3. Хронологія розвитку пр у хх столітті: основні історичні віхи.

1900-1917 – Епоха формування підґрунтя: впровадження політичних реформ за допомогою ПР-методів, активізація і популяризація журналістських розслідувань та протидія за допомогою пабліситі.

1917-1919 – Перша світова війна: організована пропаганда як засіб підняття патріотизму мас, підтримки бойового духу, виховання потрібних режиму почуттів.

1919-1929 – Епоха економічного підйому: застосування принципів і практики пабліситі воєнного часу в економічних інноваціях і політичних іграх.

1930-1945 – Друга світова і епоха Рузвельта: вдосконалення і збагачення технологій ПР (велика депресія), активізація діяльності державних ПР-структур, диверсифікація ПР-інструментарію, ПРОПАГАНДА

1945-1965 – повоєнний період: широке визнання ролі ПР-комунікацій, поява потужних проф.. асоціацій, впровадження проф.. освіти, поява телебачення і його вплив на подальший розвиток МК.

1965-… - глобальне інформаційне суспільство: розвиток високих технологій, якісні і кількісні перетворення комунікативних каналів, глобалізація економіки, зміна пріоритетів і акцентів у ПР-діяльності.

БІЛЕТ №2

1. Зв’язки з громадськістю як засіб підтримки влади та формування масової свідомості в прадавніх цивілізаціях: давньоєгипетська, шумерська, ассирійська, вавилонська, еллінська, індійська, китайська, давньоамериканська (доколумбові цивілізації Центральної і Південної Америки), скіфська протоцивілізація (3-4 на вибір).

2. Праслов’янські пр комунікації у формі воєнної демократії (племінні збори — віче старійшин — вождь) та народне віче часів Київської Русі.

Міської ради — віча, яке, власне, було противагою княжої влади і формою «зворотного зв'язку», щонайменше активної та ефективної, ніж княжа воля. На думку істориків-русистів, віче найактивнішим було у роки феодальної роздробленості, і це цілком очевидно. Потужні князі створювали собі серед населення образ «государя-отця», що піклується про своїх підданих і заслуговує всілякої покори. Коли ж князів ставало багато, їх репутація зменшувалася пропорційно зростанню їх кількості, і населення вже могло використовувати можливість диктувати подібним правителям свою волю. Приміром, міські радники Новгорода і Пскова самі вибирали собі князів й примушували їх приносити присягу за умов, вигідних місту, а не правителю (в інших містах «покликання» князя населенням було простою формальністю). Нерідко віче приймало рішення, і змушувало його погодитися з ним. Одне з пізніх прикладів таких дій належить облозі Москви золотоординським ханом Тохтамишем в 1382 р., коли князь і бояри мали намір розпочати переговори з татарами, а народ вирішив оборонятися та змусив князя очолити оборону міста. «Зменшеним» аналогом міського віча був сільський сход, також у межах своєї компетенції який приймав певні рішення і доводивший їх до володаря того чи іншого села. Сільська громада мала повну владу над кожним її членом і несла за нього повну відповідальність, і вже цим постійно користувалися феодали, оскільки така влада дозволяла їм диктувати волю громаді загалом і реально отримувати з неї всі податки та збори. Тож не дивно, що влада громади проіснувала до Столипінської реформи 1906 р. Разом з тим представники міського чи сільського населення могли (формально) звернутися до князя з проханням чи звернутися до його правосуддя.

Віче, як інші форми народних зборів, вже під кінець XIV в. стало поступатися місцем абсолютній владі государів. Це ставалося під впливом Золотої Орди, залежною від якої Русь була у 1243-1480 рр. Росіяни-правителі багато чому навчилися у «диких» ординських государів у сфері формування іміджу. Так, з Орди була запозичена традиція проводити масові свята, які свідчать про єдність та порядок великої держави, узгодження дій всіх його підданих, єдине світосприйняття і ідеологію. Також було взято на озброєння риси «уніформізму»: для певних станів і окремих представників низки професій в Монгольській імперії і Золотій Орді існувала особлива форма одягу (наприклад, зачіска «бокка» для заміжніх жінок аристократичного походження, особливі пояса для воєначальників тощо.).