25. Вплив предмету доказування на обсяг судових доказів по цивільних справах.

???

26. Особливості процесуальної форми цивільного процесуального доказування.

Важливим аспектом доказування є його здійснення у процесуальній формі, характерній для всього цивільного судочинства. Можна виділити наступніознаки процесуальної форми доказування: 1) законодавча врегульованість процесу доказування; 2) діяльність правової регламентації. Як послідовність дій з доказування, так і їх зміст докладно регламентуються нормами права; 3) універсальність процесуальної форми доказування; 4) імперативність процесуальної форми доказування; 5) підпорядкованість доказування принципам цивільного процесу.

Процесуальна форма доказів — засоби доказування виступають джерелами інформації про фактичні дані. ЦПК встановлює п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. 

1. Спірні питання класифікації доказів.

Класифікація судових доказів можлива за декількома ознаками (підставами):

1. за способом (процесом) формування докази поділяються на первісні та похідні. Первісними називають докази-першоджере-ла. Похідними називають докази, які відтворюють зміст інших доказів. В одних випадках фактична обставина впливає на джерело доказу (свідомість людини, предмет) і певним чином відображається в ньому. В інших випадках на джерело доказу впливає не сам факт, що становить інтерес для суду, а його відображення, інформація про нього, що несе інше джерело.

Прикладом первісного доказу можуть бути показання свідка -очевидця, оригінал документа тощо. Прикладом похідного — копія документа; показання свідка, який повідомляє суду відомості про факт зі слів іншої особи — очевидця події.

Між похідним доказом і фактом, що свідчить про нього, завжди є одна або кілька проміжних ланок (доказів), що може привести до спотворення переданої інформації. У зв'язку з цим похідні докази, як правило, менш достовірні, ніж первісні докази. У судовій практиці з цивільних справ вони зазвичай використовуються для виявлення первісних доказів, а також для їх перевірки;

2) за характером зв'язку між змістом доказу і тими фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі та непрямі. На підставі прямого доказу можна зробити тільки один висновок: про наявність або відсутність факту, що доказується, оскільки зв'язок між доказом і фактом однозначний.

Непрямий доказ має з фактом, що доказується, багатозначний зв'язок, що дозволяє суду зробити не один, а кілька ймовірних висновків про факт. На підставі одного непрямого доказу неможливо одержати достовірний висновок про шуканий факт, тому практика розробила наступні правила їх застосування: а) щоб на підставі непрямих доказів дійти достовірного висновку, потрібно мати декілька таких доказів; б) достовірність кожного з них не повинна викликати сумнівів; в) сукупність їх повинна являти собою певну систему, що дає підставу зробити єдиний можливий висновок про факт, що доказується.

Практичне значення поділу доказів на прямі та непрямі полягає в тому, що: а) розбіжності між цими доказами враховуються сторонами і представниками при збиранні доказів. Непрямі докази повинні бути в такому обсязі, щоб була можливість виключити всі припущення, що випливають із них, крім одного; б) наявність прямих доказів не виключає можливості спростування їхнього змісту, тому вимога всебічності дослідження всіх обставин у справі повинна виконуватися судом і при наявності прямих доказів; в) природа прямих і непрямих доказів впливає на зміст судового доказування: використання непрямих доказів подовжує шлях доказування, вводить для суду додаткові проміжні ступені на шляху до вирішення основних питань справи;

3) за джерелом отримання судові докази поділяються на особисті та речові (предметні) залежно від того, є джерелом доказу людина або матеріальний об'єкт. Якщо ми маємо справу із предметом матеріального світу, впливаючи на який, одержало відображення явище дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Коли явище відображене у свідомості людини, впливаючи на її органи відчуття, тоді джерелом відомостей завжди буде громадянин незалежно від того, як, яким чином вони будуть ним закріплені.

До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, висновки експертів, до речових (предметних) — письмові та речові докази.

При класифікації доказів за їх джерелом деякі вчені крім особистих і речових, виділяють і змішані докази. Підставою виділення вважається те, що процес формування змішаних доказів складається з двох частин, і інформація про факти отримується з двох джерел — особистого і речового. Так, експерт вивчає спочатку речові докази, надані до його розпорядження, а потім сам стає джерелом нового доказу — висновку експерта.

У науковій термінології й судовій практиці використовується поняття « необхідних доказів »'. На нашу думку, необхідні докази — це сукупність доказів, що забезпечує винесення законного й обґрунтованого судового рішення з конкретної категорії цивільних справ. Якщо закон по даній конкретній категорії справ передбачив обмеження у використанні засобів доказування, тоді до складу необхідних доказів входять і припустимі. При цьому необхідно мати на увазі, що особливості кожної конкретної справи можуть викликати відповідну зміну цих доказів.

Необхідні докази не мають заздалегідь встановленої доказової сили, не .мають якихось переваг перед іншими доказами. Але при їх відсутності суд не може встановити правовідносини сторін. Не-надання необхідних доказів веде до затягування процесу, а в результаті — до неможливості правильного вирішення спору.

2. Доказовий зміст пояснень сторін і третіх осіб. Процесуальний порядок отримання та дослідження пояснень сторін і третіх осіб.

Серед окремих засобів доказування, якими користується суд при встановленні фактичних обставин у справі, закон називає пояснення сторін, третіх осіб іїхніх представників. Пояснення сторін і третіх осіб зустрічаються практично по всіх цивільних справах. Пояснення цих осіб — важливі засоби встановлення фактичних обставин справи, оскільки вони є безпосередніми учасниками спірних правовідносин. Особливості пояснень сторін як джерела доказів виявляються у наступному:

по-перше, сторони— учасники спірних правовідносин, і вони юридично заінтересовані у результаті справи. Вони є одночасно і особами, які беруть участь у справі, від дій яких залежить виникнення, розвиток і закінчення процесу, і джерелами надання доказів;

по-друге, надання пояснень — право сторін, а не їх обов'язок. Тому в законодавстві не передбачені санкції за відмову від дачі пояснень, за дачу помилкових пояснень. Ця обставина повинна враховуватися судом при оцінці доказів;

по-третє, це найпоширеніші засоби доказування; на відміну від інших засобів доказування, які можуть бути або не бути залучені до провадження, вони використовуються завжди і у будь-якій цивільній справі;

по-четверте, це такі засоби доказування, де найбільш імовірні такі прийоми як умовчування, перекручування — навмисні або ненавмисні — взаємовідносин учасників справи і навіть неправда.

Беручи участь в процесі, сторони і треті особи висловлюють судження з різних питань, і не всі ці доводи та міркування належать до числа доказів. Пояснення сторін і третіх осіб є доказами в тій частині, у якій вони містять відомості про факти, що входять у предмет доказування. В поясненнях сторін правильно виділяють: 1) повідомлення, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) вираження емоцій, настроїв.

Пояснення сторін можуть бути усними та письмовими. У судовому засіданні пояснення сторін даються в усній формі. Якщо були представлені письмові пояснення, вони оголошуються. Залежно від юридичної (процесуальної) заінтересованості розрізняють два види пояснень сторін: ствердження і визнання.

Ствердження — таке пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які лежать в основі вимог і заперечень, встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи.

Визнання — пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які повинна довести інша сторона або третя особа.

Визнання факту треба відрізняти від визнання позову. Визнання факту — показання сторони про наявність (відсутність) сприйнятого нею факту.Визнання позову — заява сторони про небажання сперечатися проти позову. Якщо перше дає можливість суду встановити позовний факт, то друге надає право суду ліквідувати процес, спір. Тому визнання позову — категорія, що належить до області дії принципу диспозитивності, визнання факту — категорія, що належить до області дії принципу змагальності.

Прийнято розрізняти наступні види визнання:

а) судові і позасудові. Судове визнання — визнання, зроблене стороною або третьою особою в судовому засіданні або в письмовій заяві, адресованій суду. Позасудове визнання — визнання юридичних фактів, зроблене особою поза судовим процесом, поза рамками процесуального відношення. Таке визнання не є доказом у справі і не виступає як доказовий факт у доказуванні; б) повне і часткове. Повне визнання — визнання всіх фактів, на які посилається інша сторона або третя особа. Часткове визнання має місце у випадку визнання не всіх, а лише одиничних фактів; в) усне і письмове. Визнання повинне бути висловлене вголос (усне визнання) або виражене в письмовій формі (письмове визнання). Як зазначається в правовій літературі, мовчання, тобто незаперечування однією стороною фактів, на які інша сторона опирається у своїх вимогах і запереченнях, визнанням не вважається; г) просте і кваліфіковане. Просте визнання — безумовне та беззастережне підтвердження факту. Кваліфіковане визнання — таке підтвердження факту, що містить застереження, які вносять зміни у відомості про факт. Таке визнання підтверджує відомості про факт, але одночасно містить нові ствердження про факт, що свідчать не на користь, а проти сторони, що привела визнаний факт як підставу своєї вимоги або заперечення. Наприклад, відповідач може визнати факт одержання грошей від позивача, але одночасно стверджувати, що це було зроблено орендарем на сплату за користування майном, але не вважається викупом орендованого майна. Застереження має доводитися особою, яка робить кваліфіковане визнання. При оцінці пояснень сторін і третіх осіб суду необхідно дотримувати наступних правил: а) усвідомити, у чому полягає суть вимог позивача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції в спорі про право, що розглядається; б) відмежувати в показаннях факти від міркувань, логічних висновків і емоцій; в) стежити за тим, щоб пояснення сторін і третіх осіб мали властивість внутрішньої погодженості, тобто не суперечили самим собі, не містили протилежних, взаємовиключних відомостей; г) оцінювати пояснення сторін і третіх осіб неодмінно із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації

Відповідно до ст.176 ЦПК, Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі.

Якщо поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими. Якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може зобов'язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них.

Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді - "так" чи "ні". Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному. Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.