22. Причини, характер, періодизація та рушійні сили Визвольної війни українського народу середини 17 ст.

У першій половині XVII ст. Річ Посполита перетворилася в найбільшу європейську держа­ву. На українських землях, що входили до її складу, панували свавілля та анархія польських магнатів та шляхти.

Причини визвольної війни формувалися з кінця 30-х і протягом 40-х рр. XVII ст. Серед них можна виділити такі.

1. Соціально-економічні.

1. Перетворення Польщі на основного постачальника хліба в Європі призвело до зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для українських селян панщина зросла до 5-6 днів на тиждень, зросли також натуральні та грошові податки.

2. Значне погіршення економічного становища міщан: жителі міст, що знаходилися в приватній власності феодалів, повинні були пла­тити додаткові податки, церковну десятину, виконувати різну ро­боту на користь власника міста. У містах з Магдебурзьким правом (право на самоврядування) посилилося свавілля польської адміні­страції.

3. Погіршення становища реєстрового козацтва після придушення козацько-селянських повстань 30-х рр. та видання польським уря­дом у 1638 р. «Ординацій Війська Запорозького реєстрового». Да­ний документ скорочував козацький реєстр до 6 тис. чол., перетво­рював не записаних в реєстр козаків у кріпосних селян, забороняв козакам обирати гетьмана, зменшував територію мешкання та пе­ресування реєстрового козацтва.

2. Політичні — відсутність в Україні власної держави вела до масового ополячення української правлячої верхівки (магнати, шляхтичі). Це ставило українців на межу зникнення.

3. Національно-релігійні — перебування українців у масовому релігій­ному та національному пригнобленні. Через католицьку та уніатську (греко-католицьку) церкву польська шляхта прагнула масово окато­личити православних українців, закрити церкви та монастирі, забо­ронити вживання рідної мови.

За характером визвольна війна була антифеодальною, національно-визвольною, проходила під релігійними гаслами.

Отже, рушійними силами революції були козаки, се­ляни, міщани, шляхта. Характер війни був всенарод­ний, національно-визвольний, справедливий. Лідером визвольної війни став Б.Хмельницький, на початок війни — чиги­ринський сотник. У кінці 30-х років Б.Хмельниць­кий був генеральним писарем. Запорізька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вируши­ли козаки, щоб об'єднатись з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.

Перший період війни ознаменувався перемогами (1648-1649 pp.) під Жовтими Водами і Корсунем, битва­ми під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським дого­вором. Другий період (1650-1653 pp.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період (1654-1655 pp.) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі з Поль­щею. Четвертий період (1656—1657 pp.) '—укладен­ням союзу між Україною і Семигородським кня­зівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі.

Очевидна заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він протягом року війни зумів створити з розріз­нених селянських і козацьких загонів народно-виз­вольну армію. Із Запорізької Січі він вийшов із заго­ном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч повстанців.

У сучасній історичній науці переважає думка про те, що Визвольна війна закінчилася із смертю Б. Хмель­ницького. Це викликає сумнів, окільки визвольні зма­гання українського народу після цього не припини­лися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними і більш локальними. Мабуть, вірогідні­шою є точка зору В. Смолія, В. Степанкова, В. Шевчука. Вони вважають, що війна закінчилася з падінням геть­мана П. Дорошенка у 1676 р. «Вічний мир» 1686 р. між Росією і Польщею юридично зафіксував поразку України в цій війні.