14. Переяславсько-Московський договір,його значення та наслідки

В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавляв ії суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Московією на добровільних засадах, звільняв Україну від підлеглості Польщі.

16 січня 1654р. було скликано Переяславську раду,на якій були ухвалені 23 просительні статті.Вони були підписані царем і мали назву «Березневі статті»(Переяславсько- мирний договір).

Положення статтей:

1.Москва взяла зобов’язання відправити військові частини на боротьбу з Польщею.

2.Боронити Україну від нападу татар.

3.Дозволялися вільні вибори гетьмана,незалежне судочинство,власна фінансова с-ма.

4.Не втручання Московської адміністрації у внутрішні справи гетьманщини.

5.Забезпечувалося реєстрове козацьке військо у кількості 60 тис.

6.Власна зовнішня політика,за виключенням Польщі та Туреччини.

7. збереження прав київського митрополита

Богдан Хмельницький фактично зберіг положення незалежного глави держави. Сторони по-різному оцінювали положення Переяславского угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина ринулися до розширення і зміцнення укр. автономії, то царський уряд ринувся розширити згодом свою участь у внутрішніх справах У, перетворюючи її поступово в звичайну провінцію Московської держави. Так вже в 1654 р. воно поставило в Києві сильний гарнізон, почавши будівництво для нього окремої міцності і посадивши воєводу, що і став безпосереднім представником царської влади на У. Таких же воєвод Московський уряд мав намір ввести і у всі значні міста У, щоб передати їм адміністрацію в збір податків.

Непорозуміння між гетьманською і царською адміністрацією після 1654 р пояснювалися тим, що «Просительные пункти» Б. Хмельницького трактувалися Росією як визначення меж царської милості, а не як міждержавний договір, як приймали його українці. До того ж у Московській державі верховенством була не система законів, а воля монарха, тому будь-який закон був лише проявом царської волі, що могла змінюватися як завгодно. На думку деяких істориків, угода було персональною унією між Москвою й Укаїною, що мали загального монарха, зберігаючи кожна своє особливе положення.

До Березневих статей негативно поставились різні верстви населення. Більшість з них не присягнули на Св. Євангелії . Серед них були визначні сподвижники Б.Хмельницького: Іван Сірко , Іван Богун , Йосип Глух та ін.

№ 13 Зборівський та Білоцерківський мир

Результатом 2 етапу війни стало укладання Зборівського мирного договору 18 серпня 1649р.Зборівський договір був підписаний Б.Хмельницьким під тиском обставин-у результаті ненадійності кримського хана як козацького союзника.Цей договір не міг задовольнити укр..сторону.Однак у той самий час міжнародно-правове визнання за Зборівським договорм автономії козацької України давало можливість активізувати створення Укр.держави.

Умови договору:

-Річ Посполита визнавала автономію України у складі Брацславського,Київського і Чернігівського воєводств,де дозволялося жити тільки православним

-козацький реєстр встановлювався 40тис.чол.,решта козаків мали повернутися під владу своїх поміщиків,права і привілеї козацького війська

-Чигирин переходив у володіння гетьмана

-учасникам Національно-визвольної війни оголошувалася амністія

-питання про скасування унії відкладалося до розгляду сейму

-Київський митрополит ставав членом сейму

Білоцерківський мирний договір 28 вересня 1651р.Цей договір завдав важкого удару по Українській державі та інтересам козацтва.В Україні почалися анти гетьманські повстання,а також масове переселення селян і козаків на територію Російської держави(на Слобожанщину).Там люди рятувалися від польсько-шляхетського терору і закріпачення.Переселення послабляло повстанські сили.

Умови договору:

-козацька територія обмежувалася Київським воєводством,в я кому козаки мали право жити тільки в королівських маєтках

-реєстр козаків встановлювався 20тис.чол.

-шляхта і чиновники одержали дозвіл повернутися до своїх маєтків

-«ви пищики»(ті козаки,за рахунок яких чисельність реєстру була скорочена,тобто їх «виписали з реєстру»)мали повернутися до своїх колишніх панів як кріпаки

-гетьман забовязувався розірвати союз из Кримом і відіслати з України татарські загони

№ 15 Гетьман Ю.Хмельницький. Слободищинський трактат

«Руїна» гетьман Ю.Хмельницький.Слободищинський трактат

Юрій Хмельницький(1659 – 1663 рр.),обраний на раді в Переяславі. У жовтні 1659р. Ю.Хмельницький укладає з царським урядом“Переяславські статті”.7жовтня 1660р. гетьман укладає союз з Річчю Посполитою і підписує «Слободищинський трактат», складений на основі Гадяцького трактату, але без Великого князівства Руського.Трактат вніс політичний розкол в українське суспільство,козацька Україна втяглася в новий виток громадянської війни,українська державність опинилася в стані кризи.Територія Української держави фактично поділилася на дві частини:Правобережна і Лівобережна Україна.Втративши підтримку населення,заснавши поразку під Переясловом, Ю. Хмельницький наприкінці 1662 р. зрікається булави і йде до монастиря.

Руїна(1658р)-трагічний період в історії України,який почався після смерті Б.Хмельницького,характеризується внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу і вторгненням в Україну іноземних держав,що призвело до втрати територіальної цілісності,занепаду Української держави,ускладнило процес розвитку української нації.

Причини:-боротьба за гетьманську владу між різними політичними силами

-глибокий розкол у серед-щі укр.політичної еліти з питань внутр.,зовн. Політ.

-укр.землі притягували іноземні держави-Росію,Польщу,Османську імперію,що бажали установити на них своє панування

Наслідки:-втрата територ-ї цілісності України,захоплення її території іноз.державами

-занепад Укр.держави; втрата укр..культури

-катастрофичне скорочення населення України:на Правобережжі-90%

-господарська розруха України

№ 16 Гетьман І.Виговський. Гадяцький трактат

Смерть Хмельницького застала українців у нещасливий момент. Для наступників Хмельницького, які не мали його популярності й престижу, виявилося набагато важчим здобути широку підтримку. Перед смертю Хмельницький влаштував так, щоб після нього гетьманом обрали його сина Юрія. Але незабаром 16-річний хлопчина сам переконався, що не готовий правити в такий переламний момент. Тому в 1657 р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького – Івана Виговського.

Виговський був одним із найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею. Але народ не підтримав цієї ідеї. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря. Московіти стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.

За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія.

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною.

Ще навіть до її підписання Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками – поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок.

Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського – татар – повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що "він продає Україну полякам", і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

№ 20 Гетьман К.Розумовський.Руйнація автономії Украйни.Зруйнування Запорізької Січі

У 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Київ та оголосила про обрання гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата її фаворита О. Розумовського. 5 травня 1747 р. було видано царський указ „О бытии в Малороссии гетьману по прежним правам и обыкновениям”. 22 лютого 1750 р. в Глухові Кирило Розумовський став гетьманом (1750 – 1764 рр.).

Запорозька Січ у 1709 – 1734 рр. перебувала на території Кримського ханства (Кам’янська і Олешківська Січі). Загроза війни з Туреччиною (1735–1739 рр.) обумовила дозвіл царського уряду запорожцям повернутися на рідні землі. У 1734–1775 р. існувала Нова (Підпільненська) Січ, остання Запорозька Січ на українських землях. На цей час сталися зміни у внутрішньому житті Січі. Посилилося соціальне розшарування козаків. Зміцнювалося становище старшини, частішали соціальні конфлікти. Царський уряд особливо прагнув до ліквідації Запорозької Січі, бо її устрій був дисонансом з феодально-кріпосницькими порядками Росії. По закінченні російсько-турецької війни 1768–1774 рр. російські війська під командуванням генерала Текелія 4–5 травня 1775 р. раптово оточили і зайняли Січ. 3 серпня 1775 р. було видано царський маніфест про ліквідацію Запорозької Січі.

Таким чином, у 60-80–ті рр. ХVІІІ ст. всі українські землі в Росії (Гетьманщина, Слобожанщина і Запорозька Січ) втратили свою автономію, перетворилися на звичайні провінції Російської імперії. Втрата залишків власної державності мала тяжкі наслідки для подальшого розвитку українського народу в складі Росії.

Україна фактично втрачала адміністративну та фінансову самостійність, від її суверенітету залишалася лише форма. У 1666–1667 рр. російські воєводи та урядовці проводять перепис населення і збирання податків, що викликає масове невдоволення. Зростають антиросійські настрої. Особливе обурення викликало укладене у 1667 р. Андрусівське перемир’я між Росією і Річчю Посполитою, за яким закріплювався поділ України по Дніпру.У червні 1668 р. І. Брюховецького вбивають його прибічники.

Так влітку – восени 1668 р. П. Дорошенко об’єднує під своєю владою обидві частини Української держави. Але восени 1668 р. наступ польських військ на Правобережжя примусив П. Дорошенка повернутися для організації відсічі.

На цей час руйнація Української держави фактично завершується. На Правобережжі вона знищена, а на Лівобережжі збереглася у вигляді Гетьманщини, автономного утворення в складі Росії, права якого поступово обмежувалися протягом наступного століття.

Причини руйнації:

- Відсутність консолідації серед політичної еліти (козацької старшини) молодої Української держави, в якій групові інтереси часто переважали над загальнодержавними.

- Прорахунки у внутрішній політиці гетьманів, які призводили до загострення соціально-політичної боротьби, що часом набирала форм громадянської війни.

-Спадковий гетьманат, як цього прагнув Б. Хмельницький, не було встановлено, затвердилася республікансько - олігархічна форма правління, що провокувало міжусобну боротьбу за булаву і обумовлювало слабкість центральної влади і всевладдя старшини на місцях.

-Агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, що прагнули захопити українські землі.

№ 17 І.Мазепа. Спроба об’єднання укр. земель

у 1687 р. козацькою радою генеральний писар І. Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою — Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи.

Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Окрім цього, за рахунок обмеження гетьманської влади зміцнилися позиції козацької старшини.

Діяльність І. Мазепи як гетьмана припадає на складний період. У Росії в цей час, за правління Петра І, відбувається зміцнення абсолютизму і посилюється наступ на автономні права України. Він завойовував довіру Петра І, використовуючи це для забезпечення інтересів Гетьманщини та своїх власних. Він ревно виконував накази царя, особливо надаючи активну допомогу у війні з Туреччиною під час Азовських походів (1695-1696 рр.).

Одночасно Мазепа проводив політику зміцнення влади козацької старшини, роздаючи їй земельні володіння. Не забуває й про себе і стає одним з найбагатших людей в Європі, володіючи 100 тисячами кріпаків.

Також І. Мазепа виступає і як меценат. Він виділяє багато грошей на розвиток релігії та культурних установ, будує чудові церкви. У 1701 р. Києво - Могилянський колегіум дістає статус академії. За І. Мазепи відбувається її розквіт. Також при І. Мазепі засновується чимало шкіл і друкарень.

Зміцнення старшинського землеволодіння вело до відродження феодальних відносин у Гетьманщині, до посилення експлуатації селян і рядових козаків. Щоб запобігти соціальній напрузі, І. Мазепа намагався врегулювати повинності селян та забезпечити права рядових козаків. Але в цілому внутрішня політика І. Мазепи, яка за змістом була класовою, в інтересах козацької старшини, сприяла зміцненню в Гетьманщині феодальних порядків.

У зовнішній політиці І. Мазепа прагнув поширити свою владу й на Правобережну Україну. У 1704 р., в умовах війни Росії зі Швецією, Мазепа, за дозволом Петра І, окуповує Правобережжя.

У 1700-1721 рр. тривала Північна війна Росії зі Швецією, під час якої політика Мазепи починає змінюватись. В умовах війни Петро І посилює вимоги до Гетьманщини, практично ігноруючи її автономний статус, а саме: вимагаючи участі козацьких полків у бойових діях за межами України, встановлюючи нові повинності, вимагаючи людей на будівництво каналів та фортець. Також царем виношувалися плани про перетворення козацьких полків на регулярні частини російського війська, про позбавлення Гетьманщини автономного статусу. Усе ц викликало занепокоєння козацької старшини та гетьмана, бо створювало загрозу втрати влади та й самої державності. За таких умов, спираючись на підтримку частини старшини, з 1705 р. І. Мазепа починає таємні переговори з противниками Петра І — шведами та королем Речі Посполитої. Усе це в глибокій таємниці тривало кілька років.

Восени 1708 р. армія шведів прямує до Гетьманщини, що ставить Мазепу перед вибором. І він його робить. У жовтні 1708 р. І. Мазепа відкрито переходить на бік Карла XII. Реакція Петра І була адекватною. Відразу ж з'являється маніфест про зраду гетьмана, а сам він піддається церковній анафемі. У Гетьманщині російські війська розгорнули жорстокий терор проти прихильників І. Мазепи.

Влітку 1709 р. відбулася Полтавська битва, яка закінчилася поразкою шведів. Карл ХП із залишками армії та І. Мазепа з кількома тисячами козаків втекли на територію Туреччини. У цьому ж році І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

№ 18 1 та 2 Малоросійські колегії

Малорос. кол. - центральний орган російської колоніальної адміністрації Лівобережній Україні у 18 ст. Перша м.к. створена за указом Петра І в 1722 р.у гетьманській столиці Глухові з метою контролю за діяльністю гетьмана і українського уряду та поступового обмеження політичної автономії Гетьманщини. М. к. складалася з шести офіцерів російських полків, розташованих в Укр., та прокурора (всіх призначив цар) на чолі з бригадиром Вельяміновим-Зерновим. У цивільних справах М.к. підлягала сенатові, а у військових - головнокомандуючому російських військ в Укр. Голіцину. За царською інструкцією на М.к. покладалися функції щодо нагляду за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, встановлення і стягнення податків до царської казни, провіанту для російської армії; розквартирування російських офіцерів і солдат в Україні; контролю за діяльністю Генеральної Військової Канцелярії, роздачі земельних володінь офіцерам і старшинам. М.к. була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному Військовому Суді. В 1727 у зв'язку з загостренням російсько-турецьких відносин царський уряд, намагаючись залучити на свою сторону козацьку старшину, ліквідував М.к. і поновив гетьманство. В 1734 після смерті Д. Апостола гетьманство було тимчасово скасоване. У 1764 Катерина II своїм указом остаточно ліквідувала гетьманство і незабаром відновила діяльність т.зв. другої М.к. у Глухові. 2-а М.к. складалася з чотирьох російських урядовців,чотирьох українських старшин, прокурора (російського полковника), двох секретарів (українця і росіянина) і канцелярських службовців. На чолі М.к. стояв П.Рум'янцев (одночасно генерал-губернатор Малоросії), перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам. В адміністративному відношенні М.к. підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). Поступово М. к. узурпувала всю повноту військової влади. Після ліквідації російським урядом сотенно-полкового устрою Лівобережної України (1781), перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні карабінерні кавалерійські частини російської армії (1783) та запровадження намісництв (1780-83), на українських землях повністю поширилась система державного управління Російської імперії. У 1781 М.к. була скасована.

№ 19 Кирило-мефодіївське братство

Кирило-Мефодіївське братство (товариство) - українська таємна політична організація, що виникла в 1846 у Києві. Постійних членів якого було 12.

Ініціаторами створення братства виступили В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, О.Маркевич.

Крім організаторів до братства незабаром увійшли: Г.Андрузький, О.Навротський, Д.Пильчиков, І.Посяда, М.Савич, О.Тулуб.

Програмним документом кирило-мефодіївців була «Книга буття українського народу» і «Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія». В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням:

• побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ;

• створення демократичної федерації слов'янських народів;

• знищення царизму і скасування кріпосного права і станів;

• встановлення демократичних прав і свобод для громадян;

• зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.

• поступове поширення християнського ладу на весь світ

Але члени братства суттево розходились у питанні про шляхи реалізації вироблених концепцій:

ліберально-поміркований реформізм(Білоерський, Костомаров, Куліш)

революційні форми і методи(Андрузький, Гулак, Шевченко)

Практична діяльність товариства полягала в тому, що воно пропагандувало свої ідеї , твори Шевченка, видало дві прокламації, займалося науковою працею, освітницькою діяльнстю.

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У 1847 р. за доносом діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

У наступні 10 років в укр. нац. русі спостерігалося затишшя, але наприкінці 50-х на поч. 60-х ХІХ ст. знову відбувається активізація укр. нац. життя

№24 Селянські рухи у першій половині XIX ст.

Посилення кріпосного гноблення супроводжувалося виступами селян. Серед виступів, спрямованих кріпосницьких порядків, набуло поширення подання скарг, адресованих особисто цареві. У скарзі селяни просили врятувати їх від знущань кріпосників. Не дочекавшись розв'язання наболілих проблем, вони піднімалися на боротьбу: відмовлялися виконувати панщину, підпалювали маєтки, втікали на Південь, незважаючи на репресивні заходи з боку царизму.

Київська козаччина — масовий студентський та селянський рух у Київській губернії в 1855 році, спрямований проти національної і соціальної політики російського уряду в Україні. Студенти київських університетів випускали прокламації та розповсюджували їх. Приводом до селянських виступів послужило опублікування під час Кримської війни (1853—1856 рр.) царського маніфесту, який закликав формувати народне ополчення і вирушати на війну. Серед селян Київщини почали поширюватися чутки про те, що, записавшись в козаки, вони будуть звільнені від кріпосної залежності і одержать поміщицькі землі та майно. Селяни складали списки «вільних козаків», відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні виборні органи самоврядування.

Лютий 1855 р. – початок масового селянського руху у Васильківському повіті і незабаром охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл). Ватажками Київської козаччини були В. Бзенко, І. та М. Бернадські, М. Гайденко, П. Швайка та ін. На придушення «козаччини» російський уряд кинув регулярні війська. У ряді сіл сталися криваві сутички селян з військами. Виникнувши на соціальному ґрунті, Київська козаччина поступово набула рис національно-визвольного руху, що вилилося у бажання відновити козацтво як суспільний стан і військове формування. Але, звичайно, через нерівність сил, київська козаччина невдовзі була повністю ліквідована.

Похід «У Таврію за волею» – масовий селянський рух в Наддніпрянській Україні, який відбувався в останній етап селянських виступів ХІХ століття. 1856 р. – початок виступів. Вони були спровоковані також подіями Кримської війни. Розорення Криму, його господарства, знищення населення через поразку Російської імперії, породжували численні чутки про те, що хто оселиться у Таврії отримає волю та землю. Ці ідеї охопили дуже велику масу селян. Селяни вирушали сім’ями, з усім майном і господарством, рушили пішки, на конях, відбирали у поміщиків екіпажі, коней, фургони. Місцеві власті силою повертали селянські валки, декого з непокірних селян пороли. Селяни чинили сильний опір цим військам, бо були озброєні ланцюгами, сокирами, косами тощо. Але знов ж таки через нерівність сил повстання було придушено.