Київської Русі

Літописання займає особливе місце в літературі Київської Русі. Літописи — це історичні твори, в яких розповідь велася за роками («літами»).

Кожен народ пам'ятає свою історію. Багато відомостей і спогадів про минуле знаходимо в народних переказах, легендах, піснях, що передавалися з покоління в покоління.

Літопис як своєрідна форма літературного твору виріс на основі усного історичного епосу. Поштовхом до початку літописання стали бурхливі події патріотичного характеру в Київській Русі, а також бажання знати минуле своєї вітчизни, щоб повніше осмислити і зрозуміти її теперішнє.

Літопис як літературний жанр виникає десь у середині XI ст. Один з найдавніших літописів, що дійшли до нас, «Повість минулих літ», складений близько 1113 р. монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. У ньому подаються відомості про походження давньоруського народу й держави. Це не тільки найцінніше джерело історії Київської Русі, а й видатний твір літератури. Тут дуже яскраво змальовуються події сивої давнини, розповідається, як жили в той час люди, якими були міста, зброя, човни. Перед нами проходять картини минулого, починаючи від заснування Києва і до початку XII ст. Літопис мав також велике патріотично-виховне значення. У ньому є відомості про діяльність князів, про боротьбу східних слов'ян із зовнішніми ворогами, про народні повстання в Київській Русі.

«Повість минулих літ» пройнята любов'ю до вітчизни, турботою про її процвітання. У ній засуджуються князівські усобиці і незгоди, боротьба за владу.

Основне завдання літопису — патріотичне висвітлення величі, єдності і незалежності Руської землі. Але в літопис увійшли не лише історичні факти, а й цілі новели, народні перекази, історичні пісні, легенди, у яких були згадки про окремі історичні події. Саме вони надають літопису характеру не тільки історичної, а й художньої пам'ятки. Тут виразно поєднана історична достовірність з поетичним вимислом і живим викладом. На жаль, основний погляд на описані і літописі події є суто релігійними (усе, за літописцем, залежить.від волі Бога, усі нещастя народу — Божа кара за «гріх»). Це й не дивно, бо ж автори літописних творів — церковники. І все ж літописці — щирі патріоти, які вболівають з приводу розбрату, засуджують міжусобні чвари, палко прагнуть бачити рідну землю об'єднаною, державу — могутньою, народ — щасливим.

У «Галицько-Волинському літописі» продовжується опис подій Початкового та Київського літописів («Київський літопис» вів опис подій з 1111 до 1292 року). У літописі яскраво описано хоробрість князя Данила та його дружини в бою з татарами на Калці, у Шлезьку, Чехії, похід проти литовських завойовників. Описано історію князя Володимира Волинського,сина Василька.

Започаткував цей літопис і пантеон українських святих, до якого увійшли, крім преподобного Антонія Печерського, і Ольга, і Володимир, і Теодосій, і Борис, і Гліб.

Літопис «Повість минулих літ» — це не лише систематизована історія України, а й своєрідна хрестоматія поетичних і епічних сказань, оповідань, навіть байок та філософських творів. Велич та багатогранність цієї пам'ятки вражає, бо поєднала в собі твори найрізноманітніших жанрів.

Літописи зберегли своє значення й для нашої доби: кожен літопис — це найперше джерело вивчення історії рідного краю.

+++

Видатним явищем культурного життя не лише Київської Русі, але й середньовічної Європи, було літописання. Деякі дослідники вважають, що окремі записи історичного характеру велися у Києві ще за князя Аскольда, тобто з другої пол..9 ст. Відголоски так званого «Літопису Аскольда» збереглися у пізнішому Никонівському літописі. Перший літописний звід – історичний твір, у якому підбиваються підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників,- написано у 996-997 рр. Літопис, який дослідники умовно назвали Найдавнішим Київським зводом, було написано у 1037-1039 рр. при Софійському соборі. Можливо, автором його був державний, політичний, церковний діяч та письменник Іларіон. Закінчується він великою статтею з похвалою Ярославу Мудрому. Саме з цього часу формується літописна традиція. Літописання ведеться й у десятинній церкві, й у Києво-Печерському монастирі. Саме тут на поч..12 ст.створюється літописний звід, названий його автором Нестором «Повістю минулих літ»-найбільш видатний історико-літературний твір Русі енциклопедичного характеру, бо в ньому читач міг знайти відповіді на всі питання історії. За змістом це складний твір: до нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені і самим Нестором, і його наступниками; у нього вміщено й інші літературні твори, наприклад, «Повчання» Володимира Мономаха своїм дітям та його лист до Олега Святославича; оповідання про осліплення Василька Теребовлянського, офіційні державні документи, багато уривків перекладених творів. Нестор починає розповідь з часів біблійних, коли троє синів Ноєвих після потопу розділили землю, і доводить її до 1110 р. А основна мета, якої він прагне, - дослідити , «звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав княжити». Нестор робить спробу пов’язати руську історію зі світовою, послідовно проводить ідею збереження та захисту Руської землі. У період політичної роздробленості виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, продовжується літописання в Києві та ін..містах. Форми історичних творів теж дещо змінюються: з’являються сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про князівські злочини. Київське літописання тривало у Видубицькому монастирі. Тут ігуменом Мойсеєм було складено Київський літописний звід.

+++

Найдавнішими літописами були Лаврентіївський, Іпатіївський і Радзивилівський.

До Лаврентіївського літопису (зберігся в єдиному списку, виготовленому в 1377 р. під керівництвом ченця Лаврентія) війшли "Повість минулих літ" та "Повчання Мономаха".

До оригінальних пам´яток давньоукраїнської літератури належать літописи. Це явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи.

На відміну від хронік більшості країн Європи, складених латиною, вони написані рідною мовою. Цим зумовлена незвичайна популярність літописного жанру на Русі. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., але згодом поширилась практично на всі регіони Русі.

Найвідомішим літописом є "Повість временних літ", укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де у XVIII ст. їх виявили історики). Дві версії цієї пам´ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як авторитетнішому, пов´язаному саме з українськими територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями.

"Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоукраїнській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури.

Майже всі князівства Русі мали свої літописи, але більшість з них носили місцевий, а не загальноруський характер. Однак Галицько-Волинському літопису належить особливе місце. Він вирізняється, на думку М. Котляра, тим, що в Галичині й Волині, на відміну від інших давньоруських земель, створювались не літописи, а історико-літературні твори. Літопис складається з двох частин: Галицької і Волинської. У першій уміщено життєпис Данила Галицького, написаний високоосвіченим книжником у Хелмі з метою возвеличення політики Данила. Він - "князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить у літописі патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути". Спостерігаючи за занепадом Києва, автор уболіває за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходить нічого кращого, як проголосити гасло "Галич - другий Київ". Волинська частина літопису починається 1261 роком. Вона писалася в основному при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.