19.3 Схоластика як обгрунтування, захист і систематизація теології

Схоластика (лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. У розвитку схоластики існує два періоди:

1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов’язані з неоплатонізмом (августиніанство).

2. З XIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Схоластика, особливо її розвинута форма — томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ’я, які розійшлись у XII ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ’ї домінує патристика. Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:

— «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;

— «рослинне царство», де форма виступає як рослинна душа;

— тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;

— людина і розумна безсмертна душа.

Форма як організуючий принцип по-різному пронизує матерію на цих рівнях — від зовнішньої форми до розумної душі, яка існує окремо від тіла і яка є безсмертною на відміну від рослинної і тваринної душі. Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.

20.1 Філософські мотиви у творчості т.Г. Шевченка

Світоглядна позиція українського романтизму характеризує творчість Тараса Пантелеймона Куліша яких єднала не лише романтична історіософія основі христової віри — Біблії, звідки вони черпали мотиви, образи, символи, паралелі, а й екзистенційно-антропологічний напрям розгляду світоглядних проблем, що властивий українській філософській думці.

Так, основною світоглядною рисою Т. Шевченка є антропоцентризм, згідно з яким людина — центральна, найвища мета Всесвіту. Природу, історію, культуру — все суще він сприймав тільки крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Тому в його творчості, наприклад, природа — живе єство, найдосконаліше дзеркало людських переживань. Тому шевченківський чуттєво-емоційний поетичний образ України і став основою теоретичних зусиль щодо розробки філософії української ідеї.

Екзистенційний антропоцентризм Шевченка забарвив і його ставлення до релігії, у якій він заперечував усе те, що робить з неї абстрактну силу, байдужу до проблем живої конкретної людини. Виступав він протии забобонів, проти «пролиття крові і сліз» в ім’я релігійних цілей (тобто проти релігійних воєн, інквізиції), проти «нелюдського» ставлення церкви до деяких гріхів тощо. Він застерігав від пасивності, закликав не покладатися у всьому лише на Бога.

Материалистическим взглядам Шевченко свойственны элементы диалектики. Природу и общественную жизнь он рассматривал в процессе постоянного изменения и развития, постоянного отмирания от старого и возникновения нового. Хотя он не распространял материализм на общественную жизнь, однако историю общества трактовал как историю борьбы народных масс за свое освобождение.

Шевченко революционную борьбу против самодержавно-крепостнического строя объединял с изобличением религии и церкви. Он рассматривал церковь как орудие духовного гнета трудящихся эксплуататорскими классами, как основную опору крепостничества и царского самодержавия. Шевченко показал тесную связь религии с самодержавием, критиковал католическую церковь, в частности Ватикан, с которым он связывал "кровь, пожары, все зло в мире". Он гневно осуждал Папу Римского и колонизаторскую политику католической церкви по отношению к украинскому народу. Понимая несовместимость науки и религии Шевченко считал орудием борьбы против религиозного мракобесия образованность народа, в первую очередь распространение грамотности.