2.Вплив міжнародних відносин, зокрема російсько-турецьких (1806-1812, 1826-1829) та російсько-французької (1812) війн на розвиток пр-комунікацій.

Росі́йсько-туре́цька війна́ 1806—1812 була викликана реваншистською політикою Туреччини, яка розраховувала на відволікання сил Росії війнами проти Франції (1805—1807) та Ірану (1804—1813).

Приводом до війни стали порушення Туреччиною договору 1805 р. про порядок проходу російських суден через протоки та заміна турецьким султаном проросійських господарів Молдови та Валахії. Російський уряд, побоюючись захоплення Дунайських князівств французькими військами, що висадились у Далмації, в листопаді — грудні 1806 р. ввів у них війська під командуванням генерала І. І. Міхельсона.

18 (30 грудня) Туреччина оголосила війну Росії. У лютому 1807 року російська ескадра віце-адмірала Д. М. Сенявіна, що перебувала поблизу острова Корфу, почала військові дії і у червні в Афонській битві 1807 розбила турецький флот. На Дунаї турецькі війська зазнали ряд поразок і відійшли за Дунай.

Після укладання Тільзитського миру 1807 р. між Францією та Росією Наполеон, відповідно до умов договору, виступив посередником в укладанні миру між Росією та Туреччиною. У серпні 1807 було укладено перемир'я, що тривало до березня 1809.

Восени 1809 р. 80-тисячна російська армія під командуванням фельдмаршала О. О. Прозоровського (з серпня 1809 р. генерала П. І. Багратіона) почала дії проти турецьких фортець, заволоділа містами Ісакча, Тульча, Бабадаг, Мачін, Ізмаїл, Браїлів та облложила Силістрію, але у жовтні була змушена зняти облогу, внаслідок руху до Силістрії 50-тисячної турецької армії.

У лютому 1810 р. головнокомандувачем російської Дунайської армії був призначений генерал-лейтенант М. М. Каменський. У травні російська армія переправилася через Дунай і захопила фортеці Пазарджик, Силістрія та Разград, а в червні обложила Шумлу.

Штурм Рущука (Русе) у липні закінчився невдачею. Турецький головнокомандувач Юсуф-паша спробував розбити російські війська під Рущуком, але зазнав поразки поблизу Батіне (у серпні), а Рущук і Джурджу капітулювали.

На початку 1811 р. Дунайська армія була послаблена перекиданням частини військ на західний кордон. Призначений у березні 1811 головнокомандувачем генерал М. І. Кутузов зосередив численні сили (45 тис. осіб) на основних напрямках. У червні 60-тисячна армія Ахмет-паші почала наступ на Рущук, але Кутузов, маючи всього 15 тис. осіб, відбив удар супротивника, а потім відвів війська за Дунай.

Наприкінці квітня Ахмет-паша переплив через Дунай і зосередив 35 тис. осіб на лівому березі. У жовтні російська 10-тисячний корпус переплив західніше Рущука на правий берег Дунаю. Головні сили турків, що знаходилися на лівому березі, виявилися оточеними в районі Слобозії і капітулювали 23 листопада (5 грудня).

У жовтні були розпочаті мирні переговори, що завершилися завдяки дипломатичному мистецтву Кутузова підписанням 16 (28 травня) Бухарестського мирного договору 1812, який зафіксував приєднання до Росії Бессарабії.

Російсько-турецька війна 1828—1829 років була викликана боротьбою європейських держав за розділ володінь Османської імперії, яка переживала гостру внутрішню кризу, що посилилась у зв'язку з Грецькою національно-визвольною революцією 1821—1829 років.

Уряди Великої Британії та Франції, побоюючись посилення впливу на Балканах Росії, до якої греки звернулися по допомогу, виступили у 1827 р. разом з нею на підтримку повсталих греків, але після перемоги союзного флоту у Наваринській битві 1827 протиріччя між союзниками посилилися.

8 (20 жовтня) 1827 султан оголосив про відмову від Акерманської конвенції 1826 і закликав до «священної війни» проти Росії. 14 (26 квітня) 1828 Росія оголосила війну Туреччині. На Дунай була спрямована 95-тисячна армія фельдмаршала П. Х. Вітгенштейна із завданням зайняти Молдову, Валахію, Добруджу і опанувати Шумлою і Варною. Їй протистояла 150-тисячна турецька армія Хусейн-паші. На Кавказі 25-тисячний корпус генерала І. Ф. Паскевича повинен був зайняти Карський та Ахалціський пашалики.

У квітні — травні російські війська зайняли Дунайські князівства, а 27 травня (8 червня) форсували Дунай у Ісакчі, після чого Вітгенштейн розпорошив свої сили для блокади багатьох фортець. Головні сили безуспішно облягали Шумлу, а потім перенесли свої зусилля проти Варни, яка була взята 29 вересня (11 жовтня). Цей незначний успіх коштував величезних втрат. На Кавказі були зайняті Анапа, Каре, Ардаган, Ахалціх, Поті та Баязет.

У 1829 Вітгенштейн був замінений генералом І. І. Дибичем, а Хусейн-паша — Решид-пашою. У травні російські війська облягли Сілістрію, а 30 травня (11 червня) Дибич розбив 40-тисячну армію Решид-паші поблизу Кулевчого. У червні Сілістрія капітулювала, і на початку липня 35-тисячна російська армія рушила за Балкани.

На Кавказі російські війська 27 червня (9 липня) оволоділи Ерзурумом і підійшли до Трапезунда. Незважаючи на наявність у тилу російських військ значних сил турецької армії, армія Дибича, що скоротилася головним чином внаслідок хвороб до 17 тис. осіб, перейшла Балкани і готувалася до штурму Адріанополя, деморалізований гарнізон якого капітулював 8 (20 серпня).

Вихід російських військ на підступі до Константинополя викликав паніку турецького уряду, який 2 (14 вересня) уклав Адріанопольський мирний договір 1829, за яким до Росії відійшло Кавказьке узбережжя Чорного моря (до району на північ від Батумі) і район Ахалціха. Греція здобула незалежність, а Сербія, Молдова та Валахія — автономію.

Починалося все у далекому від нашого краю Парижі із встановлення республіки, страти короля. Для придушення там революції Росія й Англія розірвали відносини із Францією й вдалися до економічного тиску, а Пруссія й Австрія здійснили агресію у республіканську державу, яка мужньо захищалася від європейських монархів, розпочавши революційні війни, в ході яких бойові дії перенесла на суміжні ворожі території.

Імперія Романових тоді була зайнята загарбницькими війнами проти Туреччини, Швеції, поділами Польщі, у результаті закріпивши за собою північне Причорномор’я, Білорусію, Литву, Курляндію, Правобережну Україну, Волинь, встановивши контроль над Грузією. Після цього Росія розпочинає збройну боротьбу проти Франції. До Апеннін прибувають ескадра Ушакова та армія Суворова.

Протистояння монархічної Європи з Наполеоном, який на цей час узурпував владу і вже також відчув смак загарбницьких воєн, продовжилося з його перевагою в ряді битв на початку ХІХ століття. Після поразки російсько-прусського війська 205 років тому Олександр І уклав таємну наступально-оборонну союзну угоду з Наполеоном (такий собі попередник пакту Молотова – Ріббентропа), яка розв’язала руки обом диктаторам для продовження поділу Європи. Париж направив війська до Іспанії й Португалії (де не добився вирішального успіху). Петербург, визнавши завоювання новоспеченого союзника на континенті, зобов’язавшись приєднатися до блокади Англії (єдиного непереможеного ворога Франції), отримавши Білостоцьку округу, сконцентрувався на війнах проти Туреччини, Ірану (Персії) та Швеції. У результаті Росія загарбала Фінляндію, Бессарабію, кавказькі чорноморське й каспійське узбережжя, Північний Азербайджан, Дагестан. Там знаходилася частина військ Романових влітку 1812 року, що не дало їм можливості увійти до ешелонованої оборони, зустріти на кордоні півмільйонну французьку армію. У складі останньої ж були як поневолені нею німці, італійці, іспанці, так і східноєвропейці (поляки, литовці та ін.), котрих Наполеон стимулював створенням Варшавського герцогства, проголошенням Великого князівства Литовського, намірами відродження Жмудського князівства.

Частина української еліти теж сподівалася, що в разі перемоги Бонапарт виконає обіцянку сприяти відродженню української республіки. Інші українці мусили воювати на боці Олександра І, сподіваючись на повернення козацької автономії, колишніх вольностей. Як пишуть автори "Історії України” Ю. Мицик, О. Бажан та В. Власов, перемога Росії у війні 1812 року Україні "не принесла нічого, крім розорень, які особливо тяжко вдарили по козаках Лівобережної України. Царський уряд не повернув навіть боргів українському дворянству… які воно витратило на спорядження козацького ополчення… Кріпацтво, всупереч сподіванням широких народних мас, не було ліквідоване. Сформовані 1812 р. українські козацькі полки були реорганізовані у звичайні військові частини російської армії. Це викликало заворушення серед козаків… Повстання бузьких козаків (в нашому краї. – С.Ш.) влітку 1817 р. було придушене силою. Так само було придушене повстання слобідських полків, яке вибухнуло 1819 р., на знак протесту проти перетворення вільних козаків на військових поселенців, тобто майже кріпаків”.

Не відомо, який би режим встановив у Східній Європі Наполеон, коли б переміг 200 років тому. Відомо, що після перемоги Росії, поляки, литовці, українці, молдавани, фіни, грузини, білоруси, азербайджанці втратили можливість проголошення своїх національних держав на понад століття, залишившись до 1917 року у поневоленні однієї з найреакційніших феодальних імперій Європи.

Сьогоденню від попереднього складу обласної ради дісталася така собі "валіза без ручок” – рішення про створення історико-архітектурного заповідника родини Раєвських, роботи по якому мають завершитися 2012 року. Минулого року ЗМІ повідомляли, що в околицях фамільного цвинтаря для запланованих кав’ярень, готелів, пам’ятників, альтанок, копії артилерійського редуту з-під Бородіно, водограїв, оранжерей, аркад, музею Раєвських та ін. потрібні десятки мільйонів бюджетних та спонсорських гривень. Очевидно, нинішня обласна рада в умовах необхідності жорсткої економії коштів, постійно декларованої Президентом, Урядом і облдержадміністрацією має відмінити чи, принаймні, переглянути або призупинити рішення по заповіднику, який не лише сьогодні, а й у разі створення загрожує тягарем бюджету. По-християнськи, буде впорядкувати церкву з похованнями. Разом з експозиціями Розумівського й Олександрівського музеїв, публікаціями в районній і обласній пресі, проведеними в Кіровограді міжнародними науковими конференціями це виражає належне ставлення до Раєвських та Росії (у імперські часи ця родина й примножувала її славу). Напевне, нащадки кріпаків Раєвських у Бовтишці й Розумівці (та приїжджі) можуть милуватися водограями й оранжереєю, якщо вважатимуть їх першорядними у розвитку своїх сіл. Не обов’язковими біля родинної усипальні вбачаються питейно-розважальні заклади.

Водночас абсолютно непотрібними є тут окрім усього вже вищезазначеного копія редуту Раєвського, пам’ятник йому і ще один можливий музей. Найбільш відомий із Микол Раєвських не може стати історичним символом області й району в незалежній Україні. Воював генерал не лише проти Наполеона. З 1787 по весну 1812 років він у складі армії Романових загарбував землі для імперії (до якої Центральна Україна не входить з 1917 року) у згаданих турецьких, перській, шведській війнах. За окупацію Польщі 1792 року (другий поділ) Раєвського нагородили орденами святих Георгія та Володимира ІV ступенів та золотою шпагою. Для нашого ж краю М. Раєвський був власником тисяч кріпаків (чи відомі місця їх поховань?), на відміну від яких не мав історичних прав на споконвічні українські землі. Для увічнення пам’яті, військово-патріотичного виховання молоді, наслідування Кіровоградщина має свої автохтонні, національні періоди, своїх героїв, які захищали рідну землю, а не загарбували чужу.

Кроком економії бюджетних і спонсорських коштів було б не святкування в області 200-річчя французько-російської війни (Вітчизняною для нас вона не є), яка відбувалася за межами нашого краю (як і війни Росії з Туреччиною, Японією, Швецією, Іраном, Грузією, річниці яких на Кіровоградщині не відзначають, хоч в них брали участь наші земляки), та її наслідки жодного позитиву для краян, українців, не принесли. У разі ж, коли раптом кошти для урочистостей вже виділені, то їх краще використати для відзначення 95-річчя проголошення Української Народної Республіки, Універсалом (написаним єлисаветградцем В. Винниченком) Центральної Ради, до якої входили голованівець В. Голубович, бобринчанин О. Волошин, олександрієць Д. Чижевський, інші причетні до краю люди.