3. Хронологія розвитку пр у хх столітті: основні історичні віхи.

1900-1917 – Епоха формування підґрунтя: впровадження політичних реформ за допомогою ПР-методів, активізація і популяризація журналістських розслідувань та протидія за допомогою пабліситі.

1917-1919 – Перша світова війна: організована пропаганда як засіб підняття патріотизму мас, підтримки бойового духу, виховання потрібних режиму почуттів.

1919-1929 – Епоха економічного підйому: застосування принципів і практики пабліситі воєнного часу в економічних інноваціях і політичних іграх.

1930-1945 – Друга світова і епоха Рузвельта: вдосконалення і збагачення технологій ПР (велика депресія), активізація діяльності державних ПР-структур, диверсифікація ПР-інструментарію, ПРОПАГАНДА

1945-1965 – повоєнний період: широке визнання ролі ПР-комунікацій, поява потужних проф.. асоціацій, впровадження проф.. освіти, поява телебачення і його вплив на подальший розвиток МК.

1965-… - глобальне інформаційне суспільство: розвиток високих технологій, якісні і кількісні перетворення комунікативних каналів, глобалізація економіки, зміна пріоритетів і акцентів у ПР-діяльності.

БІЛЕТ №2

1. Зв’язки з громадськістю як засіб підтримки влади та формування масової свідомості в прадавніх цивілізаціях: давньоєгипетська, шумерська, ассирійська, вавилонська, еллінська, індійська, китайська, давньоамериканська (доколумбові цивілізації Центральної і Південної Америки), скіфська протоцивілізація (3-4 на вибір).

Например, на территории древнего Ирака археологи нашли письменные материалы 1800 г. до н. э. представляющие собой, что-то вроде информационных бюллетеней – т.е. их составление и рассылка практиковались уже в то далёкое время. В древнеиндийском эпосе «Махабхарате» мы то и дело встречаем описания обращения одних героев к другим, а также к народу и воинам с целью укрепления в их глазах собственного имиджа, причём цель указывалась во всех случаях одна и та

же: общественное благо. Люди украшали себя и свою одежду; жестами, мимикой, необычным поведением старались выделиться из толпы и тем самым оказать на людей информационное воздействие, поскольку ведь и жесты, и мимика, и речь, и украшения – всё это знаки, которые служили и служат сейчас для передачи информации от одного человека другим.

Царь Вавилона Хаммурапи (1792-1750 гг. до н.э) приказал разместить свой знаменитый свод законов на двухметровом столбе, украшенном рельефом с его изображением и благословляющей фигурой божества. Этим достигался образ публичной власти и более открытого, по крайней мере, по видимости, механизма управления массами.

Можно сказать, что приёмы имиджмейкинга также были известны еще со времен Древнего Египта, где кроме создания гигантских пирамид и олицетворяющихся власть правителя статуй, фараон Эхнатон (Аменхотеп IV) (1364-1347 гг. до н.э.), осуществил свой знаменитый солнцепоклоннеческий переворот. Его кампания была организована по всем правилам современных «паблик рилейшнз». Главный «имиджмейкер» жрец Эйе разделил ее проведение на несколько этапов. Сначала – введение имени бога-солнца Атона в титулатуру царя, что, по сути дела, являлось презентацией идеи или ее «позиционированием». Затем последовало перенесение столицы в другое место и посвящение нового города Ахетатон богу Атону, что определялось невозможностью проведение новой идеи на старом месте, пронизанном древними традициями. Вслед за этим - введение культа солнечного диска по всему Египту. И, наконец, когда, по мнению организаторов этой кампании, население было готово, последовал запрет культа старых богов. Но введение единобожия в Древнем Египте не удалось. После смерти фараона Египет вернулся к старым богам, т.к. не были учтены социальные потребности общества, а также не проработана в достаточной мере специфика менталитета египтян – обстоятельство, которое

следует учитывать и современным имиджмейкерам. На стенах гробницах Древнего Египта мы видим множество реалистических картин и надписей, поясняющих изображения – по сути дела современные плакаты! Известно, что подчас одной меткой фразой можно достичь большего, чем длинной, но маловразумительной речью. Древние египтяне это хорошо знали и именно такие вот броские фразы дополняют их рисунки. «Любезные, эти здоровенные!» - уверяет дюжий детина, имея ввиду разложенные перед ним сандали, которые он тычет чуть ли не в лицо каждому покупателю. «Рыба весьма добрая, мастер» - хвалит свой товар рыбак, которому по мере сил помогает его сынишка, приговаривая: «Мастер этот! Ты муж изрядный!».

Скіфи прийшли до Північної Понтіди зі Сходу близько 700 років до н. е. Сильні і войовничі іраномовні бородаті чоловіки і стрункі, високі і чарівні жінки легко обжили новий край. В своїх шкіряних кібітках, в які впрягалися воли, скіфи кочували по всьому степовому просторі Північного Причорномор'я і Приазов'я, від гирла Дунаю до Гирла Дону. їх багатство складали головним чином коні. За присутності скіфів в цих краях не припинявся розвиток тваринництва, землеробства, торгівлі. Всьому цьому сприяли природні умови і попит греків-колоністів на зерно. Підкоривши собі місцеві землеробські племена, скіфи створили в VI ст. до н.е. на півдні України Скіфське царство, яке проіснувало до Ш ст. до н. е.

Основу його населення складало головне скіфське плем'я, яке, за Геродотом, мешкало в області, обмеженій на заході р. Дністер, на півночі — р. Кінською і Дінцем. Східним кордоном Скіфії було Азовське море. Південним кордоном Скіфії був гірський ланцюг Тавр (Яйла). В Неаполі Скіфському (біля Сімферополя) археологами були розкопані залишки резиденції скіфських царів і в так званому Скіфському кургані знайдені багаті поховання.

Скіфи-завжди називали себе царськими скіфами. Підкорені ними землеробські племена називались буди нами, меланхленами, невроми, меотами, алазонами, агафирсами, сіндами, калліпідами, гелонами, геррами, андрофагами тощо. Загальна їх назва була скіфи-землероби і скіфи-орачі. Це були автохтонні землеробські племена басейну Середнього Подніпров'я і Подністров'я. В І тисячолітті до н. е. вони оволоділи майстерністю обробки заліза. В області суспільних відносин скіфи-орачі на цей час вже перейшли до батьківського (патріархального) роду.

Вони були пращурами слов'ян, протослов'янами, нашими далекими предками. Про це свідчать беззаперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться такі різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики, як акад. Б. Рибаков, проф. В. Щербаківський, видатний український археолог і поет Б. Мозолевський та ін.

В 1994 р. українськими і німецькими археологами були здійснені розкопки всесвітньо відомого Більського городища на Полтавщині. Археологи виявили біля 50 нових поселень, рідкісний житлово-побутовий комплекс зі старовинними виробами VII ст. до н. е. На думку спеціалістів, це повністю підтверджує факт існування високоцивілізованої землеробської держави на середній Ворсклі в VH-III ст. до н. е. Ця держава охоплювала значну частину Дніпровського лісостепового лівобережжя України. її столиця, вже згадуваний Геродотом Гелон, — дерев'яне місто в землі будинів, займала площу понад 5 тисяч га і нараховувала не менш ніж 50 тисяч мешканців. В одному випадку Геродот писав, що будини були підкорені скіфами, в іншому, — що вони були сусіднім зі скіфами плем'ям.

Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо у Геродота, в його "Історії", в книзі четвертій під назвою "Мельпомена". Книгу четверту сьогодні історики вважають скіфським логосом.

Із "Записок про Галльську війну" Юлія Цезаря вивчення своєї історії починають французи. Німці ж починають вивчати свою з "Германії" Тацита. "Історія" Геродота має таке ж значення для вивчення історії України. Геродот особисто побував у багатьох місцевостях півдня України. Він дав про це перші докладні звістки, описав тогочасних її жителів: скіфів, сарматів, неврів та інших.

Геродот описав скіфів краще за інших письменників і мандрівників. Для тих, хто вивчає побут і релігію скіфів, його праця є основним джерелом. В його "Історії" скіфи не були ні благородними, ні жорстокими. Язичники за релігією, вони були людьми свого часу і жили за його законами.

Очевидно, що культура кожного народу — це сума проявів усіх його духовних і фізичних сил, та у скіфів-кочівників й у царських скіфів вона була невисокою. Ось вам приклад. Етапами освоєння древніми греками навколишнього світу були матріархат, патріархат, рух від анімізму і фетишизму до зооморфних, а потім і антропоморфних уявлень про божественну силу. Скіфи ж у своїй культурі поки що були тільки на етапі зооморфних уявлень.

Кам'янське городище в Нижньому Подніпров'ї традиційно ототожнюється зі столицею степових скіфів. Біля Ольвіополя знаходилися релігійні святині скіфів.

Існує безліч описів похоронів скіфських царів. їх ховали в колі забитих коней і приносили людські жертви, якими ставали задушені жінки і слуги царя. Але подібним чином хоронили своїх царів і фракійці, близькі сусіди скіфів, а в пізніші часи — і галли, про що пише Гай Юлій Цезар. До естетичних уподобань скіфів належить і звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок своїх коней, робити з їх голів чаші. Скіфське мистецтво з повним правом можна назвати псевдо-скіфським, бо скіфи перейняли його відарменоїдної раси. Звідтіля й коріння передскіфського землеробського населення південної України.

Проф. М.Ростовцев стиль мистецьких виробів, знайдених у могилах-курганах скіфських царів, називає через зображення зооморфних елементів "звіриним". Та проф. В.Щербаківський слушно зауважує, що це неможливий термін, бо стиль завжди визначається за ім'ям автора, а не зображеного об'єкта. Тим більше, що "стиль" походить від грецького stylos — перо, почерк, рука, які характеризують автора. В Північному Причорномор'ї золоті речі мали зооморфний орнамент незалежно від естетичних (стильових) вимог, а тому, що вважалося, немов би ці звірі на оздобах не давали можливості ворогам зурочити їх носія. Через те ці звірині апотропейони (чортогони, відвертаючі лиха) вживалися в якомога більшій кількості на речах, особливо на зброї, бо від вмілого вживання зброї залежало життя її власника. Отже, йому хотілось мати на зброї якнайбільше амулетів. Оскільки піхви для меча чи сагайдак для лука були невеликими, апотропейонів на них намагались вмістити найбільше, згідно з бажанням замовника. Це ж стосувалось також прикрас і оздоблень кінської збруї. Тобто мова мусила йти про звірину орнаментику, а не про звіриний стиль. Звірина орнаментика була вимогою релігії, а не естетики.

Ці мистецькі вироби могли вживатись не тільки скіфами чи іранцями, а й народами, які жили в понтійських степах. Серед цих речей зустрічаються золоті бляшки у вигляді крилатих вепрів, великої богині Діви або Кибели, які знаходять і в Малій Азії. Саме звідтіля походять ці культи. Знахідки їх в Північній Понтіді вказують нате, що вони належать племенам-одновірцям з малоазійськими, що збігається з оповіданням Геродота про племена в Малій Азії. Відомо, що однойменні племена жили на Кубані і в Малій Азії: сінди кубанські і сінти малоазійські. За спостереженнями М.Ростовцева, іноземні домішки з часом відчувались у скіфському "звіриному стилі" все більше, і це ясно вказує на дивну пристрасть номадів до чужоземних елементів. Сучасні археологи шляхом аналізу предметів, виконаних в "звіриному стилі", і співставлення його елементів з традиціями грецького мистецтва дійшли висновку про виготовлення частини речей грецькими майстрами з урахуванням скіфських традицій.

М.Ростовцев називає хибними погляди іншого відомого археолога Б.Фармаковського на іонійське походження псевдоскіфського мистецтва. Насправді ж, на думку проф. В.Щербаківського, помилкою всіх прихильників М.Ростовцева є те, що вони користувалися неточним терміном "скіфське мистецтво" і не з'ясували, чи могло існувати скіфське мистецтво в ті часи. Як відомо, використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до нашої ери на Закавказзі, в області, відомій пізніше, як "Вірменія". Звідти золото і срібло в обробленому вигляді розходилося і на південь — у Месопотамію, і на схід — в Іран, і на північ — на Кубань через Кавказ, і на захід — у Малу Азію і в Грецію. Одночасно із золотом і сріблом стала вживатись і мідь, пізніше — бронза. Про середньоазійські племена Геродот каже, що одні з них використовували тільки мідь або бронзу, а інші — тільки золото.

Використання заліза для виготовлення зброї нападу і захисту з середини 1-го тисячоліття до н. е. сприяло розвиткові військової справи. Другим нововведенням, що якісно змінило військову справу, було застосування двоперих і трьохперих бронзових наконечників стріл. Нові стріли мали балістичні якості, що перевищували якість стріл ранньої давності. Вперше такі стріли стали вживати скіфи. Винахід скіфами нового виду стріл у VIII ст. до н. е. і досягнення ними високого вишколу кінноти докорінно змінили стан справ.

Скіфська тактика базувалась на створенні масового легкого кінного війська практично без обозу. Все постачання (і запаси бронзи в тому числі) забезпечувалось за рахунок грабування. Нові наконечники стріл замість використаних відливались в маленьких переносних формах, а самі ковалі, очевидно, входили до складу кінного загону. Таке військо було надзвичайно рухливим, а при більшій далекобійності і пробивній силі стріл могло постійно триматись на безпечній відстані від ворога. Стрілянина велась не через голови коней, а назад по ходу скачки. Коні, що летіли табуном подалі від небезпеки, майже не потребували поводів і скеровувались тільки шенкелями. Отже, обстріл вівся на скаку, коли кінний загін мчався мимо або від ворога, причому обстріл цей досягав дійсно вбивчої сили. Недарма Геродот називає скіфів "кінними стрільцями з лука".

Із скіфами на території України остаточно утвердився залізний вік. Залізо у скіфів стало основним металом, з якого виготовляли більшість зброї та знарядь праці. З бронзи відливали лише вістря до стріл, прикраси, деякий посуд, оздоби до кінської збруї та інше.