417. Лібералізація сусп. Життя в Укр. Сер. 50-х – поч. 60-х рр. Хх ст. Шістдесятники

З приходом до влади Хрущова (1953-1964) починається етап десталінізації та деякої лібера­лізації (відлига) суспільного життя (ліквідація воєнних трибуналів, розширення прав України в ек. питаннях, висування місцевих кадрів на керівні посади, зм. русифікації, засудження політики Сталіна, розвиток освіти та науки).

Шістдесятники (В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Л.Костенко, літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, художники П.Заливаха, А.Горська, кінематографісти Ю.Іллєнко, Л.Осика, журналіст В. Чорновіл)— назва нового покоління рад та укр. нац. інтелігенції, що ввійшла в к-ру та політику СРСР в др. пол. 1950-х — поч. 60-х рр. ХХ ст у період тимчасового послаблення кому­ністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960-1970-х років ХХ ст. «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (др. пол 1980-х-поч. 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також пред­ставників нового покоління комун еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ па шістдесятників. До них почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух

412. Зовнішньополітична діяльність незалежної України

Україна навіть у складі СРСР, частково була причетною до міжнар. політики (визнання її у 1945 р. членом-фундатором ООН). Ставши незалежною, Укр. держава розпочала новий етап у зовнішньо­політ. діяльності, спрямований на перетворення її у рівноправний суб'єкт міжнар. співтовариства.

Осн. принцип зовнішньополітичної стратегії України був закладений ще Декларацією про державний суверенітет. Наступним кроком ста­ли "Основні напрямки зовнішньої політики Укр", схвалені ВР 2 липня 1993 р. Осн. чинники зовн. політ. курсу України: від­критість зовн. політики, співробітництво з усіма зацікавленими партне­рами, уникнення залеж­ності від окремих дер­жав; засудження війни як знаряддя нац. Полі­тики, дотримання принципів взаємоповаги, рі­вноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; засудження практики подвійних стандартів у міждержавних відносинах.

Перші кроки України на міжнародній арені в значній мірі були зумовлені прагненням вийти з-під нав'язливого впливу Росії, яка не могла побороти імперський комплекс "старшого брата". Важливою подією на шляху євро­пей­ської інтеграції України, свідченням її неза­леж­ної й рівноправної міждержавної політики стало підписання Президентом Кравчуком 26 лютого 1992 р. у столиці Фінляндії Гельсінського за­ключ­ного акта. Головним принципом цього доку­мента було положення про відсутність тери­торіальних претензій та непорушність кордонів.

Укр. держава на весь світ проголосила про своє прагнення стати без`ядерною країною. Але відмовляючись від ядерного потенціалу, Україна прагнула здобути тверді міжнародні гарантії своєї безпеки, державної цінності. 16 листопада 1994 р. ВР ухвалила рішення про приєднання Укр. до ДНЯЗ (Договору про нерозповсюдження ядерної зброї). У1996 р. Укр. держава виконала взяті на себе зобов'язання, остаточно позбувшись ядерного арсеналу. Та­ким чином Україна стала першою країною, яка відмовилася від ядерної зброї, зробивши крок до без'ядерного майбутнього світу. Отже, посту­пове повне входження в європейські та світові міжнародні процеси є першочерговим зав­дан­нями зовнішньополіт. курсу України. Пе­ребу­ва­ючи в Європі географічно й історично, ми зо­бо­в'язані стати європейською країною фактично.