10. Казнач. Білети. Чим вони спочатку відрізнялись від банкнот

Сутність паперових грошей (білетів державної скарбниці) у тому, що це - грошові знаки, що випускають для покриття бюджетного дефіциту й звичайно нерозмінні на метал, наділені державою примусовим курсом. Емітентом паперових Грошей є казначейство. Держава використає випуск паперових Грошей для покриття своїх витрат. Різниця між номінальною вартістю випущених Грошей і вартістю їхнього випуску (витрати на папір і друкування) утворять емісійний доход.

Паперові гроші являють собою нерозмінні на дорогий метал (золо­то) гроші, що випускаються державою для покрит­тя своїх (бюджет­них) витрат і наділяються нею примусовим курсом. Вони законодавчо визначаються обов'язковими для приймання всіх видів платежів. Па­перові гроші виступають завершеною формою знака вартості. Вони відірвалися не лише від субстанціональної вартості грошей, а й від ре­альних потреб обігу. Мірилом її емісії стає не потреба обігу в платіж­них засобах, а потреба держави у фінансуванні бюдж. дефіци­ту. Такі гроші ще називають казначейськими білетами.

Визначальні оз­наки паперових грошей такі:

а) випуск їх для покриття бюджет­ного дефіциту;

б) нерозмінність паперових грошей на золото;

в) примусове запровадження паперових грошей в обіг;

г) нестаб-ть курсу і майб. знецінення паперових грошей.

Ці ознаки властиві насамперед грошам, що емітують­ся безпосередньо урядом в особі Міністерства фінансів. Але цих ознак можуть набути і гроші, які емітуються банка­ми, зокрема центральним банком, якщо емісія їх спрямовується на фінансування бюджетного дефіциту. Про це переконливо свідчить досвід України 1991—1993 рр., коли кредитна емісія Національного банку перетворилася у ключове джерело фінансу­вання бюджетних витрат. Як наслідок — знецінення українських грошей за 1993 р. у 100 разів.

Банківські гроші — це теж неповноцінні знаки вартості, які емітуються банками на основі кредитування реальної економіки, завдяки чому їх випуск тісно пов'язується з потребами обороту, забезпечується їх вилучення з обороту при погашенні позичок і підтримка стабільної вартості. У цьому полягає їх принципова відмінність і перевага порівняно з паперовими грошима.

12. Цілі антиінфляційних заходів

Грошові реформи, коли їх вдало здійснити, можуть призупи­нити інфляційні процеси або сприяти значному зниженню інфля­ції. Однак це не означає виключення можливості нового нарос­тання інфляційних процесів. Тому держава розробляє цілу систему заходів, спрямованих на стримування інфляції, які в су­купності уособлюють антиінфляційну політику.

Антиінфл. політика не може бути спрямована на уникнен­ня інфляції, її зникнення з реалій екон. життя. Досвід високо­розв. країн, які мають багатовікову історію еволюційного роз­вит­ку товарного виробництва, показує, що інфляцію не можна ліквідувати. Вона неодмінний супутник ринкової ек-ки і мак­си­мум того, чого домоглися високорозвинені країни, це встановлення над інфляцією контро­лю, який забезпечує її стримання в певних відносно невеликих межах.

Антиінфл. політика має спрямовуватись на досягнення трьох основних цілей, які можна сформулювати так:

—розвиток ринкового механізму, оскільки саме ринок здат­ний найбільш ефективно і швидко відновлювати порушений з розвитком інфляційних процесів баланс між грошовою і товар­ною масою;

—проведення глибоко продуманої політики грош-го регу­лювання, здійснюваного насамп. центр. банком країни і спря­мо­ваної на забезпечення оптимальної зміни грошової маси;

—скорочення бюдж. дефіциту до рівня, що не викликає великомасштабних негативних змін в економіці країни.

Ця політика дає певний ефект особливо в короткостроковому періоді. Але на великих відрізках часу її можливості в регулюванні інфляційних процесів різко скорочуються. Це обумовлено тим, що індексація доходів і, насамперед, заробітної плати якоюсь мірою знижує стимули до праці, а значить і послаблює ринок як систему, яка у своєму саморегулюванні найбільш ефективно діє в антиінфляційному напрямку.