1. Предмет і завдання ІДПУ. У курсі історії держави і права України висвітлюються основні моменти традицій української державності, минуле нашого народу, нашої держави, її визвольних шляхи. Опора на історичний досвід має допомогти юристу зайняти тверду громадян­ську позицію у складностях сучасного життя. Предметом ІДПУ є вивчення виникнення, розвитку і зміни типів та форм держави і права, а також державних органів і правових інститутів народів, що населя­ли і населяють територію України.

2.Методологія та періодизація. Методологія – вчення про парадигми, методи і принципи наукового пізнання. Методи – способи, підходи, прийоми, що викор наукою для пізнання свого предмета і отрим наукових результатів.( заг-наук, міждисциплінарні, спец істор-правові) Принципи – керівні ідеї, які лежать в основі науково-пізнав діяльн, яка спрямована на дослід процесів виникнення та еволюції держ-правовиї явищ. (науковість, об’єктивність,системність,плюралізм). Парадигми – суку пізнавальних принципів та прийомів відображу процесів ц держ-правовій сфері. ( заг-теоретичні, юридичні). Періодизація. : 1 пер. перші державні утворення і право на території Північ­ного Причорномор'я і Приазов'я, Скіфія, Грецькі колонії. (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.); 2 пер. Князівський період. (9-14 ст.) ), суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.) 3 пер. (17-18 ст) Козац-гетьманський. – Зап Січ 16 ст-1775, Гетьманщина 1648-1764. 4 пер. Відродження укр. нац. Державності – УЦР, Гетьманат Скоропатського (1917-20), 5 пер. Радянський (1917-91) – УСРР, Укр у складі СРСР 1922-90, проголош незал Укр 1991, 6 пер. - 20-40рр 20ст , 7 пер.- Держава і право незал України

3. Скіфи, сармати, гуни. Скіфські племена (7-3 ст. до н.е.) прийшли зі Сх. Споч скіфами наз представників різних племен, а всю тер пд. Між Доном і Дунаєм - Скіфією. Вони займалися кочовим скотарством, землеробством, мали розвинену металургію, вели активну зовнішню торгівлю. Споч устрій Скіфії був патріархально-родовим, поступово відбувалося майнове розшарування, збагачення родоплемінної знаті, вождів, існувало рабство, зародж класи. Із зародж класів у скіфських племен з’явились елементи державності. (6ст) Періодизація – 4 ст до н.е – Вел Скіфія (на чолі цар Атей), 3-2 ст до н.е – Мала Ск. Сарматські племена (роксолани, язиги, алани й ін.) домінували на території України з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. Прийшли вони з південно-уральських степів, облаштувалися на північному сході від скіфів. Це іраномовні племена, що мали ряд спільних чи споріднених рис. Хоча духовна культура скіфського суспільства була вищою, вони змішалися зі скіфами, асимілювалися з ними, але частково засвоїли їхню цивілізацію. Головна галузь господарства — кочове скотарство. Війна теж була галуззю господарства. Сармати, як і скіфи, – це народ-армія, де все чоловіче населення було військовозобов'язаним. Мали важку кінноту: їхні коні були не швидкі, але надзвичайно витривалі. Гуни - східноєвропейський народ ІІ-VI ст. невизначеного етнічного походження. Центр гунської держави розташовувався біля Дніпра.

4.Суспільний устрій Скіфії. Основні матеріальні ресурси зосереджувалися в руках скіфської знаті, до якої належали: царська родина, дружинники та багаті купці. Особливе місце в суспільній ієрархії займала відокремлена соціальна верства — жерці. Вони перебували у привілейованому становищі стосовно інших соціальних груп. Разом з царем, ймовірно, здійснювали судочинство. Найчисельнішу верству скіфського суспільства становили вільні общинники. Саме на них покладалися обов’язки військової служби, сплати різноманітних повинностей. У середовищі скіфів існувала особлива категорія жінок, що не належала до знаті і користувалася великою повагою та авторитетом. Скіфські „амазонки” відмінно володіли різноманітними видами зброї, відзначалися агресивністю та войовничістю. На нижній сходинці суспільної піраміди перебували раби. Вони не відігравали вирішальної ролі у системі виробництва матеріальних благ, проте їхня частка серед усього складу населення була значною. Кількість рабів зростала насамперед за рахунок військовополонених.

5.Державний устрій Скіфії. За формою правління Скіфське царство відносять до монархії на чолі зі спадковим царем. Історія знає імена чотирьох скіфських царів: Скілура, Палака, Фарзая та Інісмея. У них зосереджувалася судова влада, інколи вони виконували жрецькі функції, були верховними власниками землі. Проте, влада царя не була абсолютною. Вона обмежувалася радою скіфських племен, та народними зборами всіх воїнів, про існування яких повідомляє Геродот. Апарат державного управління складався в основному із найближчих родичів царя та представників аристократії. На рівні місцевого управління продовжували панувати пережитки родоплемінної організації. Старійшини та вожді племен традиційно очолювали місцеві органи влади.

6. Право Скіфії. Основним джерелом права Скіфського царства було звичаєве право, яке так і не набуло писемної форми. Паралельно існували правові норми, встановлені царською владою.Угоди з царем роксоланів Тасієм та царицею Боспору Гіпепірією свідчать про існування у скіфів ще одного джерела права — міжнародних договорів. Серед злочинів найбезпечнішими вважалися злочини проти царя, тобто замах на його життя, вбивство правителя, непокора царському розпорядженню тощо. Такого роду протиправні діяння каралися смертною карою. Тривалий час у скіфів зберігалася кровна помста. Шлюбно-сімейні відносини базувалися на принципах патріархату (зверхності батька). Дозволялося багатоженство.

7. Виникнення на тер Пн При­чорномор'я грецьких міст-држав. Перше поселення грецьких колоністів з'явилося ще у VII ст. до н.е. У VI ст. до н.е. вже було засновано ряд міст: на березі Бузького лиману — Ольвія, у східному Криму — Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Пізніше (в останній чверті І ст. до н.е.) виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тіра (м. Бєлгород-Дністровський) та багато інших. Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у У—ІУ ст. до н.е., після чого починається їх занепад. Він був зумовлений рядом факторів: появою у Причорномор'ї нових великих племінних об'єд­нань, пересуванням кочових племен, загостренням внутрішніх кла­сових суперечностей у містах-колоніях та ін. У III ст. н.е. міста-колонії на території Північного Причорно­мор'я вступають у період загального економічного та соціально-по­літичного розкладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найсильнішого удару міста зазнали від навали готських і гуннських племен. У IV ст. припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під владу Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж участь спіткала Пантікапей і Феодосію.

8. Держаний устрій грецьких рабовлас міст-колоній Пн Прич. За формою правління ці міста були демократичними або аристократич­ними республіками. Причому, якщо у У—ІІ ст. до н.е. тут переважав демократичний елемент і вирішальна роль у політичному житті нале­жала демосу, то, починаючи з І ст. до н.е., основні посади і фактичне управління опиняються у руках невеликої групи аристократичних сімей, влада зосереджується у нової рабовласницької аристократії, демократична республіка замінюється аристократичною. Вищим органом державної влади у містах Пн Причо­рномор'я були народні збори, де брали участь лише повноправні громадяни міста. . На зборах вирішувалися усі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регулювання морської торгівлі, прийняття у громадянст­во, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод і договорів та ін. Значну роль в управлінні відігравала також Рада міста, яка була постійно діючим органом влади. Обиралася вона народними зборами і являла собою виконавчу владу. Третьою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або окремі посадові особи-магістрати. Особлива увага приділялася фінансовим справам, у тому числі регулюванню грошового обігу. В античних містах-державах функціонував суд.

9. Суспільний лад в гр. рабовласн містах-держ Пн Прич. Вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки — уроженці міста. Лише вони користувалися політичними правами, могли обіймати державні посади. З часом склад міського населення поступово змінювався: у містах, з'являлося все більше майстрів або багатих громадян з "варварського світу". Основну масу експлуатованих становили раби. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках або у сусідніх племен. Праця рабів використо­вувалася у ремісничому виробництві, на розробках солі, у домаш­ньому господарстві, а частково і в сільському господарстві. До того ж раби стано­вили значну частину експорту.

10. Право в гр. рабовласн містах-держ Пн Прич. В основу права міст Північного Причорномор'я було покладе­но правову систему афінської рабовласницької демократії. Разом з' тим на правовий розвиток міст певним чином впливали звичаї і традиції місцевих племен, які перебували у сфері впливу цих міст-держав або проживали по сусідству з ними. Основними джерелами права у зв'язку з цим були закони народних зборів, декрети рад міст, розпорядження колегій посадо­вих осіб, а також місцеві звичаї. Розвинутим було зобов'язальне право. Жвава зовнішня торгів­ля, роль купецтва в економічному житті міст — зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі та ін. Щодо злочинів і покарань, то на першому місці у праві грецьких міст стояли злочини державного характеру. До них можна віднести: змову, спроби повалення демократичного ладу, розголо­шення державної таємниці. Суворому покаранню піддавався кож­ний, хто зраджував ворогам місто або його володіння, замишляв щось проти Херсонеса або його громадян. Захищалася, зрозуміло, і приватна власність. До вільних людей застосовувалися такі покарання, як смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

11. Боспорське царство, його сусп-пол лад і право. (Рабовласн. монархія)Виникло в результаті об’єднання ант. міст-держав в V ст. До її складу увійшли великі міста-держави Північного Причорномор'я (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеличкі міські центри (Мір-мекій, Німфей, Кіммерік та ін.), а, крім того, — землі, заселені численними племенами синдів, торетів, дандарієв і псесів, які не мали ще своєї державності. Центром було місто Панті-капей. Свого розквіту Боспорське царство досягає у IV—III ст. до н.е. Саме до цього часу відноситься спроба Боспору поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря. Але вже з III ст. до н.е. Боспор вступає в смугу поступового занепаду: спостерігається економічне ослаблення царства, країна зазнає важку фінансову кризу, загострюються класові суперечності, спалахують повстання рабів. Основа ек-ки – землер-во, виног-во, рибал-во. Основним класовим поділом в Боспорському царстві був роз­кол на рабовласників і рабів, вільних і невільників. Пануючий клас складався з правителів з їх оточенням, чинов­ників державного апарату, купців, власників кораблів, земельних ділянок, ремісничих майстерень-ергастерій. Серед експлуататорів було чимало із скіфської та меотської знаті. Основною формою соціальної залежності у Боспорській дер­жаві було античне рабство. Рабами ставали полонені, яких захоп­лювали у сутичках із сусідніми племенами. Боспорські купці купу­вали рабів у кочівників. Рабська праця використовувалась у реміс­ничих майстернях, у виноробстві, на різних промислах, будівельних роботах. Джерелами права, крім законодавчої діяльності царів Боспору, були право грецьких міст-полісів, що входили до складу Боспорського царства, і звичаї місцевих племен. Певний вплив мали також інститути римського права. У Боспорському царстві існувала як державна, так і приватна власність на землю, худобу, рухоме майно. Здебільшого власниками землі були боспорські правителі. Так само розрізнялися палацові й приватні раби. Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля, наявність власної монетної системи стимулювали розвиток договір­них відносин: купілі-продажу, дарування, позики тощо. Найбільш небезпечними злочинами вважалися: повстання, змова проти царської влади, зрада та ін. Відомі були злочини проти власності, проти особи. Як покарання практикувалися: смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

12. Перші союзи племен і інші переддержавні утворення у сх. словян 5-9 ст. Про існування державних союзів слов'янських племен на території України свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. об'єдналася в дер¬жавний союз група слов'янських племен — антів.

Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважа¬ються полянське, з осередком у Києві, дулібське і волинянське. В процесі подальшої консолідації у VIII—XI ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні «союзи союзів» та «надсоюзи». В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування в цей період трьох таких великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії.

13. Передумови утворення давньоруської держави. Етнічна спільність слов’янських племен, намагання об’єднати мили для б-би з кочівниками та Візантією, посилання об’єднавчих тенденцій у сусп.-ві, укрупнення територ. Утворень вимагали нових методів і форм управління (замість віче утверджується князівська влада – споч виборна, а потім спадкова), поширення та визнання єдиної христ віри, економічні інтереси, намагання позбавитися вн міжусобних війн, заснування Києва (к 5-п 6 ст), який став головним пол. центром сх. слов’ян.

Норманська теорія. «Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без

зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли

вирішальну роль у створенні Київської держави. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

14. Вплив христ-ва на зміцнення державності КР. Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією - найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

15. Державний лад КР. - Великий князь Київський очолював державу. На стадії її формування функції князя полягали головним чином в організації збройних сил, командуванні ними, збиранні данини, налагодженні зовнішньої торгівлі. Пізніше його діяльність ускладнюється, а функції розширюються. У великого князя зосереджуються законодавчі (прийняття законів), виконавчі (призначення та контроль за органами місцевої влади), судові (здійснення верховного правосуддя) функції.- Рада при князі — дорадчий орган князя. До нього входили дружинники,бояри, духовенство. Разом з князем розглядалися питання зовнішньої політики, укладення союзів, видання нових законів;

- Віче — збори жителів міста та приміської округи чоловічої статі з метою вирішення найважливіших питань внутрішнього життя. Скликалися з ініціативи князя, правлячої верхівки чи народу; - Князівські з’їзди — орган державної влади, що вийшов на провідне місце в період розпаду Київської Русі (кінець XI — поч. XII ст.). З’”їзди мали загальнодержавний характер, на них збиралися князі, бояри, інколи церковна знать. Вони вирішували питання припинення міжусобних воєн, організації опору зовнішнім ворогам, ухвалювали нові закони.

16. Судова система КР. У Київській Русі суд не був відділений від адмі­ністрації. Він будувався на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь. Судові функції, крім князя, здійснювали і представники міс­цевої адміністрації — посадники, волостелі та їх помічники. У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинно­го суду. Це був суд землевласників над феодальне залежним насе­ленням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Ви­никнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого зем­леволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополи­ти. Підсудними церкви були оголошені також справи, так чи інакше пов'язані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сі­мейних відносин.

17. Суспільний лад КР. У Руській державі склалися наступні соціальні групи, які умовно можна поділити на: 1) аристократичну верхівку, до якої входили київські князі, місцеві (удільні) князі, бояри, дружинники, священики; 2) вільних общинників; 3) напівзалежне населення (смерди, рядовичі, закупи); 4) залежне населення (холопи челядь) тощо. князі київські— перебували на вершині влади у Х-ХІІІ ст. Великий Київський князь був не тільки верховним правителем країни, землі чи волості, але й володарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належало право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контролю за державними податками; місцеві (удільні) князі — це переважно представники київської князівської династії, що перебували у васальній залежності від Великого князя. Місцеві князі очолювали адміністрацію, військо, здійснювали судочинство в уділі самостійно чи через своїх уповноважених тіунів; бояри — це великі землевласники. Наявність великої власності була передумовою для того, щоб стати боярином. Виникли із основного ядра родових старійшин, дружинники - Спочатку військові, згодом стали отримувати від князя землю, осідати на ній і зливатися з боярством; священики поділялися на “білих”, тобто парафіяльних священиків, котрі не давали обітниці не вступати до шлюбу (целібат), та “чорних” — ченців, з яких обиралися вищі духовні владики. Вони проживали в монастирях. До категорії вільних общинників або (люди) належали як сільський, так і міський елемент — ремісники, купці. До напівзалежного населення належали: смерди, тобто основна група сільського населення, що мала свій будинок, вела власне господарство, мала в користуванні ділянку землі. Вони були зобов’язані сплачувати податки, але не були особисто прикріплені до землі; рядовичі — особи, які перебували у тимчасовій економічній чи особистій залежності внаслідок укладення договору — “ряду”, закупи — це одна із категорій рядовичів, що на умовах особистої застави брала в борг “купу”, тобто позику грошима. Закуп працював лише на полі господаря і не мав права його покинути доти, поки не повертав борг. Якщо він цього не робив — перетворювався на раба. Окремо виділяється група осіб, яка перебувала під патронатом церкви. До неї належали: задушні люди — холопи, яких господар за заповітом відпустив на свободу; прощеники — колись вільні люди, що стали холопами, а потім господарем були прощені; ізгої— вихідці із різних соціальних груп, які з одного стану вийшли, а до іншого не потрапили. У найбільш пригнобленому становищі перебувало повністю залежне населення, яке поділялося на дві категорії: холопи — це люди, які ставали невільниками внаслідок скоєного злочину, неповернення боргу, самопродажу, одруження на рабині. Холопами також ставали закупи-утікачі; челядь — особи, що потрапили в рабство внаслідок полону. Також були абсолютно безправні.

18. Хар-ка джерел права КР. Основними джерелами права в Україні-Русі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, княже законодавство, Руська правда. Найдавнішим джерелом Київської Русі було звичаєве право. Звичаєве право — система правових норм, яка ґрунтується на нормах-звичаях, що діють у суспільстві в результаті тривалого застосування, санкціоновані державою і забезпечуються його примусовою силою (у разі потреби). З часом норми звичаєвого права були санкціоновані державою і стали правовими нормами. Але норми звичаєвого права не загинули, наприклад, вони продовжували залишатись головним джерелом права для общинного суду. Важливими пам'ятками права були договори Русі з Візантією: 907, 911, 945 та 971 рр , які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно правові акти, в яких відбиті норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. Княже зак-во знаходило місце в договорах князів з народом та княжих грамотах. Окреме місце серед пам’яток княжого зак-ва займають церковні устави. Їх збереглося 6. Найважливіші з них – церковний устав Володимира та церковний устав Ярослава. Вони мали велике значення перш за все для церковного судочинства. Але найбільше значення серед правових пам’яток КР має Руська Правда. Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у динаміці. Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Її текстологічнмй аналіз дозволяє відновити фрагменти давньоруського права. Коротка правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава, Правду Ярославовичів, Покон вірний, Урок мостників.

19. Право власності КР. Зміст права власності в Київський Русі залежав від того, хто був суб'єктом і що розглядалось як об'єкт права власності. Руська Правда визначала порядок повернення речі справжньому власнику з неправомірного володіння можна стверджувати про застосування в давньоруському праві інститутів права власності й права володіння . Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з головних призначень правової системи Київської Русі. Уже Статті найдавнішої Короткої редакції Руської Правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухомого майна. Так встановлюється штраф в 12 гривень за порушення земельної межі, такий же штраф вважається і за розорення пасіки, за крадіжку ловецьких соколів.

Серед форм земельної власності переважали князівський домен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянських общин. Джерелами придбання землі спочатку були здебільшого освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Пізніше набуває поширення пряме її захоплення у селянських общин, сусідів.

20. Зобов’язальне право. В Київській Русі були відомі наступні види договорів: - договір обміну — один із найдавніших видів договорів. - договір купівлі-продажу. Найчастіше згадується купівля чи продаж холопів. Як правило, угода здійснювалася при свідках чи митнику (чиновнику). Особливі умови стосувалися купівлі-продажу коня. Ця торгова операція повинна була проводитися при свідках і митнику одночасно. Про перебування землі в обороті свідчать знайдені дослідниками купчі. У цих письмових документах вказувалися покупець і продавець, ціна, а також описувалися межі земельної ділянки;- договір поклажі — це передача власних речей комусь на зберігання. На Русі не був широко розповсюдженим. Укладався без свідків, проте, якщо особа вказувала, що передала на зберігання майна більше, ніж отримала, то хранитель міг очиститися від підозри присягою;- договір позики — кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Як правило, укладався в присутності свідків. Виняток становила позика на суму до З гривень. В цьому разі достатньою підставою для стягнення боргу з особи, що його не повертала, була присяга кредитора;- договір особистого найму. Укладався в присутності свідків. Міг привести до холопства, якщо наймит утікав від свого господаря. При укладенні договорів часто використовувалися символічні дії — так званий могорич, зв’язування рук. Використовувалося рукобиття, звідси вислів “ударити по руках.”

21. Сімейно-шлюбне право. Шлюб, як і розлучення, монопольно здійснювалося церквою. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої— із 13— літнього віку. Цих норм не дотримувалися, шлюби між 10-річними були звичним явищем. Більше двох разів одружуватися не дозволялося. Приводом для розлучення були в переважній більшості проступки дружини. Хоча інколи вона також могла бути ініціатором розлучення. Це могло статися, коли чоловік мав великі борги і був неплатоспроможним або зловживав спиртними напоями.Розірванню шлюбного союзу і створенню нової сім’ї церква чинила всілякі перешкоди. Своїй першій дружині чоловік мав виплатити велику матеріальну компенсацію, а також повинен був сплатити штраф на користь церковної влади. Його розмір залежав від соціального статусу чоловіка. Церковними канонами на Русі заборонялося двоєженство, одруження кровних родичів, а також шлюб християнина з представниками нехристиянських віросповідань.

22. Спадкове право. “Руська правда” знала успадкування за законом і за заповітом. За законом родове майно могли успадковувати лише сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина. Дочки спадкоємцями не вважалися, оскільки могли виносити майно за межі роду. В разі відсутності у спадкодавця синів, його майно переходило до братів. Згодом “Розширена правда” передбачила, що майно померлого смерда, в якого не було синів, могло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку отримували невелику частку на прожиття. Майно ж бояр і дружинників, які не мали синів, успадковували дочки. До досягнення повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку, а також своє материнське майно, якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Однак заповідати вона могла лише своїм дітям. З прийняттям християнства з’явився ще один спадкоємець за законом. В одній із статей “Руської правди” йдеться про обов’язковість передачі частини спадку на користь церкви

23. Кримінальне право. “Руська правда” визнавала наступні види злочинів: - злочини проти життя. Найтяжчим серед них вважалося вбивство. Навмисне вбивство називалося “душогубством”. За здійснення вбивства в розбої ередбачалося найсуворіше покарання — потік і пограбування; - нанесення тілесних пошкоджень. За “Короткою правдою” злочином вважалося позбавлення особи життєво важливих органів, насамперед ноги, руки, ока, носа. Значний штраф у розмірі 20 гривень (напіввіра) пояснювався тим, що потерпіла особа обмежувалася у правоздатності; - злочини проти здоров’я. До них відносилися нанесення ран та ушкоджень, побої. За їх здійснення передбачався штраф у розмірі три гривні; - злочини проти честі. Йдеться про образу не словом, а фізичною дією. - майнові злочини. Право не розрізняло пограбування від розбійного нападу чи від крадіжки. - знищення чужого майна. “Руська правда” розрізняє підпал рухомих і нерухомих речей. В першому випадку передбачався штраф у 3 гривні, а в іншому — підпал будинку і присадибних будівель карався “потоком і пограбуванням”; - злочини проти шлюбу та моралі. Виникають після прийняття християнства, містяться в церковних уставах. До цієї категорії злочинів належали: - злочини, що підлягали церковному суду та грошовому штрафу на користь церковної влади. А саме: шлюб між родичами; двоєженство як чоловіка, так і жінки; розлучення, не освячене єпископом, тощо;

- злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. А саме: викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо. Вцьому разі штраф ділився між церквою і світською (державною) владами; - злочини проти держави. У “Руській правді” не згадуються, проте відображені в інших історичних та правових пам’ятках даної епохи.

24. Судочинство. “Руська правда” не знала смертної кари. У Київській Русі були відомі такі види покарань: - кровна помста. “Коротка правда” визнавала можливість кровної помсти. Проте в разі відсутності месників чи небажанні родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Помста мала застосовуватися тільки при двох видах злочину: вбивстві та нанесенні тяжких ран і сильних побоїв. Рішення про її здійснення приймалося судом. - потік і пограбування — найбільш суворе покарання, що передбачало вигнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіскації належного йому майна. Застосовувався за три види злочину: вбивство в розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство; - віра — грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Хто не міг виплатити стягнення, що йшли до князівської скарбниці, ставав рабом. Інші штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства коливалися у розмірі від 5 до 12 гривень; - продаж — штраф, що йшов до скарбниці князя у трьох розмірах, залежно від виду злочину. - урок — грошова компенсація, яку отримували потерпілі від злочинів. Розміри визначалися судом;

- головщина — грошове стягнення на користь сім’ї чи родичів убитого.

Судових органів як спеціальних закладів у Руській державі не існувало. Судові функції виконували представники центральних і місцевих органів влади. Суд не був відділений від адміністрації. Залежно від категорії справ, що розглядалися судами, їх можна поділити на світські, до яких належали общинні, князівські, вічові, доменіальні або приватні, та церковні.Общинний суд в період становлення держави діяв як єдиний судовий орган. Згодом здійснював судові функції паралельно із князівським і вічовим судами. До його складу входили найповажніші члени общини. Під їхню юрисдикцію потрапляли як цивільні справи, так і кримінальні, зокрема вбивство чи крадіжка, здійснені на території общини. Князівський суд очолював сам князь або урядовці, що здійснювали правосуддя від його імені. Вони ухвалювали вироки з усіх справ, окрім торговельних, які розглядалися тисяцькими. їм підлягало все населення, окрім священиків, та справ, що відносилися до компетенції церковних судів.Вічовий суд. Спочатку вирішував усі справи: політичні, цивільні, кримінальні. Згодом — лише найважливіші. Йому були підсудні справи проти князів, членів їх родини, державних чиновників; Доменіальні, вотчинні або приватні суди здійснювали землевласники стосовно підлеглого їм населення — невільників, рабів, інколи щодо закупів. Церковні суди. Після хрещення Русі київські князі визнали церковне судочинство обов’язковим.

Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істця-ми, сутяжниками або суперниками. 25. Феодальна роздробленість КР. Однією з причин феодальної роздробленості став поділ давньоруських земель між нащадками великого київського князя Ярослава Мудрого. Після цього розпочалася міжусобна боротьба між князями. Серед інших причин слід відзначити і глибоко натуральний характер давньоруської економіки, оскільки тут були недостатньо розвинуті економічні зв'язки між окремими князівствами. Натуральна економіка - це сукупність досить замкнутих господарських одиниць, що були недостатньо включені в торговельні й інші економічні відносини. Ці одиниці були самодостатніми, такими, що самі себе забезпечували і їм майже не потрібні були зовнішні чинники розвитку. Однією з найважливіших причин феодальної роздробленості на Русі можна назвати зростання боярських вотчин. В XII ст. вотчини стали достатньо сильними і незалежними, що дозволяло боярам продовжувати наступ на общинні землі. Відбувалось закабалення вільних смердів-общинників, збільшення відробітків і повинностей, що виконувались залежними смердами на користь феодалів. Феодали на місцях намагались отримати все більше влади. Не слід забувати і про таку причину роздробленості Київської Русі, як втрата Києвом значення великого торгового міста на шляху "із варяг в греки". Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодалізму на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився процес роздроблення Русі. Із складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Як зовнішня форма цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь поміж усіма спадкоємцями-сина-ми. Настає дійсна роздробленість. Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кровопролитні феодальні війни ("усобиці") за землю, робочі руки, політичний вплив. Періодизація: 1 етап(6-8 ст) – об’єднаний напад 100 слов’ян. племен у 14 союзів племен-князівств. 2 етап(к 7-8 ст) – обєднання пд. Племінних союзів у союз Русь із центром в Києві. Утв. Дулібо-волинського союзу союзів. 3 етап (8-9 ст) – переростання придніпровського союзу союзів племен Русь в об’єдн. Руська земля.

4 етап (к 9 ст-882р) – об’єднання пн. і пд. державних утворень у Давньоруську державу з центром у м. Києві.

26.Зміни в державно-правових інститутах Русі на початковому етапі феодальної роздробленості (30-ті роки 12 – 30-ті роки 13 ст). Особливості політичного розвитку князівств кр.

У період феодальної роздробленості певну роль відігравали і вічеві сходи, котрі вже давно перетворилися в засіб князівської волі*. Віче збиралося в головних містах князівств. Значну цінність являють відомості про київське віче 1146—1147 рр., про віча в інших містах**. До складу віча входили перш за все князі, бояри, вищі церковні ієрархи, а також заможні купці. Саме таким колам нале­жала вирішальна роль на вічевих зборах. В них брало участь і рядове міське населення.

До компетенції віче входили насамперед питання війни і миру. Віче відало також розглядом законодавства, вирішенням фінансо­вих питань, призначенням і зміщенням представників державної адміністрації. Вічеві збори відбувалися з дотриманням правил, роз­роблених на основі практики. Керували такими зборами князі, митрополит, а інколи й тисяцькі. У цілому для державного устрою князівств і земель Русі XII — першої половини XIII ст. були характерними подальше зміцнення політичного панування феодалів, а також розгалужена система васально-ієрархічних зв'язків між ними. Це знайшло своє відобра­ження у складі, структурі, формах і методах діяльності органів центрального і місцевого управління; Князі і бояри використовува­ли адміністративні органи, а також військові дружини для приду­шення опору експлуатованих мас, охорони своєї власності, перш за все земельної, а також інших своїх привілеїв і інтересів, у чому активну допомогу їм надавали церква і духовенство. 27.Особливості сус.ладу в пд феод. роздробленості на поч етапі.

1)Вільне населення. В першу чергу до нього входять бояри: а)великі і меньки

б)діти боярські або дитячі-колишні княжі дружинники або посадовці,які отримали від князя вотчину(землю).2)Селянство. Серед селянства з’являються нові категорії: закладними, ізборники,половники.3)Міське населення міська верхівка: (купці,заможні торгівці), чорні (ремісники, майстри, підмайстри), убогі-люди без певних занять.

Чисельність заможних верств в південноруських землях поповнювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники майстерень. Становище трудящих мас в Південне-Західній Русі погіршувалось внаслідок зростання кількості колоністів - вихідців з інших країн, які інтенсивно заселяли її міста. Отримуючи великі привілеї у порівнянні з місцевими мешканцями, колоністи захоплювали головні галузі торгівлі та ремісництва, ставали орендарями, наглядачами над землями феодалів, виноторгівцями.

Із збільшенням феодального землеволодіння світських та духовних феодалів було тісно пов'язане селянське обезземелення, зростання їхньої заборгованості феодалам. З'явилися нові категорії залежного селянства: кріпаки (закабалені селяни), неповноправні члени общини, наймити, підсусідки, змушені через відсутність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь багатих сусідів, халупники, які не мали навіть своїх господарських споруд і тулилися на дворищах тих же багатих сусідів, дольники, яким залишалася тільки частина виробленого ними продукту. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, іншої феодальної залежності, селяни зазнавали подвійного гніту: місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. 28.Зміни в суп-політ ладі Під-Зах. земель у п-д поглиблення феод.роздробленості і боротьби Русі проти навали кочових орд та ін.іноз.загарбників(поч..13-14ст) Збитки, які завдали Русі полчища Батия, були величезні. За­войовники спустошили та зруйнували багато міст. Значна частина населення була знищена або взята у полон. У пожежах, що супро­воджували військові походи Батия. Унаслідок захоплення земель полчищами Батия на Русі на­довго встановилося нещадне та виснажливе золотоординське іго — система владарювання ординських феодалів на руських землях. На населення руських земель було накладено дань, воно страждало від різних поборів та нескінченних грабувань.Золотоординське іго безперестану руйнувало продуктивні сили Русі. Спустошення захоплених територій давньоруських земель від­сталими в соціально-економічному відношенні кочівниками і система­тичне виснажливе пограбування народу золотоординськими правите­лями тяжко позначилися на сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, затримали подальшу еволюцію товарно-грошових відносин і в цілому на тривалий час законсервували феодальний натураль­ний спосіб ведення господарства. Цьому сприяло також руйнування міст — носіїв економічного прогресу. Воно затримувало політичне об’єднання окремих зе­мель Русі, сприяло їх роздробленості. Тяжкий стан південноруських земель, які були позбавлені політичної єдності і перебували під виснажливим золотоординським ігом, використали у своїх інте­ресах сусідні держави — Польща, Угорщина, Молдавське князівст­во. Внаслідок тривалої боротьби їм вдалося подолати впертий опір місцевого населення і до кінця XIV ст. захопити українські землі. Здобиччю Польщі стали Галичина та Західна Волинь, Закарпаттям заволоділа Угорщина, Буковиною — Молдавське князівство. Східна Волинь, Поділля, Київщина та Чернігово-Сіверщина були включені до складу Великого князівства Литовського. Суспільний лад. І після ординського завоювання основними антагоністичними класами на Русі залишилися клас феодалів-землевласників, пов’язаних між собою поземельними економічними відносинами і клас феодально залежного селянства. В умовах золотоординського іга частина феодалів в особі де­яких місцевих князів та великих бояр, керуючись прагненням збе­регти феодальні повинності, експлуатацію залежного населення і своє привілейоване політичне, а також правове становище, знайшла спільну мову з ординськими феодалами і стала здійснювати проординську політику, співробітничала з ханами Золотої Орди.Звичайно, далеко не всі представники класу феодалів перехо­дили на службу до ординців. Так, у Куликовській битві (1380 p.), яка мала величезне історичне значення, у складі об’єднаних військ Русі воювали народні опол­чення з руських, українських та білоруських земель.Установлення тяжкого іноземного іга призвело до посилення феодального гноблення. Сплачуючи золотоординським ханам дани­ну, феодали Русі немилосердно експлуатували залежне селянство. Кількість експлуататорів в Південно-Західних землях поповнювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники ремісничих майстерень.Основним експлуатованим класом було селянство, окремі вер­стви якого перебували на різних ступенях феодальної залежності. Перебуваючи у тій чи іншій феодальній залежності, селяни зазнавали подвійного гніту; місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. До експлуатованих верств населення входили й низи міста: підмайстри, учні майстрів, слуги, нерідко численні позацехові ре­місники та усякий інший «чорний» і «дрібний» люд. Це була най-численніша частина міського населення, становище якої постійно погіршувалося.Ординське іго та поглиблення внутрішніх антагоністичних феодальних суперечностей призводили до посилення і подальшого загострення класової боротьби. 29.Формуваня Гал-Вол.кн-ва. Передумови та періодизація. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяв ряд чинників: 1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів); 2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини; 3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі. Державний розвиток Галицько-волинського князівства відбувався в кілька етапів: І етап (1199-1205) - утворення та становлення держави. (1199 р., спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман придушив опір великих бояр і об’єднав Галичину і Волинь;1205 р.- трагічно загинув князь Роман.) ІІ етап (1205-1238)- тимчасовий розпад єдиної держави.(Розпочався зі смертю Романа боротьба за галицький стіл.) ІІІ етап (1238-1264)- об’єднання та піднесення,активна боротьба із золотоординним ігом. (Боротьба Данила Галицького за відновлення державної єдності; боротьба із золотоординним ігом; 1264 р.- помер князь Данило.) IV етап (1264-1323)- стабільність та піднесення.(1264 р. князівство було поділено між нащадками Данила;єдність держави відновив князь Юрій І ; Наступниками Юрія-Андрій та Лев І І (1315-1323) правили спільно,дуумвіратом, і тому розпаду не відбулося.)

V етап(1323-1340)- поступовий занепад.(зростання чвар боярства;втручання іноземних держав у внутрішні справи Галицько-Волинських земель1340 р.- внаслідок боярської змови Юрія І І Болеслава було отруєно.)

30.Державний лад Гал.-Вол. кн-ва. Державний лад Г-В землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

За згодою великого князя призначалися єпископи, і тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Г-В землі властиве було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, котрий безпосередньо «тримав» Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Поширювалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Г-В землі так і не вдалося. Цьому переш­коджало згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською землею. В окремі періоди ГВ Русі значення князівської влади настільки прини­жувалося, що князі практично не могли розпочати жодної значної політичної акції без відома і підтримки бояр. До складу боярства входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Позиція боярської ради посилювалася ще тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Г-В землею.

У Г-В землі набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Особи, які обіймали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. Двірський був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинство. Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій. Печатник був охоронцем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князів­ські документи. Печатник мав у своєму підпорядкуванні пи­сарів, перекладачів та ін

Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження.

31.Правова система Гал.-Вол. Д-ви. Суд і процес. Правові пам’ятки, що дійшли до наших днів: - “Грамота князя Івана Ростиславовича 1134 року”. Вона регламентувала правове становище іноземних купців під час перебування їх на території князівства, встановлювала пільги для купців із Болгарії; - “Рукописання князя Володимира Васильковича 1287 року”. В ньому повідомляється про передачу князівських володінь разом з експлуатованим населенням своїм спадкоємцям. Серед спадкоємців фігурує ім’я дружини князя, якій він передавав не родові маєтності, а куплені; - “Уставна грамота Волинського князя Мстислава Даниловича 1289р”, яка регламентувала розміри та норми повинностей міського населення на користь князя. На території Г-В князівства саме в цей період набуває поширення німецьке право, яке отримало назву магдебурзького. За ним міста звільнялися від управління і суду, земельних власників, на чиїй території знаходилися. Першими право на самоврядування отримали у 1324 році міста Володимир-Волинський, а в 1339 році — Санок.

32.Виникнення Лит.д-ви. Особливості лит.-го проникнення в Україну. Одна з головних задач, для якого утворювалось Велике князівство Литовське - об'єднати литовські і руські племена для захисту проти зростаючого впливу Німецького Ордену. В 1230—1240 рр. князь Міндовґ об'єднав частину литовських та руських племен у державу — Велике князівство Литовське.У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями – Сх Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сівер. Литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього силу зброї, дипломатичні союзи, відкрите захоплення сусідніх територій. Так здійснювалось приєднання укр. земель до ВкЛ. Опинившись у складі Литви, укр. князівства одержали сприятливі умови для соц.-екон і культурного розвитку. Річ в тім,що Литва перейняла укр.-білор культуру, традиції державного життя КР та Г-В кн.-ва, правові норми… Але ситуація змінилась коли розпоч процес зближення Литви І Польщі. У наслідок Кревської унії 1385р було сформовано союз держав- Л і П. Кревська у призвела до поступової ліквідації самостійності пд.-зх князівств, забезпечила панування пол. феодалів над населення укр. земель.

33.Українські землі у складі Пол к-а та РП. Здобиччю Пол кор у 1349 стала Галичина, у 1377 – част Зх Волині. Внаслідок експансії до польських земель було доточено майже 52 тис. км2 із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза. Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення. Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

34.Етапи зближення Литви та Польщі. Правова основа появи РП. Кре́вська у́нія 1385 року. Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі. Кревська унія сприяла об'єднанню пол-лит сил для б-би проти агресії Тевтонського ордену.

Передумови, що привели до Люблінської унії. По-перше, це наростання інтеграції між Литвою і Польщею, що відбувалося протягом ХУ-ХУІ ст. По-друге, важка війна, яку вела Литва в другій половині XVI ст. з Росією, штовхала її до унії і об'єднання сил з Польщею. По-третє, середня і дрібна шляхта Литви прагнула мати привілеї, які гарантувались такій шляхті в Польщі. У 1569 р. за Люблінським трактатом Польща і Літва утворювали нову державу - Річ Посполиту - зі спільним королем, сеймом, сенатом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча влада, фінанси та законодавство, До Польщі приєднувались Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав з католиками, рівноправ'я мов та ін. Та це виявилось порожньою декларацією. Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. В тому ж 1569 р. було здійснено перепис вільних земель у трьох українських воєводствах, і король почав роздавати їх польській шляхті. Відбувалась інтенсивна колонізація південної Київщини і Полтавщини. Шляхта настійно запроваджувала тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 р. селяни остаточно закріпачувались.Значно зросли і зміцніли такі міста, як Біла Церква, Переяслав, Канів, Черкаси, Лубни та ін. Разом з тим і населення міст зазнавало дедалі сильнішої дискримінації після Люблінської унії. Більшість міст в Україні належало польським панам. Але навіть в державних, так званих "королівських" містах, українцям ставили всілякі перепони при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання.Інтенсивно йшов розвиток товарно-грошових відносин. Річ Посполита відкриває Україні шлях до європейської торгівлі сільськогосподарською продукцією через балтійські порти. З українських земель в Західну Європу вивозиться худоба, зерно, поташ, вовна, віск та ін. Одночасно пожвавлюється і внутрішня торгівля, збільшується кількість ярмарків. Серед української знаті після Люблінської унії посилилась полонізація, Примусово насаджувалась польська культура, мова, освіта, католицька релігія. Крім того, спольщена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус і можливість швидкого просування на державній службі. Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення - селянство, міщани, частина дрібної та середньої шляхти - противились окатоличенню і захищали православну "грецьку" віру.

35.Держ.лад на укр. землях в п-д Вел.кн-ва Литовського. Процес еволюції державного ладу у ВкЛ умовно поділяють на три етапи: 1 ет. період з XIII ст. до кінця XIV ст. У цю епоху верховна влада перебувала в руках усього князівського роду. Вирішення найважливіших питань вн та зов життя країни відбувалося на засіданнях сеймів — князівських з’їздах. У цей період Великому князю належала законодавча влада лише в одному воєводстві — власній вотчині, Віденському князівстві. В інших землях законодавча і виконавча влада належала удільним князям; На 2 етапі (XV ст.) влада Великого князя посилюється, до нього переходять законодавчі функції. Він ліквідує удільні князівства та замінює місцевих князів намісниками. Виконувати державні функції з 1413 року йому допомагає державна рада, що складається з незначної кількості обласних правителів. Пізніше державна рада стала називатися пани-радою. Кінець XV — поч. XVI ст. — до Люблінської унії 1569 року — охоплює 3 період еволюції державних органів. Легалізується становище пани-ради, її права розширюються, і вона стає органом законодавчої влади. У середині XV ст. у Литві з’являється шляхетський вальний сейм. Проте до появи II редакції Литовського статуту (1566 року) сейм не мав значного впливу на формування державної політики. Лише після її ухвалення до вального сейму переходить більша частина законодавчих повноважень. Решта — залишалася у компетенції Великого князя Литовського. До складу сейму входили представники центральних та місцевих органів влади, князі. Склад пани-ради поповнювали також представники від шляхти. З укладенням Люблінської унії пани-рада злилася з польським сеймом і функціонувала в подальшому як єдиний державно-правовий механізм Речі Посполитої. Сейм у Литві — орган станово-представницької монархії. Сейм скликався з ініціативи князя і складався із двох палат — панів-радних і шляхетства.