Екзаменаційний білет № 26

1. Простір і час як іманентні форми саморуху об'єктивної реальності.

Простір – зазвичай протяжність, час – тривалість. Простір та час мають свої власти­вості. Простір є тривимірним, та симетричним. Тобто, немає оборотних процесів, воно однорідне(кожна точка простору може бути взята за початок координат), простір ізо­троп­ний, тобто немає привілейованих напрямків, час – тривалість, він асиметричне, тобто необоротний. Час може розумітися по різному( циклічний час – календарі; пев­на симетрія – ряд процесів є оборотним; час може прийматися як стріла – тобто немо­ж­ли­во повернутися у минуле. Час відрізняється від вічності, вічність не змінюється і не має часу, вічність – це завжди теперішнє. Простір і час довго у історії розглядалися ок­ре­мо. Ці погляди підтримував Ньютон. Лейбніц по іншому підійшов до розуміння часу та простору, як до властивостей руху.

Прихильники реляційної концепції розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, утворених взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза цією системою взаємодій простір і час вважалися неіснуючими

В історії філософії існувало дві концепції або дві точки зору щодо простору і часу. Суть їх полягала у з'ясуванні питання: в якому відношенні знаходяться простір і час до матерії? Вони отримали назву - субстанційної та реляційної.

Субстанційна концепція. Вона склалася в руслі класичної механіки Ісаака Ньютона. Простір розглядалося як нескінченна порожня протяжність, що вміщає в себе всі тіла. Абсолютне час розглядалося як рівномірний потік тривалості, що не залежить від будь-яких процесів. Матерія існує сама по собі, вона як би «занурена» в простір і час. Відповідно відношення між простором, часом і матерією представлялося як відно­шен­ня між двома самостійними субстанціями.

Реляційна концепція (Лат. relativus - відносний). Вона зародилася в надрах діалект­тич­ної традиції - Аристотель, Р. Лейбніц, Г. Гегель; була ясно сформульована в діалект­тичному матеріалізмі і остаточно підтверджена теорією відносності Альберта Ейнш­тей­на , який розкрив безпосередній зв'язок простору і часу з рухомої матерією і один з одним. Фундаментальний висновок, який випливає з теорії відносності, говорить: прос­тір і час не існують без матерії, Їх метричні властивості створюються розподілом і взаємодією матеріальних мас, тобто гравітацією. Сам А. Ейнштейн, відповідаючи на пи­тання про суть своєї теорії, сказав: «Суть така: раніше вважали, що якщо яким-не­будь чудом усі матеріальні речі зникли б раптом, то простір і час залишилися б. Від­по­відно ж до теорії відносності, разом з речами зникли б і простір, і час ».

2. Лінійна та нелінійна філософія історії.

Философия истории интересуется направленностью исторического процесса. Древние греки воспринимали мир как завершенный космос с его гармонией и цикличностью. Везде они видели круговорот, касалось ли это космоса или человека. Христианская философия истории преодолевают античную идею круговорота. Приход Христа, его казнь, ожидаемость пришествия – это условные пункты истории, временности мире, который до своего грехопадения. Находился в царстве вечности (никто не умирал) и который, пройдет путь очищения от грехов, способен вернуться в вечность. Философию нового времени вырабатывается рациональные объявления хода истории процессов. Сам разум признается источником прогресса, поступательного от менее совершенного к более совершенному, движения общества. Время и ход истории считается линейными процессами. Марк считал, что последовательный прогресс общества от первобытного до рабовладельческого, феодального, капиталистического, коммунистического обеспечивается развитие производственных сил.

Христианская картина мира - идея линейной деградации, за исключением философских взглядов о Граде Божием св. Августина. Секуляризация исторического знания приводит к переосмыслению понятий мировой монархии, века и появлению новых - историческая эпоха, стадия или ступень, цивилизация, формация. Выдвигаются различные моно-факторы исторического процесса, который в позитивистском ключе понимается как прогресс всего человечества: мировой дух (раскрытие понятия свободы) в философии истории Гегеля, социальные отношения в социальном дарвинизме Г. Спенсера, производственные - в материализме Маркса.

3. Західна та східна моделі (парадигми) філософії.

Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона несе на собі карб культури даного народу, властивого йому способу сприйняття світу. Цим зумовлена відмінність однієї національної філософії, наприклад німецької, від іншої — французької. Однак, якщо європейська філософська думка в своїй основі все ж таки єдина (побудована на спільному корені — давньогрецькій філософії), то відмінність між європейською філософією та індійською й китайською суттєва. Деякі філософи європейської традиції стверджують, що всерйоз вести мову про китайську чи індійську філософію взагалі не можна. Вони не замислюються, що з позиції східної традиції так можна висловитись і про західну.    Між європейською філософією, з одного боку, та індійською і китайською філософіями — з іншого, існують відмінності.    Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між міфологією та філософією, релігією та філософією на Сході. Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно перепліталася з релігійними течіями. Зокрема, важко сказати, наприклад, чим є буддизм — філософією чи релігією. Даосизм і конфуціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформувалися в релігійні течії. У Європі ж, попри те, що в певні періоди (наприклад, у середньовіччі) філософія була тісно пов´язана з релігією, а протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинялася в релігії, а в Давній Греції була відокремлена від міфології. Європейська філософська традиція тісно пов´язана з наукою. На Сході такого зв´язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не знав теоретичної науки.    Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і соціально-етичної (Китай) проблематики, а в європейській філософії — вчення про світ (онтологія) і пізнання (гносеологія). Етичну і соціальну проблематику європейські мислителі також досліджували, але домінувала вона лише на окремих етапах розвитку і не в усіх системах. Третьою є відмінність суб´єктів філософування. В Китаї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайській та індійській філософії панують не особи (погляди окремих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше винятком, ніж правилом. Крім того, школа в європейській традиції — це не просто коментування поглядів учителя, а розвиток, зміна ідей.    Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже і філософію, екстравертною — націленою на оволодіння зовнішнім світом. Звідси зв´язок: філософія — наука — техніка. Остання і є практичним втіленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння світом. Індійську і китайську культури (особливо індійську) вважають інтравертними — спрямованими на оволодіння внутрішнім світом. Звідси вчення про медитації, практики морального самовдосконалення тощо.    Ці особливості філософських традицій можна пояснювати специфікою духу, психології народів Європи й Азії, але тоді постає запитання: чим зумовлена ця специфіка? Найприйнятнішим є соціально-економічне пояснення цих відмінностей. Цікаві думки про соціально-економічний лад східних деспотій належать К. Марксу і М. Веберу. Маркс назвав їх структуру азійським способом виробництва, який характеризують такі риси:    1. Основна виробнича одиниця — землеробська община, в якій панують натуральні економічні відносини. У «Капіталі» зазначається: «Простота виробничого механізму цих самодостатніх общин, які постійно відтворюють себе в одній і тій самій формі, і, будучи зруйнованими, виникають знову на тому ж самому місці, під тією ж самою назвою, пояснює таємницю незмінності азійських суспільств, яка перебуває в такому контрасті з постійним руйнуванням і новоутворенням азійських держав і швидкою зміною їх династій. Структура основних економічних елементів цього суспільства не заторкується бурями, що відбуваються в захмарній сфері політики».    2. Держава на Сході є верховним володарем землі. Економічною основою, на якій держава поєднала розрізнені общини в єдиний соціальний організм, були іригаційні роботи. Азійські деспотії утворились в долинах рік зі зрошуваним землеробством. Слабкий розвиток (порівняно з Грецією) товарно-грошових відносин, натуральна форма сплати податків, примусовість громадських робіт (будівництво доріг, іригаційних і воєнно-захисних споруд) — усе це сформувало особливості азійського способу виробництва.    М. Вебер зазначав, що міста на Сході, на відміну від міст Заходу, були швидше адміністративно-бюрократичними, ніж торгово-економічними центрами. Він наголошував на особливій ролі бюрократії в цих державах. (До речі, на думку деяких дослідників, риси азійської деспотії — слабкий розвиток товарногрошових відносин, домінування держави над суспільством, бюрократизація суспільства — були притаманні царській Росії, а пізніше — Радянському Союзу).    Ці особливості соціально-економічного ладу спричинили консерватизм суспільного розвитку Індії та Китаю, де одні й ті ж соціальні структури існували протягом тисячоліть. Консерватизмом азійських суспільств можна пояснити й те, що в розвитку філософії в цих країнах малопомітні будь-які зміни. Філософські системи незмінно існують протягом століть, розвиток відбувається, в основному, у формі коментарів до творів учителя — засновника школи. Низький рівень товарно-грошових відносин, домінування родинно-корпоративних зв´язків, деспотичний тип держави зумовили й слабкий розвиток особистості та її ролі в суспільному житті й культурі країн Сходу. Азійський спосіб виробництва перешкоджав і розвитку природознавства. Відомі значні досягнення китайської медицини, технічні винаходи, але теоретичної науки, подібної до тієї, основи якої заклала Греція і яка виникла в Європі в Новий час, Китай та Індія не знали.    Однак ця відмінність ще не свідчить про відсутність єдності, тотожності. Дослідників вражає не так відмінність, що цілком природно, як духовна єдність, спорідненість мотивів, настанов на світ, способів самоусвідомлення людини, що виявилися у східній та західній філософіях, а також в близьких їм за духом релігійних течіях. Це вражає тим більше, що давньогрецька, індійська та китайська культури практично не контактували, що філософія не є технічним знаряддям, яке легко передається від народу до народу. Німецький філософ Карл Ясперс (1888— 1969), який спеціально досліджував цю єдність, назвав період появи філософських традицій між 800 і 200 роками до н. е. «вісьовим часом історії», тобто часом, який повернув хід історії людства. На його думку, саме в цей час у різних кутках Землі в розвинутих цивілізаціях «людина усвідомила буття в цілому, саму себе і свої межі, їй відкривається страх перед світом і власна немічність. Стоячи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення і спасіння. Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі...»    Єдність різних філософських традицій, яка дає підстави вважати їх саме філософіями, виявляється в тому, що всі вони тяжіють до раціонального (заснованого на розумі) пояснення світоглядних проблем. І структура порушуваних проблем (онтологічна, гносеологічна, етична, соціальна), практично однакова.    Давньокитайський філософ Конфуцій (551—479 до н. е.) назвав мудреця двічі народженою людиною, порівняв пробудження до духовного життя з народженням. Ця духовна відкритість, жадоба пізнання, самопізнання і є найхарактернішою рисою всіх філософських традицій, а єдність пояснюється тим, що людина (давній грек, індус і китаєць), піднявшись до рівня особи, яка керується розумом, не могла задовольнитись традиційними відповідями на світоглядні проблеми і спробувала дати власні. Те, що в XX ст. ідеї індійської філософії завдяки старанням німецьких філософів Артура Шопенгауера (1788—1860) і Фрідріха Ніцше органічно ввійшли в європейську традицію, є ще одним свідченням їхньої суттєвої єдності.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 27.

1. Сутність, структура та історичні типи світогляду.

Залежно від специфіки формування та функціонування розрізняють буденний та інституалізований світогляди.

Буденний— сукупність поглядів на світ і покликання людини, які сформувались у певного народу, спільноти під впливом практичного життя і функціонують стихійно, без видимих

зусиль з боку тих, хто їх дотримується. (світосприйняття)

Інституалізований світогляд підтримується певними соціальними інституціями.

Світосприймання є стихійним, несистематизованим. А світогляд постає цілісною системою поглядів, яка свідомо формується і підтримується. Він є світорозумінням, інституалізованим формоутворенням, передбачає наявність певних соціальних груп, які свідомо поширюють його в суспільстві. У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський. А для повноцінного уявлення про філософію як тип світогляду необхідно з’ясувати її суттєву відмінність від міфології та релігії.

Міфологічний світогляд.

Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалися. Міфологія є світоглядомродового і нерозвинутого класового суспільства. Суб’єктом-носієм міфу є рід

або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Релігійний світогляд.

Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв’язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує.

Філософський світогляд.

Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По- друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія —абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи.

2. Методологія наукового пізнання.

наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована, пізнавальна діяльність - є складним багатокомпонентним процесом, що включає: 1) пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності; 2) об'єкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмети пізнання, які детермінуються об'єктом пізнання і виражаються в певних логічних формах. Водночас, наукове пізнання включає не тільки методи та засоби пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання та мовні засоби. Тому концепції, теорії, наукові гіпотези і таке ін. є не лише результатами, а й формами наукового пізнання, цілями, що спрямовані на досягнення істинного (достовірного), систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни й бути застосованим практично. Таким чином, наукове пізнання вирішує чітко окреслені завдання, що визначаються його цілями і, в свою чергу, детермінуються практичними потребами суспільства та потребами розвитку самої науки.

метод (у тій чи іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод - дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили і час, рухатись до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.

На кожному з рівнів наукового пізнання застосовуються свої методи. Так, на емпіричному рівні використаються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні – аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, історичний та логічний методи тощо.

Спостереження – це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об'єкта, що досліджується.

Основні функції спостереження такі:

– фіксація та реєстрація фактів;

– попередня класифікація фактів, вже зафіксованих на основі певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій;

– порівнювання зафіксованих фактів.

З ускладненням наукового пізнання дедалі більшої ваги набувають мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів. Внаслідок цього зростає роль теоретичного мислення у спостереженні.

Експеримент – це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку.

На відміну від простого спостереження, яке не передбачає активного впливу на об'єкт, експеримент – це активне вторгнення дослідника в природні явища, в хід процесів, що вивчаються. Експеримент – це такий вид практики, в якому практична дія органічно поєднується з теоретичною роботою думки.

Експеримент має свої специфічні особливості порівняно з іншими методами:

– експеримент дає можливість досліджувати об'єкти в так званому чистому вигляді;

– експеримент дає змогу досліджувати властивості об'єктів в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їх сутність;

– важливою перевагою експерименту є його повторюваність, завдяки чому в науковому пізнанні цей метод набуває особливого значення і цінності.

Опис – це зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних, індивідуальних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відомості про об'єкт.

Вимірювання – це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої, однорідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання. Основними функціями методу вимірювання є, по-перше, фіксація кількісних характеристик об'єкта; по-друге, класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Моделювання – це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об'єкта, що досліджується.

Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення об'єктів з деяких причин неможливе, ускладнене чи недоцільне. Розрізняють два основних види моделювання: фізичне і математичне. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль відводиться комп'ютерному моделюванню. Комп'ютер, який функціонує за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, демографічні процеси, інші кількісні параметри розвитку природи, суспільства, окремої людини.

Методи теоретичного рівня пізнання.

Аналіз – це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення.

Синтез – це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.

Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи пізнання. Пізнання предмета в його конкретній цілісності передбачає попереднє розчленування його на складові і розгляд кожної з них. Це завдання виконує аналіз. Він дає можливість виділити суттєве, те, що становить основу зв'язку всіх сторін досліджуваного об'єкта. Тобто, діалектичний аналіз є засобом проникнення в сутність речей. Але, відіграючи важливу роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності різноманітного, єдності різних визначень. Це завдання виконує синтез. Отже, аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу теоретичного пізнання.

Абстрагування – це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й, одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності. Зрозуміло, що абстрагування розчленовує, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Однак саме це і дає змогу більш глибоко вивчити окремі сторони предмета "в чистому вигляді". А отже, і проникнути у їхню сутність.

Узагальнення – це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об'єктів, здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

У процесі пізнання нерідко доводиться, спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція і дедукція.

Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція – це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.

Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Результати ідеалізації – не довільні. У граничному випадку вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретацію їх, виходячи з даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'язана з "мисленим експериментом", внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються чи узагальнюються закони їх функціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.

Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.

Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого.

3. Філософські школи стародавнього Китаю та Індії.

Зародження філософської думки у Стародавній Індії.

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:

1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;

2. поява товарно-грошових відносин;

3. виникнення держави;

4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;

5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед, кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» — це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кіш З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б смертна.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом.

З точки зору буддизму, СВІТ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм».

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні особливості:

1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

2. Своєрідність ставлення до Вед.

3. Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

5. Народження логіки.

6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Основні філософські школи Стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 28.

1. Предмет, структура та функції філософії.

Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини.

При визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією. Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

У структурі філософії можна виділити деякі найбільш значущі філософські напрямки:

• Матеріалізм - один з основних напрямків філософії, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття,природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне — вторинним.

• Ідеалізм - протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовний початок: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін.

• Емпіризм - напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму.

• Раціоналізм - філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди.

• Сенсуалізм - напрямок в теорії пізнання, згідно з яким відчуття й сприйняття — основна й головна форма достовірного пізнання.

• Ірраціоналізм - філософські течії, що проголошують верховенство почуттєвого начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття.

• Та інші

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій. Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років. Серед них:

— світоглядна функція, пов’язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

— загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

— пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

— прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

— критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

— аксіологічна функція з її вимогою дослідження об’єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

— соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

— гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль

інтелектуальної терапії.

— освітня функція, пов’язана з впливом філософії на свідомість людей.

2. Філософські проблеми антропогенезу.

Антропосоціогенез — історичний процес перетворення людини як антропоса, біологічної істоти, в члена суспільства, носія його основних, в першу чергу виробничих, етичних і естетичних стосунків.

Філософський світоглядний підхід був одразу орієнтованим не на віру, а на раціонально обґрунтовану думку і з моменту виникнення сучасної науки прагнув спиратися на об’єктивні дані наукових досліджень. Підготовча робота до наукової постановки питання про антропогенез була проведена англійським біологом Ч.Дарвіном (1809-1882), який довів, що біологічна еволюція на основі природного відбору поступово підвела ще тваринних предків людей до виникнення праці як способу взаємодії з природним середовищем, і це стало надалі головним фактором подальшої еволюції. Пізніше на цій ідеї досить виразно наголосив Ф.Енгельс, робота якого “Роль праці у процесі перетворення мавпи в людину” була вперше опублікована у 1896 році, тобто вже після смерті автора. З тих пір, як були оприлюднені ці думки, “трудова” гіпотеза антропосоціогенезу стала найбільш поширеною й краще обґрунтованою за інші. Численні відомі на сьогодні знахідки викопних істот і супроводжуючих їх знарядь, які вони використовували, дали змогу приблизно відтворити процес еволюції від самих давніх предків людини до людини сучасного типуЗвичайно, появі перших гомінідів (австралопітек) передували інші тваринні предки, що стояли на більш низькому рівні розвитку. Прибічники “трудової” гіпотези вважають, що подальші фізіологічні зміни гомінідів відбувались переважно під впливом пристосування не до зовнішніх природних умов, а до трудового процесу.

Трудова концепція походження людини не є єдиною серед учених і філософів. Один підхід належить французькому філософу й науковцю П’єру Тейяру де Шардену, який викладений був у його книзі “Феномен людини”. Виникнення людини автор розглядає в контексті загальнокосмічного еволюційного процесу від стадії “дожиття”, через стадію “життя” і до “феномена людини”. Людина, як носій свідомості, є лише концентрованим втіленням духовності, котра іманентна космосу одвічно. В “тканині універсуму” є дві рівноправні сторони: фізичне й духовне. Отже духовне є скрізь у всесвіті, однак тільки в людині воно отримує психічну форму. У ході еволюції, від клітини до мислячої тварини, так само як до того від атома до клітини, безперервно продовжується один і той же процес психічної концентрації, котрий потім стрибкоподібно завершується перетворенням суб’єкта. У природу, у світ, каже Тейяр де Шарден, людина увійшла безшумно, непомітно, завдяки універсальній і довгочасній підготовці і тому так важко було науці зафіксувати появу “феномена людини”.

Другий підхід належить американському філософу й соціологу Льюісу Мемфорду (1895 р.н.). Автор вважає, що визначення людини як тварини, котра використовує знаряддя праці, фіксує тільки нинішній зв’язок людей з технікою і перекидає цей факт також і у давнину, щоб показати роль знарядь праці у антропогенезі. Мемфорд вважає, що не було нічого унікально людського в стародавній технології до тої пори, доки вона не була видозмінена лінгвістичними символами, соціальною організацією й естетичними задумами. На цій стадії виробництво символів значно обігнало виробництво знарядь і в свою чергу сприяло розвитку більш яскраво вираженій технології. Завдяки надзвичайно розвиненому, постійно активному мозку, людина мала більшу розумову енергію, ніж їй потрібно було для виживання на чисто тваринному рівні.

Каждый человек является представителем биологического вида homo sapiens (человек разумный). Несмотря на то что биологически он в определенной степени уникален, его биологическую природу нельзя абсолютизировать, она представляет собой лишь предпосылку формирования собственно человеческих качеств, выделяющих его из совокупности других живых существ. К таким качествам, отличающим его от животных, можно отнести следующие:

животное приспосабливается к среде — человек способен приспосабливать среду к себе;

животное действует, подчиняясь физиологическим потребностям, — человек может преобразовывать природу, следуя общественным потребностям;

животное не может изменить способ и среду существования — человек способен распространять свое присутствие в новые для него области природы (водная, подводная, подземная, воздушная, космическая);

животное пользуется орудиями труда эпизодически — человек создал огромную индустрию производства средств производства;

животное руководствуется инстинктами и непосредственным чувственным восприятием окружающего мира — человек обладает сознанием, разумом, мышлением, воплощающимися в системе научного познания;

животное стремится к непосредственной полезности своих действий — человек может создавать нравственные и эстетические ценности, имеет способности к творчеству.

Вышеуказанные отличия человека от животного характеризуют его природу; она, будучи биологической, не заключается в одной лишь природной жизнедеятельности человека. Он как бы выходит за пределы своей биологической природы и способен на такие действия, которые не приносят ему никакой пользы, ему свойственен альтруизм, он различает добро и зло, справедливость и несправедливость, способен к самопожертвованию и к постановке таких вопросов, как“Кто я? ”, “Для чего я живу? ”, “Что я должен делать? ” и др. Человек — не только природное, но и общественное существо, живущее в особом мире —в обществе, которое социализирует человека. Он рождается с набором биологических черт, присущих ему как некоторому биологическому виду. Человеком же разумным становится под действием общества. Он научается языку, воспринимает общественные нормы поведения, пропитывается общественно значимыми ценностями, регулирующими общественные отношения, выполняет определенные общественные функции и играет специфически социальные роли.

Все его природные задатки и чувства, включая слух, зрение, обоняние становятся общественно-культурно ориентированными. Он оценивает мир по законам красоты, развитой в данной общественной системе, действует по законам нравственности, которые сложились в данном обществе. В нем развиваются новые, не только природные, но и социальные духовно-практические чувства. Это прежде всего чувства социальности, коллективности, нравственности, гражданственности, духовности.

Все вместе эти качества, как прирожденные, так и приобретенные в социуме характеризуют биологическую и социальную природу человека.

3. Об'єктивний ідеалізм Платона.

Платон считается первым древнегреческим философом, создавшим целостную философскую систему, объединившую онтологию, гносеологию и антропологию. Философское учение Платона обнимает широкий круг вопросов: о бытии, о мире и его происхождении, о душе и познании, об обществе и т.д. Философию Платон понимает как учение о сущем, том что является постоянным в окружающем мире. Мир чувственных вещей непостоянен и изменчив: материальные вещи возникают и погибают, изменяются и движутся, в них нет ничего прочного и истинного. Постоянными, вечными и неизменными являются идеи (эйдосы) материальных предметов. Идея - это сущность предмета, отделенная от него, «вынутая» из человеческого сознания и помещенная в некий идеальный мир, где собраны все идеи всех предметов. Любая материальная вещь является лишь материальным отображением идеи данной вещи. Например, лошади рождаются и умирают, но они лишь являются воплощением идеи лошади, которая вечна и неизменна. Идея - образец, модель, по которой создаются, «копируются» предметы. Материальный мир образуется из соединения «идеи» и «материи», того, что придает «идее» оформленность и вещественность. Платон считает, что первичен именно мир идей, мир идей вторичен. Поэтому его называют создателем первой в мире идеалистической системы. Антропология. Философ традиционно выделяет душу и тело в человеке. Тело смертно - душа бессмертна. Душа - это «эйдос», сущность человека. Назначение тела - быть временным вместилищем души (тюрьма души). Душа состоит из трех частей - разумной (ведущей), аффективной (страстной) и вожделеющей. Изначально было сотворено определенное количество душ (сколько звезд на небе). Это число неизменно. После смерти и воздаяния за грехи душа сама выбирает себе будущую жизнь, правда, попадая в тело она это забывает. Души вселяются как в тела людей, так и в тела животных и растений в зависимости от того, насколько разумной части души удалось победить низшие. Души=идеи первоначально находились в идеальном мире и созерцали сущности=идеи всех предметов. Попав в материальные тела, они все забыли. Отсюда, по Платону, знание есть не что иное как припоминание того, что они созерцали ранее. Именно поэтому Платон столь парадоксально трактует смерть как благо - особенно для философа, стремящегося познать сущее.

Білет №29

1.Основне́ пита́ння філосо́фії — термін марксизму; питання про первинність ідеї або матерії.

Ставлячи це питання, діалектичний матеріалізм вирішує його однозначно на користь первинності матерії. Відповідно, марксизм поділяє всю попередню філософську думку на дві основні течії: матеріалізм та ідеалізм. У стародавні часи розглядали і зворотну сторону основного питання філософії: «Чи можна пізнати світ?» Відповідно, хто ствердно відповідав на цей запит — називались гностиками, хто спростовував можливість пізнання існуючого — називались агностиками.

Основне питання філософії має різне вирішення: матеріалістичне, ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне. Потрібно зазначити, що в рамках основного питання філософії по-різному вирішується і питання, що саме розуміти під матеріалістичним, а що під ідеалістичним. Саме цим пояснюється те, що існують різні форми матеріалізму (наприклад, вульгарний, споглядальний, метафізичний тощо) та ідеалізму (об'єктивний, суб'єктивний).

По-різному філософи відповідають і на питання про можливість пізнання світу. Послідовний матеріалізм доводить, що світ в принципі можна пізнати. Найвищим критерієм і гарантом цього є практика. Об'єктивні ідеалісти зосереджують увагу на пізнанні людської свідомості через пізнання відчуттів, понять тощо. Течія, представники якої в принципі заперечують можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності, дістала назву агностицизму.

Основне питання філософії дає можливість правильно орієнтуватись в історико-філософському процесі, визначати сутність будь-якої філософської системи. Основне питання філософії підкреслює, що всі явища світу умовно поділяються на дві основні сфери — матеріальну і духовну. Вони утворюють єдність — дихотомію, якою характеризується все, що існує у світі. Ці сфери нерозривні, але, кожна має свою специфіку і займає своє місце, відіграє свою роль. Матеріальній сфері належить вирішальна роль лише в кінцевому розумінні, вгносеологічному плані. Значення основного питання філософії і в тому, що, поширюючи його на розуміння суспільного життя, воно дає основу для матеріалістичного розуміння історії.

Якщо матеріалізм та ідеалізм виражають два протилежні підходи до розуміння природи світу і людської сутності, то не менш важливим питанням філософського світогляду є питання про те, в якому стані знаходиться світ, чи розвивається він і людська сутність, чи вони незмінні. Це питання про рух і розвиток. В залежності від вирішення цього питання теж виникають дві протилежні концепції — діалектика як вчення про розвиток, і метафізика, яка заперечує або спотворює розвиток. Був час, коли деякі філософи (наприклад, Парменід) вважали буття абсолютно нерухомим. Проте пізніше, з розвитком науки і практики, коли рух і розвиток стало неможливо заперечувати, поширення набули метафізичні підходи, які спрощено, однобічно їх тлумачили. Тому звичайно говорять про дві концепції розвитку — діалектичну та метафізичну.