36.Політичні партії у складі центральної ради та їх бачення української державності

Головна програмна вимога, з якою Центральна Рада вийшла на арену активного політичного життя, полягала в необхідності перебудови тільки-но поваленої Російської імперії у демократичну федеративну республіку вільних народів. Поряд з проблемою визначення національно-державного статусу України, об'єктом постійної уваги з боку Центральної Ради було питання національних меншин, що проживали на її території, оскільки, відповідно до статистичних даних, представники 20 національностей проживали в Україні на початку 1917 року. Найчисленішеми меншинами були росіяни, євреї, поляки, загальна їх частка в населенні України перевищувала 25%.

Пропонована стаття має за мету висвітлити особливості проведення політики Центральної Ради щодо національних меншин в період проголошення УНР, закріплення попередніх вимог з цього питання в III Універсалі та інших законодавчих актах, ставлення політичних провідників національних меншин до Центральної Ради на даному етапі, та до утворення УНР.

По мірі розвитку Української революції загально-концептуальні підходи до розв'язання проблеми національних меншин набували дедалі більшої завершеності, конкретизації, наповнювалися практичними заходами. Ті чи інші аспекти політики щодо неукраїнської спільноти були предметом постійних обговорень на засіданнях Центральної Ради, її Комітету (Малої Ради), Генерального Секретаріату. Бачення Центральною Радою ролі національних меншин в розбудові нової України відобразилося в її І та II Універсалах. Ці документи приписували українським громадянам “негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступить до підготовки нового правильного життя”.

В ряді інших документів Центральної Ради, що стосувалися майбутнього устрою України, національним меншинам приділялася особлива увага, що сприяло налагодженню стосунків між українською і неукраїнською демократією і свідчило про готовність до порозуміння і рівноправної співпраці. Зокрема, для вироблення статуту автономії України Центральна Рада ухвалила організувати комісію в складі представників української та інших національностей, що проживають в Україні. На п'ятій та шостій сесії Центральної Ради відбулося її поповнення представниками національних меншин, 18 місць вони мали і в Малій Раді.

У складі Генерального Секретаріату утворювалося секретарство з міжнаціональних справ, яке мало три ггідсекретарства - з російських, єврейських і польських справ.

Залишаючись вірною своїй платформі, Українська революція і в III Універсалі від 7 листопада 1917 р. недвозначно заявила про настійне бажання будувати Українську Народну Республіку, вести її по шляху прогресу в тісній спілці зі всіма народами, що проживали в краї.

Про послідовність Центральної Ради у здійсненні національної політики свідчать її наступні кроки в цьому напрямі. Це, перш за все, підвищення статусу віце-секретарів у справах національних меншостей до рівня повноправних Генеральних секретарів в листопаді 1917 року після проголошення Української Народної Республіки. “Український народ, сам довгі літа бронившися зо свою національну волю і нині здобувши її, буде твердо обороняти волю національного розвитку всіх народностей на Україні сущих, -оголошувалося вищим державницьким актом, - тому оповіщаємо, що народам великоруському, єврейському, польському та іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їх права і свободи самоврядування у справах їх національного життя” .

“Товариші генерального секретаря національних справ - Міцкевич, Зільберфарб та Одинець матимуть в Раді генеральних секретарів право рішального голосу і будуть вважатися комісарами по справах польської, єврейської та російської національностей на правах генеральних секретарів” - коментувала положення Універсалу газета “Нова Рада” .

Дуже швидко національні меншості змогли переконатися в реальності намірів Центральної Ради надати їм можливість самостійно влаштовувати життя на території України. Розпочинають роботу польські, єврейські та інші навчальні заклади, національні театри, бібліотеки, утворюються культурно-освітні товариства тощо, хоча нестабільне політичне та економічне становище республіки прирікало їх на тяжке і коротке життя.

Особливою активністю відрізнялася єврейська спільнота. Ще на початку листопада 1917 року заступник, а потім Генеральний секретар у справах єврейської національності М.Зільберфарб у зверненні до єврейського народу викладав програму дій керованого ним відомства. Йшлося про розбудову місцевих общин як основи майбутнього місцевого самоврядування, з'ясувавши її функцій, створення мережі освітніх установ, культурних закладів, надання єврейській мові рівних прав з іншими, що повинно сприяти відродженню цієї частини населення України.

Якщо стосовно російського населення України можна говорити про конкжтурні зміни у його ставленні до українського національного руху, то по відношенню до єврейської меншини слід вести мову про еволюцію поглядів, адже політичні лідери євреїв на позиціях підтримки Центральної Ради визначилися ще раніше. Єврейські політичні партії в Україні зустріли жовтневий переворот з тривогою. В умовах загальної нестабільності захист єврейської общини вони бачили в Центральній Раді. “Наше щастя, що ми живемо у Києві, де є Центральна Рада, до голосу якої прислухається все населення і селянство”, - заявив один із лідерів Бунду М.Рафес.

№28 Жовтневі події в Росії. ІІІ Універсал та його значення

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій був перерваний виступом більшовиків у Петрограді 25 жовтня. Другий Всеросійський з'їзд Рад утворив російський уряд на чолі з В.Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв Декрет про мир та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагались взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії. Дізнавшись про події в Петрограді, УЦР створила Комітет по охороні революції в Україні.

У листопаді 1917 р. в Києві сформувалися три ворогую­чі табори, які протистояли один одному. Прихильники повален­ня Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу. Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Централь­на Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників. 29 жовтня 1917 р. більшовики розпочали у Києві збройне повстання. В події втрутилися війська УЦР. Спеціальна комісія із представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно з якою війська КВО виводилися і міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради. Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею "реконструювати" УЦР на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих солдатських і селянських депутатів, що передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради 7 листопада 1917 р. проголосило ІІІ Універсал. За нього скасовувалось право приватної власності на землю – вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу; Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками; проголошувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання; скасовувалась смертна кара; впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом; підтверджувалось право національно-територіальної автономії.

Накреслена у III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі. Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анар­хії, що поширювалася, владу українського уряду, більшість Рад визнали українські та неукраїнські партії. Незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та біль­шовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за на­сильство при захопленні влади в Петрограді, то Ленін скаржився на те, що україн­ці пропускають козацькі війська через свою територію, дозволяючи їм зосередити­ся на півдні, де формувався російський антибільшовицький рух. Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого по­неволення заявив про відродження власної держави.

№29 IV Універсал Центральної Ради. Проголошення УНР

Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Леніним і Л.Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. Визнаючи формально УНР та право українського народу на самовизначення, Раднарком висловив такі вимоги: відмовитись від спроби дезорганізації спільного фронту; без згоди верховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати ніякі війська, що йдуть в бік Дону та Уралу; пропустити більшовицькі війська на південний фронт для боротьби з Каледіним; припинити спроби роззброєння радянських військ. У разі невиконання вимог Раднарком вважатиме УЦР у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні. УЦР не прийняла ультиматуму. 5 грудня 1917 р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Раду в стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладено на комісію в складі В.Леніна, Л.Троцького, Й.Сталіна.

До Харкова в цей час приїхала група делегатів-більшовиків. 11-12 (24-25) грудня 1917 р. під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано, альтернативний з'їзд Рад. Він схвалив повстання у Петрограді та політику Ради Народних Комісарів (РНК), проголосив встановлення радянської влади в УНР.

Наявність в Україні двох центрів влади - київського національного і харківського радянського - дала змогу РНК Росії формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Активізувалася підготовка до відкритої збройної боротьби. Вище політичне керівництво здійснював талановитий командувач Антонов-Овсієнко, а військове - його кривавий поплічник, колишній царський полковник Муравйов. Більшовицькі сили складалися із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, у той час як більшовицькі діяли на головних стратегічних напрямках. 26 грудня 1917р. влада УЦР у Катеринославі впала. До кінця грудня з Донбасу були витіснені каледінці. У другій декаді січня 1918 р. радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі, Херсоні.

Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 січня 1918 р., було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала. У ньому говорилося, що УНР стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу; ні одна з сусідніх держав не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки; влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.

Але ні проголошення незалежності УНР, ні зміни у складі Генерального Секретаріату вже не могли порятувати УЦР. Символом національної честі став подвиг кількох сот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Мельченком, які 16 січня неподалік станції Крути вступили у бій з переважаючими силами ворога й загинули за укр. ідею.

Наступ більшовицьких військ продовжувався. 25 січня члени Малої Ради й Ради Народних Міністрів (таку назву дістав Генеральний Секретаріат після проголошення III Універсалу) залишили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а потім - до Сарн.

Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соціальної бази УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціально-економічних перетворень відштовхнули селянство, в той час як більшість робітників підтримувала більшовиків); відсутність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної і централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; уміла соціальна демагогія Рад.

№30Державний переворот 29 квітня 1918. Гетьман П.Скоропадський

В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила представників Центральної Ради. Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу. Невдовзі Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від визнання приватної власності на землю, але ЦР не бажала задовольнити ці вимоги. Непорозуміння виникли між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором . Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Укр. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь переважно селяни. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Ц. Р., її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали гетьмана П. Скоропадського. Отож ЦР припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю владу, розпустив ЦР. й ліквідував УНР: країна стала називатися Українською Державою. Оприлюднив програмні документи: «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління. Одним з найбільших досягнень П. Скоропадського було національно-культурне будівництво. За дуже короткий час було відкрито майже 150 україномовних гімназій, з’явились укр. університети, почали працювати Українська Академія наук, нац. архів, нац. бібліотека. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як навчальний заклад професійної спілки лікарів міста. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. На відміну від ЦР Українська Держава прагнула розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи. Характерною рисою кадрової політики гетьмана було те, що на відміну від попереднього періоду основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників Української Держави. Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій.

Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж - виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація Скоропадського на монархію. Все це підготувало грунт для загальнонаціонального невдоволення. Політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки - Директорію - під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх відносин. Було встановлено укр. грошову систему, засновано банки. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла укр. видавнича справа. І все це відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

№31УНР доби Директорії

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 р до 10 листопада 1920 р. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року. У початковий етап існування Директорії УНР у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату.

26 грудня 1918 року директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. Але поміщики і буржуазія в Укр. були незадоволені політикою Директорія, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. Щоб заспокоїти поміщиків, їм було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні) вдосконалення, раніше проведені у маєтках Більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщ., Чехослов., Голл., Ватик., Італ. і ряд ін.. держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: рад. Рос., державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Укр. немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання з укр. Рад. урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

№32 Проголошення ЗУНР. Акт злуки

У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду (УНР), яку очолив Є.Петрушевич. УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху. За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту й узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада зробила заяву про утворення держави на західних землях, яка пізніше отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала тимчасовий уряд — Генеральний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, який складався із Секретаріатів з військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, з публічних справ і віросповідань. Президентом став Євген Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого: — новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).Були визначені кордони держави, закріплювалася державна незалежність, визначалися державний устрій, прапор, герб. 5 листопада 1918 р. відбулися вибори до законодавчого органу влади (парламент) — УНР. Уряд вжив таких заходів: монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції; співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями; початок відновлення роботи залізничного транспорту; уведення в обіг валюти — гривні й карбованця. 14 квітня 1919 р. із прийняттям Закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, проведення поділу землі між малозабезпеченими і безземельними селянами. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спрямована на відокремлення школи від церкви, а також стосовно політичних партій. Проголошення незалежності ЗУНР привело до пожвавлення зовнішніх зв'язків уряду з країнами Європи та Америки. Зусиллями уряду ЗУНР та українських емігрантів в Австрії, Німеччині, Угорщині вдалося відкрити в цих країнах представництва на рівні посольств, а з урядами Італії, Канади, СІЛА та Чехо-Словаччини встановити дипломатичні відносини. Однак країни-переможці в Першій світовій війні не визнавали ЗУНР тому на Паризькій мирній конференції у січні—червні 1919 р. делегація ЗУНР не змогла заручитися підтримкою держав Антанти. Французька делегація була зацікавлена в існуванні в Східній Європі міцної Польської держави, а тому в лютому 1919 р. надіслала до ЗУНР місію на чолі з генералом Бертелемі для припинення війни з Польщею. Делегація запропонувала урядові ЗУНР встановити демаркаційну лінію, за якою Львів та Дрогобицький район повинні були залишатися під владою Польщі. Уряд ЗУНР категорично відмовився прийняти таку пропозицію. У таких умовах в липні 1919 р. почалося загарбання території Закарпаття чеськими та румунськими військами. Остаточно Закарпатська Україна перейшла під владу Чехословаччини в вересні 1919 р. відповідно до умов Сен-Жерменського договору Угорщини з країнами Антанти, а у 1923 р. Рада послів Антанти визнала владу Польщі у Східній Галичині. 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт 3луки українських земель. Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки декларацією: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіковане законними органами обох держав. Пізніше передбачалося затвердження Акту Злуки всеукраїнськими установчими зборами. Ідея соборності стала реальністю на дуже короткий період. Тепер щорічно 22 січня відзначається як свято День Соборності України.

№33 Проголошення радянської влади. Перший радянський уряд.

У 1917-1920 рр. більшовики в Україні були найсильнішою політичною силою, яка претендувала на владу. У листопаді – грудні 1917 р. визначилося їх протистояння з ЦР. Більшовики прагнули до встановлення в Україні влади Рад. Збройним шляхом їм це не вдалося. Наприкінці листопада 1917 р. війська ЦР. в Києві роззброїли більшовицькі війська і вислали їх до Росії. Більшовики також готували скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, щоб проголосити Радянську владу в Україні. 4 грудня 1917 р. РНК (РадНарКом) надсилає ультиматум ЦР., з вимогами не дезорганізовувати фронт, не пропускати козацькі війська на Дон, Урал, пропускати радянські війська на Дон припинити роззброєння радянських військ в Україні. Цього ж дня в Києві почав роботу І Всеукраїнський з’їзд Рад. Не маючи більшості, більшовицькі делегати заявили протест і залишили з’їзд. І Всеукраїнський з’їзд Рад в Києві у складі делегатів від Селянських Спілок продовжив роботу і схвалив резолюції на підтримку Ц.Р. та її політики. 9-10 грудня 1917 р.- більшовицькі делегати з Києва поїхали до Харкова, де була встановлена Радянська влада і працював обласний з’їзд Рад. 12 грудня 1917 р. - у Харкові було проведено І Всеукраїнський з’їзд Рад. На цьому з’їзді в Україні проголошується Радянська влада, обирається Центральний Виконавчий Комітет Рад на чолі з Ю. Медведєвим і радянський уряд – Народний Секретаріат.

Січень 1918 р. - радянські війська займають Київ, і на цей час радянська влада встановлюється майже на всій території України. Починається формування органів Радянської влади в У., створюється новий апарат управління, органи правопорядку, суд, збройні сили. На території У. утворилося кілька радянських республік: радянська УНР, Донецько-Криворізька, Таврійська, Одеська. Почалося одержавлення (націоналізація) промисловості, особливо великої. На селі проводилася ліквідація поміщицьких маєтків і розподіл землі між селянами. Активізувався вивіз хліба до Росії. Проти своїх противників більшовики застосовували терор. 18 лютого 1918 р. почався загальний наступ австро-німецьких військ. За Брестським мирним договором з Німеччиною та її союзниками Радянська Росія визнала УНР незалежною республікою, тим самим Раднарком і більшовики зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи У. і не надавати ніякої допомоги органам Радянської влади в У., але робили це таємно.

Основу політики більшовиків в Укр. становила спроба прискореними темпами перейти до нового комуністичного суспільства. Досягнення цього пов’язувалося з революційним насильством, не зупиняючись перед найжорстокішим терором. Розгорнулася націоналізація фінансів, транспорту, системи зв’язку і промисловості. В людей відбиралися найважливіші продовольчі товари, а потім, не дивлячись на те, скільки вони мали насправді, вони отримували певний мінімум. В селян забиралися землі, які залишилися під радгоспи та різні сільськогосподарські підприємства. Тобто більшість селян була вкрай невдоволена політикою більшовиків. Час від часу спалахують селянські виступи, але всі вони швидко придушуються владою. Великих перешкод Радянській владі завдали війська Денікіна, яким у 1919 р. знов вдалося вигнати більшовиків з У., але після вдалого контрнаступу Радянська влада повернулась. І в 1920 р. знов була встановлена влада більшовиків. Можна вважати, що встановлення влади більшовиків на території Укр. відбулося завдяки силі.

№34 Встановлення радянської влади. «Воєнний комунізм»

Радянська влада в Україні встановлювалася декілька разів: кін.1917-квітень1918, квітень 1918-вересень1919, 21 грудня 1919 р., коли було створено 3-ій уряд, на чолі з Хрестияном Раковським. Саме остання дата увійшла у історію України встановленням радянської форми державності. Змінили назву держави з УНР на УСРР; Тимчасовий уряд перетворився на постійний. Його пермістили до Харкова і стали називати Радою народних комісарів, а його підрозділи - народними комісаріатами. Політична ситуація була складна, бо Україна була багатопартійною: комуністична партія більшовиків, партії комуністичного спрямування - національні комуністичні партії, такі як: партія Боротьбистів укапістів(УКП); вони визнавали радянську владу, але не підтримували диктатури пролетаріату, не погоджувалися з тим, що державою повинні управляти трудящі люди. Встановили «диктатуру пролетаріату», яка включала скасування приватної власності, владу робітничого класу, свободу слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питанні. Державна структура будувалася на прикладі РСФРР і мала такий вигляд: органами влади на місцях були надзвичайні органи влади - військово-революційні комітети(ревкоми), а Ради були лише в губернських містах. Все контролювали ревкоми, які були опорою більшовизму, вони контролювали навіть обрання Рад (самі визначали кандидатів у депутати, слідкували за ходом виборів). У селах більшовики створили комітети бідноти для того, щоб розколоти селянство й ізолювати заможних селян: селяни-люмпини (нічого не мали, держави надавала пільги). Офіційно Україна стала радянською після прийняття 10 березня 1919року на 3-ому Всеукраїнському зїзді рад у Харкові Конституції УСРР, яка була схожа на Конституцію РСФРР. Спочатку республіка була суверенною, не входила до складу Росії, навіть вела самостійну зовнішню політику. Та не зважаючи на це українська державність несла формальний характер, оскільки політика воєнного комунізму, встановлена в РСФРРв 1919р., так само проводилася і в УСРР. «Воєнний комунізм» — модель державного регулювання економіки. Суть цієї політики: націоналізація землі, промислових підприємств і торгівлі; трудова мобілізація, створення трудової армії, ліквідація трудових відносин, централізований розподілпродуктів і товарів, бартерна система(товарообмін). Кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку розміри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі. Створювалися концтабори для політвязнів, інститут заручників (кругова порука), система "відповідачів"(призначалася 1 людинавід 30 будинків, яка відповідала за збирання харчів). Всі ці заходи призвели до масових селянських рухів, та повстання було придушене.

№35 Політика воєнного комунізму та неп

Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід— експропріацію зерна у селян (“продрозверстку”).

При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали пере,ваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % “здобичі”. У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.

Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який раніше дивився з великою підозрою.

№36 Утворення СРСР, політика «українізації» та її наслідки

Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів:

1)червень 1919 — грудень 1920: ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії». Об'єднання створювалося лише на час громадянської війни, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави;утворився воєнно-політичний союз незалежних держав, що став уособленням фактичного (але не юридичного) утворення єдиної держави.

2)грудень 1920 — грудень 1922: підписання між Україною та Росією угоди про воєнний і господарський союз. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс посилювався, були створені загальнофедеральні трести, які цілком перебували під контролем Всеросійської Ради народного господарства. На території України та Білорусії управління залізницями і зв'язком перейшло в підпорядкування загальнофедеральних органів. Сталін хотів створити централізовану державу та обєднання республік, але Ленін виступив проти, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. Проте створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія приймала рішення, згідно яких реальним змістом союзу республік в найближчій перспективі стала автономізація.

3)грудень 1922 — травень 1925: І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

В Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, яка є наданням народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри з метою посилити вплив комуністичної партії у національних районах. В Україні коренізація набула характеру українізації, яку підтримували Скрипник, Затонський, Гринько, Шумський. О.Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його згорнути. Складові українізації: запровадження в усіх установах та навчальних закладах української мови, видання газет, книжок, журналів українською мовою, всебічний розвиток української культури, партійне керівництво нею, глибоке вивчення націоальної історії, відродження традицій, створення умов для розвитку мови та культури всіх національних меншин, які мешкали в Україні. Була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У

№37 Голодомор 1932 – 1933 рр.

Голодомо́р 1932—1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932—1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

Головна причина голоду-аграрна політика,яку проводила ВКП(б).У результаті суцільної колективізації відбулося різке падіння с/г вироб-тва.Селян одноосібників не залишилося,колгоспи працювали погано:багато селян виїхали із сіл у пошуках кращої долі.У 1929р.керівн-во СРСР прийняло рішення відновити продрозверстку,не зважаючи на стан справ у с/г.У ході хлібозаготівель 1930р.колгоспи і селяни-одноосібн.здали 447млн. пудів –рекорд за всі роки радянської влади.Однак вже в 1931р.рівень хлібозаготівель знизився,а в 1932р.Україна не змогла виконати план по хлібозаготівля,який у зв’язку з несприятливими погдними умовами був знижений до 267 млн.пудів.До 1 листопада 1932р.вдалося заготовити тільки 136млн.пудів у цілому.До цього часу стало ясно,що Укр-ну очікує голод.Не менш руйнівною для колгоспів була відсутність чіткої законодавчої бази їхньої діяльності.Права та обов’язки колгоспників,питання організації та оплати праці регулювалися постановами партійно-державних органів,які приймалися залежно від обставин.Так,наприклад,колгоспникам спочатку було заборонено продавати хліб,потім(з 1932)-дозволено.У с/г не вистачало кваліфікованих фахівців.

№38 Українське питання напередодні та на початку Другої світової війни.

Наприкінці 30-х років українське питання було одним з основних у міжнародній політиці. Україна була розєднаною,її землі були складовими 4-х держав напередодні Другої світової війни, і це дестабілізувало політичне життя Європи. Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.Зацікавлені у вирішенні цього питання держави поділилися на 3 групи:СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські земі(Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові);Англія, Франція і частково США (країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси; Німеччина для загарбання території і Угорщина для повернення Закарпатської України. Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади — у березні—травні 1933 р. — Розенберг під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України».В червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України для раціональнішого використання цієї родючої території.Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії.Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держави. Нацисти стверджували що, захопившиУкраїну, вони захистять Європу від більшовизму . Уряди Англії та Франції, щоб відвернути від себе загрозу агресії пішли на Мюнхенську змову (29—30 вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України — однією з головних складових цієї проблеми. В Закарпатській Україні були зацікавлені Німеччина,Угорщина,Польща.Гітлер використовував українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах як з противниками, так і з потенціальними союзниками. У цей період у Німеччині думали над створенням «Великої України», проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні,центром цього руху зробити Закарпатська Україна. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької партії», організовано «Німецько-українське культурне товариство».Гітлер переходить до певного зближення і підтримки Карпатської України. З огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Згодом Німеччина змінила свій курс.Всіляко демонструвала свою незацікавленість в українських землях, щоб заспокоїти Польщу. Та не зважаючи на Закарпатська Україна опинилася під владою рейху, а Гітлер наказав готувати напад на Польщу,що розглядалося як прелюдія перед нападом на Францію та Англію. Тоді Гітлер вирішив укласти союз з СРСР, яка могла заважати йому, бо також мала плани на Західну Україну. Ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав трьох важливих для себе цілей: ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення. СРСР розуміло, що конфліктувати з Німечттною на той момент ій було невигідно, тому пішла на зближення, яле висунула свої вимоги:відмова гітлера від «Великої України»,визнання її інтересів в Балтиці, Південно-східній Європі, прісля задоволення яких СРСР та Німеччина пакт Молотова-Ріббентропа(договір пор ненапад).

№ 39 Включення західноукраїнських земель до складу СРСР та їх радянізація.

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. Незважаючи на домовленість, СРСР,не поспішав зі вступом у війну,зайнявши вичікувальну позицію, щоб перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон. СРСР вказав 2 причини свого нападу на Польщу: загроза для держави,захист українців та білорусів, що проживали на території Польщі На цьому етапі війни Гітлер сваритися зі Сталіним не хотів.28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна більшість території Західної України,крім Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя, які опинилися під німецькою окупацією, увійшла в межі СРСР. 26 червня 1940 р. заява до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Нацисти запевнили Румунію у згоді на радянські у мови.28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Після приєднання, в цих землях почала проводитися активна радянізація.Радянізація – система заходів, спрямованих на встановлення радянської влади, побудову соціалістичного суспільства за економічною та політичною моделлю СРСР у західноукраїнських землях.Поширення радянського законодавства,зміна адміністративно-територіального устрою,експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. ; руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (перестали функціонувати всі колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема, «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти «буржуазних спеціалістів»; масові депортації населення.Результати політики радянізації:покращення рівня життя найбідніших верств населення, розвиток економіки, , зростання незадоволення репресивними методами, підтримка населенням ідеє створення самостійної Української держави, вступ до ОУН.

№40 Напад нацистської Німеччини на СРСР. Рух опору.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина раптово напала на СРСР, почалося бомбардування міст. Напад на Радянський Союз розпочався згідно з планом «Барбаросса». План «Барбаросса» -кодована назва плану воєнної операції фашистської Німеччини проти СРСР, згідно з яким війна проти СРСР повинна була закінчитися перемогою в дуже короткий термін, до того як супротивник зможе мобілізувати та розгорнути свої головні сили. Згідно з планом гітлерівські війська складали 3 групи армій:«Північ», «Центр» і «Південь», які швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. 23-29 червня 1941р.-найбільша танкова битва початкового періоду війни в районі Луцьк- Броди-Рівне.Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Почав наступ на Київ,наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання»(11лилипня-22вересня 1941р), яка в результаті некомпетентного керівництва Сталіна закінчилася катастрофою для Південно-Західного фронту. Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні.Наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. Сталін наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках. Операції намітили в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках.Після трьох невдалих спроб прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони .4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку.22 липня 1942 p., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.В Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабілізації» — тягнеться до середини 1943 р.:поява штабів партизанського руху, які відбивали каральні акції фашистів,тримали під контролем цілі райони, здійсненню вали рейдові операції. Третій — «активних наступальних дій» — триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій. 30 травня 1942р при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. Створювалося партійне та комсомольське підпілля, міськкоми, партії, комсомоли, групи підривної діяльності.Активно діяли рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року партизани в окупаційній зоні підривали ешелони, залізничних мости. Крім радянської течії існувала ще й національна:оонівський рух(Бандера, Мельник), створення УПА, яка вела боротьбу проти німців та радянської влади: створювалися органи місцевого самоврядування, поширення самостійницьких настроїв, створення підпільних, партизанських, регулярних військових структур.