1.Внесок у зародження теорії пр-комунікацій Фоми Аквінського, Роджера Бекона, Мішеля Монтеня, Еразма Ротердамського.

Мішель де Монтень (1533-1592) походив з відомої купецької родини, що осіла в бордо завершивши правничі студії, займав політичні й адміністративні посади, був радником місцевого парламенту, потім бургомістром свого міста. Їздив також немало й по світі, знав світ і людей. Був людиною, зацікавленою життям, але дбав і про вигоди, любив працювати, але без надмірних зусиль.

Писав задля власної приємності, по-аматорські, просто нотуючи спостереження над життям і людьми, не думаючи про наукові теорії та конструкції. Свої нотатки видав 1580 р. під назвою "Essais". У пізніших виданнях додав іще нові їх частини (цілу 3-ю книгу у виданні 1588 р.). інспіровані вони були життям, але так само книжками, зокрема античних авторів, найбільше Секста Емпірика і взагалі грецьких скептиків.

Особливу рису філософських виведень Монтеня становило те, що вони були нейтральними щодо найдражливіших для філософів проблем – як та, чи існує Бог, чи існує окрема від тіла душа. Він хотів займатися лише безспірними фактами людського життя, що їх треба визнавати незалежно від особистої позиції.

Іншою рисою його виведень було те, що вони уникали загальних теорій. Монтень не дуже вірив у можливість останніх: можна описувати світ і людей, але намагатися в загальний спосіб подати їх природу – це, як він вважав, те саме, що хотіти стиснути воду в кулаці.

Природно, що його виведення мали певні скептичні риси. Але то був скептицизм особливого роду: вирощений на підґрунті не теорії, а життя, він виник не від відрази до світу та думки, а зі симпатії до них. Він виріс не лише з недовіри до теоретичних досліджень, а в більшій мірі з переконання, що не варто витрачати на них життя, що правильніше утримуватися від них, як це робили скептики.

Філософія Монтеня містила скептицизму рівно стільки, скільки було потрібно, щоб не торкатися заплутаних питань, щоб уникати фанатизму та жити в спокої. Скептицизм був для нього тільки способом полегшити й зробити приємнішим життя – відповідним, як судив, у важкі й неспокійні часи. Це був скептицизм, подекуди чимось схожий на той, що його пізніше поширюватиме Декарт, тобто був так само лише методом: як той методом здобування істини, так цей - облаштування собі життя.

Догматом скептичної філософії Монтеня було те, що доброю справою є зазнавати задоволення. А що зазнавати його можемо тільки живучи, то треба дбати про життя, яким би воно часом не було. J’aime la vie et la cultive talle qu’il a plu a Dieu de nous’loctroyer. І культ життя, епікуреїзм, був у Монтеня не менш сильним, ніж скептицизм. На цінність життя дивився, зрештою, тверезо, бачив, що вона є відносною та суб’єктивною. Писав, що "життя не є ані добре, ані зле, є тільки місцем добра або зла – залежно від того, чи зробимо в ньому місце для добра чи зла". Завдання розсудливої філософії бачив власне в тому, щоб учила знаходити місце для добра, для втішання життям, щоб була "мистецтвом життя". Таке розуміння філософії, колись добре відоме еллінізмові, потім на півтори тисячі років згасле, тепер, завдяки Монтеневі, повернулося знову.

У мистецтві життя найважливішим є незалежність. Треба унезалежнювати себе від власних пристрастей, бо вони роблять із нас рабів, від суспільства, котре взагалі не є необхідною умовою доброго та приємного життя, від прив’язань, навіть найбільш природних: маймо прив’язаність до батьківщини та родини, але не таке, щоб воно не було для нас тиранією. Треба також унезалежнитися від смерті.

Монтень так багато над цим думав, що врешті досяг байдужості, і навіть почав вважати, що думка про смерть робить життя приємнішим, бо надає йому більшої цінності: миті набирають вартості, коли знаєш, що вони можуть бути останніми. Однак краще думати про життя, котре є єдиною дійсністю, ніж про смерть.

Властивістю поглядів Монтеня було те, що він цікавився людиною, а не природою, але людину розумів як частину природи. Його гуманізм був матеріалістичним. Людину не ставив вище за інших істот, але також інших істот не ставив вище за неї. "Ми не є ні вищими, ні нижчими за решту", - писав Монтень.

Як належить жити, цього може навчити лише природа, "наша велика й велика й могутня матір-природа". Вона навчить людину передусім поміркованості.

Однак із природи походять лише деякі риси людини, інші ж є витвором цивілізації та становлять уже не природну, а штучну її сутність. І штучна сутність людини не раз затуляє природну, витворює штучні насолоди та штучні страждання. Якщо людина повернеться до своїх природних рис, то хоча й позбудеться деяких насолод, але позбудеться і багатьох страждань.

Монтень, з одного боку, робив наголос на те, що кожна людина відрізняється від інших, і навіть відрізняється від самої себе, бо невпинно змінюється.

Бачив світ, особливо людину, індивідуалістськи та варіабілістськи. Але з іншого боку досвід його переконав, що, незважаючи на свою різноманітність і мінливість, люди мають ту ж саму природу, ті самі природні інстинкти. Це була межа його варіабілізму та індивідуалізму.

Життя людей підлягає певним законам. Однак це не є закони незмінні й абсолютні. Вони є виявом радше звичаю, ніж одвічної закономірності та справедливості. І вважав, що так буде завжди: майбутні закони будуть також законами звичаєвими, тому з їх реалізацією не слід пов’язувати аж надто великих сподівань. Звідси виводив практичні наслідки – принципи толерантності й поблажливості, а також принципи консерватизму (не варто вносити сум’яття у світ новими ідеями) і квієтизму (нема ідеї, задля якої варто вбивати інших чи дати вбити самого себе). Бо ідеї не є надто важливими, важливою є тільки дійсність.

Незважаючи на скептичний умонастрій, мірою істини для нього був розум. У цьому погляді він був посередником Декарта та всього раціоналізму Нового Часу. Якщо це й не було таким виразним у його теоретичних поглядах, то в практичних явно виділялося: в естетиці красу ототожнював з істиною, в політиці добро – з ладом і правопорядком.

Для поглядів Монтеня було властивим те:

що він спирався на спостереженні та здоровому глузді, а не на понятійній спекуляції, філософські традиції та методах учених;

що займався виключно питаннями дочасними й людськими (це був його гуманізм);

що завдання філософії розумів не теоретично, а практично – хотів, щоб вона була мистецтвом життя;

що його засновком було: приємно жити – ось єдине добро (це був його епікуреїзм);

що не слід заглиблюватися в непевні й непродуктивні теоретичні суперечки (це був його скептицизм);

що природа є зразком для людини та її мистецтва життя (це був його натуралізм);

що остаточною мірою істини є розум (це був його раціоналізм);

що різні істини і закони є тільки справою звичаю (це був його релятивізм);

що не слід засуджувати людських законів, а також прикладати зусиль, щоб поліпшувати власні (це була його практична філософія, його ідея толерантності й консерватизм).

Усе це було новим, принаді у порівнянні з довгою попередньою епохою, цілковито протилежних до середньовічних поглядів. Монтень і його епоха над усе ставила людину, природу, дочасність, незалежність, розум. Вона не бажала знати християнських засад самозречення і самопосвяти, бо зайняла іншу, відмінну від християнської, позицію.

А в Монтеня особливо проявилося все те, що в епосі Відродження і потім далі в цілій ері Нового Часу було нерелігійним, несередньовічним, нехристиянським. І водночас в ньому проявився класичний, античний дух. Монтень був, як сказано, "великим хранителем" цього Духа у нових часах.

Фома Аквінський (народ. в 1225 або 1226, розум. В 1274 році) вважається найбільшим представником схоластичної філософії. У всіх католицьких навчальних закладах, в яких введено викладання філософії, систему св. Фоми наказано викладати як єдино істинну філософію; це стало обов'язковим з часу рескрипту, виданого Львом XIII в 1879 році. У результаті цього філософія св. Фоми не тільки представляє історичний інтерес, але й понині є дієвою силою, як філософські вчення Платона, Арістотеля, Канта і Гегеля, насправді більшою силою, ніж два останні навчання. У більшості питань св. Фома настільки точно слід Арістотелем, що в очах католиків Стагіра є авторитетом, чи не рівним одному з отців церкви; критика Арістотеля в питаннях чистої філософії стала вважатися чи не богохульством. Це положення існувало не завжди. За часів Аквінського битва за Арістотеля і з Платоном була ще попереду. Вплив Аквінського забезпечило перемогу Аристотеля аж до Відродження; потім Платон, вчення якого стало більше відомо, ніж у середні століття, знову придбав верховенство в поглядах більшості філософів. У XVII столітті можна було бути ортодоксів і разом з тим картезіанці; незважаючи на те що Мальбранш був священиком, він ніколи не піддавався нападкам. Але в наші дні подібні вольності є справою минулого; служителі католицької церкви зобов'язані беззастережно приймати систему св. Фоми, якщо вони займаються філософією.

Св. Фома був сином графа Аквінського, замок якого був розташований поблизу Монте Кассіно, в Неаполітанському королівстві, де почалося утворення «ангеліческого лікаря». Шість років він провів в університеті Фрідріха II в Неаполі; потім вступив у домініканський орден і відправився в Кельн, щоб продовжити освіту під керівництвом Альберта Великого, який був ведучим арістотеліком серед філософів того часу. Провівши деякий час в Кельні і Парижі, св. Фома в 1259 році повернувся до Італії, де пройшло все його від решти життя, за винятком триріччя, 1269-1272 років. Ці три роки він пробув у Парижі, де у домініканців на грунті їх прихильності арістотелеізму виникли негаразди з університетськими властями; їх запідозрили в єретичних симпатіях до аверроістам, які становили в університеті могутню партію. Аверроісти, грунтуючись на власному тлумаченні Аристотеля, стверджували, що душа, оскільки вона є індивідуальною, не володіє безсмертям; безсмертя належить одному лише розуму, який безособовий і єдиний у різних розумних істот. Коли аверроістов притягли до відповідальності, вказавши, що подібна доктрина суперечить католицькій доктрині, вони вдалися до виверти у вигляді «двоїстої істини»: у філософії, мовляв, існує одна істина, заснована на розумі, а в теології - інша, заснована на одкровенні. Все це накликала на Арістотеля погану славу, і завданням св. Фоми в Парижі як раз і було виправити те зло, яке заподіяла зайво тісний прихильність арабським доктринам. З цим завданням він впорався з чудовим успіхом.

На відміну від своїх попередників Аквінський мав дійсно повним знанням творів Арістотеля. Друг Аквінського, Вільям Мербеке, забезпечив його перекладами з грецької мови, а сам він писав коментарі. До епохи Аквінського уявлення людей про Аристотель були затемнені неоплатоністскімі нашаруваннями. Він же йшов справжнього Арістотелем, а до платонізму, навіть у тому його вигляді, в якому він постає у вченні св. Августина, ставився з антипатією. Аквінського вдалося переконати представників церкви в тому, що систему Аристотеля слід було віддати перевагу системі Платона в якості основи християнської філософії і що мусульманські та християнські аверроісти дали невірне тлумачення Арістотеля. Я б особисто сказав, що «Про душу» набагато більш природно веде до поглядів Аверроеса, ніж до поглядів Аквінського; але церква з часу св. Фоми дотримувалася іншої думки. Далі я б сказав, що погляди Аристотеля по більшості проблем логіки та філософії не були остаточними і, як показав подальший розвиток філософії, були значною мірою помилковими, але дотримуватися цієї думки також заборонено усім католицьким філософам і викладачам філософії.

Найбільш значне твір св. Фоми - «Summa contra Gentiles» («Сума проти язичників») - було написано протягом 1259-1264 років. Метою його є затвердити істинність християнської релігії доводами, зверненими до читача, який передбачається ще не християнином; цілком ймовірно, під цим вигаданим читачем зазвичай мається на увазі людина, знавець арабської філософії. Св. Фома написав і іншу книгу - «Summa Theologiae» («Сума теології»), - що має майже таке ж значення, але для нас представляє дещо менший інтерес, бо, відповідно до задуму автора, в ній менше використовуються доводи, що не включають в себе заздалегідь прийняття істинності християнства.

Мета моя, заявляє св. Фома, полягає в тому, щоб донести істину, сповідував канонічним віровченням. Але тут я повинен вдатися до допомоги природного розуму, бо язичники не приймають авторитету Священного писання. Однак природний розум недостатній у тому, що стосується Бога, він може довести лише деякі частини віровчення, але аж ніяк не всі. Він може довести існування Бога і безсмертя душі, але не троїчності, втілення або останнього суду. Все, що може бути доведено за допомогою розуму (оскільки справа стосується цього), знаходиться в повній відповідності з християнським віровченням, і в одкровенні немає нічого суперечить розуму. Але важливо розмежувати і відокремити ті частини віровчення, які можуть бути доведені за допомогою розуму, від тих, що за допомогою розуму доведені бути не можуть. Відповідно до цього з чотирьох книг, на які поділяється «Summa», у перших трьох немає ніяких посилань на одкровення, крім показу того, що воно знаходиться в повній відповідності з висновками, отриманими за допомогою розуму, і тільки в четвертій книзі розглядаються питання, які не можуть бути пізнані крім одкровення.

Нам не много известно о жизни Роджера Бэкона. Прямых свидетельств, которые могли бы точно нам указать время его рождения, нет. На нынешний момент наиболее вероятной датой его рождения считают 1214 год, хотя были выдвинуты аргументы в пользу 1210 (Ш. Журдэн) и 1220 (Д. Линдберг) годов [1]. Что касается места рождения Бэкона, то достоверно известно лишь то, что он родился в Англии [2]. Семья Бэкона – одна из многих, носивших такую фамилию – была в хозяйственном отношении обеспеченной: Бэкон сообщает, что он мог тратить более двух тысяч фунтов на книги, таблицы, инструменты, и прочие необходимые для его научных работ вещи. Впрочем, поддержка Генри III в борьбе против Симона де Монфора и баронов, по-видимому, привела семью к финансовому разорению и изгнанию, так что в 1266 году просьба Бэкона выслать денег не нашла отклика. Известно, что у Бэкона были братья, один из которых был ученым.

Первоначальное образование Бэкон, по-видимому, получил в Оксфорде [3], хотя в этом вопросе тоже нет никаких надежных свидетельств, на которые можно было бы опереться. Поскольку труды Бэкона изобилуют ссылками на известных оксфордских и парижских профессоров, некоторых из которых, как он утверждает, он видел собственными глазами, то можно сделать вывод о том, что его академическая карьера складывалась в университетах Оксфорда и Парижа. Вероятно, в начале 1240-ых годов Роджер Бэкон переехал в Париж, получив степень магистра искусств то ли в Оксфорде, то ли уже в Париже. По крайней мере, если отталкиваться от его собственных слов о том, что он видел Александра из Гельса, то выходит, что он был в Париже еще до смерти Александра, последовавшей в 1245 году.

Несомненно, именно в 1240-ых годах Роджер читал лекции по Аристотелю на факультете искусств в Париже [4]. Запрет на чтение лекций по Аристотелю тогда видимо уже не воспринимался всерьез. По мнению Линдберга, именно в этот период Бэкон составил цикл quaestiones к "Физике" Аристотеля и, похоже, Роджер одним из первых начал читать лекции по libri naturales Аристотеля.

Большинство исследователей сходится на том, что примерно в 1247 году или же, по крайней мере, не позже 1250 года Бэкон покидает Париж и возвращается в Оксфорд. Похоже, в это время Бэкон посвящает себя частным занятиям, что сопровождалось малой преподавательской активностью, вызванной по его словам неважным состоянием здоровья. Некоторые исследователи, в частности Линдберг, полагают, что именно в этот период в мировоззрении Бэкона происходит смена мировоззренческих ориентиров, выразившаяся в некотором ослаблении интереса к аристотелевской традиции и обращении к мысли Роберта Гроссетеста и содержанию разнообразных арабских источников. Философия Гроссетеста в этот период занимает все большее место в его мировоззрении. Вероятно, в 1251 году Бэкон снова уезжает в Париж, но не надолго [5].

Предположение о том, что в этот период Роджер Бэкон мог быть учеником Роберта Гроссетеста довольно сомнительно в силу того, что церковные дела и обязанности Гроссетеста, бывшего с 1235 года и вплоть до своей смерти в 1253 году епископом Линкольна, вероятно, отнимали не мало времени и сил, что препятствовало серьезному вовлечению в занятия натуральной философией. Кроме того, не смотря на то, что Бэкон делает частые заявления о том, что знал или видел разных знаменитых современников, и, не смотря на то, что он неоднократно превозносит Гроссетеста, он совершенно не делает никаких заявлений о том, встречался ли он с последним; и, как замечает Истон, было бы совершенно непохоже на Бэкона, если бы он не извлек выгоды из такого события, случись оно в его жизни. Несомненно, Бэкон испытал сильное влияние философии Гроссетеста, но вероятно лишь через его сочинения.

Примерно в 1257 году Бэкон вступил во францисканский орден. О причинах его вступления в орден мы можем лишь строить предположения. Однако с обоснованной уверенностью можно утверждать, что Бэкон рассчитывал на благосклонное отношение орденского начальства и братьев к его занятиям. Как складывалась жизнь Бэкона в ордене – вопрос во многом неясный. Известно, что в какой-то момент отношения Бэкона со старшими и братьями по ордену портятся, однако каковы причины этого – точно сказать невозможно [6]. В жалобах, изложенных Папе, Бэкон обвиняет своих руководителей в том, что они беспрестанно нагружают его разными обязанностями и в том, что он подвергается нападкам с "невыразимой жестокостью"; он сообщает даже следующее: "мои руководители и братья, подвергая меня наказанию голодом, держали меня под строгой охраной и никому не позволяли прийти ко мне…" В 1265 году Бэкон, будучи в Париже, пытается завязать дружбу с кардиналом Ги де Фулькесом, надеясь на то, что тот окажет финансовую и иную поддержку его работам. В ответ кардинал предписал Бэкону прислать сочинение, видимо предполагая, что оно уже готово. Бэкону нечего было посылать, он испытывал острую нужду в средствах - научные разработки потребовали бы покупки книг и оборудования, оплаты работы писцов и ассистентов. Вероятно, в это время Роджер попытался изыскать средства у семьи и друзей, впрочем, с весьма скромными результатами. Нет никакой возможности выяснить, как далеко продвинулся Бэкон, работая над заказанными сочинениями; часть биографов полагает, что, не смотря на нехватку денег, работа продвигалась быстро, в то время как другие считают, что он почти совсем прекратил работать. В любом случае, обстоятельства драматически изменились в феврале 1265 года, когда Ги де Фулькес был избран Папой под именем Климента IV; человек, который однажды уже проявил интерес к проектам Бэкона, теперь имел гораздо больше возможностей оказать поддержку. Пытаясь максимально использовать удачное стечение обстоятельств, Бэкон предпринимает очередные попытки наладить контакты, пересылая Папе письмо через английского посланника Уильяма Бонекора. Папа ответил в письме за июнь 1266 года, указав Бэкону выслать сочинение, затребованное ранее, а также "раскрыть нам ваши средства решения важных проблем, к которым недавно вы привлекли наше внимание как можно быстрее, и насколько возможно конфиденциально". Бэкону предлагалось изложить свои соображения по вопросам реформирования университетского образования, церковной жизни и т. п. [7]. Однако в очередной раз Папа не сделал ничего для того, чтобы продвинуть научные работы Бэкона.

Работы Бэкона, адресованные Папе – Opus maius, Opus minus и Opus tertium, охватывают приблизительно один и тот же достаточно широкий круг проблем и написаны примерно в одно время. Opus minus является дополнением к Opus maius, а Opus tertium [8] представляет собой краткое изложение идей, содержащихся в первом сочинении. В качестве приложения к Opus maius и Opus minus Папе был послан также специальный трактат De multiplicatione specierum, в котором находят свое отражение натурфилософские взгляды Роджера Бэкона. Однако смерть Папы, последовавшая в 1267 году, похоронила надежды Бэкона на осуществление его замыслов.

О дальнейших примерно двадцати пяти годах жизни Бэкона нам практически ничего неизвестно. Вероятно, в конце 1260-ых он закончил работу над сочинениями Communia mathematica и Communia naturalium. Compendium studii philosophie по всей видимости был закончен примерно в 1272 году. Первые два трактата представляют собой изложение и рассмотрение наиболее общих и базовых вопросов математики и физики соответственно.

В Chronica XXIV Generalium Ordinis Minorum, есть запись, датированная примерно 1370 годом, где сообщается, что генерал францисканцев Иероним из Асколи по просьбе братии осудил учение брата Роджера Бэкона, магистра священной теологии, за некие подозрительные новшества [9] и по этой причине "этот Роджер" был заключен под стражу. Многие не склонны доверять этому документу, написанному почти сто лет спустя, не только ввиду отсутствия иных подтверждающих свидетельств, но также и потому, что Роджер Бэкон здесь упомянут в качестве "магистра священной теологии", каковым тот точно не был. Как бы там ни было, многое говорит в пользу того, что Бэкон все же был заточен в тюрьму. В этом вопросе сходятся все биографы Бэкона. Различаются лишь оценки длительности заточения. Известно лишь, что в 1292 году Бэкон был на свободе, и работал над сочинением Compendium studii theologie, которое известно в отрывках и, видимо, так и не было закончено. Примерно в 1292 или около того Роджер Бэкон умер.

Визначний гуманіст епохи Відродження, письменник і вчений, Еразм Роттердамський (справжнє ім'я і прізвище - Герхард Герхардс) народився 28 жовтня 1466 або, за іншими даними, - 1469 р. в Роттердамі (звідси його літературний псевдонім Роттердамський) в бюргерській сім'ї. Передчасно осиротілий хлопчина змушений був самотужки торувати собі дорогу в житті. Освіту здобув у Гауді, Девентері і Герценборі (Голландія), згодом у Паризькому університеті (1495-1499).

В молодості кілька років (1488-1493) провів у монастирі, де захоплено студіював твори античних авторів. Перебування серед ченців породило в ньому відразу до середньовічної схоластики й церковщини. Внаслідок різних обставин він змушений був часто міняти місце проживання. Жив у Нідерландах, Франції, Англії, де подружив з англійськими гуманістами Дж. Колетом, Т. Мором і Дж. Фішером, в Італії (в Туріні одержав ступінь доктора богослов'я), в Німеччині та в Швейцарії. З 1513 р. жив переважно в швейцарському місті Базелі; тут заприятелював з відомим тоді книговидавцем Й. Фробеном.

Славетного вченого й письменника, бажаючи схилити його на свій бік, запрошували до себе тогочасні монархи Європи: Генріх VIII, король англійський, Франціск І, король Франції, Фердінанд І, імператор австрійський, Зигмунт І, польський король, Ернст, герцог баварський, Леон X, папа римський. Але всім їм Еразм відмовив, бо не хотів продавати себе будь-кому, здобувати матеріальну забезпеченість за рахунок втрати духовної незалежності. Вже на схилі віку, в 1535 p., він відмовився прийняти від нового папи, Павла III, кардинальську мантію.

Еразм Роттердамський був одним з найосвіченіших і найталановитіших діячів епохи Відродження на півночі Європи, вождем гуманістів [3] початку XVI ст.; довгий час займав провідне становище в європейському науковому та літературному світі. З його думкою рахувались передові люди його часу, з ним ішли нога в ногу ті, хто боровся з марновірством середньовіччя, тупим фанатизмом, мракобіссям, святенництвом, неуцтвом схоластів, забобонами, хто прокладав шлях прогресові, освіті, правді. Вважаючи розум людини в боротьбі з усім відсталим за найбільш ефективну зброю, Еразм став попередником просвітителів XVIII ст.

Літературна й наукова спадщина гуманіста величезна за своїм обсягом, різноманітна тематично й жанрово. В її складі: "Адагії" - збірник латинських прислів'їв та сентенцій, перша книжка, яка принесла Еразмові гучну славу, "Алофтегмата" - збірник висловів знаменитих людей античності, твори на морально-виховні, морально-філософські, педагогічні, філологічні, богословські теми, твори сатиричного змісту, трактати на захист миру тощо. Окрему групу становлять переклади з давньогрецької й римської літератур. Нарешті - вельми цікаве й важливе для пізнання духовного світу та буднів Еразма і його доби листування (збереглося понад дві тисячі листів в одинадцяти томах), в якому він виступає як віртуоз епістолярного жанру не тільки епохи Відродження, а й усіх часів.

Прагнув Еразм своєю творчістю підносити людей морально, облагороджувати їх, давати їм користь, служити не одному народові, а всьому людству. Великий син Відродження так сформулював свою письменницьку місію в одному із своїх листів: "Не знаю, - писав він, - чого зможуть домогтися мій талант і мої твори, проте я наміряюсь і прагну бути корисним не лише німцям, а й французам, іспанцям, англійцям, чехам, рутенцям* і, якщо тільки зумію, навіть туркам і сарацинам". (Лист Йонасові Йодоку від 10 травня 1521 p.).

Еразм був красномовним пропагандистом гуманістичного ідеалу людяності і справедливості. Як і його великі сучасники Т. Мор і Ф.Рабле, він вважав, що мати Природа створила людину доброю, наділивши її благородними поривами, здатністю сіяти світле і прекрасне. Прагнення до гармонійного розвитку особистості привело цих гуманістів до переконання, що війна, велике лихо, повинна зникнути з лиця землі. Переконаним ворогом війни був Еразм. Війна, на його думку, явище протиприродне, потворне, суперечне етиці. Еразмові заклики до миру, засудження війни як злочину проти людства знайшли яскравий вираз у творі "Війна мила тим, хто її не зазнав", у трактаті "Скарга Миру", в [4] діалозі "Харон" (зі збірки "Домашні бесіди"), u сатирі "Похвала Глупоті" та в багатьох листах.

Багато уваги приділив Еразм критичному перегляду давньохристиянських пам'яток. І сам вважав виправлене видання грецького тексту Нового завіту і його новий латинський переклад головною працею свого життя, проте не це принесло йому світову славу, а твір, який здавався йому сяким-таким, не вартим уваги. Твором цим є безсмертна сатира "Похвала Глупоті", найвідоміша в усьому доробку нідерландського гуманіста. Намір написати цю сатиру визрів у Еразма 1509 р. по дорозі з Італії в Англію, куди він вирушив на запрошення англійських друзів, окрилений надією, що новий король Англії Генріх VIII стане покровителем гуманістів, а Англія - центром гуманізму. Прізвище Мора асоціювалося в Еразма з грецьким словом "моріа" - глупота, яке становило повний контраст до глибокої мудрості, ерудиції й культури англійського друга. Таке випадкове зіставлення осяяло подорожанина Думкою обрати собі за героя твору Глупоту. Такий задум, надзвичайно оригінальний і дотепний, відкривав перед автором необмежені можливості вільно, нібито від імені Глупоти, поглянути на сучасну дійсність і зачепити низку животрепетних питань з точки зору властивої всім часам глупоти, піддати нищівній критиці вади й пороки тогочасного суспільного ладу. Твір був написаний у серпні 1509 р. в Англії в гостинному домі Т. Мора протягом кількох днів у припливі творчого натхнення і виданий у Парижі 1511 р.

Гостра дотепність, тонка іронія, проникливий критицизм, небуденний [5] хист помітити порочне й потворне - ось якості, що давали Еразмові право стати неперевершеним сатириком.

Сатиру на феодальний суспільний лад Еразм вирішив створити у формі пародійного панегірика, адже, як сам він зазначав у одному із своїх листів французькому гуманістові Г. Буддею, "твори, написані жартівливим стилем, не такі нудні і приносять читачеві більшу користь, аніж сповнені бундючної серйозності".

Для написання блазенського панегірика на честь Глупоти він мав, як сам визначає в передмові до твору, прототипи в античній літературі, яка знала пародії на героїчний епос, трактування поважних тем у зниженому тоні і, навпаки, нікчемних у серйозно-піднесеному. Так, в античні часи здобули популярність парадоксальні панегірики ("Похвала Бусиріду" - міфічному цареві-лиходію, "Похвала Смерті", "Похвала Миші", "Похвала Лисині" тощо). Особливо близьким був авторові "Похвали Глупоті" Лукіан, талановитий грецький сатирик II ст. н. є., улюблений письменник літераторів, учених і художників епохи Відродження. Він нещадно картав з позицій здорового глузду релігійний фанатизм, забобони, віру в чудеса, лжефілософію, пророків-шарлатанів тощо.

Та й у сучасній йому літературі Еразм міг знайти чимало матеріалу, в якому викривалися суспільні вади. Це в першу чергу "Корабель дурнів" - віршована сатира німецького письменника-гуманіста С. Бран-та, видана в 1494 p., в якій висміяно різноманітні прояви людської глупоти. Серед "дурнів" - учені педанти, лікарі-дурисвіти, обманливі астрологи, п'яниці й ненажери, хвальки і грубіяни, перелюбники і картярі, модники і модниці - одне слово, різноманітна компанія негативних персонажів, які зібралися в подорож у країну Глупоти - Наррагонію. Брантова сатира щільно примикає до традиції німецької фольклорної сатирично-гумористичної літератури про дурнів (Narrenliteratur). Гідно продовжує її лінію Еразмова "Похвала Глупоті".

Оце поєднання античної традиції у формі пародійного панегірика з "літературою для дурнів" виявилось надзвичайно вдалим. Було тут новаторством те, що панегірик на честь Глупоти виголошується не від автора чи іншої, сторонньої, особи, а вкладений в уста самої Глупоти, від імені якої ведеться оповідь. Глупоти, яка в самохвальбі називає себе найбільшою добродійкою роду людського. Завдяки такому прийомові "Похвала Глупоті" являє собою вельми оригінальний і дотепний автопанегірик. Гротескний характер твору посилюється тим, що Глупота виступає доречно, висловлює мудрі і влучні спостереження про суспільні болячки того часу.

"Похвалу Глупоті" Еразм присвятив найкращому своєму другові Т.Мору. В передмові автор з'ясовує свій намір - написати похвальне слово на честь Глупоти. Він розуміє, задум його може декому видатись несерйозним, але перед ним стоїть поважне завдання - висміяти все потворне й кумедне в людському житті для того, щоб розумний читач виніс із цього користь для себе.

Коли в жовтні 1517 p. M. Лютер виступив із своїми тезами і згодом християнський світ на Заході Європи розколовся на два непримиренні табори, папісти й лютеранці намагались заручитись підтримкою Еразма, скористатися з його авторитету для своєї перемоги. Проте великий гуманіст, принципово антифанатичний, не хотів служити ні тій, ні другій стороні. Його спроби примирити противників виявились безуспішними. Переконавшись у ворожому ставленні протестантів до гуманістичного руху, Еразм вступив у пряму полеміку з Лютером: у своєму трактаті "Про свободу волі" (1524 р.) відстоював свободу людської волі, моральну відповідальність людини за її вчинки, різко засуджував песимістично-мізантропічні концепції протестантизму, його зневіру в людському розумі і світських знаннях. З тривогою спостерігав Еразм, як з розвитком Реформації в Німеччині лютеранство перетворилось у переслідувача вільної наукової думки. "Там, де перемагають лютеранці, занепадають науки", - заволав Еразм. У результаті Лютер кидає в його адресу прокляття, але й католицька церква забороняє його твори, зокрема занесені були до списку заборонених книг "Похвала Глупоті" і "Домашні бесіди".

Еразм Роттердамський був складною особистістю. Він - кабінетний учений - покладав всі надії на просвітницьку силу розуму, мріяв про повернення до якоїсь "євангельської чистоти" початкового християнства, яка разом з гуманістичною культурою повинна була, на його думку, ідейно й морально обновити європейське суспільство. Коли в Німеччині спалахнула люта соціальна і релігійна боротьба, він зайняв позицію пасивного спостерігача. Але, незважаючи на обмеженість свого світогляду, Еразм як борець проти марновірства, обскурантизму, всілякого фанатизму, доктринерства, як пропагандист миру і приязні між народами відіграв позитивну роль у культурі Європи.