1 Для його гибель поляк вготовляв?

Марина закликає Францішка до чесності перед самим собою: вимагає його визнати вину за ті злочини, що їх він чинив - як староста Переяслава - свідомо або несвідомо:

Ти в сім винен, ти в сім винен! - Бо ти старший у всім Переяславі.

Між тим в Переяславі жидова На одкупі церкви святії держить,

Ксьондзи на людях їздять до костьолу,

І кожен день десятки неповинних В тортурах або з голоду здихають...

Весь Переяслав стражда і бідує,

А ти старший у всім Переяславі!

Ратуючи перед Францпнком за правду, за справедливість у ставленні до українців, вона, коли надходять ті, хто мали розправитися зі старостою на чолі з Семеном Герциком, відверто говорить Герцико- ві, який вбачав у ній свою наречену:

Коли його заб'єш, я жить не хочу!

Бий нас обох!.. Бий, ласкав будь, Семене.

На зізнання Семена, що він заради Марини вступив у змагання з ворогом, Марина обурено вигукує:

0 душа нікчемна!!!

Так ти не за своїх братів недолю,

Не за родину шаблю піднімаєш - За дівчину, паскудний бахур!.. Знай же,

1 всі ви знайте, добрі люде. Правду Скажу вам перед смертю. Я Семена І не люблю, ніколи і не хочу

Любить! От мій Францішек милий, любий,

Із ним. радніша вмерти. Брате, чуєш? f

Я діло сповнила своє, сповняй же ?

І ти своє!

(Обіймає Францішка)

Убийте нас укупі!

Чому саме такий вибір здійснює Марина: адже із загибеллю милого закінчується і її існування?

М. Костомаров вважає, що людина виявляє себе особистістю лише за умови, коли утверджує себе як громадянин: романтичний герой у М. Костомарова ніколи не дорівнює безликому обивательському щастю: він завжди індивідуальний, максимально напружений, що не дозволяє йому усереднюватися до рівня інших.

Лисенко і Францішк гинуть у двобої: Францішк від Лисенкової шаблі, а Лисенко - від ран, що їх отримав у цьому двобої. Однак обидва вони в передсмертну хвилину приходять до розуміння доконечної необхідності примирення між їхніми народами. Якщо Францішк проголошує: Помремо братами. Друже!

Дай руку, і нехай в примир'ї нашім Примириться із Польщею Вкраїна!.. то Лисенко розвиває цю думку своїм передсмертним вчинком, висловленим у наказі побратимам:

Народе православний!.. Знайте всі,

Що і вояк мусить бути чоловік - ;

І християнин... Усіх ляхів Повипускайте завтра вранці... Хай Ідуть собі із Богом до родини...

383

Цвіт народу, люди високих вчинків, підкреслює М. Костомаров, залишають заповіти, краса яких велика настільки, що саме поривання до неї здатне приносити народам щастя. Нехтування цією красою - як і цими заповітами - означає самовідкидання народу в прірву безвиході, адже будь-яке протистояння, надто мілітарне - ніколи не належить до явищ позитивних, до добра. Добро, заповідане обранцями певних народів, має стати для цих народів керівництвом до чину, до дії. ф "Кремуцій Корд", 1849 р. - драма, опублікована 1862 р. У творі письменник звертається до римської історії, часу правління імператора Тиверія (Тиберія) (42 до н. е. - 37 н. е.) - тирана, вчинки й доба якого дивовижно співвідносяться з правлінням Миколи І і його часом. Деякі історичні ремінісценції дозволяють, як на це вказують окремі дослідники драм М. Костомарова, спроектувати дійових осіб драми (наприклад: Тиверій - Микола І, Сеян - шеф жандармів Орлов, Кремуцій Корд - очевидно, Костомаров) і пережиті самим М. Костомаровим події, що надає творові певної публіцистичності. Письменник обирає сюжет протистояння Тиверію римського історика Крему- ція Корда, автора праці "Аннали", у якій він оцінює історичні події як громадянин, не зважаючи на прагнення перших осіб Римської держави видати бажане за дійсне. Твір М. Костомарова наводить на думку про співвідносність подій і епох у світовій історії, про те, що історія розвивається синусоїдою, коли в одній певній точці цієї синусоїди зустрічається попередня і наступна історичні епохи.

Брутальність імператора Тиверія, ґрунтована на безкарності та вседозволеності, відверто цинічна і гіпертрофовано свавільна: Таких '*іїсторИКг®7к^^еі^^йй КорД, - заяйЖЄ він, - мы уважаєм, но они нам не нужны. Нам нужны историки, какие бы хвалили то, что нам нравится, порицали бы то, чего мы не любим, историки, какие бы за горсть монет, за ласковый взгляд сильного человека переворачивали бы наизнанку события, даже бесчестно сочиняли небывалые".

Це свавілля підтримується і плекається його помічником Сеяном, видаючи якому батька, батькопродавець Юній Вібій словами свого батька характеризує так: "обвиняя тебя в убийстве, прелюбодеянии, говорит, что Тиверий держит Рим в оковах, а сам находится в рабстве у тебя", а також тими, хто ладний годити Сеянові: продажним істориком Пінарієм Наттою, поетом Сатрієм Секондом, батькопрода- вцем Юнієм Вібієм.

Піраміда, на якій здіймається могутність Тиверія, цим підкреслює М. Костомаров, - трухлява і вкрай нікчемна, щоб забезпечувати собі життєвість. Чому ж тоді з життя іде найдостойніший жити - Крему-

цій Корд, характеризуючи якого навіть його найдужчий ворог, імператор Тиверій, вдається до самих лише високих слів, а не оті, що не несуть із собою справді життєвих якостей, мовби запитує читача своїм твором автор.

Відповідь на це запитання слід шукати в тій позиції Костомарова, що співвідносна, за словами Ортеги-і-Гасета, з філософією Сходу, коли "Найбільшим благом, найвищою вартістю, що їх Схід протиставляє найбільшому злу життя, є не життя, чисте небуття суб'єкта".

Кремуцій Корд, водночас, іде з життя за тим само принципом, що й Сократ у Платона: саме цей вчинок змушує сучасників Сократа дошукуватися правди і знайти, хто мав слушність, а хто - ні. Із притаманною історикові здатністю розуміти, оцінювати факти, Кремуцій Корд усвідомлює, що лише його загибель спроможна стати застере- ^

. . и

женням у віках усім тиранам, які підвладні правді історії. ,,

• Історична драма "Эллины Тавриды", 1884 p. - ще одна, завершальна спроба М. Костомарова співвіднести події, зображені грецьким істориком І ст. до н. е. Костянтином Порфирородним у трактаті "Про управління державою" - з тим, що відбувалося в ході визвольних змагань українського народу 1648-1654 pp., очолюваних Б. Хмельницьким. І в цьому драматичному творі доля окремої особистості - як от доньки херсонеського протевона Ламаха, Гікії - тісно співвідноситься з долею її держави. Боротьба за самовідданість Херсонеса Гераклійського сягає успіху тому, що боспорський царевич Ніколай, узурпуючи свої наміри до одруження з Гікією, прагне силою й неправдою, ошуканством підкорити собі Херсонес Ґераклійський.

І в цьому драматичному творі М. Костомаров залишився вірним тій своїй позиції історика, згідно з якою історію можна вибудувати лише на засадах правди, справедливості, добра.

Поезія

М. Костомаров - автор поетичних збірок "Українськії балади, Єре- мії Галки", 1839 p., "Вітка", 1840 р. Улюбленим жанром автора збірок стає балада, що найбільше відповідає темі поезій митця-романтика. Поетичні твори митця мають не стільки художнє, скільки історико- літературне значення. Поезія М. Костомарова характеризує основні тематичні русла українських поетів-романтиків: звертання до важливі 385

вих епізодів історії України - поезії "Щира правда", "Дід-пасішник", "Брат з сестрою", "Ластівка". В осмисленні історії письменнику притаманна демократична концепція розвитку українського народу: пріоритет визначається за роллю народу в творенні історії - "Максим ГІеребийніс", "Заліг, заліг, козаченько", "Спить Вкраїна та руїни", "Ой ішов козак, ой ішов бурлак". Доба козацтва для М. Костомарова важлива тим, що дозволяє витримувати притаманний українській історії принцип "народоправства".

Одним із творів на теми козацтва є балада "Максим Перебий н і с " - поетична розповідь про сподвижника Б. Хмельницького. Образ Максима Кривоноса приваблює М. Костомарова як можливість визначити тип національного характеру, сформованого історичними подіями й такого, що відповідає ідеї месництва та відплати. Провідною темою твору є думка, що щезання і втрата українським народом історичних здобутків стає ознакою бездержавності України.

У поезії "Могила" митець, вдаючись до образу могили, наголошує на одній із рис національної вдачі українського народу - поривання до волі. Якщо у Т. Шевченка розрита могила виступає символом наруги загарбників, а власне могила - докором нащадкам, сучасникам, то в М. Костомарова могила - символ гордості за історичні здобутки українського народу.

Важливою темою поетичної творчості М. Костомарова є тема слова, значення рідної мови для життя народу - поезії "Пісня моя". Поетичне слово митець називає піснею і за нею закріплює - як у Біблії - всеосяжну роль і силу. Ця тема в М. Костомарова розвивається і в проблему ролі митця у суспільстві - балада "Співець", у якій висловлена романтична туга за долею української мови, і балада "Співець Митуса", у якій окреслена роль "огненного слова" у вихованні суспільних і правових чеснот народу.

Проза

Автор численних прозових творів, зокрема оповідань "Приключения по смерти", 1830 р., "Больная", 1880 р., "Фаина", 1880 p., "Ольховняк", 1883 p., "Незаконнорожденные", 1885 p., "Тайновидец", 1886 p., ґрунтованих на* історичних і фольклорних переказах, а також повістей

«=*4 386/*=*

"Сын", 1859-1860 pp., "Кудеяр", 1875 р., "Сорок лет", 1881 р., "Холуй", 1878 р., "Черниговка", 1881 р., - М. Костомаров привертає нашу увагу насамперед двома творами: повістями "Сорок лет" і 'Черниговка".

Повістю "Сорок лет" М. Костомаров прягне пошукатися вітт- повіді-ня чяпитяння. поставлене в книзі Иова: чому Бог дозволяє благополучно й до самісінької старості жити усіляким нечестивцям, - не караючи їх за зневіру в Бога та за сподшнГ бе з законйя Т' зло чини. Ілюстрацією до цього питання є життя сироти-злидаря Трохима Яш- ника, який - щоб одружитися з одиначкою одного "из зажиточнейших обитателей слободы Мандрики" Дениса Шпака іде на страшний злочин: за намовою такого собі. Поидибалки. який служив за головного садівника в пана, убиває купця, щоб заволодіти частиною його добра. Вдало, знову за намовою Придибалки, розпорядившись тим добром, він одружується з донькою Шпака, згодом стає "теперь уже Трофим Семенович Яшников - богатейший купец во всей губернии", "губернатор, вице-губернатор, председатель и советник казенной палаты, все полицейские и земские чиновники - у него на определенном жаловании", "и кто бы мог узнать оных времен бедного наймыта в этом миллионере, перед каким так лебезили высокородные и превосходительные светочи губернского мира!"

Так життя Трохима Яшника розполовинюється: зрима його час- тина - шанована, незрима - зуючйіГна. І злочинність Трохимового життя - динамічна. Згодного боку, він берет у кого сотий, у кого тысячи, а у некоторых и десятки тысяч, платит процентов по пятнадцати, а сам, пуская в оборот занятые деньги, наживает по два рубля на рубль и более", а з другого - він поступово відсторонюється від сподіяного УЧИНКУ: "счастье неуклонно везло Трофиму Семеновичу. - а в счастье, как всем известно, человек мало способен бывает к рас- ^каянию^сердечному сокрущецда".

Три події за "40 літ", слова, що їх почув він на могилі вбитих ним людей, упродовж яких він чекає покари за сподіяний ним вчинок, хвилюванням розганяють із душі Трохима ряску забуття про свій злочин. Дешна подія) - народження сина, коли "в голову Трохима вошла догд^ зловещая мысль: что, если сын его, теперь невинный MAS понесет кару от Бога за тяжкие преступление родителей". Щруга смерть дружини, яка так і не здійснила своєї обітниці: ВІДМОЛВДЇРДИ гріх Трохима, податися на богомілля до Києва. Втративши в ній свою порадницю й розраду, Трохим тепер вдається до церкви, вбачаючи в ній порятунок для своєї душі] Однак здибає тут, можливо, навіть несподівано для самого себе, повне й цілковите відпущення свого злочину, як спровокованого "обстоятельствами вашей тогдашней жизни и вашего духовного состояния"; і^ілкошто сшкутувати зло- чин Трохш&,амшке,.заявАяе архієрей, коли зуміє "построить церковь, снабдить ее изящным иконостасом, изрядною утварью, нарочитым свяхцеїшо^у^ЙетеЖШим облачением и положить в ее пользу сумму, на каковую мог бы содержаться клир".

Та коли в цьому разі спрацьовує "авторитет" Трохимового багатства, - воно перетворюється на ніщо тоді, коли відбувається третя - знакова подія в його житті: зустріч зі схимником, 'още^’П^ршдієм, щб волоЩ'ІШтіГ'^озорливости и проведения рудущёго". З усШю силою дарованого йому хисту він проголошує, що Трохимові буде помилування від Бога лише тоді, коли Трохим спроможеться справді на богоугодну справу: "Раздай все свои капиталы, - радить йому схимник, - на добро своим ближним, а сам останься без гроша. С чего началось твое обогащение? С преступления, со злодеяния! Потеряй же добровольно все, нажитое тобою на этом нечистом пути: тогда получишь ты возможность испросить у Бога полное прощение за свой тяжкий грех". _Кажучи це, схимник вже знає, що Трохим цього не вчинить; більше того, він окреслює те, як далі поведеться з Трохимом:’ "перестанешь ты страшиться кары, и тогда совсем потеряешь - не " скажу"верув Бога: у тебй'ёе нет (туг І далі виділено нами - А. 3.), потеряешь страх Божий, который у тебя еще есть. Вот тогда послед- , няя твоя будет кара на земле".

Усі ці три - головні - етапи М. Костомаров подає дає для того, щоб показати дедалі очевидніше підпадання Трохима від сфери духовности наверненвд, в сферу матеріального. - те, що субстанційна якість його душі померла, відбула своє існування на землі, "тобто душа могла визволитися і покинути своє пристановище внаслідок різних причин, на зразок божевілля, духовного та фізичного розбещення".

Водночас схимник підкреслює, що це стане Трохимові останньою "карою на землі", тим являючи більше, аніж поки що спостеріг читач повісті, який зауважив збагачення Трохима до рівня мільйонера і при цьому - жодної втрати чи покари.

Гадаємо, схимник говорить про останнє покарання для Трохима тому “що гаразд бачить усю гостроту переживань Трохима: і через

ЗО років після вчинення злочину він, навідавшись у Мандрикиг запи- тує про Придибалку в робітника, як про щось нині сутце, не усвідомлюючи, що робітник за віком про це не може відати; страх постійно

.~Ч

388 уь*

живе з Трохимом, і страх цей - не знає віку, він не задавнюється, і не

-11>И'ІПІ~ "" " - ... - .. - j.. - „ : “ Л .

відступає від Трохима, якого взяв у лещата. Отже, першим покаранням

^^М2штлжлШт^мтштмт>^ткш ^т,штт^ммш-

““^Пам'ятаємо, що ще у XVII ст. Спіноза, посилаючись на Соломона, проголосив: "тільки мудрі живуть, зберігаючи духовний спокій і постійність, а не як нечестивці, дух яких підкоряється суперечливим пристрастям і які не мають ні миру, ні спокою". Отже, першим покаранням Трохимові був страх, втрата духовного миру та спокою, а натомість - душевне сум'яття, повсякчасна тривога, відчуття небезпеки, тобто пекло за життя на землі.

Наступним покаранням Трохимові стало його духовне понево-

ттвятш№ітг^‘^?^Ф&г-ь>:.*?&Ььс;--‘ - >.>? ..а ...... .f- ... . . .. ,:V

лення, рабство, адже милостиню він роздавав, храм споруджував і^оздойлював його не з власної волі, а зі спонуки, тобто примусово - як раб. І знову звертаємося до слів Спінози: "хто творить добро внаслідок істинного пізнання добра і любові до нього, той чинить вільно і з душевною твердістю, а хто діє з остраху перед злом, той діє спонукуваний злом, як раб".

Останнім покаранням Трохимові, як це і передбачає схимник,. стає зневіра, і не тільки його зневіра в Бога - як у верховне добро і мудрість, що врятують його душу, а зневіра в Бога Трохимового сина Олександра, якии уже з розважливістю резонера повчає батька: "Новое поколение приобретает жизнею смысла и сведений более старого, и потому новое поколение совершает суд над старым, оценивает: что хорошего и что дурного сделало старое поколение. Вот тебе и страшный суд, батюшка! А чтобы каждый из нас после своей смерти жил где то и подвергался суду какого то Господа Бога, так наука не представляет для этого никаких доводов". У душі Яшникових, наголошує М. Костомаров, виникає не богохульство, а нігілізм - заперечення загальноприйнятих моральних цінностей, ідеалів.

Трохим і його син приходять до цього внаслідок складного шляху, на початку якого стояла інфернальна сила, що виступає в ролі панського садівника Придибалки, який штовхає Трохима на злочин і говорить йому, по суті, те саме, що скаже згодом син: "Никто Бога не видал, никто с Богом не разговаривал, потому что Бога на свете нет и нигде не было. Нынче умные люди не верят ни в Бога, ни в дьявола", "Забудь про своего Бога, совсем выбей себе из головы эту поповскую нисенитницу", "Они знают правду, знают, что Бога нет, да вам этой правды не сказывают для того, чтоб вы были все дурнями, ничего не ведали, ни об чем не судили и верили бы всему, что вам скажут, и делали бы то, что вам велят".

Повіривши Придибалці, Трохим несамохіть тим підкоряється інфернальній силі й, по суті, перебуває під її опікою усі сорок літ, упродовж яких очікує покарання собі - відповідно до того віщування, яке почув на могилі убитих ним людей. У той день, коли виповнюється сорок літ, відколи Трохим скоїв злочин, син везе батька в гості, і тут, "за чайным столом ТрофиїГ Семёнович против себя увидел фигуру, как две капли води напоминавшую ему лицо Придыбалки. Фигура ’смотрела на него, й Трофим Семенович затрясся всем телом".

Цей струс для злочинця - знак того, що коло замкнулося, і ТОМУ таке Сум'яття викликає в Трохима ця подоба, що пойменована письменни-

' |Т<Г|'ійУ—' тГГ '** ,Г>~ ? '• 1- _ _ ^ ^ ? •- . W|V V..,. .. • і .... - • - .»•

ком,''фигура '• Це сум'яття цілковито співвідносне з тим, що його переживає Яшник і в першу свою зустріч із Придибалкою, який до тла знищує моральні підвалини його, Трохимового життя, і тоді, коли, завітавши через ЗО років у Мандрики, цікавиться Придибалкою, виказуючи при цьому своє хвилювання двічі повтореними - дуже уривчастими, як саме дихання, запитаннями: 'Что такое?", що супроводять слова служника: "про него ходили в народе странные слухи", "и говорить про то не годилось бы". І коли далі служник зазначає, що Придибалка, за народними повір'ями "только в образе человеческом ходил, а на самом деле не человеком был", Трохим, боячись самому собі зізнатися в тому, виконавцем чиєї волі став, кидає коротке: "Кто же?".

На це та низку інших запитань Трохим не здобувся з відповіддю за всі сорок літ, упродовж яких чекав покарання за скоєний злочин. Трохим Яшник так і не збагнув, що відбув своє покарання: постійним страхом, несвободою, зневірою в усе святе на землі. І в тому, що Трохим цього не зрозумів, - виявилося для нього покарання найбільше.

Автор близько 300 історичних праць, при написанні яких звертався до 65 архівів і бібліотек, М. Костомаров у художній прозі виступає j водночас істориком і письменником; це підтверджує і його повість V цЧе,рниговка. Быль II половины 17 века". Узявши за сюжетну основу твору канцелярський звіт про судову справу, письменник залучає історичні й етнографічно-побутові реалії і створює повість, у якій верховну роль відіграють історично зумовлені характери.

Титус Буркхард, досліджуючи сакральне мистецтво Сходу й Заходу, висловив думку, що "фізичний простір" постає образом простору духовного. Так само співвіднесеним простір географічний України з простором духовним людини уявляє М. Костомаров, визначаючи це в же в назві повісті - "Черниговка". Як митця, М. Костомарова тут приваблює один феномен: як узалежнюються ці явища? І сутність цього узалежнення постає у конкретній долі людини - Ганни Кусівни - як своєрідне уособлення двох цих просторових координат.

Художня структура твору вибудувана з переплетення двох сюжетних ліній - історичної й любовної, що дозволяють авторові здійснити зіставно-протиставну характеристику ідеологічної, етнічної та моральних позицій персонажів, визначити протистояння їхніх ціннісних орієнтирів. Мовби сама собою, вимальовується при цьому особливість історичної доби, у характеристиці якої потужну роль відіграють і народ, і інтереси різних станів і сил. При цьому заслугою Костомарова, яку відзначали ще М. Максимович, М. Драгоманов, М. Сухомлинов, є те, що митець зображає не історію держави, а історію народу - в особі найбільш визначних для нього постатей. Ними можуть бути тому не лише історичні діячі, а й ті - художнього плану - персонажі, що здатні виявитися і носіями історичного характеру, і стати найре- презентативнішими з-поміж представників певного етносу, виявляючи за екстремальних умов питомі для цього етносу риси.

Традиції та психологія двох етносів - українського й російського, як антитетичні явища, увиразнюють зображену у творі добу Руїни - друга половина XVII ст., за якої Україна історично розчахнута: Правобережжям править гетьман П. Дорошенко, який пам'ятає про волю при "батькові Богдані Хмельницькому", а Лівобережжям - -настановлений російським парем гетьман Т. Г!ямпйлпяші) що лише прагне пристосуватися до Тэйставин. Носії певних рис вдачі, ці діячі, із яких масштабно виписаний П. Дорошенко, здобуваються на характеристику відповідно до значення їхньої діяльності для блага України, яка стоїть перед нелегким історичним вибором, що потребує від неї найбільшої єдності всіх суспільних сил. За цих обставин, на думку М. Костомарова, усунення з історичного поля України гетьмана П. Дорошенка, що характеризується як особистість, яка понад усе шанує свободу й Батьківщину, є тим, що спричиняє в Україні втрату козацького устрою й Гетьманщини та веде за собою політичну і моральну дестабілізацію держави. Україна історичним своїм буттям поділена на Лівобережну та Правобережну протиставляється доти, поки царат не схоплює й ув'язнює гетьмана П. Дорошенка. Саме тому й ув'язнює гетьмана, що той постає відчутним для царату спротивом усім царським порядкам в Україні. Уже полоненого, фактично, гетьмана вистачає хіба на поміч Ганні - повернутися на Батьківщину, в Україну, але в цьому - ще один знак резистентності, спротиву гетьмана царатові. На жаль, зображеним М. Костомаров підтверджує ту тезу, що брутальній силі частіше випадає подолати розум.

Інший чинник у творі: письменник хоче з'ясувати, що таке "істинно бути людиною"; Т. Адорно, визначаючи цю тезу, посилається на Г. Ібсена, який вважав, що "істинно бути людиною" "означає - не жити в брехні, усвідомлювати, осягати, хто ти є, бути, ідентичним із самим собою".

Живуть у правді, повсякчас усвідомлюють, ким є, ідентичні з самими собою - навіть за екстремальних умов - Ганна Кусівна й Петро Дорошенко. Натомість відсутня ця ідентичність у Чоглокова, у Яцька Молявки: вони чинять не відповідно свого статусу, до того ж - коять і живуть у брехні - отже, не здатні належати до тих, хто спроможний "істинно бути людиною".

Відсутність істинності в їхньому людському онтологічному статусі зумовлена їхніми вчинками, але і чинять саме так вони тому, що такими є їхня суть, їхній внутрішній світ. "Неістинність", отже, явище замкнене, а водночас і саморуйнівне, натомість "істинність" несе в собі конструктив - здатність до самоствердження через відстоювання себе шляхом справедливості.

У "істинності" людина визволяється від згубних спотворень, гримас життя, а визволяється вона завдяки тому, що людина опирається на совість і на відповідальність.

Саме ці риси - відповідальність і совість - дозволяють Ганні Кусівні перебороти зло, навіть якщо воно (тоді, коли йдеться про московських чиновників із Малоросійського приказу або осіб духовного кліру з Патріаршого приказу, які розтягують між собою статки, награбовані Чоглоковим) маскується під добро.

Простір буття героїні повісті замкнений доти, поки в нього брутально не вривається царський воєвода Чоглоков. Врода дівчини стала тим чинником, що спричиняє насильство над нею та подальше поневолення: своєрідна онтологічна проекція того, що відбувається на суспільному рівні: і Україна звідує насильство від насаджуваного Москвою свавілля, що його спричиняє агресія війська на чолі з царськими воєводами. Так історична доля України проектується на людську долю, і це, як слушно зауважує М. Костомаров, не може оминути нікого, жодну людину. Саме завдяки питомим рисам вдачі гетьмана П. Дорошенка повертаються в рідний край, а отже, і до життя найвиразніші носії рис українського народу, серед них - героїня повісті - Ганна Кусівна.

Образ низового козацтва - з притаманними йому такими збірними рисами як розважливість, мужність, боголюбність, стриманість - утілює батько Ганни - Пилип Кус, що тяжіє до злагоди з дійсністю та всепрощенства.

Своєрідним антиподом Кусові є образ Яцька Молявки-Много- пеняжного, який поєднує дві сюжетні лінії твору; пристосуванство Яцька, зумовлене й тим, що він був не козацького роду, забезпечує йому швидке просування до влади, а, водночас, стрімке моральне, а далі - і службове падіння, до чого прислужилися і його пиха та брутальність.

Головний персонаж твору - Ганна Кусівна. Викрадена через свою вроду царським воєводою і потай спроваджена в Московщину, вона - за всіх випробувань, що випали на її долю, за всіх принижень, яким піддавали її в оселі воєводи і в чужому краї, - не втратила ні відчуття моральної вимогливості до себе, ні відчуття власної гідності, самоповаги, а з ними - і порядності та вірності. Саме тому після нелегких і тривалих зусиль їй щастить повернутися на Батьківщину, у вітців- ську домівку - що є для неї щастям. І те, що Яцько Молявка побрався з другою знаходить у неї розуміння - Ганна вміє прощати, бо пройшла такі випробування, що відкрили перед нею мудрість у ставленні до людей, не озлобивши при цьому, бо володіє найвищим, що лише дано людині - свободою, якої позбавлені її поневолювачі, а ще - зваблений чинами й багатствами Яцько Многопеняжний.

М. Костомаров наголошує своїм твором, що людина завжди стоїть перед тривалими і тяжкими випробуваннями, у дар від життя здобуваючи стільки, скільки і на що спрямованих зусиль закладає в нього.

У повісті М. Костомаров послідовно протиставляє звичаєву, суспільну, політичну грані життя українського й російського народів, заперечуючи в одному й другому разі все, що є в цій грані від хижацтва, як і саму хижацьку суть Московської імперії і всіх тих, хто намагається пристосуватися до її політики.

Із Ганною Кусівною, викравши її, воєвода Чоглоков поводиться вкрай брутально, а чи не так діяли царські посіпаки з Україною?

М. Костомаров показує усе Московське царство як царство неправедного й неправильного життя і робить висновки про те, що правильне існування в цьому неправедному просторі буття, неможливе.

Тема свободи в "Черниговке" М. Костомарова спирається на Кантівську тезу про необхідність обмеження свободи людини настільки, наскільки ця свобода загрожує свободі іншої людини. Митець, проте, іде далі, показуючи, що ця формула чинна і для певної країни, яка здатна загрожувати свободі іншої країни. Велич письменника полягає в тому, що він у художній формі виявляє нам ту істину, що свавілля в законності є реальним виявом несвободи в самій цій країні - тут Російській імперії - і що це свавілля детонує зсередини цю країну (справа лише за історичним часом).

Письменник висловлює в повісті ІГЧерниговка" віру в те, що не буде в Україні "ніякого чужого пановання", "і усім лихам кінець прийде, і щастя Бог дасть людям своїм" - це віра в майбутню державність України, в логічний розвиток її історії й розвиток національного духу українського народу.

Прозовими, як і своїми драмами та поетичними творами М. Костомаров розбудовував ідеї української літератури, якій на певному етапі історичного буття українського народу доводилося стати запорукою, оберегом і надією на життя українського народу в суверенній державі.

КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (18 19-1897)

Народився Пантелеймон Олександрович, або як він, зазвичай, називав себе, Панько Олелькович, у м. Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії в родині Олександра Андрійовича Куліша, що походив з давнього козацького роду. На розвиток дитини, що рано втратила матір, мала вплив сусідка-дідичка Уляна Терентіївна Мужи- ловська, яка, бачачи обдарованість хлопця, його нахил і до живопису, і до літератури, небувалу легкість освоєння граматики та правил правопису, спонукала Олександра Андрійовича віддати Панюшу навчатись до Новгород-Сіверської гімназії, де з'являються перші твори П. Куліша - переважно обробки народних переказів; тут написано оповідання "Циган" - один із перших творів письменника, опублікований 1841 р. в альманасі "Ластівка".

1836 p., завершивши п'ятирічний курс навчання у гімназії і маючи намір вступити до університету, П. Куліш, за тодішніми правилами, згідно з якими два роки після гімназійного курсу і до вступу у вищий навчальний заклад мав працювати, іде вчителювати. Навчання в університеті вільним слухачем розпочинає спершу на філософському факультеті, а згодом продовжує навчання на юридичному факультеті, хоч курсу навчання не закінчив.

Значний вплив на літературну долю П. Куліша мав перший ректор і професор російської словесності Київського університету М. Максимович, якому студент сподобався укладеним збірником народних пісень, записаних від матері.

Ще вчителя Києво-Подільського повітового училища, П. Куліша залучають спершу до участі в роботі, а з січня 1843 р. - зараховують співробітником Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, що була заснована при київському, волинському й подільському 'генерал-губернаторі.

1843-1845 pp. - роки його взаємин із Т. Шевченком, М. Костомаровим, братами Білозерськими - усіма тими, хто був основою Кирило- Мефодіївського братства. 1843 р. з'являється поема П. Куліша "У К.Р а ї н а", основана на українських історичних дамазГТпіснях, створена за зразком Іліади Гомера. У цій поемі письменник реалізує свою ідею України як держави - це можливе, на його думку, лише за визнання самостійності української мови, яка віддзеркалює духовну самобутність життя народу, а також за визнання Давньої Русі як батьківщини єдино України. 1843 р. його призначають здійснити огляд архівів установ і монастирів Київщини, що П. Куліш сполучає

зі збиранням етнографічних матеріалів, на основі яких 1847 р. укладає збірник "Украинские предания".

1845 р. знаменний для митця: публікуються в "Современнику" перші п'ять частин "Чорної ради", його призначають старшим учителем Рівненської гімназії, а вже за три місяці П. Куліш стає учителем

5 гімназії в Петербурзі та викладачем російської мови для студентів інших національностей Петербурзького університету, допомагає П. Плетньову редагувати "Современник" і П. Плетньов готує його на посаду редактора цього журналу.

1847 p., із думкою про завершення освіти для завідування кафедрою слов'янських літератур у Російській Академії наук, П. Куліш від'їздить до Варшави, дорогою одружившись із сестрою свого давнього приятеля Олександрою Білозерською (Ганною Барвінок), однак у Варшаві його заарештовують у справі Кирило-Мефодіївського братства. Довести причетність П. Куліша до кола братчиків не вдалося, тому, за вироком, його спершу заслали до Вологди, згодом до Тули, було вилучено з продажу й бібліотек його поему "Україна", роман "Михайло Чарнишенко", стислий нарис історії України "Повесть об украинском народе".

У грудні 1850 p., перебувши три роки і три місяці на засланні, П. Куліш, як амністований, переїздить до Петербурга, вступає на службу, та вже за три роки, збагнувши безперспективність службової кар'єри, якій вадили старі "гріхи", покидає службу, за допомогою П. Плетньова купує хутір на Лубенщині й починає хутірське (влітку на Лубенщині, взимку - у Мотронівці, у батьків дружини) життя. Роки служби сприяють появі роману "Алексій Однорог", двох біографічних повістей із серії "Воспоминания детства Миколая М.) - "История Уля- ны Терентьевны" і "Яков Якович", що виходять під криптонімом "Миколай М.", оскільки П. Куліш не мав права друкувати свої твори. Хутірське життя стимулює появу праці "Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем", витворюючи з П. Куліша першого біографа М. Гоголя, а також третьої автобіографічної повісті "Феклу- ша" та укладання першого тому збірника фольклорних, історичних і етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси".

1857 p., здобувши 1856 р. право друкуватися під власним ім'ям, П. Куліш публікує другий том "Записок о Южной Руси", "Повесть

0 Борисе Годунове" та - спершу російською, а згодом і українською мовами - роман "Чорна рада". Цього року П. Куліш публікує, сам узявшись до видавничої справи, читанку українською мовою - "Граматку", на прохання матері М. Гоголя видає шеститомне зібрання творів і листів М. Гоголя.

1858 р. Пантелеймон Олександрович із дружиною відвідує Німеччину, Бельгію та Швейцарію; повернення з подорожі ознаменувалося в письменника появою роману "Украинские незабудки", що уривками друкувався в журналах.

1860 р. П. Куліш видає альманах "Хата", чотири томи своїх російських повістей, твори, що публікувалися в журналі "Основа" 1861-1862 pp., 40 маленьких книжечок, до яких входили твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок. 1862 р. виходить поетична збірка П. Куліша "Досвітки. Думи і поеми".

Підупавши матеріально внаслідок неуспішних видавничих операцій, П. Куліш з 1864-1868 pp. працює директором духовних справ

1 членом комісії польських законів у Варшаві, однак коли уряд змушує його порвати з українськими справами і не втручатися у видавниче й культурне життя галичан, Пантелеймон Олександрович нехтує цим примусом і тому позбувається свого місця на службі.

1868 р. П. Куліш мандрує до Італії, Німеччини, Чехії для лікування, а 1871р. - у зв'язку з перекладом Біблії.

1870-1873 pp. П. Куліш на службі в Петербурзькому міністерстві шляхів сполучення; водночас він веде роботу над "Историей воссоединения Руси", підготувавши третю частину якої, 1877 р. від'їздить із Петербурга.

Останні роки П. Куліш живе на хуторі дружини (Мотронівка), де працює над поетичними збірками та перекладає драми Шекспіра (переклав близько двадцяти), твори Байрона ("Чайльд-Гарольдова мандрівка", "Дон Жуан"), твори Гете, Гейне, Шіллера. 1882 р. у Львові видав публіцистичну брошуру "Крашанка русинам і полякам на Великдень" з осудом "своевольного буяння" козацтва та піднесенням ролі дрібної української шляхти й польсько-шляхетських культурників, що викликало осуд І. Франка, М. Костомарова, Д. Мордовця. 1882 р. з'являється друком поетична збірка П. Куліша "Хуторна поезія", а наступні дві поетичні збірки 1893 р. "Дзвін" і 1897 p., уже після смерті П. Куліша, "Позичена кобза" - у Женеві; до останньої збірки увійшли численні переклади - "І до сім'ї культурників вливайся", - здійснені Кулішем в останні роки життя у Мотронівці.

Пантелеймона Куліша прийнято вважати найполемічнішим письменником української літератури. Митець, який від першого й до останніх опублікованих творів писав для народу, чи не з найбільшою прикрістю цей народ осудив: "народе без пуття, без честі, без поваги..." "Двадцять літ я діяв у так званих національних інтересах - і яких же результатів досягнув?" - гнівно запитує він у листі до О. Білозерського. Не менш полемічною є і літературно-критична думка про письменника: і в оцінці його постаті, й у оцінці творчості. Візьмемо лише дві тези

І. Франка: "Куліш - перша звізда в нашому письменстві" та "У Куліша друга половина думки б'є першій в пику".

У житті й у літературі Кулішеві не бракувало максималізму: ні в оцінці І. Котляревського, ні в оцінці М. Максимовича, ні в оцінці М. Костомарова, ні в оцінці Т. Шевченка, ані в приватному житті, коли відмовив у взаємності доньці ректора Петербурзького університету Ользі Плетньовій, бо дівчина не бажала вивчати українську мову.

Він став предтечею І. Франка в українській літературі; так само дивовижно працелюбний, із глибоким аналітичним мисленням, але загадковий і непізнаний.

М. Чалий, перший біограф Т. Шевченка, назвав його патріотом. Багатогранним діячем постає П. Куліш з монографії В. Шенрока, відданим сином українського народу називали його І. Франко, Леся Українка, О. Федькович, П. Грабовський.

Доба тоталітаризму не сприйняла П. Куліша: В. Коряк у "Нарисі історії української літератури", 1929 р. характеризує його як першого ідеолога буржуазності української літератури. В. Петров у праці "Романи Куліша", 1930 р. називає його дрібномаєтковим дворянином, опортуністом і ліквідатором, що зневірився у власному народові, а в збірнику "спогади про Шевченка", 1958 р. Кулішеву концепцію "відрубності" української літератури від інших літератур потрактова-

но як націоналістичну та 1962 р. в УРЕ її витлумачено як "войовничу буржуазно-націоналістичну ідеологію". Повернення доброго імені письменнику починається з публікації 1969 р. Є. Кирилюка, у журналі "Радянське літературознавство".

Сьогодні ми розуміємо необхідність віддати належне Кулішеві за його вічний пошук істини, за прагнення докласти зусиль до того, щоб народ не дав обернути себе в "чужоземців на рідній землі", за його творче горіння: "Ніколи жити на світі" говорив той, який подбав і про основу нашого правопису.

П. Куліш без краю любив рідну землю, й істина його життя відкривається в його-таки словах: "Справжнє і прекрасне на світі живуче... і неможливо нічим убити його".

Прозова сторінка

'' -і /

Оповідання "Циган". 1841 р. (альманах "Ластівка") - один із перших літературних творів письменника. Це трактований письменником уривок із казки - розповідь про морально занедбану людину, що безнастанно "волочиться по шинках, і п'є, і гайнує, і б'ється навкулачки з мужиками", аж поки не трапляється, на шляху заснувши, одному панові.

Із цього моменту сюжетна лінія твору дивовижно розбудовується. Її можна сприймати і як колізію, що знадобилася для розваги панові, який забирає цигана в палати і змушує своїх слуг вдатися до гри, за якою вони служитимуть циганові як панові; цю колізію можна сприйняти і як поворот долі, що стає циганові сприятливою, знаменуючи кардинальні переміни до кращого в житті людини та негото- вність цієї людини сприйняти їх і слідувати їм, оскільки людина ця неспроможна подолати вже сформований стереотип своєї поведінки, а також як ілюстрацію трактування філософського розуміння поняття свободи та її межі в народному світогляді, а, співвіднесено з цим, Кантівської теорії про необхідність "обмеження свободи лише настільки, наскільки це загрожує свободі іншого", - тобто тези про відсутність закону й нормативних правил у поведінці людини - як вияв несвободи її існування.

Потрапивши в нові умови існування, циган залишається "старим", тобто не змінює своєї поведінки, своїх звичок, а отже і вад, які й приводять його в ту саму точку (на дорогу), де підібрав його пан, провістивши чи симулювавши переміни в його житті. Два образи твору - цигана й пана - уособлюють собою нереалізованість якос-

399

Мж ж.

тей людського існування: якщо навіть урахувати, що циган дійшов у своєму бутті до жалюгідного стану частково як заручник обставин, його поведінка в різновимірних ситуаціях (він, отримавши враз усе, чого лише забажав, - піклується тільки про своє задоволення, а в цей час діти його позбавлені всього), - промовляє про закоріненість у злі.

Пан творить можливості для цигана, спонукуваний спершу страхом - чи не убив він людину, а згодом - задля примхи, розваги, хоч і відкриває для цигана можливість чину добра; інша річ, що цією можливістю циган знехтував.

Оповідання таїть у собі безперечне символічне підґрунтя, що спирається на філософський концепт народу, за яким нові обставини в житті людини - для того, щоб закріпитися в цьому житті - покликають неодмінні зміни її духовного ладу.

П. Куліш закладає у твір й узагальнення значно ширшого плану: в моделі буття однієї людини він прозирає модель поведінки всього людства, яке - попри те, що змінюються на краще й матеріальні підвалини його існування, і суспільні обставини - залишається за своєю суттю так само недосконалим, - адже Біблія підтверджує, як не змінилася внутрішньо до кращого людина за цілі тисячоліття.

Оповідання "О р и с я", 1857 p., "Записки о Южной Руси", із підзаголовком "Ідилія" - розповідь про "дочку покійного сотника Таволги", дівчину, що "викохалась, як біла тополя на леваді", аби здобутися на достойне себе щастя. Композиційно - це оповідання в оповіданні: у розповідь про Орисю вмонтовується сюжет про золоторогих турів, що має і сюжетобудівне, і смислове значення, стаючи своєрідним смисловим ключем твору: П. Куліш вважає, що Орися змогла знайти своє щастя, лише співвіднісши свою долю з історією; на думку митця, історія є чинником, здатним вказати людині, яка готова її сприйняти, на орієнтир, що забезпечує, за слідування йому, і суспільну, і приватну, родинну гармонію. П. Куліш вважає, що людина реалізовується лише посередництвом історії: осмислене співвіднесення своєї долі з певними якостями минувшини надає цій долі незвичайної, небувалої краси та повноти. Авторська позиція у побудові розповіді про осягання Орисею родинного щастя (що мислиться як еталон щастя взагалі) полягає в тому, що ідеальне щастя можливе в гармонії з минулим (коли минуле репродукується в майбутнє), і в гармонії зі своїми Тточуттями, з самим собою - як це бачимо в героїні твору.

Уже в заголовок оповідання "Гордовита пара ", 1861 p., журнал "Основа", П. Куліш закладає філософський концепт про пріоритетність чину почуттів - причому, високих, особливих - у взаєминах

героїв, і це невипадково: так виникає необхідність при оцінці твору враховувати сформульовану І. Кантом думку про те, що "душа, сповнена почуттів, є найвищою досконалістю".

Обоє закоханих - Маруся Ковбанівна та Прохор Осауленко - незвичайні особистості, письменник відразу наголощує на їх особливості; Маруся - небувалої вроди дівчина: у неї "владична краса", у неї "вода з відер наче срібло ллється", "заговорить - наче заграє"; до того ж Маруся - заможного роду, а ІІрохор Осауленко - хлопець не лише гожої вроди, але й із перфектним, найвищим розумінням людської

* гідності та самоповаги. Останнє тим більше має в його житті резон, ^тттоь ні ;іміну від Марусі Ковбанівни, незаможного роду, убогий.

Маруся не усвідомлїоєГщо якраз почуття власної гідності для Прохора, є тією моральною опорою, що дозволяє відбуватися їхнім взаєминам; випадковим необережним, погордним словом на адресу коханого - "яке там слово між ними бовкнуло" - вона порушує нетривку рівновагу в їхніх взаєминах ("Чи то вона його як уразила в серце, та гордівниця, чи він роздумавсь"), принаймні, Осауленкові здалося, "що вона ним гордує, що вона з милості не більш тільки до його голову свою схиляє" - слідує трагічний розрив у їхніх взаєминах.

Романтичний герой П. Куліша - максималіст: якщо в його почуттях з'являється найменша тріщинка - це піддає краху всю ситуацію, із цим почуттям пов'язану: хлопець покидає Марусю,, починає залицятися до нелюбої, хоч і рівні за суспільним цензом. Прохор Осауленко, або, можливо, його загострене, гіпертрофоване усвідомлення власної гідності, його надто рішучі вчинки на утвердженні цієї гідності шляхом шлюбу з дівчиною, хоч і суспільною рівнею, а, проте, нелю- бою йому, - усе це стає, по суті, причиною загибелі обох закоханих. Маруся приймає цей виклик, вона вступає в боротьбу, але це боротьба дивна: у реальному житті це боротьба за коханого, у романтиків - це право залишатися самиіі^^ випадку все оточення може

виявитися невідповідним до принципів, що керують особистістю. Боротьба ця такої високої внутрішньої напруги, що Маруся, прийнявши виклик у Прохора, стає під вінець із нелюбом, однак після одруження моральні сили зраджують її, вона позбувається розуму; внутрішньо спалює ця боротьба і Прохора, готуючи, як і Марусю, ступити на поріг вічності. І те, що смерть поєднує їх - під водою, тобто мовби поза межами реальності, - ще одне підтвердження нездоланності сили їхнього почуття та його неспіввідносність із узвичаєним буттям.

401

"Чорна Рада", 1857 р.

У передісторії появи роману зазначається, що 10 грудня 1843 р. П. Куліш повідомляв М. Юзефовичу про свою роботу над романом "Сотник Шрамко и его сыновья", в остаточному визначенні перейменованого на "Чорна рада". У творі відображено громадянську позицію П. Куліша, який у листі від 23 травня 1846 р. до О. Бодян- ського формулює її так: "дивно думати, що народ, який таку ДІЯЛЬНУ брав участь у подіях роду людського, не спроможний був розповісти про своє життя~в~історищіому, романі", доакцентовуючи у епілозі російськомовної версії "Чорної ради", що його метою було "написати рідною мовою історичний роман з усією строгістю форм, притаманних такого типу творам". Візію свого погляду на події П. Куліш співвідносить із низкою відомих йому історичних джерел і художніх творів, насамперед - із літописами Самовидця і Грабянки, "Історією русів" псевдо-Кониського, "Запорожской стариной" І. Срезневського, творами М. Гоголя "Тарас Бульба", М. Костомарова "Сава Чалий", "Переяславська ніч", історичними поемами Т. Шевченка, низкою історичних праць.

Публікуючи російською мовою перші п'ять розділів роману 1845 р. в "Современнике", редактор часопису П. Плетньов зауважив, що цей твір напрочуд зрозуміло оповідає про "найтемнішу в історії України епоху", тобто про раду всіх станів козацтва у Ніжині 1663 p., коли, на думку автора твору, стали очевидними справжні причини політичної кризи в Україні. Завдяки честолюбству й недалекоглядності гетьманської та певної частини козацької старшини, Україна, що вже до цього занедбала свої права соборності, до решти втрачає незалежність, підпадаючи під керівну руку Москви.

Зваблене обіцянками про демократичний устрій подальшого життя, обмануте підступним, морально деградованим гетьманом Іваном Брюховецьким, козацтво, змовившись (маємо справу, по суті, із потрійною змовою: станова - голоти проти старшини; козацько- старшинська - за гетьманство; гетьманів і князя Гагіна - Москва), іде всупереч логіці розвитку подій, виявляючи при цьому свою недалекоглядність і ту обмеженість, що зазвичай притаманні юрбі, яка чинить не за розумом, а за найдужчим голосом. Події, верховну роль у вирішенні яких узяв саме такий недалекоглядний натовп, П. Куліш вважає фатальними для України - саме тому заголовок роману має двоек^ 402

яке значення: це і рада, у якій вирішальну роль відіграла чернь (простолюд), і рада, значення якої обернулося на чорну сторінку в історичному житті українського народу.

Якщо фабульну лінію роману можна охарактеризувати однією фразою: боротьба України за самовизначення в нелегку історичну добу, то образи твору - умовно - можна об'єднати за двома ознаками: ""’У'^приналежні до певного історичного прототипу;

.^рЬтворені відповідно до колізійної системи твору.

"Внутрішньо", психологічно ці лінії єднаються та поляризуються ще за тим принципом, до якого морально-етичного чину - позитиву чи негативу - належить персонаж твору. При зображенні героїв роману П. Куліш керується загально-філософським концептом: його відтворення життя, як і, скажімо, філософствування Сократа, націлене на вивчення людської поведінки.

Особливу, прикметну РОЛЬ у романі відіграють початковий і прикінцевий акценти твору: починається роман із розповіді про паволоцьцр- г го полковника Шрама, який втілює войовничий, бойовий і політичний дух українського народу, а завершується роман монологом Божого ч^ ловіка, що уособлює - згідно зі сковородинівським типом - дух верховний, відсторонений від земного, очищений; це - два полюси твору, ^у межа5Гяких слід сприймати інших персонажів "Чорної ради".

Верховні чесноти особистості, весь регістр перфектних морально-етичних якостей людини, що найбільше розкривається в годину історичних випробувань, уособлює полковник Шрам. Притаманний йому проникливий розум тактика, що визрів у воєнних діях і в добу відносного затишшя, дозроляє йому правильно оцінювати не лише ситуацію, а історичне становище України, що викликає в полковника Шрама особливу тривогу і змушує його, полишивши шойно усталене життя, вирушати на зустріч із гетьманом Сомком - я би лштте зярядуг^ ^ти ситуації. Значний військовий, історичний ї суспільний досвід, помножений на проникливий розум, - витворюють із полковника Шрама взірець представника козацької старшини, що ставала свідомим рушійним чинником історії. Із усією очевидністю в романі подано думку про те, що Шрам сягає розумом значно далі від Сомка, вчасно і пильно спостерігаючи ту найболючішу точку історичного моменту, яка згодом обернеться історичною проблемою всієї України. Але Шрам здатний це постерегти тому, наголошує П. Куліш, шо він не переобтяжений владою і не засліплений нею та відчуттям власної си- "ли - як Сомко. Кращі представники козацької старшини, володіючи

значним інтелектуальним і суспільним потенціалом, і досвідом при оцінці історичного моменту, наголошує митець, сягали далі гетьманів, які лише тішили себе тим, що сприймають ситуацію всеохопно.

Полковника Шрама письменник наділяє кращими якостями, властивими - навіть самодостатньо - людині; однак у цьому разі важливо, “ТЦб' оНрГаз доволі точно - якщо слідувати за низкою подій і людським чинником - виписаний із історичного прототипу, цілком реальної історичної постаті. Це стосується й образів Сомка та Брюховецького.

Історична постать гетьмана Сомка, як і в літописах, трактована в П. Куліша у перфектних якостях. Це, а також риси вдачі Сомка, послідовно співвідносні з комплексом якостей лицарства, як от: "Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося", "Сомко собі чоловік прямота" значною мірою сприяли тому, що козаки "Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці".

Сомко сповнений певності свого становища. На розпачливі слова Шрама при зустрічі з Сомком: "у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже", гетьман висловлює погордне, але тверде слово: "Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!

- А Іванець? А Васюта?

- Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тілько над п'яницями. Давно потоптав би я сю ледар, да тілько честь на собі кладу!" І що більше полковник Шрам силкується застережливо догукатися до Сомкового відчуття небезпеки, висловлюючи за наданим, очевидно, єдино йому правом, такі слова: "Так, ледар- то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширя-

*тись по Вкраїні!", хо переконливіші, як вважає Сомко, знаходить він контраргументи, упевнюючи Шрама в своїй правоті: "Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковники, осавули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати". І коли вже Шрам здобувається на - як він вважає - щонайпереконливішу думку: "Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?" - Сомко непоступливо стоїть на своєму: "Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я задавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманську зверхність!". До слова кажучи, ця непоступливість тим збільшує провину гетьмана Сомка за те, що скоїлося на чорній раді. І не лише лицарська честь, а й усвідомлення гетьманом цієї провини покликали його розлучитися з життям...

Загалом правильно оцінюючи свої завдання й мету, Сомко має слушність, резон у "міркуваШгайГотоїх, а непЁГшркуваішях співбесід- ника7^ЇГцьоі^ разі - полковника Шрама. Гетьман, вказує П. Куліш - О^йсамозамкнена, самодостатня система, що обмежує циркуляцію міркувань на рівні готовності її неприйняття. Сомко надто самодостатній, “самовладний і самовпевнений (тут це йде не від зарозумілості, підкреслює П. Куліш, а від усвідомлення власної сили), а тому і неспроможний почути та відчути резон, слушність у застереженнях Шрама.

Роль цих якостей вдачі Сомка стає фатальною у розвитку подальших подій, що мають історичне значення. Варто віддати належне Кулішеві, який так точно й тонко співвідніс і спостеріг події й особу. Помилка Сомка визначається і в тому, що на певному історичному етапі життя українського народу він - на відміну від Шрама, навіть Брюховецького - виявляється бездіяльним, тож невипадково в його висловлюваннях переважають тези постійно із залученням категорії майбутнього часу: "тоді я задавлю", "чернь навчу", "скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка України, одтиснем ляхів до самої Случі", "громитимем усякого".

Для Сомка передусім важать ратні, політичні справи ("військові чвари" - як називає їх гетьман): тим-то так радіє він зустрічі зі Шрамом, тому так цінує він і Кирила Тура, який "не раз" гетьманові "ставав у великій пригоді", "визволяв мене не раз із великої біди. Служив він мені за язика, за шпига, за сердюка", "не раз ослобоняв мою голову од смерті". Сомкові найбільше важить справа, тож коли доходить діло до вибору - він віддає перевагу не нареченій Лесі, а саме Кирилові Туру: "Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде", бо-таки, як це усвідомлює навіть його наречена, "Сомко козак не до любощів".

Коли Сомко з’являється на Ніжинську раду, - навіть неспівмірно менший од батька своєю політичною свідомістю Петро Шраменко усвідомлює крах політики гетьмана. Бачачи 'змову значної частини старшинства і козацтва (блакитні стьожки в них і голубий жупан у Брюховецького), Петро роздумує: "Гордий, пишний і розумом високий гетьман!" "Да на кого ти опираєшся, коли б ти тілько відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі!.. По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога... Жаль мені тебе, золота голово".

Але і в цю, вирішальну хвилину, коли прибічники Брюховецького вимагають від нього покласти ознаки гетьі^шаської .влади--- бунчук і корогви - Сомко, замість розважливо здобутися на цереконливі й для прибічників, і для супротивників слова, не знаходите інших,

окрім погордних: "Не положу! Нехай скажуть мені мої підручники (і поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, звідки ви втерлись між козацьке лицарство!"

Сомко все ще в недіянні: "Іще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити", і лише рішучі дії козацтва, що не лише відвертається від гетьмана, але й прикро характеризує його, змушує Сомка вдатися до чину: "козаки, підскочивши до війська сторони Брюхове- цького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз і почали вози своїх старшин жаковати - тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомківці теж заворушились.

- Якого, - кажуть, - чорта чекатимеш, поки нас візьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? - да, похапавши кожна сотня корогви, і собі рушили на поклон Брюховецькому.

Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя".

Наскільщ,мляшш. .У- чщд Хомко - настільки ж ініцщтивний^ійохо- вецький. Характерно, що Брюховецький бореться саме з Сомком, для переслідування його має приватну зацікавленість, оскільки Сомко покривдив себелюбство Брюховецького, і той лише маскує свій учинок “ГіеТВНИМИ Принципами: "Сеть правда, пане Сомко, і вона тебе покара- ”ла~за твою гордость! Візьміть його, братчики, та забийте в кайдани". Брюховецький прагне сатисфакції за цю кривд}', не усвідомлюючи - -у цьому вузькість його кругозору, дріб'язковість і убозтво дущі - наскільки ситуація вийшла, за межі суто їхніх взаємин. Аише Сомкові “дано в екстремальний ситуативний момент в одночасся збагнути, що "важить не його голова, а "погибає Україна": "Братці мої, - каже, - "милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! - і кинув об землю свою шаблю".

Слова Сомка засвідчують ситуативний алогізм історичного плану. Ємну модель цього алогізму буття Кирило Тур визначає так: "Хіба не бачиш, як тепер усе на світі попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на сермяги, а сермяги на кармазини. Увесь світ перелицьовано".

Свідомість того, що "погибає Україна" не дає Сомкові прийняти тоіі, справді великий, дар, який у в'язниці прагне піднести йому ""Кирило Тур - здійснити пожертву життя заради Сомка. Гетьман '"думає в цьому разі про людську кров, що точитиметься в боротьбі за його - хай і законне - право на гетьманство: "Багато розлив християн-

«=*4 406/*=*

ської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполови- нити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!"

Чому, змушений замислитися читач "Чорної ради", у цьому разі доля є такою несправедливою: доручає в руки гетьманство вкрай непідходящій для цього людині - Брюховецькому, чия моральна малість і духовне убозтво волає в усьому: від засобів, за допомогою “яких той приходить до влади (маскування під низового козака, завойовування ^довіри козацтва навмисною, показною дружелюбністю, ’Запобігливістю перед козацтвом, награним демократизмом - аж до “самоупослідження в зовнішньому вигляді: подерті чоботи, бідний одяг), - і до способів користатися тією владою (згадаймо про підступність Іванця у ставленні до Сомка, згадаймо про його нерозум у провадженні зовнішньої політики, про брутальне ставлення Брюховецького в ролі новоспеченого гетьмана до запорожців: "О, ви голови цвілії!", "Чого се розпустив морду, як халяву", "одбули й старих дундуків"), одбираючи від Сомка, чиї моральні якості є бездоганними і саме тому найбільш відповідними гетьманському станові. Образ Брюховецького є своєрідним застереженням тій з агрозї, "що Її він не - ??».для української державності. Автор роману, роздумуючи над цією парадоксальністю в Історичному перебігу подій, приходить до висновку, що його висловлює устами Сомка: ".Може, се тілько на науку мирові і пустив Господь Україну в руки харцизякам. Не можна,.^а- 'Куть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму". НКулішева позиція, бачимо, полягає в тому, що історія володіє не лише часово-просторовим значним ефектом, але й дидактичщїм ' зарядом, спроможним відкориговувати майбутнє.

Як і Сомко та Шрам, на засадах правди стоїть, нехтуючи життям в обороні правди, надто, за умов ув'язнення Сомка, Кирило Тур - зїїірний, цілковито виписаний з життя і співвіднесений із історщши- ми реаліями, а, водночас, і з козацькою химерністю та, безсумнівно, належний до сфери художнього вимислу, образ. Симпатії П. Куліша у ставленні до козацтва в час написання "Чорної ради" вповні виявилися в образі Кирила Тура. На відміну від змодельованих постатей Сомка та Брюховецького, Тур належить до образів збірних і, водночас, амбівалентних: у ньому уживаються безмір козацької відваги, саможертовність у служінні ідеї визволення Батьківщини (основа, на

<S=^Y 407

\ .

якій і постало козацтво), а, водночас, зухвале парубоцтво, що - всупереч козацькому звичаю - виявляє здатність закохатися з першого погляду і заявити про своє "я".

Кирило Тур, якого безмежно шанує Сомко, і сам свідомий своєї ваги^тому і пропонує своє життя навзамін Сомкові), виразно проголошеної тезою "Нехай я буду шмат грязі, а не лицар".

Підвладний почуттю, Кирило Тур ще більше підвладний історії, його активність багато чим окреслює портрет козацтва доби Великої Руїни, що настала по смерті Богдана Хмельницького; саме тому цей “образ бачимо поєднувальною ланкою двох ліній твору: художньої й історичної, він, водночас сполучає гедоністичний спосіб життя і найвищу відповідність у служінні обов'язку, що забезпечує йому як - Ібсенівському героєві - ідентичність із самим собою.

Якщо йти за Д. Чижевським, який вважав П. Куліша - романтика в "Чорній раді" "не менше символістом", ніж Т. Шевченка, - художнє наповнення роману значним чином забезпечено, зокрема, у збірному, витвореному Кулішевою уявою, образі-символі. Символізм образу Кирила Тура полягає, на нашу думку, не стільки в уособленні якостей і рис українського козацтва, скільки - і найбільше - у ставленні до тих ““пріоритетів дійсності, що відповідають національним інтересам України, є сполучуваними.з її історичною долею. У цьому - новаторство цього образу для української історичної романістики та філософія його національної своєрідності.

Яскрава самобутність життя історії України, особливість буття українського народу, художня адекватність і мистецький хист, - усе, що знайшло відображення в романі "Чорна рада", промовляє про штучність, надуманість і цілковите нерозуміння українського життя й української літературної динаміки, коли П. Куліша починають препарувати, уподібнюючи його роль у літературі до ролі Вальтера Скотта (схема відповідності побудови романів, зображення місцевостей, деталей побуту, елементів співвіднесення долі особистостей із загальним тлом перебігу історичних подій тощо) і, таким чином, формалізуючи усе належне до сюжетної лінії твору.

Те, що становить суть образу Кирила Тура, є сполучуваним із образами Шрама та Сомка, і належить до такого поняття, як ідеал. Усі вони тяжіють до історичних подій та історйчних постатей, і цим відмінні від образу прагматичного молодого покоління, втіленого в образі, насамперед, Петра Шраменка, який децентрується вчинками і поглядами - децентрується від історичних подій та історичних особистостей, тим виявляючи антитетичну модель до такої особистості, як його батько. Іншими словами, Шрам - ідеал, Петро - деструкція

ідеалу. Саме тому його доля вирішується посередництвом хутора, оповіддю про який розпочинається й завершується романна канва, і який виступає смисловою символічною антитезою до усього, пов'язаного з подіями Чорної ради.

Хутір є структурантом протиставлення історії - історичному небуттю, виру суспільних пристрастей - благополучній незворушності приватних складників існування, історичної трагічності й самозванства - родинній гармонії та спадкоємності. Непорушний, непохитний, хутір уособлює стабільне життя, пристосоване до історії, бо хутір відкидає людину на історичні маргінеси - у разі, коли вона, як Петро Шрамен- ко, нездатна, неспроможна реалізувати себе в суто історичному контексті буття - як це здійснює батько Петра: паволоцький полковник Шрам, який не шукає в історії для себе користі, а шукає лише можливості до решти, вичерпно самореалізуватися в ній - так, щоб якомога більше з тієї самореалізадії було народові, Україні, поза якими кожна мета і будь-який історичний відрух приречені стати лише деструктурантами історичної правди і справедливості.

Поетична творчість

У поетичній творчості П. Куліша особливе місце займає тема козацтва.

Постаючи у поезії митця як амбівалентний чинник, ця тема дозволяє кваліфікувати погляд письменника на історію українського народу.

Поняттю козацтво поет знаходить численні синонімічні заміни: вони настільки широкі, що дозволяють повністю збагнути ставлення митця до ньот^- штдоті»вжлгшого етапу історії: "товариство-побратими" (поезія ^Н^оящ^^ааЦ^З "наливайці", "козаки-наливайці", "козаки- Ъесстровики*^уолониця^) нарешті "сірома убога", "сіромани", "убогеє люди", "безхатайвйдавав*»^ "наші" ГКУМЄЙКИ") - письменник від конкретних понять поступово переходить до знаходження узагальнень у цьому явищі. Цим узагальненням виступає і "козацька слава" ("Солони- ця"), що, згідно з метафізичним контекстом твору, усвідомлюється як усі попередні здобутки визволителів народу від ляської кормиги.

Найменування-характеристики козацтву П. Куліш означує і з протилежного, ляського табору: козаки в польської шляхти - це "тії люде, Що понурі ходять", "тії люде, що з дому втікають Та кращої собі долі по степах шукають", це - "бурлаки з довгими чубами", "То голота п'яна, Мужичії діти, Що не хочуть у вельможних Ласки запобігти", "То сі- рота темна, Винники, дейнеки", "То злодійство хиже", що "криється

від кари" ("Дунайська дума"). Ці прозивання, рівною мірою, характеризують і тих, хто їх висловлює, адже в кожній нашій характеристиці когось є частина самохарактеристики: у комусь ми підсвідомо відбираємо характеристичні моменти, що неясні, до решти не з'ясовані, у нас самих; у цьому полягає і ефект "побивання в самому собі", як і ефект багатознпачності біблійного "Не осуди - і не осуджений будеш".

П. Куліш розглядає й інший аспект цього моменту: озлобленість, лють, затятість та непримиренна ворожнеча (переступ етичних норм християнства), ненависть до тих, на чиїй землі прагнуть владарювати, спостерігається не з відпірного боку, не з боку тих, хто ущемлений у своїх правах, а від тих, хто утруднює життя когось на його-таки землі, що трактується поетом як подальший переступ християнських норм. П. Куліш у цьому разі порушує іншу проблему, що дозволяє говорити про його світоглядні засади: на дні, у глибині Кулішевої думки тут залягає теза про основоположні засади боротьби козацтва: "за волю, за віру". Кулішева позиція тут співвідносна з висловом Н. Макіавеллі: "Коли б християнська релігія підтримувалася у тому вигляді, у якому вона була задумана її засновником, то держави і республіки жили б у щасті та єднанні. І ніщо так не свідчить про її занепад, як та обставина, що народи, які найближче стоять до римської церкви, яка є главою нашої релігії, менше всіх вірують".

Ставлення козацтва до ворога сповнене стриманості й власної гідності, певності у власних силах; не озлобленість, а глум над ворогом відчувається в його подяці ворогові за те:

Що ви Україну,

Як сад іскрасили І сльозами підданськими Всі трави зросили;

Що наша Вкраїна Стала шляхті раєм,

А ми, її рідні діти,

По степах блукаєм.

"Дунайська дума"

Трактування поняття ("ми" - тут козацтво) у збірному плані дозволяє Кулішеві перейти згодом - поема "Настуся" - до розгляду етичних категорій, головними з яких є "козацька слава", "козацька зрада", "козацька доля" та "козацька мати". "Козацька слава" у поета - це голос бандури, здатної розкрити "святії Предківськії струни" і оживити, звеселити предків, що своїм "живим словом" "ззовуть усю родину У сем'ю єдину". Козацькая зрада - поняття для П. Куліша настільки неможливе, парадоксальне, що він розглядає його з парадоксального-таки ракурсу: во-

роги розуміють як зраду те, що козаки "хотіли відомстити Шляхті за неправду". "Козацькая доля" - трагічний матеріалізований чин, уникнути якого немає змоги, це - "нові могили По чистому полю". Із абстрактного переводячи явище в конкретно-матеріальне, П. Куліш унаочнює, синонімізує два чинники життя народу, що виступають характерним маркером особливості його, вочевидь, сповненої драматизму долі. Нарешті, поняття "козацькая мати" у митця співвідноситься з поняттям Україна, батьківщина, що здатна водити "сиріт на отецькі Могили", "піснею учити" "Як вставати-воювати" і яка, врешті, молодшає завдяки козацькій звитязі та перемогам:

Добували козачата У шляхти гармати...

Помолодшала старенька Козацькая мати.

"Кров козацька" для П. Куліша - поняття тотальне, а, водночас, святе: "козацькою Кров'ю святою Червоніла Вкраїна".

Із поеми "Настуся" бачимо, як трактує П. Куліш поняття "козацькая сила" та "козацькая воля", що завершують комплекс поглядів письменника на явище; "козацькая сила" - символ відпірної сили українського народу в протистоянні ворогові. Митець вважає її в українського народу настільки потужною, що здатною загатити "шляхетським клятим трупом Дніпро". "Козацька воля" - поняття у П. Куліша антитетичне не просто до неволі, а до усіх форм упослідження українського народу: переховування козацьких ватажків "по комишах", переслідуванні їх "по домівках По одинцю", тортури "закидали У замкові глибки", "забивали в дибки", "залізні кайдани".

Історична концепція П. Куліша, оприявнена ним у поетичній творчості, надається до співвіднесення з концепцією Т. Шевченка і відповідає об'єктивованому баченню історичного процесу, наявному в українських історіографів, зокрема, Д. Мордовця, О. Бодянського: жорстокість і необмежена сваволя панів змушує Україну "Бунтом закипіти". Отже, "козацька воля" у П. Куліша - це усвідомлення народом своєї єдності, гідності й відпірності в протистоянні ворогові. Поняття "козацької волі" в П. Куліша розвивається у традиціях філософської думки: "воля" тут протиставляється багатству та неправді:

В кого срібло, в кого злото Та шляхетськії клейноди,

А в нас правда, правда-воля - Найлюбіша в світі доля.

Поневолення багатством і неправдою, вважає П. Куліш, не співвідносне з тим інститутом лицарства, яким було козацтво. Те, що письменник сприймає козацтво саме як лицарство, - підкреслює ракурс, у якому виявляється погляд на явище: "слава", "доля", "зрада", "кров", "сила", "воля" - чинники, що виходять за межі перехідних другорядних явищ життя й означують буття людини в екстремальних, порубіжних виявах існування: перед чи після порогу подолання тих надзвичайностей.

Правда у П. Куліша стає верховною категорією порівняно з усіма переліченими чинниками; більше того, письменник вважає, що вона випробовує ті чинники на істинність: слава ворогів обертається їх неславою, доля - недолею, сила - безсиллям: "Вовчим слідом повтікали", "Власних скарбів одбігали", "Самі слізьми обливались". У П. Куліша правдою випробовується й козацтво: буря змушує його хилитися, лихо - молитися; однак те, що від бурі воно не впало, а молитва в лиху годину була слушною - промовляє про те, що

Все ж то правда поробила,

Наша предківськая сила,

З давніх-давен завіщана,

Награда нам обіщана.

А те, що козацтво було не просто масовим, а органічним явищем у житті українського народу, дозволяє Кулішеві, який вважає правду засадничим підґрунтям козацтва, відносити цю категорію до основоположного чинника буття для всього українського народу, для якого "наша правда" є "народною основою". Тезою "Наша слава здавна славна; Наша правда здавна права" П. Куліш підкреслює, що народ одвіку не розминався із правдою.

Зображення збірного образу козацтва - "Досвітки" - поєднується у П. Куліша з відтворенням індивідуалізованих образів козацьких отаманів, старшини, ратних проводирів в добу протистояння ворогові.

Поетична та прозова сторінки творчості П. Куліша свідчать про глибоке осягання митцем й історичної долі, і ментальності народу; творча спадщина письменника виявляє в ньому пристрасного громадянина.

ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ (1814-1861)

: * г я : і? Історія мого життя становить і ; ' ' . частину історії моєї батьківщини.

? ' ' Т. Шевченко

Батько - Григорій Іванович Шевченко, 1781-1825 pp., родом із с. Кири- лівки. Мати - Катерина Якимівна Бойко, 1783-1823 pp. - із с. Моринці. Початкову освіту Тарас здобуває в сільській школі: 1822-1827 pp., в "учителя-дяка". 1829 р. Тарас виїздить до Вільно - до місця служби пана П. Енгельгардта, згодом, 1831 p., - до Петербурга, де 1836 р. зближується з українським земляцтвом. Коштом створеного К. Брюлло- вим портрета В. Жуковського, викуплений з кріпацтва. Із 1838-1845 pp. Т. Шевченко - учень Петербурзької Академії мистецтв.

1840 р. вийшов друком "Кобзар". 1845 p., завершивши навчання в Петербурзькій Академії мистецтв, Т. Шевченко від'їздить в Україну, і цього-таки року (листопад-грудень) у Києві затверджений співробітником "Тимчасової комісії для розгляду давніх актів". 1847 р. призначений на посаду вчителя малювання в Київському університеті. У квітні 1847 р. заарештований у справі Кирило-Мефодіївського братства і, за вироком, у 1847-1857 pp. відбуває заслання в Орській фортеці та Новопетровському укріпленні як солдат. У березні 1858 р.

Т. Шевченко повертається після заслання до Петербурга, поселяється при Академії мистецтв і працює над опануванням нових мистецтв у техніці офорту. 1860 р. здійснене нове видання "Кобзаря" Т. Шевченка. Цього року збори Академії мистецтв надають Шевченкові звання першого в Росії академіка гравюри.

1861 р. стан здоров'я поета, підірваний хворобами серця та печінки, сягнув кризи; 10 березня поет відійшов у вічність. Похований на Смоленському кладовищі. 22 травня, відповідно до заповіту, похований у Каневі.

Перше оприлюднення "Кобзаря"

1840 р. і те враження, яке книга справила на сучасників-критиків є неповторним і повчальним явищем в оцінці визначного мистецького факту з галузі історії української літератури.

Наявний у цій реакції непересічний драматизм спонукав звернутися до цієї теми українських літературознавців і письменників новітнього часу. Згадаємо хоч би три із відомих нам звернень: статтю П. Филипо- вича "Забуті рецензії 40-х років на Шевченкові твори"; статтю Людмили Мойсеевої "Цензури 1-ого Кобзаря", а також працю О. Яблонської "Кобзар" Т. Шевченка у російській критиці 40-х pp. XIX ст."

Якщо П. Филипович стверджував, що "російська (критика. - А. 3.) однодушно привітала вихід "Кобзаря" глузуванням із самого Т. Шевченка, з української мови й усього українського", то О. Яблонська вважає, що "російська критика 40-х pp. досить неоднозначно оцінила твори Т. Шевченка. Від заперечення існування української літератури до цілковитого схвалення "Кобзаря".

Спробуємо виявити найважливіше в погляді літературної критики на "Кобзар" Т. Шевченка - це дозволить збагнути, що вважалося найціннішим і у творчості, і в особистості митця в першій половині XIX ст.

Якщо говорити про думку навколо виходу в світ першого оприлюднення "Кобзаря" 1840 p., то її можна характеризувати не стільки як констатуючу сам факт, скільки прогностичну.

Властиво, основний концепт про видання формується у трьох ракурсах: оцінка самих творів - це перший ракурс, оцінка автора "Кобзаря" як особистості - другий момент і оцінка зреалізованого Т. Шевченком наміру: творити українською мовою - аспект третій.

Почнемо з третього. Сьогодні, коли ми ставимо питання про долю української мови як державної - чи не йдемо ми в ар'єргарді тієї справи, яку спостерегла російська критична думка в усіх своїх оцінках праці Т. Шевченка в сфері саме української писемності.

4 травня 1840 p., коли в газеті "Северная пчела" з'явилось друком повідомлення про надходження у продаж "Кобзаря" Т. Шевченка (більше в такому оголошенні потреби не було - книга розійшлася негайно), - "Литературная газета" кваліфікувала мову книги як "поетичну мову російської Італії". Водночас сама "Северная пчела" зауважує: "Визнаємо: сумно дивитись на літературу тих слов'янських наріч, які втратили навіть самі слова і звуки, у які вони огортались; ще сумніше дивитись, що на цих наріччях пишуть люди, чиї обдарування могли

б прикрасити літературу, яка першенствує, всепоглинаючу слов'янську літературу, а саме літературу російську". "Якщо це перші спроби, то ми маємо право очікувати вельми багато від таланту Т. Шевченка і порадили б йому розповідати свої прекрасні відчуття по-російськи, тоді б квіти його, як називає він свої вірші, були б розкішні, а головне - тривкіші". Часопис "Маяк" кваліфікує мову книги як "малоросійська говірка, якою говорять кілька мільйонів єдиновірців наших у південній Росії й Галичині", "Современник" підкреслює: "Ті, хто розуміє малоросійську мову, прочитають збірку звичайно із задоволенням і вдячністю". Визнаючи за Т. Шевченком безсумнівний талант, журнал "Сын Отечества", озираючись на затяжну полеміку з Є. Гребінкою (який у своїй повісті "Путевые записки зайца" зобразив М. Полевого у вгадуваному всіма польовому конику) писав: "Ну хай уже люди сумнівного обдарування пишуть як їм завгодно: пану Гребінці, наприклад, можна навіть порадити писати по-малоросійськи: і йому слав- ніше, і російським читачам легше. Але жаль бачити пана Т. Шевченка, коли він спотворює думку і російську мову, підробляючись під хохлацький стрій", а "Библиотека для чтения" іще нетерпиміша і рішучіша: "вони (поети. - Л. 3.) часто пишуть таким наріччям, якого навіть не існує в Росії: вони, без церемонії, перероблюють великоросійські слова і фрази на малоросійський лад" і "на цьому гібридському діалекті хочуть досягнути поетичної слави". Тут, як то кажуть, без коментарів. "Отечественные записки", запитуючи: "Але навіщо п. Шевченко пише малоросійською мовою, а не російською?", здобувається на відповідь і пояснення для своїх читачів: "На це можна відповісти питанням на запитання: а коли пан Шевченко виріс у Малоросії", "якщо з дитинства його уявлення одягались у форму південного наріччя", яке "долітає із півдня, із колиски слави і релігії Росії".

Фактично, у кожному випадку ставиться, і на будь-який лад тлумачиться одне питання: що дало Т. Шевченку підстави та право писати українською мовою.

Ніхто з літературних критиків не зауважує тієї відповіді, яку, по суті, визначає своєю позицією Т. Шевченко у "Кобзарі": митець має за обов'язок промовляти від імені народу і для народу його, народу, мовою.

Це - перше - надскладне завдання, що його вирішує, своєю книгою Т. Шевченко. Поява "Кобзаря" промовляє: є український народ, його мова і є в цього народу поет, який здатний самоідентифікуватися - як частина цього цілого.

Розглядаємо оприлюднення "Кобзаря" як заявлений Т. Шевченком у художній формі меморандум-довідку, нотатку для пам'яті: українська мова відповідає духовному й інтелектуальному самовияву нації; володіючи окремою мовою, ця нація, отже, посідає державність, якої була позбавлена і яку має відновити.

Отже, вихід у світ "Кобзаря" сприймаємо як акт громадянської відваги її автора; ця відвага, знаємо, згодом неодноразово буде підтверджена самим ходом життя Т. Шевченка.

Кожна із рецензій містить і оцінку хисту поета.

"Літературна газета" вважає найціннішим у віршах Т. Шевченка те, що в них "багато вогню, багато почуття глибокого, усюди дихає в них гаряча любов до батьківщини". "Северная пчела" наголошує: "Всі вірші мають між собою певний зовнішній зв'язок. Перший вірш без заголовку наче б передмова, сповнений ніжного почуття, це звертання поета до віршів своїх і до батьківщини; за вступом іде опис самого Перебенді, Кобзаря, майстерний, сильний, сповнений непідфарбованої поезії". "Наступні пісні немовби належать уже описаному Перебенді". "Всі вірші мають сумний відбиток зболілого серця, тому дещо одноманітні, але вражають своєю простотою, грацією і почуттям". "Маяк" підкреслює: "Ці вірші дали б честь кожному імені в усякій літературі", "Всі вони (тобто, Шевченкові поезії. - Л. 3.) сповнені почуття, розуму, простоти грації, щирої правди", "Современник" оцінює їх як "кілька простонародних ліричних виявів душі, жваво і щасливо переданих автором", "Библиотека для чтения" вважає, що є поети, які створюють "прекрасні пісні, відрадні явища, що несуть на собі відбиток безсумнівного обдарування. До таких явищ належить "Кобзар" пана Шевченка". "У нього (Т. Шевченка. - Л. 3.), - зазначає "Сын Отечества", - є душа, є почуття, і його російські вірші, очевидно, могли б додати частку хорошого в нашу справжню російську поезію".

"Современник" виділяє "Кобзар" Т. Шевченка "поміж усіма поетичними творами, що з'явились за ці 3 місяці", "Ті, хто розуміє малоросійську мову, прочитають цей збірник, звичайно, із задоволенням

і вдячністю". "Современник", проте, вважає, що поетові вірші - це "декілька простонародних ліричних виявів душі, живих і щасливо переданих автором".

"Отечественные Записки", у погляді на твори, уміщені в "Кобзарі", фактично закладають наріжний камінь теми народності Т. Шевченка, утверджуючи, що "вірші пана Шевченка - найближче всього підході 416 У*3*

дять до так званих народних піснеспівів", тут, на думку рецензента, "є і поетичні думи, й історичні легенди, і чари покинутої любові, й простодушна історія любові Катерини - словом, всі елементи народної поезії півдня нашої батьківщини".

Отже, головний момент у цих характеристиках творів Т. Шевченка - такий: талант Шевченка - самобутній, потужний і настільки цінний, що не співвідноситься із тими засобами, якими він виявляється тобто українською мовою; поезія його - споріднена з народною творчістю, сповнена гарячої любові до батьківщини, а вірші можуть стати окрасою кожної літератури.

Яким постає сам поет у цих рецензіях? Як сповнений непідробного таланту - "Літературна газета", як сильна, але поетична душа - "Отечественные Записки", як "учень К. П. Брюллова" - "Северная пчела", як "свіже обдарування", як митець, чия творчість "дала б честь кожному імені в усякій літературі" - "Маяк".

Однак ці оцінки, у яких суб'єктивізм брутально вихлюпує, де об'єктивне висловлюється з жалем, що "не наше", а правда літератури виявляється вищою понад суб'єктивовані й об'єктивовані позиції, поступаються, на нашу думку, перед однією, тихо, у листі до Т. Шевченка - проголошеною думкою, що, до слова, дозволяє полемізувати з П. Филиповичем, який стверджував: "української критики тоді ще не було" (була; свідченням тому - літературознавчі студії П. Куліша, М. Костомарова, О. Бодянського, І. Вагилевича, урешті, Г. Квітки-Основ'яненка).

Г. Квітка-Основ'яненко, не претендуючи на вияв позиції, із якої рецензенти представляли б чи то кредо певного друкованого органу, чи то полемічне змагання між певними часописами ("Маяк", "Современник", "Отечественные Записки") або й просто особистісну не- співвідносність - позиція М. Полевого, позиція часопису "Сына Отечества", - промовив (лист від 23 жовтня 1840) дві фрази, у яких відтворено і суть Шевченка-митця: "м'яке серце і душа чиста, мов кришталь", і силу та хист Шевченка-поета: "Ваші думки кріпко лягають на душу".

Співвідношення символів "Думок" Т. Шевченка

Як відомо, чотири "думки" - "Тече вода в синє море", "Вітре буйний, вітре буйний!", "Тяжко-важко в світі жити", "Нащо мені чорні брови" - ліричні твори елегійного змісту - вірші, що отримали назву завдяки жанровій ознаці, - стали окрасою першого видання "Кобзаря" Т. Шевченка. Ліричний герой першої думки "Тече вода в синє море" немов закликає до діалогу героїню другої думки, згодом це повторю-

417

ється; саме тому, можливо, так і вибудувала послідовність поетичних монологів персонажів: герой-героїня, герой-героїня. Водночас очевидно й інше: теза героя та героїні здобуває свій розвиток у інших думках цього циклу, таким чином, діалог персонажів уповні може бути прочитаний лише тоді, коли читаються всі чотири "думки" - з усвідомленням того, що ці окремі твори є, по суті, єдиним цілим у ліричній оповіді автора про долю персонажів твору.

Цим, здебільшого, можна пояснити єдність системи образів-симво- лів, що чинна у зазначених думках. Розглянемо першу думку, де подано образи води, моря, долі, серця, шляхів, журавлиних ключів, терну; у другій думці головними є образи вітру, моря, хвиль, серця, душі, червоної калини, могили, квітки, сонця (як бачимо, роздум ліричної героїні виявляє значно розгорнуту систему образів); згодом ліричний герой знову веде мову про рід, гору, воду, долю, поле, колоски, море, сироту, серце, чужину, лист, сонце (навіть сам перелік образів дозволяє судити про те, що напруга почуттів і думок ліричного героя дедалі зростає), а роздум ліричної героїні мовби завершує ці вияви сприйняття світу звертанням до образів очей, літ, вітру, серця, пташки, голубки, чужих людей, сироти, вітру, моря - як бачимо, амплітуда образів тут стає чи не найширшою - цим поет досягає, реалізує розвиток почуття ліричного героя у завершеності цього почуття. Система образів "думок" зростає (сама собою від твору до твору й, окрім того, від роздумів ліричного героя в одному та другому випадках). Не менш важливе значення має і те, що наведені образи постають у певній послідовності, умотивованості, залежності, чим досягається нова кількість значень; водночас, завдяки щоразу новому субстратові, насамкінець досягається і нова якість символу, новий варіант смислової природи знака. Маємо справу не лише з образами, що співвідносяться з поняттями матеріальними (вода, море, квітка), але й нематеріальними (доля, літа, горе).

Ми, проте, не проводимо серед цих понять - матеріальне-немате- ріальне - межі: вони для нас, у сукупності, представляють сферу інформації, - інформації через певний знак, таким чином, нас цікавить смислова сфера певного знака, незалежно від його приналежності до матеріального чи нематеріального світів. При цьому ми, однак, анітрохи не прагнемо трактувати сенсове, нематеріальне як матеріальне чи фізичне, поділяючи позицію О. Лосева: помиляються ті, хто "Гадає, ніби якщо фізичні речі є матеріальними і фізичними, то й усе на світі обов'язково є матеріальне і фізичне. Проте ця банальна упередженість ґрунтована на відсутності аналізу елементарних фактів свідомості, а також вчення про відображення. Усе смислове й, відповідно, все ідеальне зовсім не є відсутнім і зовсім не є ніщо".

На це тим більше необхідно зважати, що "Будь-який знак, всіляке означене й будь-який акт означення можливі лише як галузь чистого смислу, звільнена від усякої матерії й якої б то не було субстанції".

Коли йдеться про Шевченкові образи-символи, має рацію І. Головін- ський, стверджуючи, що "у контексті цього нарису цікаво звернути уваїу на факт, що Т. Шевченко у своїх поемах, писаних у половині XIX ст., уживав образів-символів, які пізніше, із початком XX ст., знаходимо у працях Фройда та Юнга. Не знаю, чи Фройд і Юнг будь-коли читали Шевченкового'"Кобзаря". Правдоподібно, що Т. Шевченко, як

і творці психоаналізи, інтуїтивно відчули архетипи-символи, збережені тисячоліттями у збірній підсвідомості людства".

Символіка образів першої "думки" вражає навдивовижу потужною внутрішньою енергією. Уже перший образ-символ у ній - вода - вказує на субстанцію, що творить, дає початок усьому життю; перед нами, по суп, першоматерія, первозданна'ТюзМежйкгїїГ,” що перебуває у постійному русі, звідує постійні переміни, ріст, оновлення. Якщо врахувати наголос Т. Шевченка, постійно оновлювана первозданність співвідноситься із символікою поняття "море". "Море" відповідає значенню перехідного стану між явищами предметними, повітрям та іемлею і, що май тут, у підтексті, особливу трагічну цінність - між жштямі емертю.

Зважаючи на те, що, по суті, відправною точкою всього життя є вода, поет таким чином веде мову про першопочаток життя. Водночас це наповнення будь-якої форми буття матеріальною суттю, що, незалежно від людської волі, творить світ, співмірний, власне, з поняттям непредметним - у нашому випадку, із поняттям "доля", адже - "Шука козак свою долю". Таким чином, ця доля постає, почасти, немовби опредмеченою (герой шукає свою долю як щось зриме, що піддається осяганню), а, почасти, і це дуже важливо, доля тут - поняття таке саме динамічне і основоположне, як та першоматерія, що виступає в образах води та моря. Означеним шляхом поет тут співвідносить два поняття, проводить між ними своєрідну аналогію, а саме: тим, що "Тече вода в синє море" та, водночас, "Шука козак свою долю".

/А Герой твору тому постає у вирі життя, пошуку в ньому сенсу для /}|себе і навіть блага - "долі", а згодом опиняється поза межею досягання життя - там, де "шляхи биті Заросли тернами".

Перед нами - спадиста крива шляху, що проліг поза межами батьківщини; доля людини в її невідбутності - із тієї причини, що море постає не лише витоком життя, але і його метою - а це криє у собі смерть. І в першому, і в другому випадку важливе значення має мотив мандрівництва, тема блукання, бурлацтва. Тезу цю у творчості Т. Шевченка можна віднести не лише до значних, але й, по суті, до варіативних.

Вважаємо, не буде неправомірним стверджувати, що у зазначеній тезі найважливішим виявляється цілковито позитивне розуміння людини і сприйняття її у світі як християнина - за християнськими засадами, що на них у сприйнятті цього образу вказує рух води - "тече вода" (можливо, із якогось джерела). Людина у цій системі значень усвідомлюється як особистість, що походженням своїм належить до небесної сфери, однак, унаслідок певних життєвих колізій, звідавши повернення зі сфери свого перебування, леліє надію на повернення до втраченого, а, власне, на своє повернення у втрачену сферу.

Розглядаючи з урахуванням цього першу Шевченкову "думку" - із усією очевидністю розуміємо, що поет у ній виявляє не що інше, як свій погляд на людину, точніше, виявляє свою філософську засаду у сприйнятті людського життя - як такого, що постійно переміщується з однієї якості в іншу, проте виразно володіє тенденцією до поривання і до повернення в небесну сферу, у вишу якість свого буття.

Таким пориванням ліричного героя першої "думки" не судилося здійснитися - у цьому не лише драматизм, але і трагізм його життя, який полягає у тому, що герой усвідомлює це повернення у вищу якість свого буття як повернення на батьківщину - між тим, як він цю батьківщину безповоротно, навіки втрачає. Саме тоді, коли ліричний герой приходить до розуміння безповоротності цієї втрати, - він позбувається і можливості руху, динаміки, а отже, і життя: "Сидить козак на тім боці". "Той бік" - це сфера, протилежна небесній, омріяній, злеліяній у надіях; це - осоружна йому чужина. І хоч життя довкола козака, як і раніше "оживлене", як і раніше вирує ("Грає синє море", "А журавлі летять собі"), воно можливе у своїй відбутності лише завдяки наявності змоги до повернення, тобто, наявності ланки, якою розпочинається вихід особистості; у Т. Шевченка - це точка, що порівнюється з небесною сферою.

Важливим у поезії в цьому разі є те, що небесна сфера, із якої починається екзистенційна частка світу особистості, цілковито співвідноситься із поняттям "батьківщина". Таким чином, у зазначеній "думці" поет вибудовує доволі складну закономірність: небесна сфера, із якої відбувається вихід (отже, визначається початок) людського буття є найблагодатнішою для людини; відхід від тієї сфери (через непорозуміння з чимось або через неприйняття чогось) сприймається як "падіння" людини; цим пояснюється постійне поривання людини за усвідомленою втратою й завмирання (згасання) людського життя внаслідок неможливості повернення до втраченого.

У цій "думці" наявний, проте, виразний орієнтир на те, що перед нами - не людське "падіння" внаслідок зужитості моральних якостей особистістю. Наявність того, що "А журавлі летять собі Додому клю- чами", - підтверджує упевненість у праведності душі ліричного героя твору, усі біди в житті якого спричинені пошуком долі за межами рідних краєвидів, за межами батьківщини, яка мислиться тут як небесний Єрусалим, небесна сфера, рай із його рятівною суттю, завершення процесу визрівання, становлення людини і відбуття її життя, а також як реалізація (або в цьому разі нереалізація) розуму людини,

а, через нього, - і божественного розуму. Саме тому повернення до цього розуму, "додому", наголошує Т. Шевченко, можливе лише через безнастанне життя, через його цілковиту реалізацію, абсолютну відбу- тність цього життя у поєднанні фізичного процесу існування особистості з духовною справою життя такої особистості.

Роздум над долею козака в першому поетичному творі циклу "думок" Т. Шевченка завершується мотивом трагічним - розпад надій, відсутність перспектив порятунку душі (розрив із батьківщиною), невдоволеність прагнень, не досягання бажаного, - показник морального становлення поета: він більше прагне, аніж утілює в життя, більше поривається, аніж реалізує свої поривання, більше пристрасно жадає, аніж предметно реалізує. У цілому, проте, це - пошук, це перехід через випробування та страждання, це - що проступає цілком виразно - певний етап на шляху до очищення і, власне, сам етап духовного очищення, осягання різних (можливо, й усіх) рівнів буття, лише подолавши, пройшовши які людина може здобутися на покаяння, у якому також можливий для неї порятунок.

В основі "думки" "Вітре буйний, вітре буйний!" - уявлення поета про силу первинної стихії, її можливості й значення для людини. Позиція ліричної героїні "думки" і поета тут, як і в першому творі зазначеного жанру, у Т. Шевченка збігаються: герої митця усвідомлюють цю стихію як наділену здатністю до відродження. Згадаймо, що саме відтворюючою силою вітру хоче скористатися дівчина та з його допомогою довідатися у моря про життєво важливе для себе: "Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море. Воно знає, де мій милий". Проте дівчина звертається до вітру не лише з проханням довідатися у моря, де її милий, але й апелює до цієї стихії явити свою можливість до відродження; відродження задля досягнення ліричною героїнею, яка не цурається випробувань, що постануть на її шляху, того, до чого поривається її дух, - іншими словами, задля реалізації своїх духовних устремлінь.

На те, що милий дівчини перебуває в стані постійного переміщення, постійної зміни місцеперебування, - вказує, власне* звертання дівчини до моря, що є символом постійного руху. Проте, знаємо, цей образ може нести в собі й небажану для дівчини аналогію - між життям і смертю,

таку аналогію у творі прочитуємо як безнастанну рефлексію героїні: "Коли ж згинув чорнобривий - То й я погибаю. Тогді неси мою душу Туди, де мій милий; Червоною калиною Постав на могилі".

Така рефлексія, оскільки у Т. Шевченка жіночий тип утілює страждання, - доповнюється саможертовністю, самопосвятою героїні, що є вищим моментом страждання - очищення стражданням: "Буде легше в чужім полі Сироті лежати, Буде над ним його мила Квіткою стояти. І квіткою, й калиною Цвісти над ним буду, Щоб не пекло чуже сонце, Не топтали люде".

Т. Шевченко з усіх аспектів символіки жіночого образу обирає той, що визначається категорією "закоханої", "нареченої". Серед інших жіночих типів ("спокусниці", "матері", "батьківщини") цей, обраний поетом, належить до найінтенсивнішої - за використанням - імплікації жіночого типу. Саме в ньому його найбільше приваблює такий складний архетип, що немовби накладає у своєму єстві один на один кілька символічних аспектів - зокрема, у поєднанні нижчого та вищого аспектів архетипу, які визначають між собою до певного змагання: емоційність і добродійність. Наявність змагання між двома символічними аспектами архетипу забезпечує драматичну ноту твору, елемент боротьби в ньому, прагнення до перемоги, до подолання певних життєвих проекцій, побудова яких не влаштовує цей архетип унаслідок його різ- нокомпонентності, комбінаторності та вищою мірою складності.

Чуттєвий, емоційний елемент цього архетипу, незважаючи на його належність до нижчої - відповідно доброчинності, що є найвищою якістю жіночого архетипу, - форми, зумовлюється у поета не лише чинником часу, узятим у найпростішій, щодо архетипу, формі (молодість дівчини, її юність), - а і співвіднесенням архетипу з певними аспектами, у яких митець визначає можливість персоніфікації жінки як образу душі, наділеної чистотою, глибокою емоційністю та здатністю не лише до співпереживання, але й до творення добрих учинків, доброчинністю.

Прикметно у Т. Шевченка й інше: його лірична героїня свою добродійність плекає з почуття співпереживання, таким чином, у ліричної героїні митця емоційність, що її відносять до нижчих якостей душі, стає лише сходинкою, підготовкою до витворення нових, вищих духовних порухів.

Зауважимо й інше: емоційність поетової героїні умотивована, по суті, тим, що стає побудником до здійснення або прагнення вчинити добро, творити добродійність: навіть через саможертовність, навіть через прийняття смерті - як офіру любові до милого.

Теза про поділ душі (або в нашому випадку злиття двох душ в одне і прийняття однією душею тієї долі, яка спіткала іншу душу) у думці не випадкова: "Тогді неси мою душу Туди, де мій милий". У цьому випадку поет співвідносить дві духовні енергії, співвідносить на тій підставі, що вони споріднені; саме така спорідненість виявляє ту їхню суть, що вони є не чим іншим, як шляхами інволюції й еволюції. Таким чином, труднощі для однієї душі утруднюють існування для іншої - і так до цілковитого завмирання їх суті, що є вже, одначе, не волею носія такої душі, а цілковитою закономірністю співіснування духовної енергії, певного ритму всесвіту чи окремої його частки.

Показово, що лірична героїня апелює у творі до руху життя в цілому, хоч і усвідомлює наявність у ньому первнів страждання й героїзму. Мотив страждання, заявлений у "думці" образами-символами смутку і сліз: "Я ввечері посумую, А вранці поплачу", а також образами калини та квітки на могилі: "Тогді неси мою душу Туди, де мій милий червоною калиною Постав на Могилі", "Буде над ним його мила Квіткою стояти. І квіткою й калиною Цвісти над ним буду...", співвідноситься з образом сонця у творі й постає у двох іпостасях. Перша фіксує момент відчуження особистості, що перебуває на чужині, від оточення; відчуження це рівнозначне, збігається за деструктивністю з приниженням, пригніченням або і цькуванням людини, тому невипадково майже синонімічно лунає висловлене у двох рядках твору: "Щоб не пекло чуже сонце, Не топтали люде".

Т. Шевченко наголошує: навіть позитивне явище, що несе із собою такі блага людині, як світло й тепло і належить до вищих цінностей людського життя, - на чужині втрачає свій відповідник і набуває нової атрибутики, точніше, атрибутики зі знаком мінус, гротескових настанов (тепло - пекло). Бінарна суть явища набуває регресивної якості; брак позитивної ланки "тепло-близькість" мимоволі породжує гіпертрофовану її форму: "пекуче-чуже". Окремі стадії, отже, не стають розвитком, а регресією, обмеженням, розпадом.

Таким чином, за Т. Шевченком, чужина, "чуже сонце", чужі люди не сприяють реалізації через людське життя вищих цінностей; натомість те сонце, що мислиться без дистанції чужинності, вказує на перетворюючу, благодатну якість образу-символу сонця у творі. Тоді, коли "зійде сонце - утру сльози" - бачимо позитивний, благодатний компонент моделі життя ліричного героя твору.

Психологічна основа та психологічна роль образу-символу сонця тут виступає своєрідним прототипом першій, інволюційній, "низхідній" системі, перетворюючись на систему еволюційну, що дає життя різнорідним світам, явищам і станам душі людини.

<f=4 423 /==*

Т. Шевченко, по суті, веде мову про співмірність невідповідностей або невідповідність співмірностей, що пов'язані за своєю суттю і є індикаторами ситуацій і залежних від них або співмірних із ними поведінки і долі людини. Поведінка й доля в нашому контексті знову заявлені в навдивовижу активній якості: умовна пасивність (відсутність) одного із персонажів твору цілком поповнюється, надолужується з лишком, небувало високою активністю, діяльністю, доведеною аж до цілковитої саможертовності, самозреченості ліричної героїні "думки".

Уперше образ-символ червоної калини з'являється у поетовій "Причинній" Т. Шевченка. Безперечно, має рацію Г. Дима, стверджуючи, що "народнопоетичні символи (калина, голубка, сокіл) - це художні інакомовні образи з постійною образною семантикою, які виникли історично і слугують цілям ідейно-естетичного пізнання та відображення дійсності. Ці образи мають реалістичний характер, оскільки спираються на об'єктивно існуючу дійсність, і в художніх творах зберігають переважно свій прямий зміст". Однак безперечним є те, що окрім свого "прямого змісту" і прямого, предметного значення образ калини є і прикладом антитетичного символу, архетипного образу, що характеризує суттєво різні аспекти: помирання, загибелі та пам'яті про загиблих, спогаду про померлих, відзнакою прижиттєвих заслуг людини і любові оточення до неї - за життя й по смерті.

Беремо на себе сміливість стверджувати, що у творчості Т. Шевченка цей образ-архетип є символом фіксації перехідного стану або нової характеристики, такої нової якості існування людської особистості, що пов'язується з різноаспектністю людського буття, його реальною і позажиттєвою сторонами.

Фіксація потойбічної, позажиттєвої грані людського існування цінна для поета тим, що дає змогу з цілковитою конкретністю маркувати перехід від тимчасового до вічного й заявляти характеристики (часом із позиції вічного) явищам тимчасового плану, усьому ми- нучому, перехідному.

У "думці" "Вітре буйний, вітре буйний!" образ калини маркується двічі: "Червоною калиною Постав на могилі" та "І квіткою, й калиною Цвісти над ним буду". У першому випадку калина постає як символ початку, зародження, а також як знак земних бажань, а в другому - прирівнюється до квітки, виступає синонімом цвітіння, квітування, що несе в собі ознаку краси й минущості. Зародження несе в собі минущість того, що з цим початком, зародженням виникає. Саме тому образ зрілої калини, а згодом її квітування, не є інверсією у творі (перестановкою логічно умотивованих явищ), а доцільним і слушним розвитком образу, двох його полюсів і двох смислів, що мають традиційну орієнтаційну символічну настанову.

У третій "думці" - "Тяжко-важко в світі жити" розглядаються явища і тенденції людського існування, у яких життєві сили людини співвідносяться із суспільними вимірами. Кожен із зазначених векторів має два різні напрями руху, що виключає у вислові однополюсність і один смисл: позитив тут відмінюється своєю противагою, роздвоєння рівнів виявляється цілковито необхідним, ілюстративним для з'ясування значення "верхнього" та "нижнього" порогів орієнтації ліричного героя. Саме ці умовні напрями автора монолоіу, що співвідносяться з аналогією між вищим і нижчим, добрим і лихим, прямим і опосередкованим, дали підстави українським шевченкознавцям співвіднести образ сироти в площинах родинній і суспільній, таким чином визначивши, що йдеться не про родинне сирітство, а про суспільне сирітство (суспільну відрубність) ліричного героя "думки" і архетипу в цілому. Це - у дещо ілюстративній формі - стверджує Ю. Івакін, ведучи розмову про "Образний світ" Т. Шевченка: "Один із найхарактерніших образів раннього Шевченка - сирота; це і образ його ліричного героя, за яким криється автобіографічний підтекст ("Тяжко-важко в світі жити", "Вітер з гаєм розмовляє", "Н. Маркевичу", "На вічну пам'ять Котляревському"), і образ героїв його "рольової" лірики, у яких об'єктивовано знову ж таки особисті почуття самого поета ("Вітре буйний, вітре буйний!", "Нащо мені чорні брови", "Причинна", "Перебендя"), і образ героя його поем ("Гайдамаки", "Тризна"), і порівняння типу "сиротами кинув і гори і море" ("На вічну пам'ять Котляревському"), "в'яне, сохне сиротою" (там само), "як сирота, білим світом нудить" ("Тополя").

Водночас у Шевченковій поезії образ сироти набуває узагальненого значення нещасливої долі, упослідженості, одинокості: "Сироту усюди люди осміють" ("На вічну пам'ять Котляревському"), він "до світа встає працювати" (там само), "Його б'ють і лають, закують в неволю" ("Катерина"). Причому йдеться не лише про людину. І покріпачену панством Україну поет метафорично порівнює з сиротою, яка "понад Дніпром плаче" ("До Основ'яненка").

Зворотним боком сирітства стане для Т. Шевченка під час заслання тема віршів-"дітей", що "у неволі народились", - тобто є сиротами, бо позбавлені батьківщини: матері - України. У зазначеному контексті, очевидно, має радію Ю. Івакін, стверджуючи: Шевченкові "ліричні поезії відображають не тільки конкретний стан душі, окремий момент думки-переживання, а і його сталі переконання, думки, що їх він ви-

нотував роками" та які, безперечно, здобувались на смислово-подійну, згідно з життєвими метаморфозами, трансформацію. Нарікання, проте, сироти, що "В того доля ходить полем" є не чим іншим, як, по суті, наріканням на те, що для нього доля пов'язана з матір'ю-землею, образним еквівалентом якої у "думці" Т. Шевченка є поняття "поле": "доля" не лише "ходить полем", наснажуючись силами матері-году- вальниці, а й користає з певних плодів тієї матері: "колоски збирає". Момент визбирування колосся і простір поля відтворюють не лише першопочатковість у всій її певності, але й таять сенсову глибину і тісно переплітаються на рівні співвіднесеності, що зберігає усвідомлення різних витоків цих символів.

Якщо "поле" пов'язане з адекватним виразом "Земля: як мати- годувальниця", то "колоски" сприймаються і як атрибут плодючості землі, і як пробудження життя, а також і подолання ним смерті, - набирання ним рослу, сили. Водночас завдяки "колоскам" забезпечується головна пожива для життя, життя наснажується на основному рівні.

Позитивна картина життя, отже, сприймається поетом такою, що дозволяє убезпечити людину на рівні екзистенційного релятивізму, співвідносності з можливостями людського життя. Водночас, перед нами - зразок поєднання символів у певному ритмі, що досягається шляхом інтеграції - поповнення, об'єднання окремих частин у єдине. У кожному разі означений ритм, забезпечуючи існування певного рівня кожного з символів, включеного в заданий ритм, породжує нову картину еквівалентності, вона кристалізує новий аспект поняття, що веде за межі обох цих символів.

Таким чином, перед нами - збалансована ситуативно індивідуальними та суспільними обставинами життя особистість, яка здобувається, завдяки певним умовам, на самодостатній екзистенційний зріст і розвиток, які є еквівалентом того, що забезпечено цій індивідуальності вже на рівні першого символу. Означені інтегровані явища сприяють створенню виняткового, позитивно координованого, пристосувально-сприйнятливого, цілісного існування для певного рівня індивідуальної організації; цілковиту відсутність сприйняття для такої індивідуальної організації вбачаємо у другому випадку, коли доля індивідуума "десь, ледащиця, За морем блукає", де "море" сприймається як первозданність, основне призначення якої - переживання постійних перемін, оновлення: вони, проте, бачаться Шевченкові важливішими для життя, тому в означення "ледащиця" закладена не інвектива, а незлобива іронія, що не таїть у собі докору. Водночас ці явища - справді цілковито полярні: "поле - колоски" - у нашому випадку маємо справу з достатком, зародженням і зростом на основі сили та плодючості, що єднається з поняттям "море" - наявністю нових можливостей, незбагненним.

Почасти тут - і натяк на те, що матеріальне, швидше здобуваючись на зовнішній вияв, не є, проте, іманентним, а зворотно-оберненим до форм і виявів духовного життя, до неодмінних симптомів якого належить рух і наявність витоків, першопочатків спромоги і снаги. "Бага- тий-губатий" у контексті "думки" - як іще одне підтвердження нижчого рівня матеріально-заангажованого індивідуума, навіть у зовнішності якого превалюють нижчі, неякісні спроможності. За теорією швейцарського фізіономіста І.-К. Лафатера, "інтелектуальне життя фіксується в обрисах черепа та чола; моральне і чуттєве - у будові м'язів обличчя, носа та щік; тваринне - у складі вуст і лінії підборіддя".

Поривання особистості "на край світа", перебування її "На чужій сторонці", пошук долі "В чужім полі", "у чужому краю" згубно впливає на якість її буття, її пізнання себе самої та на можливість віднайдення для себе вищої якості існування, зокрема, на іманентному - вищій ідеї буття, яку мала б ця особистість втілювати, - рівні.

Закінченість роздумів і почуттів циклу створює четверта "думка" - "Нащо мені чорні б р о в и", у якій шевченкознавці традиційно відзначають тему відчуження особистості та її самотності у суспільстві, що несе деградуючі якості й для суспільства, і морально-етичну деградацію чи навіть катастрофу для індивідуальності. Героїня думки поняття "чорні брови", "карі очі", "літа молодії" сприймає як певні атрибути інтегрованих у рамки життя осягань реальності, де рівну вагу мають матеріальні й нематеріальні явища. І сама героїня своєю долею стає немовби носієм двох якостей буття, що, водночас, взаємодоповнюються природою й усвідомленням людиною кінцевого єднання цих - зовні мало співвідносних - екзистенційних категорій. Так у Т. Шевченка стають співвідносними явища двох екзистенційних категорій: іманентної та трансцендентної.

Серце героїні, символізуючи фізичний і духовний ценз істоти і, втілюючи "центральну" мудрість, мудрість почуття, невипадково в'яне, нудить світом - адже воно потребує співчуття, порозуміння із ближнім, любові ближніх у той час, коли довкола неї - "Свої люде - як чужії, Ні з ким говорити". Порівняння дівчини із "пташкою без волі" та "голубкою" акцентує на чистоті душі індивідуальності, яка пройшла очищення стражданням і може ідентифікуватися з усім духовним. У символіці "думки" - оскарження героїнею браку духовності в житті, обстоювання нею тези про те, що життя особистості можливе за без-

427/Ь5>

діяльних духовних потенцій, і що чуйніше реагуватиме духовний світ індивідуума на певні реалії життя, то повнішим стане це життя, тим повніше реалізуватиметься в ньому те, на що спроможна людина й що визначено їй поза межами її можливостей - як чинник долі.

Через світ символів у своїх "думках" поет створює ідеал людської особистості: із високим розумінням призначення людини та з переконанням у співмірності долі індивідуума та ставленням його до батьківщини.

Концепція філософа у Платона й образ Перебенді Т. Шевченка

Цілковито не приймаючи тези про Т. Шевченка як про "діамант у кожусі", визнаємо концепцію про виразне володіння Шевченком квалітативним простором глибоких знань у різних сферах життя, - зокрема, у сфері філософської думки доби античності та пізнішого розвитку філософії як науки у Європі, подане в баладі "Перебендя ", 1839 р. Віддаючи належне працям Є. Кирилюка "Шевченко як мислитель", Я. Дмитерка "Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко", М. Новикова "Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко" , О. Білецького " Про світогляд Т. Г. Шевченка", І. Назаренка "Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка" зауважимо, проте, що розгляд філософських засад творчості Т. Шевченка традиційно обертався, переважно, довкола думки про матеріалістичні засади митця та притаманних його поглядам позиції "стихійної діалектики". Оцінка естетичних поглядів Т. Шевченка визначалась констатуванням відтворення ним реального життя у художніх образах мистецтва. За іншої нагоди кваліфікуючи ці підходи до вивчення творчості письменника, Є. Сверстюк висловив думку, що відтворює суть проблеми у достатньому наближенні: "У нас прийнято читати Т. Шевченка і взагалі те, що зв'язано з великими духовними проблемами, так, як читає школяр літературу, де є складні формули: формула пропускається, читається лише текст. А в тій формулі - головний зміст".

Наразі, зауважимо, що мова піде лише про локял^ттсгй тутішеит фрагмент проблеми: про співвідношення пеиних зяс.яд у погляді ня носія мудрості - філософа - v Платона (427 до н. е. - 347 до н. е.) - постаті- QPHORormлп-ягної для давньогрецької та європейської філософії і, рівною мірою, основоположної лля художньо-філософського мислення українського народу на певному етяпі його буття - постаті Т. Шевченка! " ‘

Залишмо, отже, осторонь питання про якість і ступінь впливу творчості філософа Платона на філософські засади творчості Т. Шевченка; якщо ми їх не приймаємо - отже, змушені визнати, що в кращих представників різних народів на різних історичних етапах існування цих народів виникають цілковито співвідносні світоглядні концепції у оцінці геніальної особистості, що є також носієм мудрості - у Платона такою особистістю є філософ, у Т. Шевченка - митець.

Зіставлення позиції Платона і Т. Шевченка у погляді на явище спричинене не тільки цілком очевидною співвідносністю концептів, а й тим, що "Діло Платона - це, загалом кажучи, література. Оповідь, а не власне розмірковування в нього на першому місці", і далі: "Пластон більше письменник". Так само письменником із потужним філософським, зарядом творчості є Т. Шевченко.

Платон у Книзі сьомій трактату Держава" високе, вершинне пізнання, "пізнання чистого буття", пов'язує із явищами, що, на його думку, є носіями світла. До таких явищ він відносить математику, астрономію й музику. Застосування діалектичного методу дозволить, на думку Платона, при вдаванні до осягання кожного з цих мистецтв, "користуючись як помічниками і супутниками такими мистецтвами, що їх ми розібрали", "спрямувати погляд нашої душі й скерувати його вгору".

Т. Шевченко обирає творця музики - кобзаря - як найбільш зрозумілого для сприйняття народу митця, що здатний "погляд душі" того- таки народу спрямувати угору.

Варто проте з'ясувати, яким є образ носія мудрості - філософа - у Платона й у Т. Шевченка.

Найкраще загальна характеристика образу прочитується у творі Платона "Апологія Сократа", де змальовано персонаж усіх творів фі- ^лософя: людина, беззастережно віддана мудрості, втілення розуму - Гптгрях RI4T зайнятий тим, що безнастанно мандрує "я і досі блукаю усюди", шукаючи серед людей мудрості, вш віддании цій справі настільки, що не займається нічим іншим, а тому перебуває в цілковитому зубожінні: "Ось чим я займався, тому не було в мене дозвілля зайнятись якою-небудь достойною згадки справою, громадською або домашньою, так і дійшов я до крайньої бідності через служіння Богові". Свою справу, отже, Сократ розуміє як "служіння Богові" - тобто вищої від якої бутй Не може.

Так само і Перебендя Т. Шевченка: "Він усюди вештається", перебуваючи, при цьому, у цілковитому, крайньому убозтві - "Попідтинню сіромаха І днює й ночує; Нема йому в світі хати; Недоля жартує Над старою головою". Як і Платонового Сократа,убозтво не турбує Перебендю - " А йому байдуже" - він, здаючи собі справу в своєму прикрому

129 /Ь* -

убозтві, вважає за необхідне дбати в своєму становищі не про себе, а про те, щоб розповісти людям істину про історичні події українського народу доби козацтва (зокрема, про страту козацького відступника Сави Чалого 1741 р. і про знищення 1775 р. Запорозької Січі).

Якщо в Платоновій "Апології Сократа" обвинувачувачами Сократа виступають не конкретні особи, а безликий загал людей, "ймення яких ніяк не узнаєш і не назвеш", і саме це особливо турбує філософа, оскільки легше боротись із зримим, очевидним, аніж безликим, аморфним, проте сущим, - то і в Шевченка при оцінці життя Перебенді виникає також аморфне "ніхто": "Його на сім світі ніхто не прийма".

Найочевиднішими паралелями між засадами, взятими для порівняння особистостей, розкриваються при порівнянні окремих позицій. "Бенкету" та "Держави" Платона.

Розглядаючи любов як суть усього існування, а далі замислюючись над суттю любові, Платон у "Бенкеті" визначає любов як геніальність, а суть генія (у Платона ним є "щось середнє між безсмертним і смертним") оцінює так: "Бути тлумачем і посередником між людьми і богами, передаючи молитви і пожертви людей, а людям накази богів і винагороди за пожертви. Перебуваючи посередині, вони зумовлюють проміжок між тими й іншими, так що світ пов'язаний внутрішнім зв'язком".

Таким тлумачем і посередником у осмисленні побуту та звичаїв народу ("на Горлицю зверне", "Гриця та веснянку"), онтології Біблії ("про Лазаря"); історії України - у якій найбільше для Т. Шевченка зосереджено молитви та пожертви людей ("про Чалого", "як Січ руйнували") виступає Перебендя. Своїм заняттям саме він дозволяє людям збагнути, що "світ пов'язаний внутрішнім зв'язком". Що перед нами - справді філософ, підтверджує те, до чого звертається у своїй розповіді людям Перебендя - адже, за словами Платона, визначити душу філософа можна за такими параметрами: "йому властиві високі помисли й охоплення зором думки цілокупного часу й буття". Як бачимо, перед нами у "Перебенді" Т. Шевченка саме така особистість - особистість, що "прагне до всього буття в цілому, не упускаючи з виду, наскільки це від неї залежить, жодної його частки, ані малої, ані великої, ні менш, ні більш цінної".

У Т. Шевченка Перебендя своєрідно акумулює наявний широкий зв'язок між явищами у світі; стає його осердям і центром. Усі його зусилля скеровані на те, щоб осягнути самого себе - у цьому також

суть справжнього філософа.

__ Якщо оцінювати трактати Платона "Апологія Сократа", "Бенкет" і "Держава" як висхідні етапи у творенні викінченого образу носія мудрості, - то важливим завершальним моментом у формуванні цього образу в "Державі" Платона стає зображення того, який філософ

самотній, як позбавлений змоги реяАЇзовувяти себе,. - позбавлений ?г~~5моги не тому, шо його філософії бракує для цього спромоги, а ТОМУ. що наявний антагонізм між філософом і державою: "Відносно до держави становище наипорядніших людей настільки важке, що нічого не може бути гірше”.

Платон вважає, що філософ не досягає "того, що він міг, оскільки

Іеребенгтя іде на могилу грати "Щоб люде не чули" - хоч там,

його "серце по ВОАГЗ

на могилі, він проголосить "Боже слово ,

Богом розмовля". там думці його вільно "край світа на хмарі" гуляти. Люди шукають псевдомудрості, - істинна ж мудрість для людей

є надто жорстокою і непотрібною, - татс визріває неминучий, за Пла- тоном, антагонізьГфілософай натовпу".

Якщо Платон розмішує справжнє буття в бік самовдосконалення, то в нього це означає буття вгорі: "тому, хто дійсно спрямував свою думку на буття, вже ніколи дивитись униз". Небо є втіленням правди, порядку; воно наділене моральним і правовим сенсами. "Бачачи і споглядаючи щось струнке і вічно тотожне, таке, що не творить несправедливості й від неї не страждає, сповнене порядку, смислу, він цьому наслідує і як можна більше цьому уподібнюється".

У Платонового Сократа невипадково виникає запитання: "якщо у філософа з'являється необхідність подбати про те, щоб внести у приватний і суспільний побут те, що він спостерігає нагорі, й не обмежитись власним самовдосконаленням, чи не гадаєш ти, що з нього вийде поганий майстер щодо розсудливості, справедливості й взагалі усієї доброчесності, корисної для народу".

Так само і в Шевченкового Перебенді "думка край світа на хмарі гуля, Орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б'є; Спочине на сонці, його запитає, Де воно ночує, як воно встає; Послухає моря, що воно говорить. Спита чорну гору: "Чого ти німа?" І знову на небо".^іебо-верх у . Платона й у Т. Шевченка - втілення

< досконалості, блага; земля-~нйз - уособлення зла: "на землі горе: Бо на _їй. широкій, куточка нема Тому, хто все знає".

Як постійно антагоністичними є верх і низ, небо і земля, - так антагоністичними є справді філософські засади й засади юрби, натовпу. Однак Платон зважає і на тих, хто прагне поєднати ці протилежності; цю проблему він розглядає у розділі "Софісти потакають думкам юрби" у Книзі шостій трактату "Держава". Софіст, той, хто видає себе за філософа, зауважує Платон, "мудрістю вважає уже те, що він підмітив, що не подобається, а не що подобається зібранню найрізноманітніших людей - чи то в живопису, музиці, чи навіть

у політиці", і називає "справедливим і прекрасним те, що необхідно. А наскільки у суті відмінна природа необхідного і благого, він не - бачить і не спроможний показати це іншій людині".

Конформізм і філософія - явища несумісні, - наполягає Платон. Так само й Т. Шевченко радить Перебенді: "виспівуй, Щоб люде не чули". Виразно іронічно лунають поетові слова, адресовані митцеві, який запрагне позбутися відчуження між філософом-митцем та юрбою і здобутися на порозуміння із натовпом: "А щоб тебе не цурались, Потурай їм, брате".

Для митця, вважає Т. Шевченко, "скакати" "як пан каже", - означає втратити розуміння суті осягнутої краси; над цим, бачимо, замислюється Платон, для якого істина і краса є поняттями синонімічними. Саме тому він, устами Сократа, запитує: "хіба можливо, щоб натовп допускав і визнавав існування краси самої по собі, а не окремих красивих речей?". Таким чином, філософ вважає, що нездатність натовпу осягати красу є нездатністю осягати й істину, а внаслідок цього - продукувати суспільством добро, що й провокує деградацію держави.

Вона, ця деградація, посилюється олігархією і тиранією - владами, що ґрунтуються на майновому цензі та на силі: "Скачи, враже, як пан каже: На те він багатий" - у Т. Шевченка: тобто, владами, не сумісними із відповідним суті божественного в людині.

У такому показі вад суспільного устрою й очевидній неспівмірності їх з особистістю, основаною на засадах мудрості, не випадковим є застереження Т. Шевченка до Перебенді - берегти свою думку від зіпсуття: "Добре, єси, мій кобзарю, Добре, батьку, робиш, Що співати, розмовляти На могилу ходиш! Ходи собі, мій голубе, Поки не заснуло Твоє серце". У цьому вбачає сенс життя і Платон, адже саме переконання особистості в неоскверненості своєї душі дозволяє їй "всіляко дотримуватися справедливості разом із розумністю, щоб, поки ми тут, бути друзями собі і богам".

Паралелі між засадами філософських концепцій Платона і Т. Шевченка надто очевидні, щоб не зважати на них. Розмірковуючи над цим, - пам'ятаймо, що Т. Шевченко вже одним із ранніх своїх творів - "Перебендя" - постає не тільки цілком сформованою творчою особистістю з цілком означеними філософськими засадами, але й - що для митця тим більш важливо - постає з цілком завершеним творчим кредо, у якому ядром є дбання про душу митця, співвіднесену зі справедливістю й розумністю, із божественним началом - у суспільстві й у людині.

Таке розуміння твору Т. Шевченка "Перебендя" дозволяє збагнути, наскільки послідовним і відповідним вчинками у слідуванні засаді "триматись вищого шляху і всіляко дбати про справедливість разом із розумністю" був Т. Шевченко впродовж усього свого життя; воно йому не зрадило - принаймні в тому, щоб визначитись другом "самому собі і богам".

Героїчне як філософське поняття у творчості Т. Шевченка

Тему героїчного у творчості Т. Шевченка порушуємо, спираючись на тлумачення поняття, що, взявши за початок від грецького "герое" - звитяжець, воїн, закріпилося в нашій свідомості, завдяки французькому посередництву, як вияв відваги, самовідданості при здійсненні визначних вчинків.

Це поняття утверджується, очевидно, унаслідок уваги до нього філософів Греції й Давнього Риму - найбільше Платона, у якого героїчне складається з таких якостей: доблесть, відвага, хоробрість, - ці якості нехтують застереженням про смерть і небезпеку; усе це протистоїть поняттю боягузтво.

Найбільше тема героїчного в житті українського народу розкривається у творах Т. Шевченка на історіософсько-політичні теми. Однак у Т. Шевченка, як у великого митця, "художнє зображення історії, - за Арістотелем, - є більш науковим і більш відповідним, аніж точний історичний опис. Поетичне мистецтво проникає в саму суть діла, у той час як точний звіт дає лише перелік подробиць".

Одним із перших історіософських творів Тараса Шевченка є поема "Тарасова ніч", 1838 p., у якій ідеться про історичні події в Україні, коли козацьким гетьманом був Тарас Трясило.

Поема починається описом екстремальних умов життя українського народу:

Козачество гине,

Гине слава, батьківщина.

Отже, гинуть суспільні, станові опори народу, найважливішою з яких на зображуване XVII ст. - 1630 р. - було козацтво, гинуть моральні основи народу - його слава, урешті, гине єдиний оберіг народу - батьківщина; знищується і віра народу - православ'я. Цілковита, суцільна апокаліптична ніч, безпросвітність, коли ставиться під сумнів навіть існування народу взагалі.

Водночас, показує Т. Шевченко, перебування народу в таких незвичайних умовах буття, спричинених ворогом, породжує в ньому не меншою мірою дужчі, ніж утиск, відпірні дії, рух проти ворога.

Такии рух очолювали Наливайко, 1594-1596 pp., Павлюга, 1637 p., Тарас Трясило, 1630 р. Страшне, тотальне знищення прав народу в Т. Шевченка промовляє, якими героїчними мають бути його дії у відстоюванні самодостатності.

Впадає у вічі, що Т. Шевченко немовби виставляє Тараса Трясила сам на сам із ворогом:

Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило.

Од Лиману до Трубайла Трупом поле крилось...

Це - концептуальний момент у зображенні в історіософських поемах Тараса Шевченка - взаємин між козацтвом і отаманом: так поет виявляє не просто цілковите розуміння між ними, а лютування одного в однім.

Не "ляшки - панки", а народ може тапер "панувати". У Т. Шевченка "панувати" означає розкрити для себе свободу, що, вказує А. Шопен- гауер, за І. Кантом "є здатністю починати низку змін", жити за законами свободи.

Єдиним показником того, що вчинки були героїчним і єдиним їхнім результатом є у Т. Шевченка слава - тобто, згадка про події, що залишається з народом не на роки і не на віки, а назавжди:

Тії слави козацької Повік не забудем!

Т. Шевченко у поемі розгортає зображення своєю позицією у ставленні до цього поняття. Поет вважає, що народові, людям потрібна слава предків: слава - це той авторитет, спираючись на який народ постає в колі інших - як упосліджений або рівний; слава - це моральне здоров'я самої нації, у якої є за плечима великі події, врешті, козацька слава для письменника - це і докір своїм сучасникам у занепаді. Так, "слава здорового кричить" - скаже митець за іншої нагоди.

Найбільше історіософських творів Т. Шевченка інспіровано, безперечно, ставленням поета до Гетьманщини, доби козацтва. Автор поем замислюється над цим і у своїх посвятах, як от "До Основ'яненка", 1839 р.

Усе в історії, отже, вважає поет, строго детерміноване: все має свою поступальність і свої строгі часові межі, але все має і межі, реалії географічні, межі Батьківщини: тому в творі неодноразово виникають назви Україна, Дніпро, тобто доба козацтва співвідноситься у Т. Шевченка з такими філософськими категоріями як простір і час, а вони "мають ту особливість, що всі їх частини перебувають у такому відношенні один до одного, унаслідок якого кожна з цих частин визначена і зумовлена іншою"; у поета часові категорії "три дні", "три

ночі", поєднуючись із просторовими: "Од Лиману до Трубайла" - дозволяють, - і в цьому геніальність митця - поняття героїчного явити не лише як загальнолюдську, а як національну якість.

Саме простір і час дозволяють у творах Т. Шевченка осягнути істину, наявну в подіях: ці два чинники - простір і час, сприяють спогляданню, а "істинність, - яка лежить в основі буття", - вважає А. Шопенгауер, - "стає очевидною тільки посередництвом споглядання".

1839 р. Тарас Шевченко написав і свій історіософський твір "Іван Підкова". Це - як і у поемі "Тарасова ніч" - зображення єдності пориву козацтва й отамана.

Ця єдність козацтва і отамана, мудрість отамана - неодмінна запорука героїчних звершень і самого ватажка, і козацького війська.

У 1841 р. Тарас Шевченко опублікував драматизовану ліро-епічну поему "Г айдамаки"- розповідь про тих, хто "свавілля" чинячи - "гайдамаки" - проти польської шляхти об'єднується 1768 р. в народний рух - Коліївщину.

12 розділів твору, що йдуть після заспіву - присвяти, - це зображення доль героїв твору - Яреми Галайди, Івана Гонти, Максима Залізняка: долі ці, підпорядковані загальному руху народу, дозволяють Л. Білецькому назвати поему "Гайдамаки" "найсильнішим і найбільшим твором у Тараса Шевченка", а 26-літнього поета - "великим національним будителем" "ідеї української держави".

Твір належить до героїчних епопей - сюжет його розвивається відповідно "однієї фабульної лінії героїчної боротьби за визволення".

Єдиним головним героєм "Гайдамаків" є Ярема - він є носієм поривань і сподівань гайдамаків. У заспіві - присвяті твору

Та якогось - то Ярему ! Веде перед нами

У постолах.

Т. Шевченко, по суті, визнає, що Ярема є збірним образом гайдамацтва.

Уже при знайомстві читача з Яремою - розділ "Галайда" - автор поеми наголошує, що запорукою свободи для цього сироти і "попихача" стає внутрішнє розкріпачення, хоч він ще не знає, що володіє здатністю до нього.

І лише особиста втрата, з якою він (як і тисячі тих, хто став гайдамаками) неспроможний змиритися - конфедерати викрадають єдину людину, з якою сирота може щиро і вільно спілкуватися, його кохану Оксану - стає останньою краплею у чаші терпіння Яреми Галайди.

Таке документалізоване відтворення, а Т. Шевченко вивчив безліч документів, літературних і фольклорних творів, дозволяло літературознавцям слушно стверджувати: поет виступає проникливим історіо- графом при зображенні долі України, а це є іще одним підтвердженням того, що споглядальне осягання буггя веде до істини. Важливо, що у поемі митець фіксує момент сатисфакції та перемоги українського народу.

Ярема через героїчні вчинки здобуває право на особисте щастя, Гонта - втрачає це своє щастя: чи тому лише, що автор поеми через здобутки та втрати героїв прагнув подати читачеві діалектику життя? Вважаємо, що Т. Шевченко ставить проблему значно ширше: він показує, що у Яреми не існувало трансцендентної вини перед народом, натомість у Гонти наявна "трансцендентна вина крові перед долею нації, і вона так само вимагає жертви".

Що це за вина, у чому вона? Гонта належав до командувачів, був сотником так званих надвірних козаків - регулярного війська, створеного Станіславом Потоцьким спеціально для боротьби з гайдамацтвом. Та коли Гонта збагнув, що підняв руку на свій народ, часткою якого є сам - він рішуче перейшов на бік повсталих. Але ті помилки, що їх він здійснив до цього прозріння, він мусить зужити покутою, а вона - як і кожна спокута - має бути тяжкою.

При тлумаченні образу Гонти зазвичай зупиняються над темою про те, що в Гонти насправді не було двоє синів, а було дві доньки й син, до того ж - на той час і не в місцях, де відбувалися події Коліївщини, але чомусь ніхто при цьому не замислюється над іншим: чому Тарас Шевченко показав саме це, а не історично - відповідне і відоме в народі та хроніках: те, як тяжко Івана Гонту ворог катував, який страшний - тільки від самих слів про ці муки стає моторошно, - нелюдський біль звідував він, і з яким презирством, і з якою погордою приймав ті муки, жодної миті, жодного, найтяжчого моменту тортур не видавши себе, не визнавши, що мучителі його мучать. Адже й це була б спокута за, хай і мимовільний, несамохіть здійснений переступ перед Україною.

Геній Т. Шевченка промовляє і в тому, що він дає саме таке, а не інше трактування подій. Самовільним убивством своїх дітей Іван Гонта заживо убиває себе - і в цьому - момент найбільшої не покари від інших, а момент найвищого суду: власного суду над собою, вищого від якого не буває.

Т. Шевченко в цьому образі визначає найвищий героїзм людини: вершити най суворіший і найправедніший суд над самим собою, що до кореня знищує особистість за її вину перед народом.

Вищим законом і привілеєм інституту лицарства, яким і в Європі, і в Україні було козацтво, вважалося, визначалося: зарадити в біді товаришеві, надто ж, коли біда - неволя, полон. Про це митець веде мову в дивовижному за красою і силою почуття ліро-епічному творі - " Г а м а л і я ", 1842 р.

Не спів, а молитви козаків у неводі звернене до побратимів "з Великого Лугу". Не про своє визволення - таке омріяне, жадане - благають козаки в Скутарі, - вони хочуть, щоб Бог приніс побратимів з України, щоб почути про "славу, козацьку славу", почути та й загинути. Дуже важливий для характеристики нашого народу момент: просити не задля себе, а щоб почути про "козацьку славу".

Чи знайдемо ми в іншій літературі світу такий чи подібний взірець поваги і любові - ні, не до самих себе, а до того, що є найбільш притаманним для народу, що складає йому, народу, характеристику?

Чого для себе благають невольники? Єдиного:

0 милий Боже України!

Не дай пропасти на чужині,

В неволі вольним козакам!

Героїзм, потрібний для цього визволення, несумісний з оволодінням предметних, матеріальних цінностей, тому Т. Шевченко наголошує:

Не кишені трусить,

• < їдем різать, палить,

' Братів визволяти.

> Як і кожне, є це визволення неймовірно тяжким, стражденним:

Реве, лютує Візантія,

Руками берег достає;

Достала, зикнула, встає -

1 на ножах в крові німіє.

До теми козацьких походів звертатиметься Т. Шевченко неодноразово, але тільки єдиний раз - у поемі "Гамалія" розкриє цю тему повністю. Причиною цього є та мета, що породила "Гамалію": показати, що у XVII ст. "українське козацтво було на вершку світової слави й подиву: навіть турецький історик 30-х pp. XIX ст. зазначав, що сміливіших людей, щоб так не дбали про своє особисте життя й не боялися смерті, тяжко найти в цілім світі". Саме тому автор поеми відтворює не певний конкретний морський похід, а подає узагальнену картину козацьких морських походів.

1843 p., у перший рік, що започаткував новий етап його творчості, Т. Шевченко написав поему " Т р и з н а ", перша назва "Бесталан- ний". Спершу це була думка про тяжку долю героя, а потім автор поеми віддав перевагу тезі про поминальну учту на честь цієї долі - учту, яка, наголошує поет, буде вічною, бо, вірить автор поеми, пам'ять про того, кого поминають 12 його друзів - не зійде в могилу разом із останнім із них.

Цей історіософсько-політичний твір промовляє про зовсім новий погляд Т. Шевченка на героїчний чин і на героїчну постать.

Чому на початку твору, задаючи тон подальшій оповіді, поет настійливо проводить паралель між 12-ма апостолами та їхнім учителем і справою його, поета? Гадаємо тому, що усвідомлював важливість їхньої місії, здатність, спроможність цієї місії змінити життя, героїчніс- тю цієї місії є те, що її основною засадою було шляхом "муки і терпіння одиниці" здобути добро для "цілого народу".

Мабуть, найточніше в цій поемі її автор маніфестує своє розуміння того, хто здатний, хто спроможний здійснювати великі вчинки в ім'я людей. Це має бути, вважає митець, особистість найвищої досконалості.

Т. Шевченко вірить, що тільки така людина і спроможна жити для блага інших - адже вона здобулася на свободу: "Блажен и свободен!" - ось вища формула героїчної постаті, яку представляє своїм твором митець.

Так уперше виникає у митця думка вже не про ратний, військовий і не колективний, а одиничний героїзм, і героїзм за мирної історичної доби в житті народу.

На якомусь етапі у Т. Шевченка зароджується і гірке розчарування, прикрість від того, що героїчні звершення залишилися там, у давнині, у минулому. Звертаючись до колишньої гетьманської столиці Чигирина у поезії 'Чигрине, Чигрин е", 1844 p., поет із болем відзначає:

Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.

Над землею летять літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили - Твоя слава...

У відповідь на ці втрати вперше у Тараса Шевченка виникає думка про необхідність чину його власного і, може, творчого. У відповідь до цієї ідеї поет створює програму для себе як для творчої особистості:

Викую я з його (слова. -Л .3.)

Новий леміш і чересло.

І в тяжкі упруги...

Може, зорю переліг той,

А на перелозі...

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть і виростуть ’ Ножі обоюдні, >

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне, ; ,

І вицідять сукровату,

І наллють живої .,rv.... ., ,

Козацької тії крові, ,

Чистої, святої!!! . , f .

Обстоювання великої ідеї піднімає з глибин історії ім'я Івана Гуса - героя поеми "Єретик ", 1845 р. Поему Т. Шевченко присвячує словацькому та чеському славісту Павлу Йозефу Шафарикові, який народився серед лемків - українців Словаччини і якому вдалося своїми історіософськими працями сприяти тому, що славістика визнала українців окремим народом.

Героїчною особистістю у творі постає Іван Гус. Це особа історична, він народився "у заможній родині, закінчив Празький університет, викладав у ньому, був обраний деканом і ректором", "працював у царині чеської мови й написав нею 15 праць".

Саме йому - історично і волею долі - наголошує Т. Шевченко, випало в добу, коли

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить... стати на поєдинок із неправдою.

Це - знову нова якість творчої думки Т. Шевченка: поет бачить героїчний вчинок особистості в її поєдинку з неправдою. "Неправда" для поета - синонім поняття "ворог"; ворог Івана Гуса - множинний: "кардинали", "прелати", "ченці"; може тому, що множинний - він безликий. "Неправда" у поета є протилежністю поняття "істина", отже Іван Гус виявляє здатність постати проти неправди, а це вказує на те, що він знає, володіє істиною.

Чому Іван Гус, спершу самотужки, а все-таки повстає проти велетенської, на перший погляд, навіть непоборної сили? Може, він гаразд не усвідомлює, проти чого іде? У тім-то й річ, підкреслює Т. Шевченко у поемі, що добре, чітко усвідомлює, діє, тому так не відразу, так нелегко приймає остаточне рішення.

Героїзм Івана Гуса автор поеми якраз і бачить у тому, щоб, пересилюючи свідомість того, що повстає проти по суті непоборного, усе таки повставати, ідучи за правдою для цілого народу.

Єдиною винагородою Івану Гусу при житті за його подвижництво і за пожертву собою в ім'я права народу розпоряджатися своїм духовним життям стало те, що

Чехи Гуса проводжали,

Мов діти батька.

439

Це - дуже багато, вважає Т. Шевченко: адже вся нація, наголошує поет, визнала себе дітьми перед людиною, що спромоглася прибрати на себе функції захисника й опори родини, тобто батька, - уся нація, отже, визнала себе єдиною родиною, сім'єю.

Саме тому справа Гуса піднімається з попелу: чехи переносять попіл в серце своєї країни, бо СЛОВО великого єретика - відступника від ортодоксальних догм - не вдасться спалити ніколи і нікому.

У новій - відповідно попередніх творів - іще в одній іпостасі розкривається поняття героїчного у поемі Т. Шевченка "Невольник", 1845 p.; перша редакція заголовка поеми - "Сліпий".

У своїй основі - це розповідь про героїзм окремої особистості, однак при вирішенні цієї теми поет торкається важливої філософської проблеми: героїзм загибелі, смерті й героїзм життя.

Поняття смерті, загибелі в розмові Тараса Шевченка про козацтво - це поняття, що закріплює за собою множинність, життя - категорія одинична і належить до винятків.

Загибель безлічі людей у автора поеми - це не привід для голосіння: він веде мову про це стримано, без пафосу, слово його тоді стає скупим, навіть спрощеним, як ось у поемі "Сліпий", коли козаки

Серед ночі темної,

На морі синьому

За островом Тендером потопали,

Пропадали.

Для Т. Шевченка в цій картині найважливіше те, що й остання думка у козака - про побратима, про "панове - товариство".

Водночас загибель багатьох із них поет сприймає як причину трагічної долі тих, кому судилося вижити. Загибель "панове - товариства" кидає трагічну тінь на життя індивідуальності, пов'язаної з "панове - товариством"; доля Степана з поеми "Невольник" стає тим репрезентативною - як чинник можливої відбутності долі тих багатьох, що залишилися "за кадром" оповіді.

Так, доля заневолює Степана і здається, що вона забирає у нього все. Однак головним цей образ є у поемі не тому, що доля забирає у нього все, а тому, що він - цей невольник - свідомо, із власної волі віддає долі усе - і в цьому його велич і героїзм. Тому Степан стає не невольником, а творцем своєї долі, тому він - наскільки це під силу людині - підпорядковує долю собі, й доля змушена повертати йому одібране.в нього, змушена віддавати належне йому щастя.

Однак цим, ураховуючи те, яку невелику фабулу поет вкладає в такий значний обсяг: твір удвічі більший за обсягом від поеми "Єретик", обмежитися не доводиться.

Маємо враховувати, що робота над поемою відповідала багатьом художнім роздумам, багато чому з пережитого митцем. Переінакшувався й заголовок у процесі роботи. Але в остаточному варіанті залишився саме "Невольник" - метафора, яка відтворює все найкраще, що є в людині, яка не зреклася себе і Батьківщини - від поневолення, поневолення рідним краєм, до якого людина повертається і з небуття, і поневолення своєю родиною, сім'єю - солодшого од якого Т. Шевченко і придумати не міг, але так і не пізнав.

Цього-таки, 1845 р., Т. Шевченко пише новаторський драматизований ліро-епічний твір "Великий льох", що в підзаголовку має жанрово-тематичне доповнення: "містерія".

Перші відомі в українській літературі містерії на біблійну й релігійну тематику виникають у XVII ст., хоча ведуть свій початок від вертепної драми. Чому саме до містерії вдався митець при розкритті теми? Очевидно, тому, що для цього жанру найбільше притаманний не лише алегоричний характер образів, але й момент таїни, таємничості їхнього прочитання, тлумачення.

Циклічність твору триступенева, у ньому - три містеріальні сфери: перша сфера - три душі, друга - три ворони, третя - три лірники.

Перша сфера цілковито деструктурована в героїчному плані: у ній усе вибудовується за принципом навпаки: діється усе, що не для блага батьківщини, а всупереч йому, хай і неосмислено.

Душі ці не здобуваються на прощення у Тараса Шевченка: що з того, що вони чинили зло несамохіть - зло те діяло, а самі душі не зуміли здобутися - як це зумів Іван Гонта - на героїчний суд над собою. І навіть якщо вбачати у цих душах - у першій "уособлену Богданову Україну", у другій - "ту частину України, яка зрадила Мазепу", а в третій - "малоросійську Україну", то однак Т. Шевченко відмовляє їм у достатньому для схвалення героїчному чині.

Кожна з ворон - українська, польська, московська - уособлюють певне, найбільше лихо народу. Найбільше лихо в українського народу, вважає автор містерії - це занапащене козацтво, неслушна для українського народу політика Богдана, невдачі гетьмана Мазепи, скарання на смерть славного гетьмана Полуботка. Усе це - і моменти неслави Батьківщини, і втрати у ній героїчних учинків.

Отже, конкретні епохи, що зводили нанівець героїзм народу, окремі деструктивні причини, а насамкінець (образи трьох калік - лірників) нездатність митців підняти геройський дух України - ось що стало, вважає Тарас Шевченко, причиною того, що Україна перетворилася не на квітуче підсоння, а на Великий льох.

Якщо одиничний образ героя у ранніх історіософських поемах Тараса Шевченка є, водночас, і збірним, то пізніше, в поетичному творі "Кавказ", 1845 p., цей образ - образ Прометея - стає відповідним гуманістичним цінностям життя.

У світовій літературній традиції цей образ постає у багатьох інтерпретаціях: вперше - у Гесіода, "Труди і дні", Прометей терпить покарання за те, що обманув Зевса, у Есхіла "Прометей прикутий" володіє якостями всезнання: навчив людей арифметики, астрономії, граматики, мистецтву будівництва, гірничій справі, медицині; у Платона "Протагор" - це основоположник технічної цивілізації, у Аристофана, "Птахи" - постає в пародійованому вигляді; у всіх давніх Прометей - модель життя, універсального розуму, однак тільки у Т. Шевченка Прометей постає як утілення героїзму в верховній його якості.

Водночас у Т. Шевченка цей образ стає не лише співвідносним із образом волі, але й зримим її утіленням.

Тарас Шевченко розпочинає ранній період творчості роздумом про високий героїчний дух козацтва, що живе з думкою про батьківщину і для батьківщини, а завершує цей період роздумом про героїчний подвиг того, хто офірував себе в ім'я усіх.

Прометей належить усім, він - для усіх народів героїчно здобуває те, чого народи ці прагнуть: вогню, свободи, незалежності. Але суть Прометея і в тому, що він, існуючи для всіх і діючи для всіх, так схожий і на занедбаний Богом народ, і на окрему людину (от хоч би поетового друга, якому твір присвячений), що героїчно несла в собі волю, яку не спроможне знищити ніщо, бо "не вмирає душа наша".

Свобода як філософська основа поеми Т. Шевченка "Сон", 184 4

Аксіологічний та онтологічний аспекти

Однією із основоположних засад Шевченкового світосприйняття є усвідомлення у філософському плані яксіологічного й онтологічного аспектів свободи. Цей концепт, відкритий у всій творчій спадщині митця, з особливою повнотою і особливим зусиллям реалізований у ліро-епічній творчості поета: у його поемах; найбільш різнопланово - у системі одного твору - це явище моделюється в поемі Т. Шевченка "Сон", до якої ми звернемося. У доемі "Сон" її автор подає нам свою концепцію сприйняття світу: візія світу, до якої приходить Людина "уві сні, є багатокомпонентною, проте об'єктивованою моделлю сприйняття світу в цілому. На відміну, скажімо, від Геракліта, який

вважав, що в тих, хто не спить - світ єдиний, спільний, а уві сні кожний іде в свій власний світ, - Т. Шевченко вибудовує цей свій влас- ний світ за точним аналогом спільного, довколишнього світу, ставля- "’їїГзнак рівності між одним і другим. Так цілковито удосконалюється смислова та формотворча частини поеми, у якій збігається початок і завершення, співвідносяться з точністю один до одного зовнішній і внутрішній чинники: видиме, зриме і внутрішнє, духовне.

Найбільше уваги при характеристиці твору зазвичай приділяли проблемі відсутності зовнішньої суспільної або, іншими словами, інституціональної свободи для різних верств одного суспільства.

.У- поемі Т- Шеваенко обирає об'єктом художнього зображення три шари поспільства: селянство - що у феодальній імперії є її основою, своєрідним суспільним гумусом;.дам...- різко-діаметральну протилежність йому, рафіновану, освічену та перейняту найвиразніше поступальними. .ідеями інтелігенцію, зокрема, таку .її виняткову частину, як декабристи, що виступають антитетичними ідейно до всього поспільства, дозагалу, і царський апарат,.-..від найближчого оточеннями до останнього, можливо, у ньому гвинтика "з циновими гудзиками". Але у тім-то й складність - з погляду свободи людини - що всі ці верстви (кожна з них, звичайно, по-своєму, і як саме - це показано в трьох частинах поеми) є, на думку Т. Шевченка, такими, що не осягають свободи: Гадаємо, автор поеми саме так, обираючи умовну модель (оскільки людське мислення найбільш схильне засвоювати троїсту систему відліку - згадаймо оповідну основу казок: три брати, три випробування, три напрями роздоріжжя) у художньому слові по-філософськи подає нам тезу про те, що людина - тут це поняття узагальнене - ніколи не постає в повноті своєї істоти; митець вибудовує цю істоту з трьох чинників, що взяті, проте, поетом зовсім не довільно: певна частина людської істоти - згідно цієї моделі - є примусово правово, юридично цілковито, остат очно позбавленою свободи, інша - та, що зовні "вбрана" в кайдани, насправді є її найбільш нескореною суттю ("пар волі".). ще якась частка - і, що самохіть, із власної волі, зваблена якимись привілеями, втрачає свободу (найстрашніша парадигма поневолення). Це, до того ж, своєрідна, за словами М. Мамардашвілі, "Ланцюгова реакція рабства". Проблема так званих третіх к-ятегпрій.є об'єктом заці- кавлення філософії, зокрема І. Капта.

~ А ви в ярмі падаєте Та якогось раю На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці. Схаменіться:

Усі на сім світі - І царята, і старчата - Адамові діти.

говорить поет із думкою про "усіх на сім світі" у вступі до поеми.

Лоет при цьому визначає застереження читачеві: ця втрата свобо- _ди, яку він баішть.-.^в ярМ падаєте", крайнє поневолення - не тотальні; думка про тих, що втратили свободу звершується у Т. Шевченка зовні мовби й несподіваним, "не до теми" висловлюванням:

— Гігпой... і той... а що ж то я?!

Ось що, добрі люди:

Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень.

А вам нудно! жалкуєте!

Є>й-Богу, не чую...

ІНШИМИ словами, на відміну від тих, хто звідує цілковиту втрату свободи - "в ярмі падає" - поет переживає стан спокою і волі: "іуляю, бенкетую", однак у тім-то й суть, що саме цей стан є запорукою можливості для нього перенестися в іншу площину: туди, де, здобувши завдяки волі можливість медитації, він сягає іншого світу: свобода - це те, що позбулося заборон.

Таким чином, у вступі до поеми "Сон" Т. Шевченко визначає своє власне бачення інституціональної несвободи для різних рівнів життя поспільства і різко відмежовується від цих рівнів своїм медитативним спокоєм і волею, що стають запорукою перенесення його в іншу ситуативну модель, яка не потребує від нього включатися в змагання з силами зла.

Один із виявів існування або буття - онтологічна модель - у художній манері, притаманній митцю, подана в першій частині поеми; урахуємо тезу Парменіда про те, що мислити - означає висловлювати те, що існує (а мислення - і завдання, і справа філософії).

Стан сну (згадаймо і шекспірівське: ми - матерія, із якої тчуть сни) привертає~увагу Т. Шевченка за тим самим критерієм, що й в І. Канта: сон або і неспання - це не наявність більше або менше свідомості; сон - це, як і неспання, стан, у якому існує те, що деструктурує^де- формує або і зриває певними явищами свідомість, причому здатне розкладати свідомість і в напрямі позбавлення людини свободи. Т. Шевченко ставить наявність свободи людини або її несвободу в пряму залежність від стану свідомості.

Таким чином, сон - де спання свідомості?— тобто, відсутність діяльної, активної свідомості, що здатна кардинально, вчинками впливати на людську волю, що спроможна вести людину до свободи.

Жожна з картин-частин поеми "Сон" супроводжується актом польоту - переміщенням поета над великими просторами. Особливого ^значення у поемі набуває простір; автор-оповідач постійно перебуває в русі: він переміщується з однієї онтологічної сфери в іншу, а це можливе лише за умови фізичного руху, який, за Р. Декартом, можливий лише у просторі. Шевченкова людина аналогічна Декартовій: це також метафізична матерія, що складається з руху.

Простір у автора поеми - підсилювач, каталізатор розрізнення. ПейзажіГщо формують специфіку топосу, є”, з одного боку,"елемента- ми буття етносу, а з іншого - засобом розрізнення, що несе в собі двоскладно-двоступеневу градацію:

- можливість пізнаваності певної протяжності та її самодостатність, здатність до автономності, незалежності від світу людини;

- залежність (за можливої дискретності такої залежності) людини від впливу топосу, а також здатність людини - завдяки топосу - достатньо чітко вибудовувати всі можливі розрізнення, на яких ґрунтується внутрішня напруга та драматизм твору.

Вибудувані Т. Шевченком характеристики простору мають, безперечно, конкретизовані риси, завдяки яким українець легко вгадує Батьківщину.

Вказуючи на опис прекрасної природи в першій частині поеми, шевченкознавці наголошують на виразно-антитетичному моменті, що, відповідно пейзажної замальовки, закладає поет у зображення життя людини на тлі цієї природи. Зважаємо, що чудова природа у митця - не лише його знак любові до Батьківщини, - це спроба оно- вити свої сили, свій дух для подальшого зображення страшного гніту, несвободи людини. Зауважимо й інше: те, як Т. Шевченко співвідносить красу і страждання. На відміну від, скажімо, загальновідомої формули Ж. Фуко, згідно з якою краса розцінюється як те, що слугує лише людському стражданню та свободі, - автор поеми бачить у красі лише те, що служить стражданню і несвободі, таким чином надаючи більшого достоїнства логіці сприйняття краси як естетичного й мотиваційного - щодо людської діяльності - аспектів.

Важливою якістю часу в Т. Шевченка є його здатність до тривання. У поемі "Сон", митець, проте, закцентовує інше: ту здатність часу, що її, зокрема, М. Мамардашвілі, сполучаючи з поняттям причинності й свободи, характеризує так: "Поза самою себе, поза актом свого іс-

нування свобода не має ніякої іншої причини. І, оскільки є такою, вона нерозкладна, не продовжувана, нічим не замінювана, оскільки сама є тривалістю. Те, що саме є часом, не має часу".

Переміщення в часі та просторі вимагають зупинок, що виникають у поета як прагнення щось побачити; врахуємо, що "зупинка завжди плодотворна для думки: тоді ми розуміємо"; водночас цей рух, у якому перебуває автор-оповідач, немовби підтверджує наше усвідомлення того, що із цим рухом і виникає усе, що нічого цього не було до руху і нічого цього не було б без руху автора-оповідача. г—Простір і час зображені в поемі "Сон" у тій класичній формулі, що визначена А. Шопенгауером: "всі частини їх перебувають у такому відношенні одна до одної, унаслідок чого кожна з цих частин визна- чена і зумовлена іншою. У просторі це називається становищем, ^ у часі - послідовністю".

І/ Перша частина поеми "Сон" відтворює не лише картину цілковитої втрати людиною свободи, але і, як це тут не здасться парадоксальним, саме ознаку здатності людини бути людиною; тут ідеться не про те, що здатність людини залишатися людиною означає несвободу, а про цілковиту відповідність того, що відбувається, арістотелів- ському концепту: нездатна до покори істота приналежна або до Бога, або до тварини; покорі піддатлива лише людина. Так само і, за Т. Шевченком, лише людина здатна відчути, зрозуміти і, основне, вистраждати свободу, як і втрату свободи.

\у Утрату ^свободи Т. Шевченко розцінює як- зло. проте це зло він убачає не в чуттєвій природі людини, а в перевернутому з точністю до навпаки ставленні людини до людини; на якомусь етапі, коли це ста- „ влешш переходить межу законів (у цьому разі й християнських постулатів), коли це ставлення зводиться до самих вчинків - людина втрачає свободу. Отже, за Т. Шевченком, абсурдність ситуації несвободи полягає в тому, що поневолення поширюється: поневолювачі стають рабами завдяки самому акіу, своєму вчинку пригноблення інших. Поглянемо в цьому разі на Шевченків текст:

Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть , j Княжат недорослих...

V г- Загальне поняття - рай, що його Т. Шевченко означає без лапок, незважаючи на гротесково-сатиричний план уживання слова, - просторова, навдивовижу містка, "заселена" парадигма; "заселена" так, що місцеперебування людини, а, отже, місцеперебування її душі, на думку І. Канта, зумовлює, унаслідок "заселеності", різнорідність

(різнорідність виникає як результат зв'язку причини та наслідку) такого простору, - так створюється форма, здатна утримувати основу для зла і нещастя. Водночас, і сам акт споглядання неминуче стає актом взаємодії. Лише нетерпимість до самого себе здатна породити - кантівський висновок - нетерпимість у ставленні до інших. Про зло Й добро необхідно говорити до того, як вести мову про свободу і несвободу людини, адже добро й зло, що ведуть до свободи або несвободи людини, пов'язані з волею - у цьому разі волею вибору. Однак правильний вибір - за Т. Шевченком - можливий лише тоді, коли ми бачимо шлях, витримуємо обраний азимут. Так з'являється в поемі тема бачення, точніше, його відсутності й інвектива на його адресу у випадку поневолення:

А он бачиш? очі! очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

, Слізьми не злилися?

Сліпота, що призводить до поневолення, здатна ставати тотддь- ною та набирати якості верховної: так виникає у Т. Шевченка звертання до Бога: Г

Чи Бог бачить із-за хмари ' Наші сльози, горе?

Відсутність бачення у автора поеми синонімічна творенню зла, і в цьому разі така апеляція є свідченням осягання, розуміння поетом телеологічного мислення, а не лише мислення єретичного - як це визначали шевченкознавці-атеїсти. Т. Шевченко, на відміну від Ж. Руссо, якому належить "кондова" теодицея, не є творцем теодицеї: не виправдовує Бога в світі, сповненому зла.

У митця зло, що виступає під виглядом поневолення, на відміну від означеного в Ф. Ніцше, позбавлене маски добра, ніколи не постає під маскою добра. Інший момент: Т. Шевченко в кожному конкретному разі прагне осягнути індивідуальну специфіку механізму зла й обману, що позбавляє людину свободи, однак ніколи не розглядає зло "en bloc" - "цілокупно": так поглиблюється прірва між добром і злом, так поет досягає бажаного художньо-дидактичного результату: неприйняття зла.

Вибудовуючи гнітючі картини, що їх неминуче породжує в житті несвобода, яку звідують, а точніше - несуть на собі ті, із кого знімають "латану свитину", віддають у військо, ті, кого розпинають "за подушне", автор твору підкреслює, що це можливе лише за повного беззаконня; іншими словами, Т. Шевченко наголошує на порушенні функціональних зв'язків у суспільстві. Це тісно співвідноситься

з філософським концептом І. Канта про необхідність обмеження сво- I боди настільки, наскільки вона загрожує свободі іншого, адже цілко- / вите беззаконня є несвободою.

V __Jjj ссю третьої частини поеми "Сон" є розповідь поета про побачене в царських палатах. Умовно зображуване тут зазвичай оцінюється як заключна, можливо, вирішальна точка усіх попередніх картин і свідчення тотального, на всіх рівнях тиску системи на людину. Цей підхід Т. Шевченка співвідносний із платонівським концептом про наявність у особистості тих каральних якостей, що і в державі. Саме тому - за наявності алогічності взаємин у державі, що її бачить митець перед собою, - гротескних форм набирають неодмінні складові держави: ділова ("землячок"), захисна ("москалі") і дорадча ("щось нишком розмовляли - Здалека не чути").

У третій частині автор поеми створює панорамну картину суспільства, яка суттєво доповнюється замальовкою двох характерів: "землячка" та "самого"; перший вражає своїм пристосуванством через зречення ("говорить не вмиєш По-здешнему"), нахабністю та пронозливістю ("я вси входы знаю"), визискливістю, ґрунтованою на освіченості, тобто неприродному поєднанні непоєднуваного ("Мы, брат, просвещенны, Не поскупись полтинкою"); другий, "сам" - "високий, сердитий" - поєднано з антитезою, у якій закодовано алогізм, - "цвенькає". Позиція Т. Шевченка в поемі виявляється відповідно до тієї, згідно з якою замовчувати алогізм буття означало б із цим алогізмом змиритися. Саме тому "Сон” протест проти означеного різними рівнями алогізму буття.

Відособленість царського подружжя на царському-таки прийомі Довгенько вдвох походжали,

Мов сичі надуті,

Та щось нишком розмовляли - Здалека не чути, - належить до наступного ситуативного алогізму й антитетичної моделі можливої поведінки; насамкінець, це й призводить до краху, до обвалу в логіці такої поведінки:

А потім цариця Сіла мовчки на дзиґлику.

Дивлюсь, цар підходить До найстаршого... та в пику Його як затопить!..

Важливо, що Т. Шевченко у цих індивідуалізованих персонажів кваліфікує один вчинок, тим художньо визначаючи співвіднесену з думкою А. Шопенгауера тезу, що навіть один характеристичний вчинок дає змогу скласти правильне поняття в цілому про характер людини: якою людина є насправді, так вона і поводиться.

На перший погляд, навіть досить несподівано, ураховуючи попередню течію твору, виникають на широкому, панорамному тлі ці дві локальні, окремі картини, що зосереджують увагу читача на двох індивідуальних характерах - представничих для цього суспільства і, певною мірою, взаємозалежних і взаємодоповнюваних. Роль цих характерів годі переоцінити не лише в плані точного осягання митцем усіх аспектів тогочасного індивідуального і суспільного зла та, звідси, розуміння ним детермінованості людського характеру, але й у плані свободи людини, індивідуальний характер якої належить, услід за А. Шопенгауером, розглядати як свободу її дій.

Ці характери прописані штрихами, проте виразно, створюючи цілком завершене враження про залежність цих осіб, що наділені певними чинами, посадами, від їхнього особистісного; цим Т. Шевченко хоче підкреслити: несвобода людини від особистісного є причиною і наслідком її недосконалості; досконалу людину, отже, можна знайти лише за наявної свободи такої людини від самої себе.

Стає зрозумілою тепер й інша настанова письменника, закладена в зображенні царя:

Та щось нишком розмовляли - Здалека не чути -

О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..

Перед нами - триступенева (знову логіка завершеності) модель

поневолення у її різних якостях і масштабах: "отечество', "петлиці",

• ґ . „. . ..

Гмуштри', -.іншими словами, просторова, моральна, дієва. Фактично, перший складник цієї моделі полівалентний: він має два значення: простір |тобто. фізичне) і моральне, що вбирає, включає два такі чинники - дію та "спосіб її заохочеім.',Таіаїм чином, поняття "отечество" тут стає основним, і знову йевйпадково: відомо, що за всіх часів негідники різного штибу розбалакуванням про долю батьківщини визначають для себе останній моральний притулок. Таким чином, цією темою "о отечестві" "сам", наголошує Т. Шевченко, виявляє, ким є насправді: негідником, що маскує свою підлість за останнім прихистком - розмовами "о отечестві".

Насправді благодіяння на користь "отечества" завершується сценою ненависті, тотального побиття: "та в пику Його як затопить!", що є згубною не лише для особистості та суспільства, оскільки не веде, як любов, що сприяє духовному зросту і свободі людини, до внутрішнього і зовнішнього блага і окремої людини, і людей в цілому. У ненависті, що веде до несвободи, приховування істинного життя (адже залишається сам

449 /==*>

лише мордобій), його фікція. Сенс життя у тому, що є протилежністю зображеному, адже побачене Шевченком здатне викликати єдино можливе враження: "Зареготався я, та й годі", "сміх і сльози!".

Існують інші моменти в цьому зображенні, що варті уваги. У цьому зв'язку послідовно від стежимо те, що зустрічається оповідачеві на його шляху: "москалі, Нагодовані, обуті І кайданами окуті Муштруються"; дорогою до "города безкрайого" поетові трапляються "пани пузаті", "землячок" "з циновими іудзиками", "золотом облиті Блюдолизи", "і сам, високий, сердитий", "панства, панства В серебрі та златі! Мов кабани годовані, - Пикаті, пузаті!.." "дрібнота Уже за порогом", "вбогі ворушились, На труд поспішали І москалі на розпуттях Уже муштрувались. Покрай улиць поспішали Заспані дівчата, Та не з додому, а додому! Посилала мати На цілу ніч працювати, На хліб заробляти", - Т. Шевченко такою імпресіоністичною манерою створює ілюзію присутності в кожному з цих одиничних явищ того, що притаманне в цілому всій державі: ступінь осягання цими складниками свободи становить, на думку автора поеми, ту свободу, що наявна і в самій державі. Таким чином, у творі витримано той принцип, що формулюється так: І "Думка повинна замкнутися, як замикається коло життя".

Т. Шевченко невипадково зображує царя тираном (самовільність рішень, їх алогізм, неадекватність між поведінкою як заохоченням і як покаранням, сприйняття підлеглими усіх вчинків царя "на ура" - як "гуля наш батюшка"): тиран - це той, хто не знає свободи, не розу- міє і не сповідує її на всіх підвладних рівнях, яким він обов'язково силою нав'язує свою волю.

Якщо, за Платоном, кожний із нас володіє тими видами моральних доброчесностей, що і в державі, - то дуже показовою є ієрархія запотиличників у царському палаці; Т. Шевченко наголошує й на тому, що годі збагнути, чим керується цар, і милуючи, і караючи - тим виразно кваліфікуючи відсутність правових і етичних норм, що . "узаконені" в імперії.

(/ Свобода одинокості, самотності - окрема тема в поемі "Сон". Гі порушує поет у різних планах: ведучи мову про унікальність людської долі, про самотність побутового рівня, що сприймається як "благодать":

Своєю поемою Т. Шевченко змушує замислитися над іншою гранню свободи: свободою вибору. У першій частині "Сну" тотальне, страшне за суттю і за наслідками поневолення волає про відсутність можливості вибору свободи в людини: відсутність такого вибору означає, наголошує митець, рабство, а далі - і смерть.

У другій картині безпросвітність осяяна спалахом добра:

Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне!

що, як етична категорія, стає співвідносною з категорією волі, свободи. Здійснена свобода вибору стає ідеєю або чинником, здатним підпорядкувати собі все життя, "огріти" його, наповнивши і змістовно, і ідейно.

Третя картина (частина) сну - зображення свободи вибору в бік по- деволення, що - ґрунтоване на тоталітарній несвободі - прибирає ознак добровільного йому підпорядкування або втрати самозначимо сті при свободі вибору ("землячок", "старший", "менший", "менший малого, А той дрібних"). Саме тому картину тотальної, прийнятої власною волею несвободи, поневолення, увінчує символ, що виростає "з калюжі" - пам'ятник тому, хто "розпинав Нашу Україну".

Таким чином, несвобода виявляє себе, вважає Т. Шевченко, як головний принцип держави та її провідників - їх він не може прийняти. Не приймає, бо не піддається осяганню те, як наділена верховною владою людина здатна до такої міри втратити уяву про верховні-таки цінності людського життя, що вдатися до поневолення цілого народу, а інша - також наділена цією владою, - піти ще далі в узурпації верховних цінностей людського життя, уславлюючи винуватця страшного поневолення цілого народу. Уособленням цього поневолення постає образ "вольного гетьмана" Полуботка, якого цар, "аспид неситий" -

Голодом замучив У кайданах.

Держава, її провідники, що і на органічному й на побутовому рівнях позбавлені розуміння свободи, її ролі та призначення, розминулися з тим, на чому може ґрунтуватися життя в його вищому сенсі, тому вони приречені "пропасти", "піти в землю", тобто зникнути безслідно.

Свобода вибору чинна і для автора-оповідача поеми. Ідеться не лише про добір, сукупність і систему образів, що відповідають ступеню розкриття теми, а і про безкомпромісність свободи, що дає право оповідачеві, на основі наявного й тим мовби санкціонованого Богом, кидати Богові виклик-інвективу:

Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті гори Предковічні.

Шевченкова теодицея, традиційно прочитувала як богоборчий мотив, доповнюється у автора поеми тезою "те знає... Вседержитель... а може, ще И він недобачає", зроджує цілковите осягання поетом того, що той, хто здіймається до такого протесту неминуче здобувається на єдино-можливу якість свободи: на свободу самотності. Тому якщо в першій частині твору, ще до мотиву-оскарження Богові, поет допуск 451 /Ь* екає множинність, поєднуючи свої зусилля лету з "буцім совою" - "летим", то вже наступні частини твору виразно виявляють семантичний синтаксис самотності.

Породжене соціальними причинами почуття самотності, що виникає на основі неприйняття рабства, будь-яких форм поневолення, викликає в Т. Шевченка оскарження Богові, стає гарантом, запорукою не лише пошуку, а й досягнення, осягання людиною істини. Лише той, хто володіє свободою, насамперед, внутрішньою свободою (розумінням, усвідомленням її), спроможний піднятися до протесту, осуду втрати свободи іншими, як і, оцінити красу нескореності людини, що

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне! перед "остатнім, страшним судом" уставши "за правдою".

Здійснити вибір на користь свободи, не втративши при цьому мужності, навіть звідуючи найбільших мук, - у Т. Шевченка ідеал пер- фектної особистості, що реалізує життєвий потенціал за найвищою ціллю. Прийняття мученицького шляху, наголошує поет, виявляє здатність і готовність індивідуума свідомо підтвердити високі ідеали життя, а ними ніколи не може бути рабство, несвобода. Навіть мучеництвом, але сягнути свободи, принаймні, свободи духу: так поемою "Сон" Т. Шевченко передрікає свою морально-етичну та філософську програми буття періоду заслання.

Муки, мучеництво є потужним випробуванням незалежності людини, свободи її вибору, але чи може бути, питає своїм твором поет, вільнішою людина понад ту, яка свідомо, осмислено, а, отже, вільним вибором приймає ті муки і, свідома того, що вони стануть на її шляху, ступає назустріч їм. Т. Шевченко, отже, розуміє свободу вибору як те, що здійснюється не за приписом користі, вигоди: людина здійснює свободу вибору тільки тоді й тільки тому, що ставить можливість реалізувати свої ідеали понад усіляку вигоду і користь. У цьому разі автор поеми зреалізовує і християнський ідеал: адже в основі християнської віри - від самісінького початку, коли закладалися ті основи, визначається мучеництво і жертовність: офірування мук і жертовність свободі - виразний християнський ідеал, що має велике значення для Т. Шевченка; він підпорядковує йому політичне та суспільне життя, свідомий його впливу на це життя. Таке освітлення зовсім по- іншому виявляє роль держави та її інститутів: відкриваючи шлях мучеництву, до того ж - мучеництву кращих людей у державі, така держава позбавляє себе права називатися державою в ім'я людей, стаючи антитетичною ідеї захисту, оборони людей, а прибираючи на

себе функції лише караючі, й то - для кращих у ній людей. Митець у цьому випадку закладає іще одну аналогію: Бог, який здійснює пожертву собою, приймає мучеництво заради недостойних цього людей.

У волі людини приймати або не приймати дароване їй Богом право: на життя, на покарання поневоленням, на спротив неволі; головним у Т. Шевченка залишається мотив свободи волі - як свободи вибору.

Найвищий вимір свободи вибору в автора поеми - добро: і для

окремої людини, й для людей загалом; у Т. Шевченка, як і в А. Шопен- гауера, "добро зумовлюється свободою", більше того, саме свободу людини Т. Шевченко розуміє як передумову для щастя людини і як необхідний чинник для розкриття істинної природи аксіологічного й онтологічного аспектів життя.

Перефразовуючи слова Ф. Ніцше, який твердив, що "сон переносить нас назад, до віддалених епох людської культури, і дає нам змогу краще зрозуміти їх", - зауважимо, що прийом відтворення побаченого поетом сновидіння дозволяє осягнути творчість і творчу особистість митця, ту добу, що постає рушієм, чинником його поетичних візій і роздумів.

Самовладання, як свобода волі людини: аксіологічна модель Шевченко вої творчості

Запорукою благополучного співжиття людей і однією з необхідних умов цього є самовладання людини: і її здатність володіти собою, стриманість, що уможливлює співвіднесеність інтересів людей, стаючи додатковим морально-етичним законом, який допомагає втримувати суспільство не лише в межах гуманних відносин, але й стає чинником для співвіднесення людських інтересів, характерів, діяльності.

Самовладання - чинник, що дозволяє людіщі.з власної волі, само- _ хіть визначати почуття міри, згідно з якою людина корелює свою поведінку. У самовладанні на перший план виступає самодостатнє во- ління-людини, її здатність слідувати за цим волінням, співвідносити ^хебе-ярвгчзвої вчинки з вдачею і діяльністю довколишніх. Ця теза, безперечно, лише підтверджує думку І. Канта про обмеження свободи настільки, наскільки вона наступає на свободу іншої людини і втручається в функціональні зв'язки суспільства.

Своєю здатністю до опанування собою або невмінням сягнути самовладання саме людина, а не певна верховна чи - не доведи! - інфернальна сила стають важелем, що правує людською долею.

453

Самовладання набуває особливого значення для людини за екстремальних ситуацій; від опанування людини собою залежить не просто вирішення тієї чи іншої локальної ситуації, а, буває, і доля людини або доля тих, хто з цією людиною певним чином пов'язаний.

У ліро-епічних творах Т. Шевченка вільна у своєму виборі людина, співвідносячись із так само вільними у своєму виборі особистостями, неодмінно і неминуче сягає сутичок - зіткнення, вихід із якого достойний і можливий лише за найбільшого самовладання людини.

Самовладання особистості у Т. Шевченка - чинник, що дає поетові підстави роздумувати над тим, якою мірою людина є творцем і розпорядником своєї долі: міра воління людини таким чином стає сенсом людського життя - і не лише його наповнення, але й тривання, - саме тому ідуть із життя герої "Причинної", Катерина в однойменній поемі тощо.

Пов'язане з терпінням, самовладання (як разова, одномоментна та тривала, розрахована на тривання, іпостасі), витворює іншу, нову модель життя героїв; вона заявлена в поемі "Наймичка", де витримка, здатність Ганни володіти собою і її воля на безмежне терпіння у новій ролі - наймички - дозволяє бачити, яким потужним може стати самодостатнє воління людини у творенні власної долі.

У Т. Шевченка самовладання - як це спостерігаємо в його історичних поемах - виступає неодмінним охарактеризовуючим складником козацького отамана, кошового:

Обізвався пан Трясило:

"А годі журитьсяТ А ходім лиш, пани-брати,

З поляками биться!

Самовладання характеризує отамана козаків тоді, коли відчувається злютованість зусиль козацтва й отамана:

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

/ Серце мліє, а козакам

Того тілько й треба.

Пливуть собі та співають;

Рибалка літає...

А попереду отаман г

і Веде, куди знає.

Походжає вздовж байдака,

Гасне люлька в роті; v Поглядає сюди-туди-

Де-то буть роботі?

Закрутивши чорні уси, «

За ухо чуприну, : ?

Підняв шапку - човни стали.

: ... Нехай ворог гине! ?.

Не в Синопу, отамани, ? ^

Панове-молодці,

'Г А у Царград, до султана, / ?

Поїдемо в гості! * к /

/ "Добре батьку отамане!" - <

Кругом заревіло.

"Спасибі вам!" - !

Надів шапку.

Знову закипіло Синє море; вздовж байдака Знову походжає

< Пан отаман та на хвилю

Мовчки поглядає...

Цю рису вдачі отамана Гамалії підкреслює скупа, проте навдивовижу промовиста деталь: визволяючи з полону козаків, ?

Гамалія по Скутарі -

По пеклу гуляє... (

тобто поводиться так, що це засвідчує і його відвагу, і холоднокровність, володіння собою за екстремальної ситуації.

Володіння собою, отже, у Т. Шевченка стає запорукою можливості керувати іншими, вести за собою інших.

Водночас самовладашш у митця це те, що означає бути ідентичним

самому собі. Самоідентичність постає дужчою за Гонту "і "Примушує

його вчинити найтяжче у своєму житії": ' — ~

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений Різать католика.

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга...

Бажання людини, її воля у Шевченкових героїв підтримується постійною готовністю до вчинків, що ведуть до кор^еїїїїіГправ супротив- -ної сторони. Так поняття самовладання приходшї;"ДЄ'^їШіВідаесення

^ категорією справедливості: історичної,,суспільШЇГпр^бвоГ'Тощо.

Самовладання так стає співвіднесеним із інфернальною суттю, що уособлює зло, деструктивним елементом онтологічної сфери існування людини. Таким інфернальним чинником або інфернальною силою у Т. Шевченка постає цар або все, що пов'язане з суспільним і національним насиллям чи то над окремою людиною, чи й над усім народом.

Самовладання у поета є антиномічною моделлю до пристрасті або похоті чи навіть позаморальності самих бажань людини - як це бачимо в поемі "Петрусь". У такому випадку, коли самовладання протиставляється пристрасті, - остання тим більше осуджується - як елемент переступу через моральні норми в людському житті. Тому генеральша, що

У Київ їздила, молилась,

Аж у Почаєві була Чудовная не помогла,

Не помогла святая сила... привозить із прощі не розраду для себе, не заспокоєння внаслідок прийнятого рішення, а "гадюку в серці люту Та трошки в пляшечці отрути". Отже, формою для зла і нещасть виступає у Т. Шевченка пристрасть - як незмога сягнути самовладання, гамування своїх почуттів і неможливість здобутися на витримку. Характерно, що генеральша здійснює пересіуп моральних норм після тривалих зусиль,

а, проте, неспроможності здобутися на самовладання:

Перед іконою пречистої Горить лампада уночі.

Поклони тяжкії б'ючи,

Ридала, билася... нечистую Огненную сльозу лила Вона благала пресвятую,

Щоб та її... щоб та спасла,

Щоб одуріть їй не дала.

Не їла три дні й не пила,

Вернувшись з прощі. І три ночі Не спала; впали карі очі,

Засохли губи; і вночі Щось ходя шепче сміючись.

Аж тиждень так собі нудила...

Отже, несила досягти самовладання зумовлена деструкцією в існуванні людини і при цьому виявляється чинником, пов'язаним із загрозою розумовій діяльності людини, або, ідучи за І. Кантом, "здатності до судження".

Таким чином, самовладання у Т. Шевчейка поєднується з розумом та актуальним існуванням свідомого в онтологічній моделі людського життя.

На відміну від деструктивної непогамованості, нездатності до витримки, до володіння собою, що зумовлено перевагою чуттєвої грані життя над розумом, - самовладання всі рішення віддає розумові, здатному опиратися на самого себе. Належить пам'ятати при цьому, що й сама "воля є не що інше, як вид мислення", а "велике питання про свободу волі, яким би заплутаним воно не було, не ставило б утруднень, якби вміли перейнятися ідеєю, що природа істоти, наділеної розумом, полягає лише в свідомості".

Бутність і суть розуму пов'язана з мисленням, а "мислити - згідно з Парменідом - означає говорити й висловлювати лише те, що існує, або буття", а також "оперувати відмінністю між тим, що здається й тим, що існує насправді". Нездатність до такого співвіднесення "відмінності між тим, що здається й тим, що існує насправді" притаманна сотнику з однойменної поеми Т. Шевченка. Тому в самохарактеристиці персонажа зринає тема самообману, самонавіювання, відмінності між наявним і бажаним:

Ба ні,

А снилось восени мені,

Тоді, як щепи ми щепили, - Як приймуться... мені приснилось,

Як приймуться, то восени Ти вийдеш заміж...

Ця, двічі виділена нами, настанова митця у прочитанні образу героя посилена і темою нерозуму, нерозважливості в ліричному відступі, наявному в поемі:

Жить би, жить, хвалити Бога,

Кохатися в дітях,

Так же ні: самому треба Себе одурити.

А того не знає,

Що на старість одуріє

І все занехаїть. . <.

Отак тепер і з сотником ; .

З дурним моїм сталось...

Відьма з однойменної поеми Т. Шевченка втрачає глузд лише тоді й рівно настільки - наскільки втрачає самовладання; характерно, що лише з втратою розуму з'являється в нещасної прагнення помсти, ві- домети за спричинене їй зло; навпаки, повернення розуму до відьми пов'язане з самоопануванням, із оволодінням собою і породжує у відьми свідомість необхідності прощення за скоєне їй зло.

Інфернальна, деструктивна сила, утілена в образі пана в поемі "Відьма", наступає на свободу іншої особистості та, при цьому, віддається стихії пристрастей:

Як була я молодою - І гадки не мала,

По садочку походжала,

Квітчалась, пишалась.

А він мене і набачив,

Ірод!.. І не снилось,

Що була я крепачкою.

А то б утопилась, - Було б легше. От набачив,

Та й бере в покої,

І стриже, неначе хлопця,

І в поход з собою Бере мене...

Як правило, інфернальна сила ініціює пристрасті, залучаючи в поле їхнього впливу силу позитивну. Окремих, спеціальних зусиль потребує людина, яка перебуває в такому полі, - для того, щоб опанувати собою:

Приблуду водили.

І співала, й танцювала,

Не пила й не їла...

Неначе смерть з циганами По селах ходила.

Потім разом схаменулась,

Стала їсти, й пити,

І ховатись за шатрами,

І Богу молитись.

Щось таке їй поробила Стара Маріула,

Якимсь зіллям напувала,

То воно й минулось....

Здатність до самоопанування у митця прирівнюється до можливості повернення духовного здоров'я людині, залишаючи цю можливість лише за жертвою, заручником обставин, - тим, хто постраждав унаслідок певних обставин життя, поет означає цю можливість і з огляду на суспільний чинник. Окрім того, згідно з християнською філософією, митець закріплює право на благо через самоопанування лише за тим, хто перетерпів лихо за обставин, що їх спричинив не він, а лише внаслідок яких відкориговувалася - уже як страждальця - доля персонажа (як от у поемі "Відьма"). Таким чином, самоопанування у Т. Шевченка співвіднесене з позитивом, розуміння якого сприймається з позицій народу, простолюду. Це в ієрархії художнього мислення поета дозволяє нам збагнути: "не чуттєва природа є породженням зла, а те видозмінене ставлення людини до самої себе, коли людина стає саморуйнуючою, оскільки людяність їй не під силу".

У різних своїх творах український поет звертається до теми поневолення - і окремої особистості, й народів. У поета це - зазвичай - "крайні", однак такі, що відповідають життю онтологічні форми, що створюють найповнішу картину сутнього. Мимоволі може скластися враження, що за таких надуживань, які характеризують існування персонажів усіх трьох частин поеми "Сон", людське самовладання відіграє чи не останню роль, адже у творчості Т. Шевченка годі здобути заперечення Декартовому та Кантовому концептам про можливість застосування, реалізації "волі людської лише на свободі". Самовладання, проте, виявляється визначальною рисою при характеристиці зневоленого, "В кайдани убраного Царя всесвітнього":

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне!.. і це закономірно: оскільки духом "цар волі" залишався нескореним - саме тому він здобувається на право володіти й самим собою. Услід за Р. Декартом, який "своїм актом когіто ніби каже і наказує нам: у володінні собою, у зусиллі тримання себе треба насмілюватися і вірити"; те саме запрошує здійснити своєю поемою "Сон" і Т. Шевченко.

Відповідно до цього, поет своєю творчістю прагне дати відповідь на запитання: чи належить самовладання до тих цінностей, що допомагають людині творити себе, - при тому, що насправді людина не є творцем самої себе, що вона не має змоги створити себе, а виступає лише наслідком вищої волі:

І повели Гуса На Голгофу у кайданах.

І не стрепенувся...

Перед огнем; став на йому І молитву діє:

"О Господи милосердий,

Що я заподіяв

Оцим людям? твоїм, людям.!

За що мене судять!

За що мене розпинають?

Люди! Добрі люди!

Молітеся!.. неповинні - І з вами те буде!

Молітеся! Люті звірі Прийшли в овніх шкурах І пазурі розпустили...

Ні гори, ні мури

Не сховають. Розіллється

Червонеє море

Крові! Крові з дітей ваших...

Самовладання веде людину до перетворення самої себе, або до Преображення, до позитивних змін своєї суті, себе - якщо цього вимагають від неї обставини. Важливо, що Т. Шевченко сприймає це як процес, який відбувається за певними стадіями. Ось як сягає самовладання мати Алкіда з поеми "Неофіти", 1857 р. Спершу поет подає нам відчай матері

'Торе! Горе!

О горе лютеє моє.

Моя ти доленько! Без його Що я робитиму? До кого Я прихилюся?.." І небога Кругом зирнула, і о мур,

Об мур старою головою Ударилась, і трупом пала Під саму браму...

Наступній, подальшій цілковитій зміні людини передує додатковий акт, що готує й забезпечує її перетворення, а воно можливе лише за попереднього повного опанування людини самою собою. Т. Шевченко враховує: "те, що не триває, не є волею"; водночас, рівнобіжно, ураховує, що "для наших станів розуміння існує континуум, вони дані у триванні". Ось як - поступово - цей стан опановує матір'ю Алкіда:

Трохи одпочила Стара мати недобита.

Живущую силу Сила ночі оживила.

Встала, походила Коло замкнутої брами Та щось шепотала.

Чи не кесаря святого Нишком проклинала?

А може, й так. Тихесенько До брами підкралась,

Послухала, усміхнулась І щось прошептала, f ЯкеСЬ СЛОвО. І НищеЧКОМ • ^ ; і f^ , і І'

Коло брами сіла } out-:/ •'

Й зажурилась...

Стриманість, здатність опанувати собою, складний конструктивний перебіг почуттів Т. Шевченко прагне відтворити самими зовнішніми, видимими, зоровими характеристиками, які не спрощують події внутрішнього світу людини, а стають, згідно з тією послідовністю вияву, що зафіксована у творі, "послухала, усміхнулась", "щось прошептала", "нищечком... сіла", "зажурилась" своєрідними видимими ознаками самоопанування людиною своїми почуттями, самовладанням.

Коли "живого сліду на воді" від її сина не зосталося, - мати Алкіда... "усміхнулася". Показово, що автор поеми відтворює де саме в такій послідовності:

І усміхнулася тоді,

І тяжко, страшно заридала,

І помолилась в перший раз...

Тобто спершу означається реакція особистості, що здобулася на цілковите самоопанування, а згодом уже подається реакція матері й християнки. Насамкінець, самоопанування сприяє тому, що мати Алкіда здобувається на цілковите Преображення:

• І ти слова його живії В живую душу прийняла.

І на торжища, і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла...

Само опанування - поема "Марія ", 1859 р. - наділяє людину особливою силою: не лише дарує їй здатність протистояти обставинам, але й вселяє віру у слово, а також наділяє здатністю вести за собою інших:

І ти, великая в женах!

І їх униніє, і страх Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії! Хвала!

І похвала тобі, Маріє!

Мужі воспрянули святиє,

По всьому світу розійшлись.

-161

І іменем твойого сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли По всьому світу...

Шевченкова поема переконливо засвідчує, що "цінності еволюціонують у тому сенсі слова, що люди залучаються до них і тим розвиваються". Зміни самої себе для людини цінні, наголошує автор твору, можливістю сягнути добра (синонімічними поняттями в останньому прикладі виступають "любов" і "правда"). Для митця добро - це те, що повсякчас повинно породжуватися, творитися людиною, причому, такий акт має здійснюватися не лише в стані цілковитого осмислення людиною дійства, пов'язаного з ним, але і осягатися як певний стан її буття, її онтологічний статус.

Таким чином, Т. Шевченко, як бачимо, усвідомлює волю як "силу душі, яка приймає або не приймає речі, пізнані розумом. Об'єктом або матерією волі є bonum in genere (добро взагалі)". Як бачимо, саме за людиною, тим заявляючи її верховенство, митець залишає право на вільне волевиявлення або право на самовладанням, - тим співвідносячи або ставлячи знак рівності між нею й Божественною суттю буття.

Усі аспекти, присвячені вивченню творчості Т. Шевченка, визначають масштаб ідей його високої думки поезії, геніальний творчий потенціал митця й дивовижну здатність Шевченкової музи: бути мистецькою при вирішенні філософських проблем і філософською при розв'язанні питань мистецтва.

висновки

^ країнська література кінця XVIII - 60-х pp. XIX ст. стала обере- том культурної самототожності народу й запорукою відновлення його державності. Посередництвом системи образів, тем, жанрів апелюючи до суспільної та національної свідомості співвітчизників, література цієї доби твориться в силовому полі цілковито нового та потужного стильового напряму, яким став романтизм; романтичні візії митців епохи забезпечили культурне відновлення, піднесення інтелектуальних і мистецьких сил народу, для якого письменники цієї епохи стали підтримкою й дороговказом у визвольних змаганнях за право називатися самим собою.

Своєрідність літературного життя епохи визначалася завдяки таким головним чинникам, як поява нових періодичних видань - газет, журналів і альманахів, як поява нових потужних центрів, пробудження й розвиток літературознавчої думки; ці чинники посутньо формували жанрово-тематичний і образний характер літератури кінця XVIII - 60-х pp. XIX ст.

Творчість низки митців помежів'я XVIII і XIX ст., серед яких виділяємо Інока Якова, І. Фальківського, К. Пузину і, особливо, В. Капніста, забезпечує новий підхід у формуванні завдань літератури доби. Ідеї, насамперед, цих митців, претендують на нове, відповідне сьогоднішньому часові, прочитання. Зачинатель нової української літератури І. Котляревський досконало знав життя народу, точно та правильно оцінював його пріоритети - поема "Енеїда", чітко моделював психологічний портрет особистості - драматургія, що забезпечує його творам ефект актуальності та переконує в досконалості хисту митця.

Сама сила хисту творів І. Котляревського спричинила появу низки поем, "опер" і водевілів, що написані в руслі традицій спадщини митця. Серед цих наслідувань за знання реалій життя, зокрема козацтва, виділяємо твори Я. Кухаренка.

Особливістю художньої форми привертає увагу романістика

В. Наріжного - твори "Бурсак, малороссийская повесть", "Два Ивана, или страсть к тяжбам" і "Гаркуша, малороссийский разбойник".

463

Закцентовуємо увагу і на співвіднесеності художніх особливостей прози О. Сомова з особливостями української романтичної прози першої половини XIX ст. - повість "Гайдамак", оповідання митця.

Нову українську байку започатковує своєю байкарською спадщиною П. Гулак-Артемовський, який зумів цілковито по-новому зінтерп- ретувати певні байкарські сюжети, виявити, що головне в байці - саме оця інтерпретація; посередництвом неї байкареві вдалося сягнути філософських узагальнень у баченні світу, виявити правильність моральних орієнтирів своїх героїв або їхні помилки в цих орієнтирах - як слушні або неслушні для слідування за ними читачеві. У цьому не лише значний навчальний потенціал творів байкаря, але й запорука звертання до цих творів наступних читацьких поколінь.

Типово романтична естетика наявна у баладах П. Гулака-Артемовського.

Високі морально-етичні цінності проголошує - як первинні - своєю байкарською спадщиною П. Білецький-Носенко, творчість якого вирізняється сатиричним підходом в оцінці явищ життя і сприяє збагаченню демократичних засад української літератури, її традицій.

Тематичне, образне й жанрове багатство у творчості Г. Квітки- Основ'яненка, світоглядні та художні настанови цієї творчості, що постають у "Салдацькому патреті", у повістях митця, у романі "Пан Халявський" і в драматургії, засвідчують новаторство письменника в європейській літературній традиції, а також вплив Г. Квітки на подальше жанрово- й образно-тематичне формування нової української прози.

Поеми М. Макаровського "Наталя, або Дві долі разом" і "Гарасько, або Талан і в неволі" розглядаємо в контексті провідної ідеї творчості митця - випробування людини історією.

Поетична творчість М. Маркевича засвідчує розбудову мистецьких засад українських поетів-романтиків.

Зображенням П. Морачевським історичного формування національної ідеї й концепцією історичного формування національного характеру привертає увагу поема митця "Чумаки, або Україна з 1764 року".

Балади А. Боровиковського, митця, який утвердив у поетичній сфері української літератури романтизм, забезпечили цій літературі нові теми, образи, згодом використані й іншими поетами-роман- тиками, що, насамкінець формувало особливість самобутності образної системи українського романтизму. Байкарським спадком А. Боровиковський відомий як майстер, передовсім, байки-приказки, у системі якої розробляє традиційні для жанру теми.

Свідченням тематичного й жанрового розвитку української літератури першої половини XIX ст. постає творчість О. Бодянського.

Часткою "літературного оточення, у якому розвивався геній" великого Т. Шевченка є творчий набуток О. Шпигоцького.

Звертанням до українських тем, мотивів, образів українського фольклору та співвіднесеністю із традицією українських митців привертає увагу польська школа в українській літературі, зокрема такі її представники, як Й.-Б. Залеський, С. Гощинський, А. Маль- чевський, Т. Падура.

І художніми реаліями, і характером сприйняття світу творчість М. Гоголя - надто в збірках "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", "Миргород" - промовляє до українського читача традиціями літератури та засадами у сприйнятті історії українського народу, насамперед - у їхньому романтичному сприйнятті. Сповнені роздумів про суть існування людини "Сорочинський ярмарок", розуміння необхідності досконалості як запоруки повноти осягнення світу - "Ніч перед Різдвом", свідомості конструктивності для світу любові - "Старосвітські поміщики". М. Гоголь у повісті "Тарас Бульба" змальовує в романтичному плані найдовершенішу особистість, яка офірувала Батьківщині своїх синів, а отже, своє продовження і тривання, свій зв'язок із майбутнім, за яке змагається. Чи може бути більшою, запитує своїм твором письменник у читача, любов до Батьківщини, коли і батьківське, і синівське життя мали своїм початком і своїм завершенням справу заради Батьківщини.

Різниця в уявленнях про честь і гідність стали, вважає М. Гоголь, основою розбрату між героями "Повісті про те, як посварились Іван Іванович з Іваном Никифоровичем". Письменник змушує по-новому поглянути на поняття родової та станової честі - як на своєрідну самооману людей, які насправді завжди мають справу зі своєю сутні- сною цінністю, так само суттєво за вчинками та вдачею оцінюючи інших людей і будуючи на цій основі з ними взаємини.

Суть "генія ошуканства" Хлестакова при оцінці п'єси "Ревізор", "ситуація ревізора" кваліфікується як усвідомлення митцем роз'єднаності світу, здатного поєднатися лише на якусь мить, і то - за екстремальної ситуації.

На проблемі етнотипу в підході до творення "Мертвих душ" зупиняємося на цьому завершальному творі письменника, що дозволяє в сукупності оцінити мистецьку спадщину М. Гоголя як вартісну і для української, і для світової літератур.

Історизмом тем і образів, роздумливістю привертає увагу поезія А. Метлинського; визначаємо ідею ролі історії у формуванні людської свідомості в поетичній творчості митця, а також погляд поета на суть національної дійсності.

Вагомий внесок у розбудову нової української літератури здійснив своєю багатогранною творчістю Є. Гребінка. Митець полонить силою свого байкарського хисту, новаторством образів, тем, жанрів поетичної творчості, а також глибиною розробки проблем, заявлених у прозових творах із притаманним їм психологізмом. Європейська літературна традиція виявляється в звертанні Є. Гребінки до істо- рично-романного жанру - роман "Чайковський"; до зображення бездоганної, досконалої особистості, що з'являється на світ задля блага людей, які, порочні у своєму єстві, скориставшись із дарованих їм благ, спричиняють до загибелі свого благодійника - роман "Доктор",

із його вершинним романтичним образом всієї прозової спадщини митця і всієї творчості письменника.

Важливими для розвитку історії української літератури є громадянський і літературно-освітній аспекти "Руської трійці": епічна історична тема творчості М. Шашкевича, його громадянська й інтимна лірика; концепція нескореності людини в творчості І. Вагилевича; романтична модель героя Я. Головацького.

Романтичним максималізмом привертає увагу поезія М. Устияно- вича; патріотичними засадами, шаною до минулого - творчість А. Могильницького.

Посутніми для розвитку української літератури вважаємо деякі якості романтичного підходу у відображенні дійсності І. Срезневським.

Своєрідністю художнього мислення, зокрема в концепті волі та свободи, прочитанням творчої особистості відзначається поезія О. Афанасьева. Творчісгь О. Корсуна постає в системі інваріантних художніх цінностей, запропонованих у творчості українських поетів-романтиків першої половини XIX ст.

У драматургії та прозі М. Костомарова із засад романтизму розробляються нові для того часу художні проблеми; високі ціннісні орієнтири визначає для особистості митець у драмі "Сава Чалий", герой якої, Сава Чалий, - бездоганна, але не сприйнята історією на її певному етапі особистість; перейдений ним шлях засвідчує, що людські пристрасті - те, що надає історії здатності бути живою та відлунювати в прийдешньому житті. Формування людини в контексті історичних подій - така тема і віршованої трагедії М. Костомарова "Переяславська ніч". Проблему співвіднесеності історичних подій та епох вирішує письменник у драмах "Кремуцій Корд" і "Эллинны Тавриды".

Прозовою сторінкою творчості М. Костомарова, зокрема повістями "Сорок лет", "Черниговка", митець прагне розв'язати загальнолюдські морально-етичні проблеми: у чому суть добра, у чому полягає зло, як і на що орієнтуватися людині у своєму житті, щоб бути людиною без страху й докору.

Пісенні твори В. Забіли та М. Петренка своїми настроями, темами, образами - наскрізь романтичні. Те, як сприйнята творчість цих митців народом, засвідчує переважне побутування творів цих митців у пісенній рубриці культури нашого народу.

Розглядаючи насамперед прозову творчість П. Куліша, зауважуємо, що вже в першому своєму оповіданні "Циган" письменник, вдаючись до художнього узагальнення, у моделі однієї людини відстежує модель поведінки людства, яке, попри зовнішні зміни його буття, у своїй суті залишається незмінним. Можливість людини цілковито самореалізу- ватися посередництвом історії письменник уперше розглядає в оповіданні "Орися". Романтичний максималістський підхід у сприйнятті найдосконалішої особистості подає П. Куліш оповіданням "Гордовита пара", в основі якого - змагання героїв за право залишатися самими собою, звідуючи при цьому щастя.

Роман П. Куліша "Чорна рада" інтерпретується як твір, що збагатив українську прозу яскравими самобутніми, сполучуваними з історією України образами та художніми ідеями, у яких подибуємо трактування певних національних пріоритетів і рис українського народу.

Тема, емблематично співмірна із засадами романтизму, - тема козацтва оцінюється і в поетичній спадщині П. Куліша - митця, який зумів своєю творчістю підтвердити в першій половині XIX ст. здатність української літератури забезпечити її верховну роль як репрезе- нтатора засад національної самоідентичності українського народу.

Творчість Т. Шевченка невипадково розпочинаємо оглядом думок прижиттєвої критики стосовно першого оприлюднення "Кобзаря"