15. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського

Основу економіки України у XIV-XVI ст. ста-Іновили землеробство й традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство, при­чому останні переважали у господарській діяльності значної частини населення.

Величезні обшири східноукраїнських земель, що їх ро­дючість і напрочуд багатий рослинний та тваринний світ дивували сучасників-іноземців, обезлюднівши, пе­ретворилися на суцільні мисливські й бортні „уходи" (угіддя). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств — сезонного „уходництва". Ним займалися приходні — і серед них не тільки промисловики-професіонали, а й міщани та селяни. Характерно, що у XIV—XV ст. значна частина останніх, як і за давніх-давен, платила дани­ну „медом і скорою (шкурками хутрових звірів — куниць, білок, бобрів, лисиць тощо)". Бортні землі становили самостійні господарські об'єкти — предмет пожалувань литовських князів. Промислова діяльність, яку живив стабільний попит на продукти мисливства, бортництва та рибаль-ва, перетворюючись на постійне заняття, значно межувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров'я від довозу зерна, зокрема із західноукраїнських земель, де аграрні відносини набули більш зрілих форм і звідки, починаючи з середини XVI ст., хліб транспортувався у Західну Європу.

Впродовж XIV—XVI ст. українські землі, по­ри економічну стагнацію, були одним з важливих чинників системи європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, обслуговуючи, головно, транзитну „московсько-ординську" торгівлю, тобто з'єднуючи Крим і Північне Причорномор'я з Північно-східною Руссю. Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра торгові каравани йшли „землею о водою", тобто суходолом чи Дніпром, повз Чер­каси й Канів до Києва. Тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, вгору Десною, на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідки через Во-ротинськ, Калугу, Серпухів і Лопасню купці діставалися до Москви.

Чимало торгових шляхів пролягало теренами Га­личини, Волині та Поділля. Ними у Західну Європу рухалися як східні й московські товари, так і продук­ти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо. Натомість ввозилися західноєвропейські тканини (сукно, ат­лас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо, вина. Протягом XV—XVI ст. економіка цих зе­мель поступово переорієнтовувалася на потреби зовнішнього ринку, який з плином часу потребував де­далі більше деревини й продукції місцевого промислового та сільського господарства. Інтен­сифікація останнього досягалася за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення се­лянства, що безпосередньо впливало на соціальні відносини у регіоні.

16. Польсько-литовські унії кінця 14 – початку 16 ст.: передумови суть та наслідки.

Кревська унія (1385): а) причини - прагнення об'єднанням підсилити свої держави перед особою Тевтонського ордена (здійснившого з території В. Пруссії, Латвії, Естонії з 1340 по 1410 р. більш 100 значних походів на слов'янські землі) і Московського князівства (після перемоги в Куликівській битві 1380 р. виростив його авторитет серед укр. і білоруського населення В.К.Л, а авторитет литовського Князя-Ягайло - союзника Мамая, упав ); б) зміст Унії: Ягайло женився на польській королеві Ядвізі і був проголошений польським королем, до Польщі приєдналися землі В.К.Л (включаючи укр. і білоруські), на яких уводилося католицтво як державна релігія; припинялися сутички між Польщею і В.К.Л, а їхні збройні сили об'єдналися для боротьби з Тевтонським орденом; скарбниця В.К.Л переходила на потреби Польщі; в) значення унії подвійне: з одного боку - позитивне (допомогла об'єднаним силам у 1410 р. у Грюнвальдській битві розбити Тевтонський орден) з іншого боку - негативне (роздача укр. земель польським феодалам, передача скарбниці В.К.Л на потреби Польщі, насильницьке поширення католицизму й ін.); г) наслідки унії: Вітовт, ставши великим литовським князем, зумів відновити незалежність B. K. Л., але через 10 років після його смерті великокнязівський престол у Литві знову зайняли нащадки Ягайло (будучи одночасно польськими королями, що продовжили політику свого предка). Окремі спроби відродити колишню владу Києва як центру, хоча і починалися, але успіху не мали. А в 1470 р. після смерті київського князя Симеона Олельковича ця посада залишалася незайнятою. Проте, Кревська Унія була лише особистою Спілкою, заснованим на шлюбі царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви).