3. Показання свідків як процесуальний засіб. Процесуальний порядок отримання і дослідження показань свідків. Імунітет свідків.

Показання свідків — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний вчасно повідомити про це суд.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

За свідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність.

Від інших учасників процесу свідок відрізняється наступними особливостями:

1) свідок — юридично не заінтересована в результатах справи особа. Громадяни, у яких заінтересованість носить юридичний характер, залучаються в процес як особи, які беруть участь у справі (наприклад, як позивач, відповідач, третя особа й т. д.).

2) закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана в суді як свідок. За необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки;

3) свідок стає носієм відомостей про факти в результаті збігу обставин, або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами даної справи, або в результаті одержання відомостей про них від інших осіб. Тому, не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини;

4) на свідка покладають два основні обов'язки — з'явитися до суду У призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює обмеження, що перешкоджають виклику і допиту певних осіб як свідків. Дане обмеження використання показань свідків зветься імунітетом свідків.

Імунітет свідка — це надане свідкові право відмовитися від давання показань в силу родинних відносин або службових обов'язків.

Залежно від обсягу показань імунітет можна підрозділити на повний і частковий. Повне право відмови означає, що свідок повністю може відмовитися від дачі показань по суті справи (наприклад, імунітет родичів). При частковому звільненні від давання показань свідок може відмовитися дати показання лише по окремих питаннях (наприклад, з питань, що становлять таємницю).

У відповідності до ст. 63 Конституції України мають право відмовитися від давання показань свідків у суді: 1) громадянин проти самого себе; 2) один з подружжя проти іншого; 3) діти проти батьків і батьки проти дітей; 4) брати і сестри один проти одного; 5) дідусь, бабуся проти онуків і онуки проти дідуся, бабусі.

Службовий імунітет може бути заснований на займаній посаді і службовому одержанні інформації.

Згідно зі ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які знаходяться на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання. Метою заборони допиту даної групи осіб є забезпечення вірогідності показань свідків. Підставою заборони допиту є нездатність даних осіб давати показання в цілому або відносно конкретних обставин;

2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості.

Так, згідно зі ст.5 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов'язаний зберігати в таємниці відомості, отримані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій. Згідно зі ст.228 Сімейного .кодексу України особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подачу заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним;

3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих (ст.З Закону України «Про свободу совісті та релігійних організацій»).

Слід зазначити деякі особливості даного імунітету: 1) не допускається допит священнослужителів з питань, пов'язаних зі сповіддю, безвідносно до їхньої приналежності до того або іншого релігійного об'єднання; 2) метою введення заборони на допит священнослужителів є захист прав не релігійних організацій, а громадян, що сповідують релігію; 3) державна реєстрація є умовою наділення релігійної організації статусом юридичної особи.

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника.

Особа, що клопоче про виклик свідка, зобов'язана вказати, які обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, може підтвердити свідок, і повідомити суду його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи.

У цивільному процесі чітко проглядаються дві протилежні тенденції відносно показань свідків. З одного боку, помітне прагнення як можна ширше використати в правосудді у цивільних справах дані засоби доказування, воно є демократичним, добре вписується в усне змагальне судочинство. Вірогідність показань свідків можна перевірити.

З іншого боку, одночасно проявляється і протилежна тенденція — обмеження показань свідків. У сучасному цивільному судочинстві пріоритет явно віддається письмовим доказам. За існуючими правилами діловодства практично всі юридично значущі факти підлягають документуванню: документуються (реєструються) факти громадянського стану; більшість угод; правопорушення тощо. У зв'язку з цим при розгляді чи ледве не будь-якої цивільної справи суддя має відповідні письмові докази. Не випадково вироблене в судовій практиці поняття необхідних доказів трактується насамперед як певні документи.

За загальним правилом, потреба в показаннях свідків виникає в трьох випадках:

а) для встановлення деяких фактів, які не можна документально закріпити (факт утримання);

б) для з'ясування обставин, які були у свій час документально оформлені, але документи втрачені і відновити їх неможливо (більшість справ про встановлення юридичних фактів у порядку окремого провадження);

в) для дослідження вірогідності засобів доказування (пояснень сторін, письмових і речових доказів та ін.). У судовій практиці нерідкі випадки, коли показання свідків найчастіше були незамінними та ефективними процесуальними засобами виявлення підробленості документів, що надійшли до суду. ЦПК докладно регламентує процедуру допиту свідків у суді. Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.

Перед допитом свідка головуючий установлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань.

Відмова від дачі показань приймається судом шляхом постановлення ухвали.

Якщо перешкоди для допиту свідка не встановлені, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги: «Я (ім'я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи». Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідок, а потім інші особи, які беруть участь у справі.

Суд має право з'ясувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.

Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити зал засідання до закінчення розгляду справи за згодою сторін.

Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Під час дослідження інших доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, суд.

Таким чином, показання свідка складаються з чотирьох частин: 1) встановлення особистості свідка, його відношення зі сторонами; 2) попередження свідка про відповідальність за відмову або ухилення від дачі показань, за давання свідомо неправдивих показань; 3) показання у вільній формі про те, що свідкові відомо в справі; 4) постановка питань.

Суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях. Іншими словами, мова йде про проведення очної ставки. Проведення очної ставки є правом, а не обов'язком суду.

Серед учених немає єдиного погляду на процесуальну природу очної ставки. Одні розглядають очну ставку як різновид особливої форми допиту свідків, інші вважають очну ставку самостійною процесуальною дією, що відрізняється за своїми цілями, процесуальним порядком проведення.