20.2 Соціальна сфера життєдіяльності суспільства

Социальная сфера — это отношения, которые возникают при производстве непосредственной человеческой жизни и человека как социального существа.

В социальной философии и социологии — это сфера жизни общества, включающая в себя различные социальные общности и связи между ними. В экономике и политологии под социальной сферой часто понимают совокупность отраслей, предприятий, организаций, задачей которых является повышение уровня жизни населения; при этом к социальной сфере относят здравоохранение, социальное обеспечение, коммунальное обслуживание и т.д.

Социальная сфера включает в себя различные социальные общности и отношения между ними. Человек, занимая определенную позицию в обществе, вписан в различные общности: он может быть мужчиной, рабочим, отцом семейства, городским жителем и т.д.

Социальная сфера – есть сфера взаимоотношений социальных групп (классы, социальные слои, национальные общности) по поводу социальных условий их жизни и деятельности, касающихся: условий труда, быта, образования, здравоохранения, социального обеспечения, уровня и качества жизни людей:

- здоровые условия производственной деятельности,

- необходимый уровень жизни всех слоев населения,

- решение проблем здравоохранения, народного образования, социального обеспечения,

- соблюдение социальной справедливости (в труде и в распределении материальных благ)

- разрешение противоречий, возникающих из социального расслоения общества),

социальная сфера связана с удовлетворением особых социальных потребностей, направленных на воспроизводство и развитие жизненных сил человека.

Возможности удовлетворения социальных потребностей зависят от:

- социального положения человека, его социальной группы;

- характера существующих общественных отношений;

- уровня развития государства..

Степень удовлетворения социальных потребностей определяет:

1. Уровень жизни человека – обобщающие показатели достигнутого уровня благосостояния людей;

2. Качество жизни человека (семьи, социальной группы и т.д.) – обобщающие показатель достигнутого уровня эффективности функционирования социальной сферы.

20.3 Реалізм, номіналізм, концептуалізм у філософії Середньовіччя

Центральна проблема дискусії між реалістами та номіналістами — природа загальних понять.

Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсали) існують реально як сутності речей.

Реалісти —Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму.

Номіналізм (лат. nomen — ім’я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсали існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Номіналісти — Вільям Оккам— вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму. Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова сущого, що постала в концепції Аквінського, зумовлена різним способом втілення ідеї — форми. Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу. Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнання. Для реалістів пізнання — осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання . Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей.

Проміжне становище між номіналісти і реалістами зайняли концептуалісти. Вони говорили, що універсалії реально не існують ні в речах, ні без речей, бо вони - лише концепції, що створюються нашим розумом про речі та явища навколишньої дійсності. Фома Аквінський, намагаючись примирити проблему універсалій з церковним ученням про Бога, пропонував прийняти, що універсалії існують в пам’яті Бога до виникнення речей, а після створення світу - в самих речах і, нарешті, з’являються в розумі людини та її словах.

25.

1. Історичне формування науково-філософського поняття матерії. Матерія і рух.

Вже в далекий час допитлива думка людей прагнула встановити якісь єдині закони функціонування природи і суспільства, вказати у вченні про природу якесь єдине нача­ло всіх речей і явищ. Так, наприклад, у Стародавній Індії виникли думки, що всі тіла скла­даються з чотирьох елементів: вогню, повітря, води і землі. Різні комбінації їх ут­во­рюють предмети природи. Більш високо розвинена наукова думка була в Стародав­ній Греції. Фалес, наприклад, вважав, що первинноюнезмінною субстанцією (основою) всіх речей є вода. За Анаксімандром, такою незмінною субстанцією є невизначений по­чаток - Апейрон, а з точки зору Анаксімена, першоосновою всього може бути тільки повітря. Різна щільність останнього пов'язана з появою води, каменів і т. д. Для Герак­літа первоначалом всього служив вогонь. Очевидно, що всі теорії є матеріалістичними, а також поняття «матерії» зводилося до певної речовини, або ряду речовин. Але при такому підході, при визначенні матерії в якості будівельного матеріалу автоматично виключало вихід за межі уявлень про неї, що обмежувало подальше пізнання.

Помітний слід у розвитку вчення про матерію залишили мислителі Стародавньої Гре­ції, а особливо Демокріт - родоначальник атомістичної вчення про навколишній світ(предмети складаються з найдріб­ні­ших неподільних частинок – атомів). Первинна субстанція - атоми рухаються в порожнечі, і їх різні поєднання – матеріальні речі. Зни­щення речей, по Демокріту, означає лише їх розкладання на атоми. У самому понятті атома міститься щось спільне, притаманне різним тілам. Проте це вчення не розкри­ва­ло повністю поняття матерії. Демокріт ототожнював матерію та речовину.

Рух — не що інше як всезагальний спосіб буття матерії. Сам рух тлумачиться як взаємодія. Структурність матерії, існування в ній певного типу матеріальних систем припускає як внутрішню, так і зовнішню взаємодію відносно кожного відокремленого об'єкта. Вза­ємодія приводить до зміни його властивостей, відношень, станів. Всі ці зміни в їх найзагальнішому вигляді є невід'ємною характеристикою матерії, її атрибутом. В мате­ріалістичній філософії вони називаються рухом. Рух — це не тільки будь-які зміни вза­га­лі, а й всілякі взаємодії матеріальних об'єктів, перехід їх станів.

Матерія існує тільки в русі. Через рух і лише завдяки йому вона виявляє себе. Не­мо­ж­ливо знайти жоден об'єкт, який би не перебував у русі. Рух є способом існування ма­те­рії. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії без руху, як і руху без матерії. Будь-який матеріальний об'єкт існує завдяки тому, що в ньому відтворюються певні типи ру­ху. За умови їх знищення об'єкт припиняє існування, переходить в інші об'єкти, які, у свою чергу, характеризуються певним набором типів і форм руху. Інакше кажучи, рух внутрішньо властивий матерії.

Рух матерії різноманітний за виявом й існує в різних формах. Першу наукову класи­фікацію форм руху матерії дав Ф. Енгельс. У працях "Анти-Дюрінг" і "Діалектика при­ро­ди" він назвав такі: механічну, фізичну, хімічну, біологічну та соціальну форми. Сьогод­ні вчені пропонують вважати особливими формами руху геологічні та планетарні змі­ни. Для обговорення висунуто і питання про специфічну комп'ютерну форму руху ма­те­­рії. Всі вони якісно відрізняються між собою. Кожна з форм має конкретний матері­аль­ний носій і характеризується особливими

2. Істина в філософії. Багатомірність характеристик істини. Критерій істини.

Метою пізнання є істина. Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань.

Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.

Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості.

Істина є правильне відображення суб 'єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка – це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істинне (цю думку треба спростовувати). Основна проблема теорії істини – як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою.

Об'єктивна істина – це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини.

Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації..

В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин.

Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.

Конкретність істини – це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: «Корисний чи шкідливий дощ?» – отримаємо відповідь – «і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.

Вимога гнучкості понять невід'ємна від вимоги конкретності поняття істини. Будь-яка наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинним в інших.

Лише практика є критерієм істинності наших знань. Тільки на основі практики людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає можливість її установити, Якщо висновки, зроблені на основі наших знань, підтверджуються практикою, то ці знання істинні. Існують різноманітні форми перевірки знань. Це і лабораторний експеримент, що підтверджує чи заперечує гіпотезу вченого, та ін..

Відносно критерію істини в історії філософії і науки висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з них:

– Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що ясність і очевидність можуть ввести в оману

– Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема, Фейєрбах стверджував: "Там, де починається чуттєвість, закінчується будь-яка суперечка

– Прагматизм (від гр. pragma – справа, діяльність) вважає істинними ті думки, які корисні, ведуть до успіху, краще "працюють" на нас. Те, що служить людині для досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним. Прагматизм ототожнює практику з відчуттями людини, заперечує достовірність наших знань про світ. Виходить, що людина є повним невігласом щодо законів світу. Світ – це хаос відчуттів та переживань, він позбавлений внутрішньої єдності й не підвладний розумовому пізнанню.

– Як критерій істини висувалася загальнозначимість. Здавалося б, на перший погляд, що цей критерій має бути переконливим, адже якщо одна людина може помилятися, то мільйони людей, тим більше протягом багатьох поколінь, помилятися не можуть. Але і цей критерій не здатний відрізнити істину від помилкового знання. Наприклад, мільйони вірують – хто в Христа, хто в Аллаха, існують світові релігії. Яка ж з них істинна? Прибічник кожної з них вважає істинною свою позицію.

– Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.

2. Матеріалістична сутність монізму та пантеїзму Б. Спінози, його вчення про єдину субстанцію, її атрибути та модуси.

Моні́зм — теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними, врешті зводяться до єдиного джерела. Для розуму, що не рефлектує, у світі існує практично нескінченне число типів субстанції: камінь, дерево, скло, сіль, цукор здаються глибоко та очевидно різними речовинами.

Пантеїзм (англ. pantheism, грецьке: παν — усе і θεός — Бог) — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це — вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества.

Матеріалістичний монізм (наприклад, монізм Демокрита чи Гобса) зводив свідомість до матерії, подаючи ментальні процеси як тілесні реакції. Прикладом, відчуття світла вважали простою реакцією сітківки ока та зорового нерва на промені світла.

На відміну від цього ідеалістичний монізм (наприклад, монізм Платона, Геґеля, Бредлі, Ройса) зводив матерію до свідомості — або через аналітичне розчленування «матеріальних» речей на відчуття, або показуючи, що просторовий світ є внутрішньо суперечливою конструкцією, і лише розумне може бути реальним. До цього погляду близький пантеїстичний монізм Спінози, за яким свідомість та матерія суть прояви єдиної субстанції, що лежить в їхній основі.

З точки зору Б. Спінози (1632 - 1667 рр.), світ – це нескінченна при­рода, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, во­но є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Во­на вічна і незмінна, їй властива ідея збереження.

Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, во­но відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзміу Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а роз­чиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої приро­ди. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнан­ня світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мис­лення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французь­кий вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

Атрибут

Атрибут — то, что составляет сущность субстанции, её фундаментальное свойство. Нам известно только два атрибута — «протяжение» и «мышление», хотя их может быть бесконечное количество. Атрибуты совершенно независимы, то есть не могут влиять друг на друга. Однако как для субстанции в целом, так и для каждой отдельной вещи выраженность существования через атрибут протяжения и мышления согласуются: «Порядок и связь идей те же, что порядок и связь вещей».

Все суще, оскільки воно існує в Богові і через Бога, на думку Спінози, пройняте абсолютною необхідністю. Свобода полягає в усвідомленні цієї необхідності. Тіла і думки для Спінози є модусами (конечними утвореннями) двох атрибутів субстанції — протяжності та мислення. Вони породжені Богом. Звідси висновок: «порядок і зв’язок ідей той самий, що й порядок і зв’язок речей». Іншими словами, в природі Бога, який поєднує протяжність і мислення, слід шукати причину того, що математичні конструкції світу відповідають реальній структурності цього світу. А оскільки душа людини, за Спінозою, є частиною безкінечного розуму Бога, то і для неї порядок ідей відповідає порядку речей. Так він пояснював збіг математичних істин людини та онтологічної структури світу.