4. Етнічна і національна культура. Сутність та особливості національної культури.

Національна культура стає відомою в світі, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненням людства. Світове значення мала культура стародавньої Греції та Риму. Пізніше такого значення набули культури Заходу. Світового звучання поступово набуває й українська культура. Культура, яка дає людям усвідомлення спільності, має найважливіше значення для єдності етносу. Культура, і як необхідний компонент, і як одна із властивих етносу особливостей, забезпечує його функціонування. На розвиток етнічної культури іншими народами; соціальні економічні, екологічні умови; культурна політика держави. У процесі творення культури відбувається перехід до нації. Формування націй відбувалося водночас із розвитком комунікацій, які сприяли поширенню культурних зразків. Постає прошарок людей, які намагаються реалізувати культуру як засіб владного управління культурним процесом, а через нього – суспільством. Культура в її проявах є вирішальним чинником формування нації. Народи, які прагнуть стати націями, творять власну культуру, державу, систему економічних відносин, оригінальне мистецтво, науку, освіту. Розвиток комунікацій сприяє взаємодії народів, зближенню їхніх культур. Тому культуру етносу характеризує сукупність з одного боку, національно – специфічних, з іншого – запозичених компонентів. При цьому національна культура є цілісною системою.

Національна культура - це осмислення місця нації в процесі розвитку людства. Для укр. народу – це відкриття, яке утверджує його як самодостатню структуру в співдружності етнічних спільнот і визначає місце, роль і значення в історичному контексті, без міфологізації, на діалектичних засадах.

6. Джерела та історіографія вивчення історії української культури.

Джерелами вивчення історії культури є все, що було створено людським суспільством, і дійшло до нас у вигляді до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам’яток писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови. За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на:

1. Речові (знаряддя виробництва, предмети побуту,монети, споруди тощо)

2. Усні (пісні, думи, легенди,перекази,прислів’я, приказки)

3. Писемні (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері)

- актові матеріали(офіційні документи різних установ);

- оповідні пам’ятки ( літописні - мемуарні та літературні твори)

4. Фотодокументи

5. Графітні (стародавні написи на скелях, стінах, різних речах склі, кераміці, гарматах)

Для відтворення історії давньої культури України вчені використовують головним чином речові (археологічні) пам’ятки, а також праці грецьких, римських, візантійських, арабських істориків, літераторів.

Народне світосприйняття періоду переходу від родоплемінних до ранньофеодальних відносин відображене в пам’ятках народної творчості – обрядовій поезії, прислів’ях, наговорах, народних піснях, легендах, думах,билинах, де яскраво передано гуманістичні ідеали, образи героїв – борців за народну волю, торжество моральних цінностей. Особливе місце серед джерел займають літописи – «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи та інші.

6. Культурогенез на теренах України за кам’яної доби. Вона розпочинається з часу появи людства на Землі (близько 5 млн років до н. е.) і завершується формуванням класового суспільства та виникненням держави (IV—III тис. до н. е.)

1) палеоліт (стародавній кам'яний вік): 5 млн — 12 тис. років до н. е.;

2) мезоліт (середній кам'яний вік): 12—8 тис. років до н. е.;

3) неоліт (новий кам'яний вік): 8—3 тис. років до н. е.

господарство привласнення (користування природними благами) та колективна, общинна власність на засоби виробництва. Перші кам'яні знаряддя, на думку археологів, появилися приблизно 2,5 млн років тому. Ними можна було відріза. В епоху середнього палеоліту (200—40 тис. років до н. е.) появилися трикутні, пластичні й загострені наконечники, рубила, списи ти гілку, зняти шкуру з убитої тварини, розколоти кістку або викопати із землі корінь. Вогонь стали використовувати для захисту від звірів і на полюванні. Добування вогню ставало важливим господарським завданням, а боротьба за вогонь — часто була причиною конфліктів і сутичок між сусідніми людськими колективами. Поряд з удосконаленням знарядь полювання, яке залишалось основним видом діяльності, з'явились кам'яна зернотерка, товкачі для розтирання зерна, горіхів, коренів, крем'яні наконечники. Почали більш досконало обробляти кістки. Серед археологічних знахідок є кинджали, наконечники списів, гарпуни, голки з вушком, шила тощо. Кістяні вироби прикрашали різьбою — орнаментом або зображенням тварин, що, на думку первісних людей, надавало особливої сили. Економічний розвиток мезолітичних племен. Для мезоліту характерними були відступ льодовика на північ і настання, за висловом геологів, сучасної епохи. Мисливство і зміна клімату привели до зміни фауни. Зникнення частини великих тварин змусило вдосконалювати знаряддя полювання. Найважливішим із досягнень цієї епохи стало винайдення лука, зброї для дальнього бою, що дало змогу більш успішно вести полювання на звірів і птахів. Люди навчилися робити сильця, сітки, загорожі, мисливські пастки. Стало розвиватися рибальство, яким займалися за допомогою гарпунів, сіток, остів. Довбання човнів за допомогою кам'яної сокири дало змогу розвивати морський звіробійний промисел. Почали приручати тварин.

Пошуки й освоєння первісними общинами джерел харчування, менша залежність від природи зумовили зменшення переселень з місця на місце. Перші ознаки регулярного збору деяких злаків, а також осілості віднайдено в Палестині. Тут у X—IX тис. до н. е. жили мисливці та рибалки, які вже не кочували, а тривалий час проживали на одному місці. Жили вони в поселеннях з невеликих круглих будинків, заглиблених трохи в землю і обмазаних глиною, змішаною з піском і камінчиками. Підлогу вистилали кам'яними плитами. В епоху мезоліту завершилося заселення Євразії. Неолітична революція. Розвитку продуктивності праці сприяли перший (землеробство та скотарство) і другий (виділення ремесел із сільського господарства) суспільні поділи праці, що, у свою чергу, сприяло індивідуалізації праці, виникненню й розвитку приватної власності. Ці переходи в історико-економічній літературі називають неолітичною революцією. Прогресом у розвитку продуктивних сил став перехід до обробітку землі. Прийоми і техніка землеробства були дуже примітивні: землю скопували дерев'яними палицями і мотиками; жали серпами з кремінним лезом; зерна розтирали на кам'яній плиті або в зернотерці. У період неоліту люди освоїли практично всі відомі в сучасний період сільськогосподарські культури. Припускають, що перші вогнища землеробства як самостійна галузь господарства зародились у Передній Азії. Найдавнішим ремеслом було гончарство. Глиняний посуд дав змогу людині значно поліпшити приготування й збереження їжі. Іншим старовинним ремеслом було ткацтво — виготовлення тканини на ручному ткацькому верстаті. Для цього вирощували льон, кропиву, інші культури, розділяли волокна, сукали їх, пряли, виробляли мотузки й нитки. Із ниток робили тонкі та грубі тканини для пошиття одягу і потреб домашнього господарства, шили мішки, сумки. Значно просунулась уперед техніка обробки каменю. Його шліфували, різали, свердлили. Кам'яні знаряддя — мотика, зернотерка, ступка, леза для серпів, ножів, кинджалів — виготовляли із кременя. Голки, шила, ложки робились із кістки, у тому числі із слонової. . Почався перехід до чергового етапу — неоліту (мідно-кам'яний вік). У цей період матеріалом, який переважно використовували, стає метал — спершу мідь, залізо, потім бронза, з І тис. до н. е. — сплави заліза і його похідних, а саме чавуну та сталі. Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронзи), технологій (систем зрошення й плугового землеробства), посилення майнової нерівності, засоби приватної власності неминуче вели до виникнення класів і держави.