24. Класифікація фактів, які складають предмет доказування.

Ще одним спірним питанням в науці цивільного процесуального права є класифікація фактів, що складають предмет доказування. Існує думка про те, що до предмета доказування належать лише матеріально-правові факти, без яких неможливо вирішити справу по суті, та допоміжні доказові факти, які будучи доведеними дозволяють логічним шляхом встановити сам основний юридичний факт [8].

Прихильники ж широкого розуміння предмета доказування вважають, що до нього мають входити факти, які мають матеріально-правове значення, так і факти процесуально-правового характеру, оскільки останні є підставою для вирішення питань, що належать до можливості і допустимості судового захисту, а також до належного порядку його здійснення.

Видається, що прихильники широкого розуміння предмета доказування більш послідовні, оскільки без доказування фактів процесуально-правового значення неможливо ухвалити рішення по справі. Зокрема, відповідач, який заявив заперечення проти позову в зв’язку з тим, що тотожна справа вже розглядалась судом, повинен довести цей процесуально-правовий факт.

Крім того, пропонують відносити до предмету доказування і так звані перевірочні факти, які підтверджують чи спростовують достовірність доказів.

Варто зазначити, що предмет доказування має структурований характер, оскільки складається з предмета доказування позивача, відповідача. Так, предмет доказування позивача – це факти, що входять до підстави позову і обґрунтовують позовні вимоги сторони та не визнаються відповідачем.

Предмет доказування відповідача – це факти, що обґрунтовують заперечення проти позову або входять до підстави зустрічного позову відповідача та не визнаються позивачем.

Також доцільним буде визнання специфіки предмета доказування залежно від функціонального призначення суду, який розглядає справу. Слід зазначити, що предмет доказування в апеляційній, касаційний інстанції та під час перегляду рішення за нововиявленими чи винятковими обставинами є модифікованим і має структурований характер, оскільки до його складу входить загальний предмет доказування (обставини, які мають значення для ухвалення рішення по справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (ст. 60 ЦПК України), а також спеціальний предмет доказування, до якого входять факти, що підтверджують незаконність і (або) необґрунтованість рішення чи ухвали суду, наявність ново виявлених чи виняткових обставин.

Особливістю предмета доказування є можливість змінювати об’єм фактів, що входять до його складу.

Зокрема, ця зміна може бути пов’язана з диспозитивним правом позивача протягом усього розгляду справи на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог (ст. 31 ЦПК України). Визнання відповідачем певних фактів, що входять до підстави позову, також призводить до зміни предмета доказування.

Предмет доказування може змінитись внаслідок відмови від визнання в попередньому судовому засіданні обставин, яку суд приймає, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнано в результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ст. 178 ЦПК України).

Також зміни в предметі доказування можуть мати місце при повній чи частковій відмові від позову, або ж під час розгляду справи в апеляційній та касаційній інстанціях внаслідок доповнення чи зміни скаржником апеляційної чи касаційної скарги (ст. ст. 300, 330 ЦПК України), визнання апеляційної скарги другою стороною (ч. 5 ст. 300 ЦПК України).

Ще однією проблемою, що безпосередньо стосується предмета доказування в цивільному процесі, на яку варто звернути увагу, є перелік фактів, що не підлягають доказуванню у цивільній справі. Згідно зі статтею 61 ЦПК України сторони, та інші особи, які беруть участь у справі, не повинні доказувати визнані, загальновідомі та преюдиційні факти.

Якщо говорити про визнання стороною певних фактів, то варто зазначити, що визнання — це вид пояснення сторони, що підтверджує наявність чи відсутність обставин, які входять до предмета доказування другої сторони.

Аналізуючи цивільне процесуальне законодавство окремих країн, можна зробити висновок, що визнанню стороною обставини надається різне значення. Так, на підставі ч. 3 ст. 68 ЦПК Російської федерації суд не приймає визнання стороною обставин, що мають значення для справи, якщо в нього є підстави вважати, що визнання вчинено з метою приховати дійсні обставини справи чи під впливом обману, насильства, погрози, добросовісної помилки.

На мій погляд, слушна позиція передбачена в ст. 408 ЦПК Франції, згідно з якою визнання є обставиною, що не потребує доказування, проте, допускається воно лише стосовно прав, які є в повному розпорядженні сторони, яка робить визнання.

Насьогодні, згідно з принципом диспозитивності сторона має право визнавати чи не визнавати обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги чи заперечення стосовно прав, які є в повному розпорядженні сторони. Для уникнення помилки з боку сторони, яка визнає певні обставини, суд повинен роз’яснити цій стороні наслідки визнання нею обставини.

Позитивно оцінюючи визнання обставин як підставу звільнення від доказування, все ж доцільно зазначити, що відомий російський професор Ю. С. Гамбаровський ще у ХIХ ст. висловив слушну думку про те, що є виняткові ситуації, коли визнання стороною певного факту не звільняє обидві сторони від обов’язку довести існування цього факту. Так, визнання стороною факту її недієздатності через психічне захворювання суд не може прийняти бездоказово [9].

Сторона, яка визнала обставини в попередньому судовому засіданні, може відмовитись від цього визнання під час розгляду справи по суті. Відмова від визнання буде прийнята судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ст. 178 ЦПК). Тобто, відмова від визнання входить до предмета доказування по справі. Про прийняття судом відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Варто зазначити, що на підставі ст. 61 ЦПК всі особи, які беруть участь у справі, мають право визнавати обставини, що мають значення для справи. Проте, відмовитись від визнання обставин під час розгляду справи по суті на підставі ст. 178 ЦПК можуть лише сторони. Видається за необхідне усунути цю прогалину в законодавстві і надати право відмовитись від визнання, здійсненого у попередньому судовому засіданні, не лише сторонам, а і іншим особам, які беруть участь у справі, і внести відповідні зміни до ст. 178 ЦПК України.

Обставини, визнані судом загальновідомими, також не потребують доказування (ч. 2 ст. 61 ЦПК). А отже, визнання факту загальновідомим залежить від суду. Разом з тим, ЦПК України не встановлює критеріїв, якими суд повинен керуватись, вирішуючи питання про загальновідомість того чи іншого факту.

Теоретики ж напрацювали деякі підходи щодо визначення критеріїв для визнання факту загальновідомим: лише при умові об’єктивній — відомість факту широкому колу осіб (принаймні особам, які беруть участь у справі) та суб’єктивній — відомості факту всьому складу суду. Існують полярні погляди про те, чи має суд право визнати певний факт загальновідомим, чи повинен це зробити. Видається, що при існуванні об’єктивної і суб’єктивної умов загальновідомість факту повинна бути визнана судом.

Відомість того чи іншого факту відносна, залежить від часу, коли сталася певна подія та поширеності інформації про це в певній місцевості. З приводу визнання обставини такою, що не потребує доказування, по причині її загальновідомості, у випадку, коли така відомість має обмежений характер (регіон, область), суд, на мій погляд, повинен постановити ухвалу, хоча це положення не закріплене у ЦПК.

Суд отримує знання про загальновідомі факти не з доказів не тому, що їх нема, а, навпаки, що потенційний і до того ж одноманітний доказовий матеріал існує з надлишком. Саме тому ці факти повинні бути включені із судового доказування, але в жодному випадку не із судового пізнання.

Варто зазначити, що з плином часу змінюється зміст загальновідомих фактів. Так, у 1917 р. відомий процесуаліст Е. В. Васьковський писав, що не можна вимагати, щоб сторона у справі доказувала, що в році 12 місяців або що з Москви до Петербурга неможливо дістатися за дві години, оскільки ці факти є загальновідомими [10]. Зараз завдяки стрімкому розвитку науково-технічного прогресу шлях з Москви до Петербурга можна подолати значно швидше, відповідно зміст зазначеного загальновідомого факту змінився.

Отже, якщо говорити про загальновідомі факти, то такі не потребують доказування якщо принаймні відомі особам, які беруть участь у справі, та самому судді, який розглядає справу.

Безумовно позитивною нормою в ЦПК України є те, що преюдиційні факти, на відміну від ЦПК України 1963 року, встановлюються не лише рішенням у цивільній справі, а й рішенням у господарській або адміністративній справі, які набули законної сили, і не лише в разі її розгляду, де беруть участь ті самі особи, а й тоді, коли у справі бере участь саме особа, стосовно якої той чи інший факт, який має значення для розгляду справи, вже був встановлений раніше рішенням суду [11].

Не доцільним вважаю той факт, що ЦПК України до переліку фактів, що не підлягають доказуванню, не вніс презюмовані факти (так звані законні презумпції). Та все ж такі факти не підлягають доказуванню, оскільки їх перелік міститься у нормах матеріального права, які є чинними і тягнуть певні юридичні наслідки. Тобто від обов’язку доказування звільняється лише одна сторона, а іншій надається право спростувати даний факт. Так, презюмованими фактами були і залишаються факт батьківства подружжя щодо дітей, народжених ними у шлюбі (ст. 122 СК України), презумпція вини заподіювача шкоди ( ст. 1166 ЦПК України), презумпція повної цивільної дієздатності фізичної особи, що досягла вісімнадцяти років (ст. 34 ЦК України) тощо.

На жаль, чинний ЦПК України не зараховує законні презумпції (припущення) до підстав звільнення від доказування. Ст. 60 ЦПК вказує на те, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Проте, як видається, коли йдеться не про будь-які припущення, а саме про законні припущення (презумпції), то рішення суду може ґрунтуватись на них, якщо особи, які беруть участь у справі, не спростують ці припущення.

Підводячи підсумок, можна зробити висновок, що категорія предмету доказування знайшла своє відображення в ЦПК України дещо в іншому вигляді, ніж вона мала місце в радянському законодавстві, що сьогодні вже стало історією цивільного процесу. Дані зміни мають переважно позитивний характер, разом з тим ряд проблем залишається невирішеним.

Не знайшло свого законодавчого визначення поняття „предмет доказування”, хоча останнє неодноразово вживається в окремих статтях ЦПК України. Цілком прийнятним було б наступне визначення поняття предмет доказування в цивільному процесі: це обставини, що обґрунтовують заявлені сторонами вимоги чи заперечення, підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, і з приводу яких між сторонами існує спір.

Проблемним залишається сьогодні питання щодо вирішення колізій між окремими положеннями ЦПК України щодо суб’єктів формування предмету доказування, а саме щодо ролі суду в цьому процесі. Очевидно, питання має вирішуватись на користь вирішальної ролі суду у встановленні предмета доказування.

Видається за необхідне усунути прогалину в законодавстві і надати право відмовитись від визнання, здійсненого у попередньому судовому засіданні, не лише сторонам, а й іншим особам, які беруть участь у справі, і внести відповідні зміни до ст. 178 ЦПК України.

Доцільно також було б визначити на законодавчому рівні критерії для визнання судом певних фактів загальновідомими. Як такі можна запропонувати наступні: відомість факту особам, які беруть участь у справі та складу суду, що розглядає дану справу.