414. Пожвавлення нац. Руху наприк. 80-х рр. Хх ст. Формув. Багатопартійної с-ми

Новий етап розвитку демократичних процесів в Україні був пов'язаний з початком формування багатопартійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об'єднанням був Народний рух України за перебудову (згодом словосполучення "за перебудову" було вилучено з назви організації). Його поява відображала необхідність економічного і політичного реформування суспільства, нац. відродження України. У лютому 1989 р. "Літературна Україна" опублікувала проект програми НРУ, розроблений ініціативною групою, до якої увійшли представники Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. А вже у вересні того ж року, незважаючи на опір властей, відбувся Установчий з'їзд Народного руху, головою якого було обрано поета І.Драча. Цей широкий суспільно-політичний рух об'єднав різні політичні сили: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму. То був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих громадян на ґрунті боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України.

Після того, як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про "керівну і спрямовуючу" роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. У квітні 1990 р. на базі Української гельсінкської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета діяльності якої — Українська незалежна соборна держава. Очолив Л. Лук'яненко. У наступні місяці відбулися установчі з'їзди Української християнсько-демократичної партії (лідер — В.Січко), Соціал-демократичної партії України (А. Павлишин, А.Носенко), Укр селянсько-демократичної партії (С.Плачинда, В.Щербина). У вересні 1990 р. створено Партію зелених України, очолену Ю.Щербаком, яка виступала за збереження природи, культурної та історичної спадщини укр. народу. Наприкінці того ж року оформилися Демократична партія України (Ю.Бадзьо) та Партія демократичного відродження України (В.Гриньов, О.Ємець, В.Філенко). Всього до 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань, переважна більшість яких або стояли на державницьких позиціях, або еволюціонували до них.

Нові партії були слабкі організаційно та матеріально і не могли реально конкурувати з КПРС. Значно послаблювала демократичні партії боротьба за лідерство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим, саме вони стали силою, яка повела рішучу боротьбу проти монополії компартії на владу.

416. Українські дисиденти, їхні програмні цілі та діяльність

Дисиде́нтський ру́х — активні дії громадян, не згодних з панівною ідеологією влади. Його учасники в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність. Загалом в українському дисидентському русі можна виділити чотири основні напрями:

• самостійницький (найрадикальніший) – виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу Наприкін. 1950-х років у західноукр. областях виникали нелегальні організації, серед них виділялася Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була (1958 р.). Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, виступала за реалізацію статей республіканської і союзної кон­ституцій, які передбачали вихід України зі складу СРСР. Однак у 1961 р. організацію було викрито, її членів — І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича та керівника (Л. Лук’яненко) — засуджено, керівника. Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) та Українського національного фронту (1967). У результаті кількох чоловік було розстріляно (І. Коваль, Б.Грицина, М.Проців), багатьох засуджено на тривалі строки ув'язнення. Яскравими представниками цього напрямку були також історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, поет В.Стус, письменник Г.Снєгірьов, літературний критик Є.Сверстюк.

• національно-культурницький, (шістдесятники І.Дзюбата, І.Світличний, М.Коцюбинська, 3.Франко) базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

• правозахисний – виступали на захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів. Представники: генерал П.Григоренко (рішуче й послідовно обстоював права кримськотатарського народу, репресованого комуністичним режимом), інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глушман.

• релігійний – що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс

До методів боротьби відносять: самвидав (поза цензурне видання творів, В. Чорновіл у Львові – журнал «Укр. вісник»), акції протесту, створ. правозахисних організацій, страйки, написання протестів, відкритих листів, поширення листівок.