1. Чинники домінування в пр-комунікаціях Нових часів релігії та її інститутів.

2. Досвід пр комунікації України в економічній сфері хіх ст.: бізнес-комунікації українських промисловців (Терещенки, Симиренки, Яхненки).

Терещенки — козацько-міщанський рід на Глухівщині, який 1870 року отримав дворянський статус.

Родоначальник його Артем Терещенко (1794—1873) розбагатів під час Кримської війни на постачанні хліба й корабельного лісу для війська, потім зайнявся цукроварством та іншими галузями промисловості.

Після селянської реформи 1861 року Артем Терещенко і його сини — Нікола, Федір і Семен, скуповуючи поміщицькі маєтки в Україні і Росії, стали на початку XX століття одними з найбільших землевласників Російської імперії (140 000 десятин землі) і цукрозаводчиків в Україні (у 1911—1912 Терещенки мали 10 великих цукроварень).

Нікола Терещенко (1819—1903) був відомим меценатом й одним з фундаторів Київського й Глухівського музеїв; мистецькі колекції Ніколи Терещенка стали основою майбутніх музеїв українського і російського мистецтва в Києві.

Його дочка Варвара була разом з чоловіком Богданом Ханенком фундатором музею західноєвропейського мистецтва у Києві й ініціатором художньої промисловості (майстерні вишивок) на Київщині.

«Іоланда» сім'ї Терещенків

Онук Миколи, Михайло Терещенко (1888—1956), російський політичний діяч, член IV Державної Думи, у 1915—1917 рр. був головою т. зв. Воєнно-Промислового Комітету в Києві, згодом міністром фінансів (березень — травень 1917 р.) і закордонних справ (травень — жовтень 1917 р.) Тимчасового Уряду; брав участь у переговорах з Укр. Центр. Радою. Після жовтневого перевороту еміґрував, помер у Монако.

Федір Федорович Терещенко (1888-?), небіж Миколи, був власником авіаційної майстерні і мріяв зробити Київ столицею авіабудування. Літаки його конструкцій були прийняті на озброєння російської армії в І світовій війні.

Мішель Терещенко (1954) — український підприємець, меценат, громадянин Франції. Онук Михайла Терещенка син Петра Терещенка З 2005 року проживає в Україні.

В "Енциклопедії Українознавства" зазначається, що це рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури.

Далі довідуємося про цей славетний рід з досліджень М. Слабошпицького, який оперує історичними джерелами про його походження. Так, в "Реєстрі Війська Запорозького 1649 року" в списку козаків Вільшанської сотні Корсунського полку бачимо Феська Симиренка. (Згідно з переказом, "Семеренко", "Семиренко", "Симиренко" — козацьке прізвисько, яке підкреслювало помножену на сім силу й спритність його носія).

Маємо відомості про Степана Симиренка, який понад 20 років козакував на Січі, а згодом чумакував. Його сина Федора записали в кріпаки. Разом із своїм тестем Яхненком Федір орендував, а згодом будував млини на річці Рось. Заробивши грошей. Симиренко і Яхненко викупилися з кріпацтва. Згодом вони — вже члени гільдії купців. Своїх синів Федір відправив на навчання до Парижа.

Три брати Яхненки й Федір Симиренко заснували фірму "Брати Яхненки й Симиренко", яка досить успішно розвивалася, торгували збіжжям, худобою, орендували млини, мали в Одесі свої крамниці. У1843 р. побудували перший в Україні і взагалі в Російській імперії механічний пісково-рафінадний завод, а в 1846 р. — машинобудівний завод, який випускав обладнання й машини для цукроварень та на якому збудовано перші пароплави для Дніпра. Крім величних промислових підприємств та житлових будинків, були лікарня на 150 ліжок, школа з шести класів, де майже всі викладачі мали університетську освіту, театр. Заводи і все містечко мали газове освітлення, яким, до речі, у той час користувалося лише двоє чи троє міст Росії. Яхненки і Симиренко не піддалися загальній хвилі денаціоналізації, а завжди підкреслювали свою українську національність.

Таким чином, на думку вже згаданого дослідника М. Слабошпицького, бачимо ще дві характерні ознаки. Яхненки і Симиренки уособлюють важливі риси, які не так часто є в нашого народу: не просто схильність до підприємництва, а вміння спрогнозувати майбутнє, побачити перспективність нової справи. Досвіду чи допитливості для цього мало. Тут треба мати талант передбачення й прозирання в майбутнє. Чомусь мало українців пішло до цукроварної промисловості. Нову прибуткову справу головним чином осідлали чужинці: Бобринські, Потоцькі, Шувалови, Браницькі та ін.

Про матеріальну підтримку родини Симиренків можна судити навіть з такого факту: коли настав голодний 1830 р., Федір Симиренко і брати Яхненки безкоштовно годували десять тисяч селян. Не збереглося жодних свідчень про те, що навколишні поміщики й фабриканти взялися енергійно наслідувати їхній благородний приклад. Щоранку біля млинів фірми братів Яхненків і Симиренка вишиковувалися довгі черги людей, які одержували борошно, щоб прогодувати свої сім'ї.

Сини Федора, Платон і Василь закінчили політехнічний інститут у Парижі, побудували власну цукроварню у с. Сидорівці на Київщині, обладнавши підприємство машинами, які самі винайшли, і одні з перших в Росії налагодили виробництво пастили. Крім того, Платон був одним із засновників раціонального садівництва.

Впродовж 40 років Симиренки регулярно передавали одну десяту своїх прибутків на розвиток української культури. Фінансували видання журналів "Україна", "Рада" та ін. Матеріально підтримували українських політичних діячів і письменників, таких, як М. Драгоманов, М. Коцюбинський, в 1912 р. пожертвували (за посередництвом М. Гру шевського) 100 тис. крб. для НТШ на купівлю нового будинку. Весь свій маєток ціною близько 10 млн крб. Василь записав на потреби української культури. Цією фундацією мало опікуватися Товариство допомоги українській літературі, мистецтву і науці. Слід зазначити, що воєнні дії й революція перешкодили реалізувати цю фундацію.