58 .Національне будівництво

Західні вчені висловили чимало цікавих думок щодо сутності й характеру націобудівництва. Серед них заслуговує на увагу думка професора Мічиганського університету Алі Мазруї, який, зокрема, стверджує, що націобудівництво включає п'ять основних процесів:

1) певною мірою культурне і нормативне злиття;

2) забезпечення економічного проникнення між різними стратами і секторами суспільства;

3) процес соціальної інтеграції;

4) процес будівництва ефективного механізму вирішення конфліктів;

5) психологічне накопичення спільного досвіду.

Прихильники теорії націобудівництва /К.Дойч, У.Фольтц, К.Фрідріх та ін./ вважають, що нації будуються так само, як, скажімо, споруджуються архітектурні ансамблі або збираються механічні моделі. К.Дойч, приміром, стверджує: "Як будинок може бути побудований із лісоматеріалу; цегли, вапнового розчину у різний спосіб, швидко чи повільно, у різній послідовності монтажу, у частковій незалежності від оточення і відповідно вибору, волі й сили його будівельників, так само й нація може бути побудована відповідно до різних планів, із різних матеріалів, швидко або повільно, у різній послідовності кроків та частковій незалежності від її оточення".

Не ставлячи під сумнів кожну із наведених вище точок зору, відзначимо, що, мабуть, лише взяті разом вони можуть дати вірне уявлення про процес формування націй. Бо, як слушно зауважує Ф.Таджмен, "немає жодної сили, яка б штучно створила націю. Всі такі спроби були приречені на неминучу поразку. Нації не створюються якимись псевдонауковими, волюнтаристськими теоріями або ідеологічними програмами у ретортах великої держави або блока держав. Вони виростають природним шляхом у ході об'єктивного і складного історичного процесу, як наслідок розвитку всіх тих матеріальних і духовних сил, які на даному просторі формують національне буття окремих націй на основі кровної, мовної й культурної спорідненості та спільних життєвих інтересів.. ,"

Слід відзначити, що у різних етносів процес націобудування йде по-різному. У політично незалежних та державних етносів цей процес, як правило, починається і йде згори донизу, тобто від етнічно та національно свідомої еліти до широких народних мас. Саме так формувались нації у Західній Європі протягом ХVІ-ХІХ століть.

59. Релігійне життя України 1992- 1997

Безперечно, надзвичайно важко в такі короткі терміни відродити духовний світ українського народу як нації, продемонструвати його спорідненість і генетично, і психологічно з духовним світом усіх індоєвропейців і передусім — слов'ян, показати всьому світові світогляд українців, звичаї, традиції, уявлення про добро і зло. В зв'язку з цим надзвичайно важливою проблемою розглядуваного періоду було усвідомити, що духовне відродження нації і Української держави неможливе без відродження доброчинної, миротворчої, виховної ролі церкви у суспільстві.

Не досягнуто канонічного визнання Вселенським Патріархом самостійної соборної Української православної церкви й установлення в Україні власного Патріархату. У державі Ватикан не організовано українського посольства. Незалежна Україна можлива лише тоді, коли духовність народу, і, зокрема, церква будуть незалежними.

З цього приводу варто згадати лише одну з численних втрат української культури, а саме знищення духовно-церковної культури, яка живила й морально виховувала народ упродовж 900 років, — релігійної поезії і народної творчості, храмової архітектури й мистецтва, календарної святообрядової культури і християнської благодійності. Завмерло ікономалярство, не створено жодного нового циклу колядок і щедрівок, релігійна тема повністю зникла з поезії, прози, драматургії, хіба що за винятком творів В. Кредо. І коли все це почало відроджуватися, з прикрістю можна констатувати, що нитка традицій на цій ділянці обірвана. І це тоді, коли в усіх провідних державах світу підвищується авторитет своїх релігій.

Саме через це в українському суспільстві став можливим вплив «деструктивних» неорелігійних культів. Так, у 1990 р. на хвилі всезагально-го захоплення містикою у Києві виник Центр самосвідомості та Вищої йоги «Атма» під орудою кандидата технічних наук і відданого кришнаїта Юрія Кривоногова, згодом перейменований у Всесоюзний інститут Душі. 27 березня 1991 р. в Залізничному районі міста Києва під № 90 було зареєстровано Біле братство.

Вчення Білого братства являло собою неймовірну суміш довільно трактованого Євангелія з окремими положеннями Вед, взятими здебільшого з новітньої «Бгагават-гіти». Головним постулатом було близьке здійснення апокаліптичних пророцтв: друге пришестя Христа в образі Діви Марії, втіленням якої було проголошено прихильницю Ю. Кривоногова Марію Цвігун, під ім'ям Марії Деві Христос, та Страшний Суд, під час якого мали врятуватися тільки 144 тис. вибраних юсмалітян. На богослужіннях переважно співали досить грубі подоби кришнаїтських мантр та хором промовляли гасла, що нагадували колишні піонерські «речовки».

Швидкість поширення цієї, здавалось би, недолугої мішанини була вражаючою. Протягом двох років осередки юсмалітян виникли не тільки по всій Україні, а й у Білорусії, в Російській Федерації. Десятки тисяч листівок із зображенням М. Цвігун в образі Діви Марії та її віршами поширювалися на території СНД. Виходила газета «Юсмалос». Проповіді велися з небаченою досі інтенсивністю. На центральних вулицях міст навколо біло-братчиків збиралися натовпи.

Кажучи про Біле братство, не можна не згадати комітет «Порятунок»— організацію батьків, діти яких залишили сім'ї для служіння Богу в рядах Білого братства, та інших нерелігійних угруповань. Саме завдяки зусиллям цього комітету, не менш напруженим, ніж діяльність юсмалітян, було відкрито кримінальну справу і керівників Білого братства засуджено до різних термінів ув'язнення.

Проблеми в релігійному житті України ускладнювалися міжконфесійними суперечностями і конфліктами, які всіляко підігрівалися ворожими українській незалежності силами. Релігійне братолюбство, а не розбрат, розуміння національної спільності, а не взаємне звинувачення в гріхах можуть зміцнити Українську державу й українські церкви. Так, наприкінці жовтня 1992 р. в У кра'ші передовими вченими і громадсько-політичними діячами була вироблена програма комплексної соціальне-економічної реформи України, в якій показані конструктивні шляхи реалізації великої мрії про єдину, об'єднану церкву в Україні — Помісну православну церкву.

Українська православна церква мусить повністю відокремитися від Московського патріархату. Промовистий той факт, що комуністи в Україні підтримали не українську національну церкву, а московську. Пояснюється це просто: у московського православ я й атеїстів спільна мета — боротьба з українськими патріотичними силами і відновлення російської імперії. Адже у статуті УПЦ Московського патріархату йдеться про те, що Українська православна церква є складовою частиною Московського патріархату. Навіть утворення нових єпархій в Україні затверджується Москвою. А у православному календарі, погодженому з патріархом Володимиром (В. Сабоданом), вже немає навіть назви: Українська православна церква, а лише — єпископат Московського патріархату. Ясно, що Росія через Московський патріархат чинить тиск на українську церкву. Патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет на Архиєрейському Соборі Московського патріархату був відлучений від церкви, бо має чіткі національні орієнтири української православної церкви.

64