50. Партизанський рух в роки Великої Вітчизняної війни.

Незабаром після нападу Німеччини функціонери комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини. Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Кремля. Вони поставили собі завдання руйнувати німецькі комунікації (особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецьким підкріпленням), сковувати німецькі міста, в яких відчувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою партизанів було проведення далекосяжних рейдів із «партизанських республік» тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині. До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак, Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліссі на початку 1943 р. Він створив військо в кілька тисяч бійців і в літку 1943 р. розпочав великий рейд до Карпат. Хоча їм не вдалося знищити нафтові промисли в Прикарпатті але цей рейд справив значне психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забезпечити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків. Кількість радянських партизанів на Україні за деякими даними сягала 250 чи навіть 500 тис.

51. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Міжнародне становище урср по завершенню Другої світової війни.

У кінці грудня 1942 р. почалося вигнання німець­ко-фашистських окупантів з території України. Проте тільки після 50-денної Курської, битви влітку 1943 р. почалося безповоротне вигнання фашистів з території України. Вже наприкінці вересня цього року Червона Армія контролювала 700 км лівого берега Дніпра. По­чалося форсування Дніпра радянськими військами. Увесь жовтень командування Червоної Армії підтягу­вало резерви і накопичувало війська на правому березі Дніпра, щоб взяти штурмом побудований німцями ♦Східний вал». Щоб підкреслити важливість цих дій і запалити війська на бойові подвиги, Ставка Верховно­го Головнокомандування перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Український фронти. Це робилося заради агітації і пропаганди.

Трагедія ж цих визвольних днів в Україні полягає в тому, що за час боїв з фашистами так званими польо­вими військкоматами мобілізували цілими селами і без всякої підготовки і без зброї кидали на багнети німців українську молодь. Стратегічної потреби в цьо­му не було. Просто було всьому народові продемонст­ровано безжальне ставлення сталінської системи до свого народу.

1944 р. став роком визволення українських земель від німецько-фашистських окупантів. 8 жовтня 1944 р. від ворога було звільнено останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах — село Лавочне Дрого­бицької області. Офіційним днем визволення Украї­ни вважалось 14 жовтня 1944 p., коли відбулося уро­чисте засідання в Києві. А Закарпатську Україну радянські війська очистили від ворога силами 4-го Ук­раїнського фронту 28 жовтня 1944 р.

Втрати України в Другій світовій війні.

1. Більш 5,5 млн цивільних жертв і 2,5 млн загиб­лих на фронті — 8 млн разом.

2. Демографічні втрати (убиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, емігранти, втрати у природно­му прирості) — 4 січня 1941 р. в Україні прожива­ло 41,5 млн осіб. А в 1945 р. — тільки 27,4 млн осіб. Тобто, кількість жертв війни в Україні складає більше 14 млн осіб.

Роль України у Другій світовій війні, — це була роль специфічної реактивної сили в мілітарній та еко­номічній упряжці сталінського тоталітаризму, а сама війна, її страхітливий досвід мали служити для пере­плавлення мільйонів громадян України в горнилі «єди­ної радянської спільності людей».